Політична граматика

Національність у називному відмінку

Вечоріє Кум Петро і кум Василь зійшлися погомоніти.

- Куме, – запитує Василь, - ти граматику знаєш?

- Та ти що, куме, колись вчив у школі, але все позабував. А ти ще пам"ятаєш?

- Та також майже все забув...

- Хочеш повторити?

- Ага.

- А для чого?

- От хочу розібратися в одному питанні.

- Цікаво. цікаво... На старість літ граматикою надумав зайнятися.

- Розумієш, ніяк не можу збагнути: "русcкій" – це національність, чи приналежність до чогось?

- Як то?

- А так. Дивись: якщо турка запитати, якої він національності, турок відповість: "турок". Поляк скаже: "поляк", німець – "німець". Відповідають вони, якщо не помиляюся, іменником в називному відмінку. Так?

- Ну, так... І що?

- А як відповідає наш північний брат?

- "Я русскій".

- От-от – "русскій"! А де іменник в називному відмінку, як у всіх нормальних людей?

- Гм-м-м. Не думав про таке. То хай собі кажуть, тобі що до того.

- Та просто цікаво.

- А й справді цікаво. Ніби просто визнають свою належність комусь.

- Ага, і я так думаю. Саме приналежність до когось, якось ото збоку...

- Розумієш, довго вони себе московітами називали. Привикли самі, світ привик. А от коли надумав цар Московію в Росію перейменувати – не зразу й звикли. Вважали себе московітами, але раз цар наказав, то, значить, так треба. Там звикли покірно виконувати все, що цар забажає. От і думали собі: "Я московіт, але належу до русскіх". Так і належать до сих пір. А слова для визначення поняття "нація", "національність" так і не придумали.

- Чому ж, а "росіянин"? Іменник, називний відмінок...

- Гм-м...Здається, бояться, що цим словом вони обмежують свою національність межами саме Росії, без завойованих територій, без України, Білорусії. Бо ж вважають себе, нас, білорусів "єдіним русскім народом".

- Це як слово-окупант...

- З одного боку так, а з іншого, лише підтверджує що вони зовсім не руські, а тільки намагаються ствердити свою приналежність до руськості. Так собі збоку: "ми ваші".