Поиск по сайту:
Найти



Народные блоги

Добавить ленту статей сайта в свой iGoogle
Последние публикации

Працювати на каторзі за нормальні гроші чи за мізерну платню на вільній Україні?


0
Рейтинг
0


Голосов "за"
2

Голосов "против"
2

Заробітки на прожиття...

Кликали хлопці знову їхати на заробітки у Москву. Не поїхав. Втома страшенна тому що. Не так фізична, як моральна...

У мій вік на Україні високооплачувану роботу знайти важко – скрізь (крім роботи сторожем) віковий ценз. Хоч-не-хоч, а мусиш найматися до приватників.

Навівши лад у господарстві, влаштувався на будову до впливового держслужбовця. Виявилося, що у нас й там не заробиш – на ринку праці море безробітних, котрі збивають один одному розцінки. Ось як це виглядає на практиці. Господар ставить бригаду перед фактом: будете працювати за такими ось розцінками а ні, то я інших найму. Доводиться погоджуватися. Відмовишся – наступного дня у нього вже інші працюють...

Із вулиці возили тачкою пісок, цемент, щебінку, вручну замішували розчин, заносили по крутій драбині на другий поверх, мурували, заливали бетон, штукатурили. Там я й відчув перші симптоми грижі. При розрахунку господар вмикнув дурника: "Розвантаження цементу, клею, щебінки входить в ціну роботи а за замішування розчину вручну накину лише сотню... А потрібно було раніше сказати й я замість бетономішалки найняв би вам двох студентів". От і вся розмова...

Це ж загальновідома істина: будівництво завжди обходиться значно дорожче запланованого, у магазинах будматеріалів не поторгуєшся отож забудовники, як заведено, всіляко одурюють працівників.

Повчальний приклад: виставили опалубку над гаражними дверима, вручну замішали бетон й в обід перемичка була залита. Господар 50 гривень тицяє. Ми обурилися – це ж мізер! Я зауважив, що у Росії встановлення готової перемички при допомозі крана чи вручну коштує 10$. Господар скривився й ще 50 гривень дав.

Митник їздить на престижній іномарці, зводить наворочений будинок і... плачеться на катастрофічну відсутність грошей – це так натякає, що хабарів не бере. Признається, що у вільний час займається перепродажем дорогих авто і щоразу на кожній "наварює" по 5-7000$. Ага, так ми й повірили...

Якось порахували обсяг виконаної роботи згідно узгоджених розцінок й назвали ціну – 1000 гривень. Господар дістав пачку гривень, відрахував 900 й жартівливо проказав: "Більше не дам – мені теж за щось жити потрібно..."

Третього дня навідався і ошелешено: "Я місця собі не знаходжу – за що ж я вам 900 гривень заплатив?!" (!?)

А втім це стандартна ситуація: кожен роботодавець тільки й думає як того трудягу надурити...

Прийшов час узгодити ціну покриття даху. Господар заявив, що найдорожча фірма зводить дахи по 30 гривень за квадрат. На понт брав – знав, що фірми зводять по 80, приватники дешевше ніж за 60 не погоджуються. Торгувалися до останнього й зійшлися на 52,50. А не було іншої роботи тому що...

Пізніше по сусідству майстри стали зводити гараж. Пісок поряд, бетономішалка є, зарплата в кінці тижня. Призналися, що дах домовилися звести у розрахунку 65 гривень за квадрат. Подумалося тоді: їм пощастило знайти порядного роботодавця, а от нам – ні...

Спересердя розповіли ситуацію. Один із тих працівників сумно зауважив: "Багато де я працював але не було такого місця де б не надурили..."

Зустрів односельчанина котрий літом на околиці Москви будинок покривав по ціні 50$ за квадрат. Розцінки за кордоном значно вищі от по цій причині українці й їздять на заробітки...

Видавав наш господар дочку заміж. У понеділок підійшов, стрільнув цигарку й із виглядом щедрого благодійника обіцяне "піцькове" вручив – дві напівпорожні півлітрові пляшки горілки та дві літрові пляшки солодкої води. Палив цигарку й серед іншого розповідав про кадрові перестановки на митниці. Запам'яталася фраза: "Ех, якби ви тільки, хлопці, знали якими чемоданами начальство пачки доларів у Київ відправляє..."

Працедавець наш є людиною віруючою – дітей хрестив і сам до церкви молитися та сповідатися ходить... Якось перед врочистим святом сказав усім працюючим: "Завтра велике свято отож щоб жодного на будові не було. Заїду й побачу кого – покараю. Знайте: зароблене в свято не йде на користь працівникам, та ще й до того в тій хаті щастя не буде. От я й хочу щоб діти мої та онуки щасливими росли..."

Матеріалу для даху не вистачало отож мусили доточувати балки, на крокви розпускати необрізні дошки а це зайва заморока, витрата часу. Закінчували кроквяну систему й просили аванс та господар все посилався на відсутність грошей – тягнув час. Коли ж настав день крити дах, з'явився й, не моргнувши оком, заявив: "Найдорожчі фірми криють дахи по 40 а ви щось занадто дорого з мене запросили! Я за кроквяну систему дам вам половину а металочерепицю мені інші постелять!"

Ми були шоковані почутим. Оригінальний хід – за 90% виконаної роботи заплативши 50% ціни й відправити нас геть... Сперечалися до хрипу, нервового зриву. Митника аж трясло, почервонів весь, з вуст злітало: "Мать, рот, блядь..." Пригадався вислів: "Чим довше спілкуюся з митниками, тим більше подобаються автоінспектори".

Мусили скинути ще 350 гривень. А нікуди не дінешся – він обіймає високу посаду на митниці, син офіцер в міліції. Працювали по усній домовленості отож судитися із мафією безглуздо.

Огидний тип. На купівлю будматеріалів, меблів, кухні, ванни, пральної машини, холодильника гроші то є, а от нам – немає. Розрахунок простий: покинуть спересердя майстри будову – втратять зароблене.

Плачеться, що на митниці мало заробляє. Я зауважив: "Якби то воно було так, то такого будинку б не будували..."

Роботодавець щоразу намагається до чогось причепитися, зробити зауваження, покритикувати. Ось повчальний епізод. Слідом за мною в двір зайшла жінка, котра ревізором міськводоканалу виявилася. Господаря не було отож ми, пославшись на відсутність ключів, не пустили її у в будинок. Тоді панянка дала нам квитанцію на оплату заборгованості й попросила передати власнику. Пізніше мали що вислуховувати за те, що впустили сторонню людину в двір. Розумів причину того обурення: господар врізався у водогін поза лічильником от й переживає, щоб не виявили. Я на те зауважив: "А мо краще чесно розрахуватися з державою та нами й спати спокійно!?"

Після кожного візиту погано почуваємось. Значиться, наш роботодавець є енергетичним вампіром. Іншого пояснення і бути не може...

Сумно стало: праці у приватників немає альтернативи – на виробництві не більша зарплата тому що... Ще й до того там жорсткий графік, дисципліна а тут то всі свої – можна запізнитись, раніше піти, відпроситись коли треба...

Від переживань розболілося серце. Боляче – і то за волю, добробут, процвітання таких покидьків я стільки років розпинався!? І на перший погляд усі вони ніби нормальні люди – у кожного золотий хрестик на шиї сяє, ікони в хаті висять. В Бога вірують, значиться... Лають владу, розповідають анекдоти про урядовців. У придбаних за неправедні гроші дорогих авто жовто-блакитні прапорці возять – демонструють патріотизм... Як же набридло борсатися у цьому нашому океані лицемірства... Пригадується із Кобзаря:

У всякого своя доля

І свій шлях широкий,

Той мурує, той руйнує,

Той неситим оком -

За край світа зазирає,

Чи нема країни,

Щоб загарбать і з собою

Взять у домовину.

Той тузами обирає

Свата в його хаті,

А той нишком у куточку

Гострить ніж на брата.

А той, тихий та тверезий,

Богобоязливий,

Як кішечка, підкрадеться,

Вижде нещасливий

У тебе час та й запустить

Пазури в печінки, -

І не благай: не вимолять

Ні діти, ні жінка.

А той, щедрий та розкішний,

Все храми мурує;

Та отечество так любить,

Так за ним бідкує,

Так із його, сердешного,

Кров, як воду, точить!...

А братія мовчить собі,

Витріщивши очі!

Як ягнята: "Нехай, каже,

Може, так і треба".

Загалом в середньому за день кожному десь по 60 гривень виходило. Якщо два роки тому 100 гривень були варті 21$, то сьогодні – 12$. І ціни зросли відповідно. Якщо вирахувати проїзд, вартість харчування та напоїв то залишаються кошти, про котрі кажуть: "Як кіт наплакав"... І це вже третє літо поспіль така ж історія!

Якось так не по-людськи у нас все робиться. Бандитська влада тому що... У громадянському суспільстві ми б звернулися до суду і господар мусив би по завершенні роботи заплатити нам по розцінках будівельних фірм. Плюс штраф за непорядність та розголос у ЗМІ.

З огляду на подібні епізоди життя можна зрозуміти причини спалаху революції, громадянської війни, програшу Білої армії, розгулу масових репресій. А злиденна оплата праці, корупція, вседозволеність багатших громадян довела до кипіння інші верстви населення. І озлоблені пролетарі вже не зважали на гарні слова своїх жертв, на золоті хрестики на грудях, на ікони в оселях, на національні прапорці. Знали: то є прикриття гнилості, лицемірство, фальш...

"Я живу як у раю..."

До хати завітав приятель із котрим давно не бачились. Іван раніше пиячив і, як і я, мав залізні зуби. Обнялися, поцілувалися. Гість осліпив домашніх голлівудською посмішкою.

Спілкувалися, гомоніли про сучасне життя. Приятель розповідав життєві пригоди. Якщо стисло, історія його життя-буття така: Бідував дома, з відчаю пиячив та от випала нагода поїхати на заробітки в Італію. Спочатку без знання мови було важко та якось пристосувався. Згодом пощастило працевлаштуватися кінологом – став доглядати собак впливового сеньйора. За графіком випала відпустка. От й відвідав рідний край.

А втім це не дивина. Більшість бідних, хуліганистих, випиваючих односельчан, котрі (на відміну від мене) відразу зрозуміли, що добра, процвітання в нашій державі ще ой як довго не буде, від безвиході наважилися виїхати за кордон і... стали там заможними, серйозними людьми. Працевлаштувалися, заробили грошей, придбали житло, автомобілі й радикально поміняли стиль життя... Беруть відпустки й іноді провідують край свого дитинства та юності.

Спілкувалися й я бачив перед собою справді щасливу людину. Запитав:

- Ваня, тобі добре там в Італії живеться?

- Добре – це не те слово... Живу як у раю – там справжня цивілізація... Не перетруджуюсь, 1300 євро отримую своєчасно. Купив квартиру у центрі міста й маю все що побажаю...

Я опустив очі й подумки запитав себе:

- А як на нашій славній Україні після всього пережитого живу я?... Іноземці чужинцям платять щедро та своєчасно а я на рідній Україні мозолями зароблені копійки із наших панів вириваю зі скандалом...

"Правда, рай?"

Ніхто не розуміє причин нашої кризи. Є в нас Україна, власні гроші, прапор, гімн, армія. І свобода ніби є: безперешкодно розвішуй на будинках чи балконах жовто-блакитні прапори, співай повстанських пісень, розмовляй українською, подорожуй світом, пиши, мели, варнякай все, навіть анекдоти, мітингуй, голосуй за кого хочеш тощо...

Чому ж тоді злиденні зарплати, корупція, брехня й такі кислі обличчя перехожих?

А тому, що ми вороги самі собі! Ми кричимо про любов до свого ближнього а насправді його ненавидимо!

Оту нашу ілюзію ідилії талановито описав Кобзар:

...Он гай зелений похиливсь,

А он з-за гаю виглядає

Ставок, неначе полотно,

А верби геть понад ставом

Тихесенько собі купають

Зелені віти... Правда, рай?

Та, якщо придивитися ретельніше:

А подивися та спитай!

Що там твориться, у тім раї!

Звичайне, радость та хвала!

Тобі, єдиному, святому,

За дивнії Твої діла?

Отим-бо й ба! Хвали нікому,

А кров, та сльози, та хула,

Хула всьому! Ні, ні, нічого

Нема святого на землі...

Мені здається, що й самого

Тебе вже люди прокляли!

Хто буде поважати чоловіка котрий заробляє на підтримку злиденного існування?

Ось так я вкотре літо-осінь змарнував, нерви зіпсував та ще й до того дома продовжуються непорозуміння – хто ж буде поважати чоловіка, котрий заробляє лише на підтримку злиденного існування?

А тут ще й із сусідкою, котра доводиться кумою проблеми. Мама помітила як вдосвіта та, щось шепочучи, воду (певно котрою обмивали мерця) нам під браму виливала. І нікому ж не поскаржишся – виливання під браму ворога води не є карним злочином...

Онук, посперечавшись із однолітками, забіг у двір плачучи. Кума проказала злорадно: "Тут ще не такий плач буде!" Значить вона знає яку воду і навіщо виливала...

Гірко пожалкував, що вдруге не поїхав із колегами на ту каторгу.

З огляду на ці усі обставини я гірко пожалкував, що вдруге не повернувся в Москву на ту каторгу – там би нормальні гроші заробив та й душа була б спокійніша... Там жодних побутових та сімейних проблем: в кінці робочого дня стомлений приповзаєш до ліжка й провалюєшся у небуття. В суботу короткий робочий день, пізніше вечеря, баня, прання білизни. У неділю, як заведено, п'янка. Життя без проблем: житло, роботу та харчі дають, гроші нормальні виплачують. Що ще рабу для щастя потрібно?

Сумно: колись мріяв не як раб, а як вільний громадянин незалежної, демократичної держави працювати у нас й за зароблені гроші побудувати будинок, купити авто, відпочити на курорті. Вистраждав Незалежність, важко працюю і от таке життя маю... Весь час задаюся питанням: якби емігрував то невже десь там на чужині мені було б гірше?...










© 2007 - 2020, Народная правда
© 2007, УРА-Интернет – дизайн и программирование

Перепечатка материалов разрешена только со ссылкой на "Народную правду" и указанием автора. Использование фотоматериалов раздела "Фото" — только по согласованию с автором.
"Народная правда" не несет ответственности за содержание материалов, опубликованых авторами.

Техническая поддержка: techsupport@pravda.com.ua