Поиск по сайту:
Найти



Народные блоги

Добавить ленту статей сайта в свой iGoogle
Последние публикации

Чи була Новоросія лише російською? Частина 2.

Ekain | 25.02.2008 18:23

21
Рейтинг
21


Голосов "за"
25

Голосов "против"
4

Про Новоросію нам кажуть опоненти, що вона ніколи не була українською, а все що українського там є – то не більше ніж залишки примусової українізації цих російських земель у 20-ті роки 20-го сторіччя. Аналізуємо історико-літературні свідчення, що спростовують цю тезу.

У попередній статті ми розглянули приклад з російської класичної літератури, що спростовує поширену серед українофобів тезу про те, що у Новоросії українців ніколи не було, територія було штучно українізована лише у 20-ті роки 20-го сторіччя більшовицькою владою.Сьогодні ми викликаємо дуже незвичайного, непересічного свідка. Більше того, його аж ніяк не можна назвати симпатиком незалежної України. Він навіть не є етнічним українцем. Але від цього його свідчення набуває більшої цінності, бо він автоматично звільняється від підозри у необ'єктивності.

Свідок цей має досвід "ходок": сидів у в'язниці, жив на засланні, переховувався за кордоном. Познайомимось з ним ближче. Точніше з документами, котрі встановлюють особистість нашого свідка:

1. Метричне свідоцтво про народження Лейби Бронштейна, видане помічником казенного равіна колонії Громоклєя Єлісавєтградського повіту від 29 травня 1888 р.

2. Свідоцтво про приписку до призовної дільниці, видане Шульцем з тієї ж колонії від 2 січня 1896 р.

3. Атестат Одеського Реального училища Св. Павла про закінчення курсу від 5 червня 1895 р. за номером 118.

4. Свідоцтво Миколаївського Реального училища про закінчення додаткового класу на ім'я Л. Бронштейна від 5 червня 1896 р. за номером 497.



Треба ще додати, що під час втечі з місць ув'язнення Лейба Бронштейн узяв собі за псевдонім прізвище одного з співкамерників – Троцький. Тобто наш свідок більше відомий як Лев Давидович Троцький – палкий революціонер, один з вождів жовтневого перевороту. Але нас зараз цікавить не його революційна діяльність, а його дитинство у селі Янівці Єлісавєтградського повіту Херсонської губернії (зараз с. Іванівка у Кіровоградській області), його юні роки у Одесі та Миколаєві, тобто на теренах історичної території Новоросії.

На щастя товариш Троцький залишив по собі не тільки купу марксистських статей, але й автобіографічно-мемуарну книгу "Моє життя". З цієї книжки ми дізнаємось багато цікавих деталей з життя південної України кінця 19-го сторіччя. Лейба Давидович походить з родини єврейських селян-землевласників, його батьки особисто працювали на землі. Свідчення самого Лейби Давидовича наводитимемо мовою оригінали. У главі 6 читаємо:

"Язык семьи и двора был русско-украинский".

Тобто не їдиш, не російська мова, а власне російсько-українська мовна суміш. Є ще одне місце у спогадах товариша Троцького, де наводиться зразок цієї змішаної мови:

"Я грошей не люблю, – говорил он мне позже, как бы оправдывая свою прижимистость, – но я не люблю, когда их нема. Беда, когда грошей треба, а их нема". Он говорил неправильно, на смеси русского и украинского языков, с преобладанием украинского". (Гл. 3)

Це він пише про свого заощадливого батька. Що ми бачимо у цьому тексті? Бачимо приклад мови, схожої на сучасний суржик, дійсно з ухилом у бік української мови. Бачимо, що принаймні у північній частині Херсонської губернії наприкінці 19-го сторіччя без всілякого примусу з боку влади йшла природна українізація, що торкнулась навіть родини євреїв колоністів. Не зайвим буде нагадати, що найчастіше меншини асимілюються у напрямку більш сильної імперської мови та культури. Наслідком цього ми маємо те, що майже всі асимільовані меншини в Україні користуються російською мовою та орієнтуються на російську культуру, а російська мова є в Україні мовою міжнаціонального спілкування, а не українська. Але не зовсім так було за царських часів! Принаймні у частині південно-українських земель українська мова була достатньо потужною, щоб асимілювати навіть таку самодостатню меншину, як євреїв. Чи могло таке бути на території, де українців ніколи не було?

Але залишимо цю роботящу родину сільських євреїв та звернемось до культурного виховання малого Лейби. Наведемо розлогу цитату з глави про одеський період життя хлопця:

"В театр я первый раз попал, будучи в приготовительном классе. Это было необыкновенно, и этого изобразить невозможно. Меня отправили на украинский спектакль в сопровождении училищного сторожа Григория Холода. Я сидел бледный как полотно – это Григорий потом докладывал Фанни Соломоновне – и мучился радостью, которой не мог вместить. Во время антрактов я не вставал с места, чтобы чего-нибудь, упаси боже, не упустить. В завершение ставился водевиль "Жилец с тромбоном". Напряжение драмы разрешилось здесь бурным смехом. Я качался на своем месте, запрокидывая голову, и снова впивался в сцену. Дома я излагал "Жильца с тромбоном", прибавляя все новые и новые подробности, чтобы вызвать тот самый смех, который я только что пережил. Но я с горечью убеждался, что не достигаю цели.

- Да тебе, видно, "Назар Стодоля" вовсе не понравился? – спросил Моисей Филиппович. Я почувствовал эти слова как внутренний упрек; я вспомнил страдания Назара и сказал:

- Нет, это было совсем замечательно". (гл. 6)

Нам постійно кажуть про російське місто Одесу, де українці нібито зайди та не мають ніяких історичних коренів. Для кого тоді наприкінці 19-го сторіччя ставив Назара Стодолю в Одесі український театр? Для якого глядача він взагалі існував? Ось ще одна цитата, що показує, що юний Лейба таки дійсно був вражений постановою:

"Опьяненный переменой обстановки, ездою, воспоминаниями, впечатлениями, я неутомимо рассказывал: про школу, про баню, про своего приятеля Костю Р., про театр. Не умолкая ни на минуту, я изложил сперва "Назара Стодолю", затем "Жильца с тромбоном". Отец слушал, моментами дремал, встряхивался и довольно смеялся. Молодой приказчик время от времени крутил головою и оглядывался на хозяина: вот это так рассказ. Под утро я уснул и проснулся в Яновке". (гл.6)

Все це Лейба розповідав батькові дорогою додому на канікули. Чи мала б театральна постанова такий ефект на хлопця, якби у неї йшлося про якісь чужі, інокультурні реалії? Навряд. Скоріше таке захоплення свідчить про те, що хлопець існував у досить повному, жвавому українському мовному та культурному середовищі.

Сказане вище суперечить нашим уявленням про русифікаторську політику російських царів, заборону на українську мову, культуру. Але треба враховувати дві обставини:

По-перше, Новоросія була новим краєм у складі імперії з більшим духом волі притаманним тамтейшому населенню, без усталених традицій, у тому числі і традицій жандармсько-цензорських.

По-друге, Російська імперія вже схилялась до свого кінця. Можливо, новоросійські чиновники вже не вважали за необхідне занадто наполягати на впровадженні всього, що писалось з Петербурга.

Звернемось нарешті до іншого новоросійського міста – Миколаєва, де молодий Лейба навчався у реальному училищі. Запросимо ще одного свідка – Іхвейта Авербуха, членом Українського (УРСР) товариства захисту пам'яток історії та культури. Пан Авербух (до речі, народився у Миколаєві) досліджував життя Л.Д. Троїцького, збирав документи по архівах. В 1991 році його статтю "До біографії Л.Д. Троцького" опубліковано у 9-му числі досить екзотичного часопису журналу – "Советіш Геймланд", що виходив з 1961 до 1991 рр. Мовою їдиш. Власне з цієї статті ми й взяли ілюстрації до нашого дослідження. Ось що пише пан Іхвейт про період навчання Троцького у Миколаївському Реальному училищі (переклад на українську – мій):

"Він (Лейба) також мріяв у майбутньому стати письменником. Він писав, зрозуміло, вірші, перекладав на українську байки Крилова, видавав разом з школярами 2-го та 3-го класів (в Одесі) журнал..."

Про цей малий епізод з життя майбутнього вождя згадує і Російська Вікіпедія:

"Увлекался рисованием, литературой, сочинял стихи, переводил басни Крылова с русского на украинский язык".

На жаль, як це часто трапляється, хлопець швидко забув про свої дитячі мрії та вибрав собі іншу кар'єру. Але у рамках цієї статті ми не займаємося дослідженням його революційної діяльності. Нас цікавить інше. Для кого у "чисто російському" місті юний перекладач перекладав байки Крилова?

Можна уявити собі певного графомана, що перекладає для себе, у шухлядку на екзотичну мову, для якого не має значення, чи знайдеться читач тому перекладу. Але у мемуарах Троїцького є такий фрагмент з миколаївського періоду вже старшого Троцького, революціонера-підпільника:

"Многие рабочие, захваченные новыми чувствами, стали сочинять стихи. Коротков написал "пролетарский марш", который начинался так: "Мы альфы и омеги, начала и концы". Нестеренко, тоже плотник, участвовавший в кружке Александры Львовны Соколовской вместе со своим сыном, сочинил украинскую думку про Карла Маркса. Ее распевали хором". (гл.7)

Тобто миколаївські пролетарі задовго до приходу більшовиків до влади співали українською мовою думку про Карла Маркса! А нам кажуть, що Миколаїв завжди був російським містом!

Цікаво, що жителі Миколаєва, яким червоно-біло-голубі пропагандисти приписують особливо чуйну історичну пам'ять, що виправдовує збереження комуністичних назв та пам'яток, зовсім не поспішають увічнювати пам'ять Лейби Бронштейна. Принаймні, коли я останній раз був у Миколаєві ніякого меморіального напису на домі, де мешкав Троцький (див. світлину) я не побачив. Цей дом знаходиться на розі вулиць Фалеєвської та Проспекту Леніна.



Не знаю, чи є якась меморіальна дошка на стінах колишнього Реального училища – зараз т.з. старий корпус Національного Університету Кораблебудування ім. С.О. Макарова. Здається, що історична пам'ять у окремих наших регіонах застигла навіть на часах до 21-го з'їзду КПРС, де у славетній доповіді М.С. Хрущова було засуджено сталінськіх репресій та започатковано процес реабілітації жертв, тобто вшановуються не всі радянські діячі, а лише ті, кого дозволяв любити Сталін.

На що ж, на тому подякуємо нашому свідкові за те, що зберіг для нас деякі факти з повсякденної мовної реальності Новоросії кінця 19-го – початку 20-го сторіччя та підемо далі по інших свідків у справі встановлення історичної справедливості.

Комментарии









© 2007 - 2020, Народная правда
© 2007, УРА-Интернет – дизайн и программирование

Перепечатка материалов разрешена только со ссылкой на "Народную правду" и указанием автора. Использование фотоматериалов раздела "Фото" — только по согласованию с автором.
"Народная правда" не несет ответственности за содержание материалов, опубликованых авторами.

Техническая поддержка: techsupport@pravda.com.ua