Поиск по сайту:
Найти



Народные блоги

Добавить ленту статей сайта в свой iGoogle
Последние публикации

Містифікатори мимоволі

Erik Bloodaxe Перепечатка | 15.11.2007 16:27

-6
Рейтинг
-6


Голосов "за"
3

Голосов "против"
9

Історики знають Ізенбека насамперед як автора знахідки, відомої під назвою "Велесова книга". "Фанати" цього опусу вважають його ледь не "святим письмом", а професійні історики одностайно оцінюють як фальшивку. Втім, мало хто знає, що й сам дешифрувальник "Велесової книги", приятель Ізенбека Юрій Миролюбов, не був упевнений, що це не підробка.

Російський художник-емігрант Алі Ізенбек в Україні майже невідомий. Виставки його картин, організованої громадською організацією "Фонд Юрія Миролюбова" торік у листопаді, ЗМІ практично не помітили, хоча глядачів на ній не бракувало. Вітчизняні мистецтвознавці високої думки про його живопис і графіку. Історики знають Ізенбека насамперед як автора знахідки, відомої під назвою "Велесова книга". "Фанати" цього опусу вважають його ледь не "святим письмом", а професійні історики одностайно оцінюють як фальшивку. Втім, мало хто знає, що й сам дешифрувальник "Велесової книги" приятель Ізенбека Юрій Миролюбов не був упевнений, що це не підробка.

Поява робіт Ізенбека в Україні стала можлива завдяки доктору економічних наук, професору Володимиру Перегинцю. Він був особисто знайомий із удовою Юрія Миролюбова. 2002 року Перегинець перевіз до України роботи Ізенбека разом із архівом Миролюбова. Наступного року в Київському будинку вчених відбулася презентація фрагментів "велесівських" рукописів, а також графічних робіт і картин художника. Протягом наступних двох років Володимир Перегинець оплачував реставрацію його творів у Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури України. Нині В.Перегинець очолює Фонд імені Юрія Миролюбова і свято вірить у справжність "Велесової книги"...

Алі (Федір) Ізенбек (народився 1890 р.) у юні роки не міг вибрати між кар'єрою художника й військового. Навчаючись у Санкт-Петербурзькому морському кадетському корпусі, він бере уроки в Академії мистецтв. На якийсь час художник узяв гору – 1908 року він вирушає в Париж, де вчиться в Школі мистецтв, працює в майстерні художника-символіста Анрі Мартена. У Парижі в той час розквітнув імпресіонізм, і Ізенбек не уникнув загального захоплення. Але його вирізняла любов до деталей і бездоганне відчуття лінії. Мистецтвознавці, проте, схильні саме з цієї причини вважати Алі Ізенбека насамперед графіком. Художник створив кілька серій графічних робіт філософського змісту, багато з яких наповнені східними мотивами.

З 1911 року Алі Ізенбек працює художником-замальовником в археологічній експедиції, що досліджувала середньоазіатські володіння імперії Романових (Туркестан, Бухара, Хіва) та північну Персію. Із початком Першої світової війни він іде на фронт. Після жовтневого перевороту 1917 р. Ізенбек приєднується до Добровольчої армії генерала Антона Денікіна. Там він у чині полковника командує артилерійським дивізіоном.

На час служби в Денікіна саме й припадає "найгучніша" сторінка біографії Ізенбека, яка принесла йому сумнівну славу в історіографічних колах і яка й дотепер, на жаль, не дає можливості оцінити його як художника. У розгромленому під час громадянської війни дворянському маєтку в селі Великий Бурлук Харківської губернії (за іншою версією – десь у Курській або Орловській губерніях) полковник 1919 року знайшов мішок із чи то липовими, чи то буковими дощечками, вкритими дивними письменами. Мішок Ізенбек віддав під особисту відповідальність свого денщика, що тягав важку поклажу слідом за її новим власником. Дощечки кочували разом із полковником, доки в 1921 році не опинилися в Брюсселі, куди Ізенбек потрапив після майже двох років поневірянь Європою. Там він повністю віддався творчості. Коло його спілкування було досить вузьке. Серед тих небагатьох, хто в нього був допущений, виявився літератор та історик-аматор Юрій Миролюбов, переконаний слов'янофіл. Ізенбек показав йому дощечки, і Миролюбов на кілька років засів за їх розшифровку. Так з'явився текст, відомий як "Велесова книга" (далі – ВК. – Ю.Р.) Після смерті Ізенбека 1941 року дощечки пропали.

З погляду як історичної науки, так і літературознавства, текст ВК не становить ані найменшої цінності. Оповідання про історичних персонажів і події, більшість із яких вигадані, надзвичайно нудні й плутані – на відміну від тих же "Пісень Оссіана", які хоча й визнані містифікацією, проте літературні достоїнства яких у принципі не викликають сумніву. Хозари, варяги, гуни, готи та інші вороги роду слов'янського змінюють у ВК одне одного немов у калейдоскопі і воюють із нашими пращурами немов у дві-три зміни, кожна з яких триває, за приблизними підрахунками, від 30 до 100 років. Цікаво, що у ВК нашим предкам вдається по кілька разів побивати готів і римлян. Хоча насправді в озброєнні та засобах ведення війни слов'яни були занадто відсталі (принаймні до VII-VIII ст.), щоб розтрощити вдосконалений за століття механізм римської чи готської військової машини.

У перервах між битвами слов'яни орють землю, співають гімни богам і п'ють "сурицю". І п'ють із частотою мусульманського намазу – п'ять разів на день. Однак у результаті спроб виготовити цей "божественний напій" відповідно до рецепта, викладеного у ВК, виходить рідина із властивостями звичайного проносного. Іншого ефекту від настоювання щавлю та інших трав на молоці очікувати й не доводиться, незалежно від варіантів перекладу. А їх, за різним даними, до теперішнього часу існує близько півтора десятка. Чи випробовував невідомий автор ВК гастрономічні наслідки цього напою на власному шлунку? – про те божественна Кліо мовчить.

Однак у середовищі не тільки претензійних дилетантів, а й навіть деяких українських учених із ученими ступенями ВК має затятих прихильників. Причому її навіть проштовхнули в шкільну й вузівську програми. Втім, тепер її звідти виживають. Як повідомили авторові вчителі-філологи з Полтави, цього опусу вже давно не вивчають на уроках літератури в середніх школах. А відомий український філолог, лауреат Шевченківської премії Анатолій Погрібний на одній із презентацій був змушений визнати, що ВК перебуває поза полем інтересів сучасних українських учених, і ніхто навіть не збирається писати на цю тему ні кандидатських, ні докторських дисертацій.

Таким чином тему ВК знято з порядку денного української науки. Забули про неї і мас-медіа. Очевидно, цим пояснюється, що на прес-конференції, яка передувала виставці картин Алі Ізенбека, з чиїм ім'ям пов'язують появу ВК, було мало представників ЗМІ.

Але все-таки навряд чи варто пов'язувати сам факт появи ВК із наявністю злого наміру в Ізенбека. Аби створити псевдоісторичну наукоподібну фальшивку, потрібно щонайменше два мотиви: або щоб довести якісь свої найнеправдоподібніші ідеї з тієї або іншої проблематики (часто з метою "поліпшення" історії), або просто розіграти наукову громадськість. Серед "поліпшувачів" найбільшу популярність мав на початку XIX століття Олександр Сулакадзев, у чиїй колекції були "милиця Івана Грозного" й "камінь, на якому Дмитро Донський відпочивав після Куликовської битви". У реєстрі колекції Сулакадзева, складеному після його смерті, згадувалися й дерев'яні дощечки з вирізаними на них текстами. Що ж до розіграшів, то в цьому плані свого часу відзначився талановитий львівський письменник Юрій Винничук. Відомий веселун і містифікатор настільки вміло подав в українській літературній періодиці текст, написаний нібито кельтським ченцем, який застав руйнування ханом Батиєм Києва, що деякі "знавці" з Національної спілки письменників України оголосили цей текст "найбільшою сенсацією із часу "Слова о полку Ігоревім".

Алі Ізенбек, судячи зі спогадів його сучасників, вів усамітнений спосіб життя, був заглиблений лише у свою творчість. Але ні "зацикленим" істориком-аматором, ні містифікатором Ізенбек не був. Якщо не брати до уваги епізоду з дощечками невідомого походження, якогось особливого інтересу до слов'янської старовини в нього не простежується.

Що ж до Юрія Миролюбова, якого багато хто вважає ледь не автором підробки, тут не все так просто. Непримиренний противник "норманської" теорії походження Русі, котру вже в повоєнні роки мало хто з учених заперечував (за винятком хіба що представників радянської історіографії), він залишався, висловлюючись мовою русофілів, "исконно русским православным человеком". Але професійним істориком, професійним філологом він так і не став. Навчався в духовному училищі, збирав фольклор. Продовжив освіту в гімназії, потім у Варшавському університеті, звідки перевівся на медичний факультет Київського університету. Так само, як Ізенбек, воював у денікінській армії. Після громадянської війни опинився в еміграції, спочатку в Чехії, потім у Бельгії. Працював у хімлабораторії Лувенського університету, потім хіміком на підприємствах металургійної промисловості. Так що історія та лінгвістика для нього були не більш ніж просто хобі. Однак справжні аматори до предмета свого захоплення підходять так само глибоко, як і до своєї професії. Про підхід же Миролюбова свідчить, на наш погляд, його фраза: "Необхідно зрозуміти й увірувати в те, що Русь – це ми, Давня Русь – теж ми, а з Божою поміччю й майбутньою Руссю – також будемо ми!". Ці слова, на наш погляд, якнайповніше передають його ідеологічне кредо. "Зрозуміти й увірувати", а не "обґрунтувати й довести".

Теоретично саме такі люди й схильні до містифікацій. Один з українських авторів, Володимир Щербина, що пропагує спадщину Миролюбова, повідомляє, що для своєї поеми "Сказ о Святославе, хоробре князе киевском" дешифрувальник ВК "вигадував свою особливу мову, що, на його думку, була найбільш близькою до мови Київської Русі" ("Народний оглядач", 26.01.2003 р.). До вигадування мов для героїв своїх книг був, як відомо, схильний видатний лінгвіст і популярний письменник Джон Толкієн. Успіхи його в цій сфері були настільки помітні (майже півтора десятка мов для ельфів, гобітів, гномів, орків...), що вчені деяких європейських університетів серйозно зацікавилися штучними мовами.

Але одна справа – Толкієн, який, працюючи із середньовічними текстами, знав структуру давніх мов що називається зсередини і тому міг дозволити собі будь-яку лінгвістичну фантазію. Інша справа – Миролюбов, чиї знання навіть старослов'янської мови фахівцям видаються небеззаперечними. Втім, лінгвістична реконструкція – річ нелегка навіть для фахівців. Відомі представники Геттінгенської лінгвістичної школи Август Фік і Хьялмар Фальк витратили кілька років на реставрацію словникового запасу єдиної німецької мови (Die Germanische Spracheinsheit). Для цього їм потрібно було переворушити лінгвістичний матеріал з більш ніж вісімдесяти (!) германських мов і діалектів давнього, середнього та сучасного періодів.

Проте, за словами Перегинця, дружина Миролюбова сама бачила таємничі дощечки. Не маючи можливості перевірити цей факт особисто, автор бере на себе ризик застосувати до твердження керівника Фонду ім. Миролюбова "презумпцію правдивості". Підставу для цього дають твердження самого Юрія Миролюбова, котрий, виявляється... і сам не був упевнений у справжності ВК, хоча витратив на неї не один рік життя. Факт, що його українські прихильники ВК або не знають, або свідомо замовчують.

"Надписи на них (дощечках. – Ю.Р.) были странными для нас, так как никогда не приходилось слыхать, чтобы на Руси была грамота до христианства! Это были греческо-готские буквы, вперемежку слитно написанные, среди них были и буквы санскритские. Частично мне удалось переписать их текст. О подлинности не берусь судить, так как я не археолог", – писав Миролюбов у вересні 1953 року Олександрові Куренкову (Куру), такому ж аматорові російської старовини у царині військової білої еміграції. За чотири роки, у відповідь на наполегливі прохання Куренкова про деталі, Миролюбов пише йому із Сан-Франциско: "Я уже Вам ответил, что за подлинность этих дощечек ручаться не могу, не будучи специалистом. Это выражение надо понимать так – подлинные дощьки (правопис збережено. – Ю.Р.) Изенбека я видел, но не могу сказать с точностью, когда и кем они были написаны".

Здавалося б, мотив для дилетантської фальсифікації в Миролюбова був – неприйняття "норманської теорії". "Разве можно оставить это – норманизм, чтобы и дальше от нас скрывали, что мы русы, народ древний, славный и могучий?", – писав він засновникові й редакторові емігрантського журналу "Вільне слово Русі" Михайлові Туряниці із Сан-Франциско до Нью-Йорка в 1960 році (те, що на дощечках були "готські букви", антинорманіста Миролюбова зовсім не бентежило). Однак попередні листи свідчать, що Юрієві Миролюбову вдалося зберегти рідкісну як для дилетанта (автор не вкладає в цьому разі в це слово негативного контексту. – Ю.Р.) наукову сумлінність, якою, на жаль, не можуть похвалитися нинішні апологети ВК в Україні. Навіть попри те, що питання про справжність ВК "приросло до його серця" (цитується за листом Ю.Миролюбова до М.Туряниці від 26 грудня 1960 р.). Зрозуміти Миролюбова нескладно – кому захочеться змиритися, якщо раптом виявиться, що роки праці, пов'язані із цими дивними дощечками, витрачені даремно? А підстави для цього були. Як зазначає російський журналіст Олександр Малахов, у плані письма ВК "дуже нагадує підготовлене Державіним факсимільне видання "Відповідей новгородських жерців"..." – однієї з численних фальшивок Олександра Сулакадзева.

Що ж випливає з усього цього? "Дощечки Ізенбека" як артефакт, скоріше за все, справді існували. Однак текст, який був на них, не дає підстав стверджувати, що ми маємо справу з невідомим раніше історичним джерелом. Дані історичного й лінгвістичного аналізу назавжди поставили крапку в цьому питанні, і більше до нього повертатися не слід. Єдине питання, котре у всій цій історії може цікавити дослідника, – хто все-таки виготовив ВК і яким чином вона потрапила до господарів розореної садиби. Для цього потрібно встановити їхній родовід, коло спілкування. Тоді, можливо, вдасться довідатися, коли були виготовлені "дощечки Ізенбека". Хоча, звичайно, краще було б їх відшукати й провести хімічний аналіз.

"Провина" Ізенбека і Миролюбова полягає лише в тому, що одному ці дощечки трапилися на очі, а інший розшифрував написаний на них текст невідомого автора. Однак за всього свого слов'янофільства Миролюбов був далекий від того, щоб стверджу-вати стовідсоткову справжність "Велесової книги". І це знімає з них обох тавро свідомих містифікаторів.

http://www.dt.ua/3000/3150/56306/

Комментарии









© 2007 - 2020, Народная правда
© 2007, УРА-Интернет – дизайн и программирование

Перепечатка материалов разрешена только со ссылкой на "Народную правду" и указанием автора. Использование фотоматериалов раздела "Фото" — только по согласованию с автором.
"Народная правда" не несет ответственности за содержание материалов, опубликованых авторами.

Техническая поддержка: techsupport@pravda.com.ua