Поиск по сайту:
Найти



Народные блоги

Добавить ленту статей сайта в свой iGoogle
Последние публикации
Заробіки   шабашка   висновки...

Заробітчанство – самоприниження нації або сповідь про шабашку у Росії...


1
Рейтинг
1


Голосов "за"
1

Голосов "против"
0

Заробіки, шабашка, висновки...

Початок 2011 року. На ринку праці звична ситуація: більшість роботодавців встановили вікові обмеження. Людям старшого віку пропонують працювати місяць за 1000 гривень. Це 40 гривень за робочий день. Якщо вирахувати проїзд та "тормозок", то на прожиття залишаться одні сльози. Тут навіть 1500 не набагато покращує калькуляцію. От чому, усі у кого є можливість, намагаються працевлаштуватися за кордоном.

Зателефонував знайомим й, завдяки їхньому протеже, влаштувався на приватне підприємство різноробочим. Не по трудовій, ясна річ. Розцінки такі: 10 гривень за годину праці різноробочого, зведення стін та їх штукатурення – 13.

Один із мулярів-штукатурів розповів таке: "Літом працювали в розрахунку 12 гривень за годину. Нещодавно запропонували: "Низькі розцінки отож давайте ми будемо працювати від виробітку. Ви порахуєте об'єм виконаної роботи й заплатите по загальноприйнятих розцінках. І ми заробимо і фірма розбудується значно швидше..."

Шеф тільки засміявся у відповідь й ми зрозуміли: "Не подобається – звільняйтесь. Я свисну й біля воріт черга бажаючих працювати за такі гроші вистроїться". Щоправда після тієї розмови в розцінки гривню добавив".

А втім, господаря можна зрозуміти: навіщо поспішати коли не знаєш яка завтра буде влада, політика та податки?

Оббиваю штукатурку й згадую епізоди роботи на овочебазі. Якось директор відрядив мене в один із колгоспів за морквою. Приїхав. Тридцятирічні колгоспниці, котрі длубались у кагаті, виглядали на усі п'ятдесят і це зрозуміло: важка праця на землі з ранку до ночі на морозі, під дощем, вітром та снігом виснажує організм. Та й дома не відпочинеш – слід дати лад в городі, попорати худобу, нагодувати птицю, прибрати хату, наварити їжі, випрати одяг та білизну, доглянути дітей та ще й до того ж, падаючи від втоми, чоловіка смачно сексуально задовольнити...

Привітався й запитав за життя. Почув у відповідь: "Та хіба ми живемо? Добиваємо віку..."

Від падаючої штукатурки пил стоїть стовпом, все як в тумані. Кисло посміхнувся й сказав сам собі: "Та не штукатурку я оббиваю, а добиваю віку".

В сусідньому приміщенні двоє робітників руйнували внутрішні стіни. Під час перекуру розговорились. Старший повідав таке: "Минулого року із односельчанами в Пітері на будовах працював. Настала криза й я схитрував: із двома друзями перейшов працювати до приватників. За 7 місяців заробив 11000$. І це все при тому, що двічі додому приїздив. А тих односельчан, котрі на фірмі залишилися, надурили – недоплатили 1200000 російських рублів.

Цього року в Пітері розцінки впали, роботи немає. Весною знайомий посередник пообіцяв гарні заробітки в Києві. Як взяв на дорогу тисячу гривень, так через два місяці із тисячею в кишені й повернувся... Надивився там всякого й якщо хто знову запропонує поїхати працювати в Київ, плюну в обличчя... Ех, якби була в Росії чи у іншій державі хоч якась робота, то ми б тут за такий мізер не працювали..."

Поїздка на заробітки у Московську область.

Ось так і працював я за щоденну лепту – 80 гривень. Та хіба зараз це гроші? Витрачаєшся на проїзд, на "тормозок". А тут ще й іноді мінералки чи пива випити хочеться, поповнити рахунок мобільника, купити мамі цукерок, онукові іграшку й таке інше. Гроші тануть, як сніг, та мусиш терпіти – іншої роботи немає. Пізніше перевели у бригаду будівельників та попри пропозиції платити як і їм господар й далі платив як різноробочому – знав, що діватись мені нікуди. На початку лютого відправив усіх у неоплачувану відпустку. У березні відпустку продовжив й я далі нудьгував дома без копійки в кишені. Аж тут родич запропонував поїхати на заробітки у московську область.

Я запропонував їхати пізніше, коли потеплішає. У відповідь почув:

- Якщо запізнимось то наші робочі місця займуть інші.

Виходу не було отож був вимушений погодитися. Позичив гроші на поїздку. Замовили рейсовий мікроавтобус, розмістилися й рушили. Перезнайомилися. Бригада, у котру я потрапив, нещодавно втекла із будови що в Білорусії. Заманили гарними заробітками у Мінськ та от реальність виявилася іншою. За приватну квартиру, у котрій проживало 16 будівельників, власниця брала із кожного по 50$. Вставали о 6:00. Готували сніданок, а там дві пересадки й о 8:00 вони на будові. Сніг розтає й стікає із поверху на поверх отож у роздягалці по коліна води. Оцінили ситуацію, а там відпрацювали два тижні, отримали аванс й тихенько із речами на вокзал. Витрати на поїздку покрив аванс а от зайвої копійки не було – два тижні працювали даремно значиться. Констатували факт: Білорусія активно розбудовується... руками українців. Чому ж білоруси не там працюють? А навіщо білорусу світловий день там горбатитись на морозі, під снігом та дощем коли він ті 500-600$ у комфортних умовах на виробництві заробить? Робота через посередників отож відсоток одурення, казали, досить високий. Всю дорогу, як то у нас прийнято, пиячили. Несподівано серед ночі один із нашої компанії став голосно крити матом водіїв та присутню поряд їхню коханку. (?!) Пізніше ситуацію прояснила його сповідь: "Дивлюсь: один водій раком трахає бабу, у другого вона смокче член! Мікроавтобус летить, кермо кинуте напризволяще!" Стало зрозуміло: чоловіка гризанула "білочка".

Прибули й у прорабську буквально ввалилися. Засмородили приміщення перегаром й цим справили доволі погане враження. Та все ж нас прийняли на будову. Забрали паспорти й цим перетворили у рабів. Видали матраци, поселили в гуртожитку, поставили в список на харчування. Розпорядок такий: Підйом на сніданок о 6:00. О 7:30 вихід на "розвод". Робота розпочинається о 8:00. Обід із 13:00 до 14:00. Закінчення роботи о 20:00. Цікаво, що попри цей графік зарплата нараховується від виробітку. Наступного дня, пообідавши, вийшли із кімнати о 14:00. Нашу затримку вже передбачили представники адміністрації й влаштували засідку. Брудно вилаяли й розтлумачили: "Западэнцы, зарубите себе на носу: У нас порядок такой: обед с 13:00 до 14:00 а это значит что в 13:00 вы ещё на работе, а в 14:00 уже на работе!"

Порядки на об'єкті такі: заробіток нараховується від виробітку але режим порушувати заборонено. Чи мороз, чи хуртовина, чи немає розчину а все-одно усі мусять бути на робочому місці до 20:00.

У кімнаті холодно. Мусили спати у одязі та ще й поверх ковдр накидати куртки, спецівки.

Темп роботи на будові шалений – бригада мусить дати норму. У крана ще до нашого прибуття заклинило каретку отож він подавав вантаж по радіусу повороту стріли. Це, ясна річ, створювало незручності. З цегли збивали лід, у замерзлий розчин додавали гарячу воду. Мусили крутитися, тому що умова така: якщо не заробляєш 1000$ в місяць – звільнять. Також діє система штрафів: паління у непристосованому для того місці – 20$, праця без каски – 20$, невихід на роботу – 1000 рублів, сновигання територією напідпитку – 100$, мордобій – звільнення або 100$ штрафу.

Поза територією теж не легше – безпаспортних трудяг пасуть міліціянти. Сновигання без документів наказуєме затриманням та штрафом. Для прикладу: розпивання пива "в общественном месте" – 1000 рублів.

До нас підійшов земляк, котрий роками на тій будові працює й повчально злив інформацію: "Позаминулого року мулярів було мало і тому їх шанували, платили щедро. Зараз вас як грязюки отож не рвіть жили бо всього заробленого не дадуть – зріжуть. А й справді: якщо сьогодні 900 – 1000$ українцеві щастя то навіщо платити зайве?"

Мороз, пронизливий вітер, мокрий сніг, завірюха. У повітрі висять пил цементу та скловати, вихлопи двигунів, запахи бітуму, розчинників, звуки роботи механізмів та добірний мат працівників. Найбільше було чути кранівника – він мусив перекричати шум двигунів та інші звуки будови. Перший раз гучно пояснить як краще зачепити вантаж нормальними словами, наступного добряче покриє матом – нерви ж то не залізні. І хоча на будові працюють таджики, узбеки та українці матюки всюди українською та російською. Матюки всюди та скрізь – спіткнувся, чхнув, пукнув, цеглина відбилась не так і миттєво: й... й... мать!

Типова сцена у бригаді українців. Один майстер кличе іншого: – Саша! Саша!

Той не чує.

- Саша, й... т... мать! Подай молоток!

Те ж саме за столом: борщ холодний чи надто гарячий, чай не солодкий, хліб чи ніж випав з руки – й... й... мать!

Колега під час сніданку до мене за звичкою: – Посунься, й... тв... мать!

Я обурено: – Ти на мою мать не лізь!

Той виправдовуючись: – Так я ж сказав "й... твою медь!"

Лаються навіть уві сні. Чоловік ще очі не продер а вже: – Бл..., тільки 5 година, й... й... мать!

Навіть якщо наші позасинали то матюки продовжують лунати із сусідніх кімнат.

Я зауважував нашим раз, другий, третій, що лаятись некультурно але ті дивилися на мене як на якогось дивака. Бригадир зауважив: "Матюки у нас вже у крові. Матюкнувся й розрядився, зняв стрес!"

Я в тон: – І цим самим зарядив ним іншого співвітчизника...

Давно задавався питанням: що робити із таким народом? Міняти кров, віру, чи ще раз хрестити у Дніпрі?

Видно неозброєним оком: на будові працюють таджики, узбеки та українці. Росіян на будові немає. А навіщо їм 12 годин горбатитись на будові коли вони на виробництві за восьмигодинний день вдвічі більше заробляють? Немає навіть молдаван! Тільки ми – тупі, дебільні хохли!

Брудна лайка на будові є звичною. Ось на розводі Генеральний директор картає підлеглу: "Ты, наверное, и подмываешся так, как полы моешь? Размазала грязь и думаешь исполнила свою работу!?" І продовжує у тій же тональності...

Прибиральниця стоїть перед строєм червона, як буряк. Виправдовуватися безглуздо – звільнить. Керівник поводить себе брутально тому, що знає: ображений не швирне заяву на звільнення бо де він дома роботу із житлом, харчуванням та такою зарплатою знайде?

Підійшов до інших й продовжує: "Вот бригада хахлов отличились – пропили сварочный аппарат, болгарку, шуруповёрт. Думали, никто не заметит но не прошёл номер! Не рассчитаем, не вернём паспорта пока все 96 тысяч рублей за сварочный апарат не высчитаем! Плюс за болгарку и шуруповёрт!

А вот ещё одна бригада хахлов халтурщиков стоит. Ржавчину с металлоконструкций не счищают, красят по ржавчине. Зачем мне халтурщики? Увидят начальство – работают, начальство отошло – халтурят. Нормальные же деньги плачу! Так будет продолжатся – поедете нах... на Украину там халтуру гнать за вашу нищенскую гривневую зарплату!

Як боляче на це дивитися – до таджиків та узбеків претензій мало. Хто украв, напився, побився, гнав брак? Українці!

Та ось планерка закінчена. До виконроба українця підходить наш муляр й просить підписати обхідний лист.

- Не підпишу – ти робоче місце не прибрав!

- Куски піноблоків залишилися від попередньої бригади. Чуже прибирати не буду!

- А хто буде прибирати? Я!? Не підпишу, доки не прибереш!

- Не буду я чуже прибирати!

- А не підпишу!

Розвертається бідолаха й голосно згадуючи "мать, рот, нах..., блядь" йде прибирати своє робоче місце. Він знає: не підпише виконроб обхідний – не повернуть паспорт. Не повернуть паспорт – не виїдеш із Росії!

Чому ж ми такі занудні? Це ж твій брат українець насмітив. Прибери тихенько – корона ж не спаде. Пізніше відшукаєш винуватця й той тобі так чи інакше віддячить. А так от довелося прибирати із скандалом...

Якось на поверх завітав Генеральний зі свитою. На весь поверх лунало: "Почему не следите за качеством? За что я вам деньги плачу, й... в Бога мать!!!. (!)

Бригадир нас заспокоїв: – Не дивуйтесь – це в Росії звичне явище!

Підійшла та свита і до нас. Шеф оглянув нашу роботу й накинувся на Сашу – стіна "завалена". Посипалися докори та погрози. Саша ж стояв як першокласник перед директором школи. Нарешті комісія пішла далі. Ми були шоковані – Саша зайняв призове місце на конкурсі мулярів отож такий брак допустити аж ніяк не міг. Заміряли стіну і так, і сяк – нормально вона змурована. Одне із двох: чи то у шефа око криве, чи то тінь із вікна викликала ілюзію кривизни.

Дивлюсь: навпроти нас працюють шпаклювальниці й щебечуть українською. Вони в штанах, куртках, поясні монтажні ремені пристебнуті до риштувань, на голові каски. Чомусь подумалося: вам би на Україні надягати модні плаття, працювати у офісах, ходити в театри, відвідувати виставки, салони краси, народжувати та виховувати дітей, вести домашнє господарство, доглядати онуків... Пригадалося із Кобзаря:

А сестри! сестри! Горе вам,

Мої голубки молодії,

Для кого в світі живете?

Ви в наймах виросли чужії,

У наймах коси побіліють,

У наймах, сестри, й умрете!

Мобільник бригадира обривали земляки – на роботу просилися. Точніше на цю каторгу!

Подумалося тоді: – Певно дуже кепські справи на Україні із роботою...

Наприкінці березня в переддень вихідного видали зарплату за лютий. Наш поверх, у котрому проживали українці, "гудів". Недільного ранку із сусідньої кімнати було чути веселі голоси, дзенькіт склянок, сміх. Опівдні голоси стали сердитими, було чути погрози, брязкання дверима. Відчувалося: назріває гроза. В той час я вийшов у коридор й, щоб заспокоїтися, став за табірною звичкою ходити коридором туди-сюди. Тасуватись, якщо на жаргоні. Відкрилися двері сусідньої кімнати і один із жильців суворо запитав: "Чого ти тут ходиш!?" (!)

Я був ошелешений таким нахабством та якось таки промовчав. Стемніло. Образно кажучи, хмари ненависті насувалися невпинно. І, як перший грім, у коридорі спалахнула бійка. Звуки ударів, матюки, знову звуки ударів. Як виявилося, то була пауза між першим та другим раундом. Скоро із кімнати що зліва від нашої почулося гнівне питання: "Хто, хто суки, бляді, підарасти, Васі, братові моєму голову розбив!? Признавайтесь, підарасти!"

Розпочався другий раунд. Хиталися фанерні перетинки, По кімнаті бою "гуляв" телевізор, у коридорі падали столи.

Та от знову пауза. З часом із кімнати зліва почувся винуватий благальний голос: "В'їби, в'їби мене!"

Ми розуміли: чоловік протверезів й, відчуваючи свою вину, просить вдарити його навзаєм й тим самим вибачити.

Третій раунд виявився затяжним. Лише опівночі рефері у формі охоронців припинили побоїще. Мертву тишу порушували приглушені голоси та звуки блювання. Тим часом я вийшов у туалет й побачив як тверезіші із учасників тих побоїщ без правил змивають кров зі стін та підлоги.

Ліг в ліжко й здогадався чому із "Помаранчевої революції" вийшов пшик. Спиртного не було! Було вивези на Майдан доволі спиртного і веселуха гарантована за сценарієм: "Хто, хто суки, бляді, підарасти, Васі, братові моєму голову розбив!?"

Вранці на "розводі" повідомили, що адміністрація виганяє шестеро винуватців побоїща. Хлопці хто в бинтах, хто в синцях пошкутильгали спаковувати речі. (Певно дома будуть розповідати байки про безпредєл московських рекетирів.)

Один із нашої кімнати довідався першопричини того побоїща. Розклад перед боєм був таким: спочатку волиняки подружилися із нікопольськими – пиячили разом. Пізніше волиняки ще раз забухали та от зробили це таємно – не запросили кентів. Ті затаїли образу. Десь приблизно опівдні один волиняка зайшов в умивальник а там нікопольчанин палить. Зробив кенту зауваження: ти, мовляв, припух – палити тут заборонено. Нікопольчанин у відповідь пихнув димом в обличчя повчальника. Ошелешений таким нахабством волиняка послав кента матом й... отримав удар в обличчя. Скривавлений постраждалий повернувся у свою кімнату і почалося...

Аналізував я ситуейшн й доходив висновку: щастя, що тоді після слів "Чого ти тут ходиш!?" я не отримав, як то кажуть, у "в диню". За мене, ясна річ, заступилися б колеги отож та "веселуха" була б ще веселішою.

Холодно, робота важка, матюки. Строки здачі об'єкта піджимають отож керівництво продовжило робочий день до 21:00. Суботи були робочими до 15:00 а тут часто стали продовжувати графік до 17:00.

Робота важка, хлопці озлоблені на весь світ і тому матюкові, кімната не оштукатурена, взимку холодно, весною душно – гаряча вода в трубах постійно тому що, із вікна дме, із-за поганої звукоізоляції (перетинки із ДСП) чути голоси та сварки сусідів, хропіння та бурмотіння крізь сон колег, клопи стали звичним явищем. У мене розвинулася алергія на пил скловати – кашляв доки утеплював стіни. Стомлювався і фізично, і морально. Прийшов з роботи, повечеряв і провалився у небуття. Вранці таке відчуття ніби не спав зовсім. Стало боліти серце. Розумів: це не серце хворе а даються взнаки фізичні та нервові перевантаження. І, як виявилося, не я один опинився на грані нервового зриву. Одного дня Володимир, котрий не з нами приїхав але із нами жив, позичив у земляка 500 рублів й таємно купив горілки. Уночі виходив у туалет й там потайки пиячив. Сновигав кімнатою як зомбі, щось шукав, лаявся, натикався на перешкоди, перекидав табуретки. Вранці поліном лежав на ліжку, калюжа сечі під ним. Залишили колегу а в обід кімната... не відкривалася – Володя не міг вставити ключ в замок! (!) Відігнули лист фанери й найхудіший із нас протиснувся у кімнату. Спочатку хотіли алканавтові навішати "люлей" та пожаліли – обмежилися штрафом в літр водяри.

Здається один тільки я розумів суть: у чоловіка настало фізичне та нервове перевантаження от і "зірвався" чоловік. Напився й усе стало "по барабану". (Пізніше невдаха в день видачі зарплати виставив нам і то зі скрипом 0,5 водяри. Мусили додавати свої гроші, тому що на таку ораву 0,5 – тільки роти заскородити...

Перебравші дозу колеги вели себе по різному. Хто завалюється спати, хто шукає пригод. Вийшов підпилий чоловік у коридор а там наряд охоронців. От і отримуєш штраф. Запалив цигарку у туалеті – штраф. У кімнаті теж не скучно – один колега мав моду сп'яну мочитися у кутках кімнати. Добре що хоч не на сплячих колег...

Один із нашої кімнати нарікав на впливового товариша: була вакансія асенізатора та працевлаштував чужинця. Обурювався: "Не зателефонував же гад – думав я гордий отож відмовлюсь. А чого відмовлятися – зарплата висока, машина в руках отож є на викачці приватних туалетів чималий калим, є зекономлений бензин, запчастини..."

Нервові перевантаження дістали й мене. Вихід був один: піти до церкви. Виявилося: в кімнаті 9 жильців і з кожним можна було сходити в магазин по горілку а от до церкви – із одним. У храмі серед інших виявилася ікона блаженної стариці Матрони. Я про ту святу багато читав отож кожного богослужіння ставив свічки й молився – просив допомоги перетерпіти все, протриматись. Таки, як от бачите, допомогла мені блаженна стариця Матрона...

В перших числах квітня каретку крана відремонтували, виділили двох постійних стропальників та видали їм портативні радіостанції. З огляду на це матюки кранівника стали рідкістю.

Помітив: у мусульман зовсім інше світосприймання. Вони запрограмовані поспішати робити добро. Доброзичливість є нормою поведінки. Якщо іновірець бачить, що тобі важко – кине все й допоможе. Якщо ти новачок, звернеться до тебе "брат" й порадить як робити краще. У вузькому проході відступиться й дасть дорогу. Це не самоприниження, не запопадливість – це доброзичливість. Нам цього не зрозуміти. Чомусь на "розводі" лають лише нас, українців – украли, напилися, билися, хуліганили, виконали неякісно роботу і т. д.

Із розповідей колег-заробітчан можна було вивчати географію. Де тільки вони не були... Ось монолог Миколи:

- Мене позаминулого року родич заманив працювати на будову, що у Хімках. Сам же не працював фізично – посередником був. За перший місяць заплатив усім працівникам добре і, головне, своєчасно. Далі плакався на проблеми із готівкою проте щотижня таки видавав усім авансом по 1000 рублів. Чотири місяці обіцяв остаточно розрахуватися по завершенні будівництва і... І надурив усіх.

Та не одного мене – усіх 200 працівників той посередник надурив. Новачки живуть з нами в одній кімнаті, чують наші розмови, бачать як добиваємось виплати заборгованості і... виходять на роботу! От який у нас менталітет: "Усіх їх надурили а от мене пронесе..."

Родич раніше гостював у мене, я у нього. У Москві він зняв квартиру, придбав авто за 200000$ і підвозив мене іноді. Якось за порушення правил авто зупинив наряд ДПС. Той опустив скло й повчально сказав автоінспектору: "Если не хочешь проблем то запомни этот автомобиль и больше его не останавливай!" Це ж які потрібно мати зв'язки та владу, щоб сказати такі слова!

Техніка безпеки на тій будові у Хімках ігнорувалася. Риштування тримаються, як то кажуть "на соплях". Генеральний привселюдно заявив: "Меня не волнует разобьется кто настройке или покалечится. Мне важно чтоб стены при падении не поцарапали!"

В решті-решт ошукані українці зібралися на будові й стали в очікуванні посередника пиячити – хотіли таки якось вибити зароблені гроші. Посипались погрози, обіцянки розправитись. Один із тієї компанії так бив себе в груди, що я боявся: ребра собі поламає. А вранці хлопці проснулися й... тихенько роз'їхалися по домівках. Ось такі у нас херої...

Ошуканство як у нас, так і в Росії є звичним явищем. От чоловік виконав роботу а крутелик, пославшись на фінансові проблеми, просить зайти за грошима через тиждень. Той заходить, а охоронець щоразу повідомляє, що господаря немає дома. В решті-решт колись охоронцю це набридає й він обіцяє наступного разу відлупцювати нахабного прохача гумовим кийком. І нікому не поскаржишся – скрізь у того крутелика "схвачено"...

Я пішов у кадрову агенцію й там мені у Києві роботу підшукали. Заплатив за послугу й поїхав. На будові мені ошелешено: "Хто Вам наплів про такі наші розцінки?"

Повернувся й у тій кадровій агенції заявив: "В суд на вас подам!"

Ті мені примирливим тоном: "Тихо. Тихо. Ми вам повернемо гроші". Взяті за послугу гроші то повернули а от за квитки на потяг пропали. Пізніше односельчани в подібну історію потрапили. Набрали харчів, мішки картоплі й у Києві понесли її на ринок продавати. Не вести ж назад в село картоплю із Києва...

Не вірте, хлопці про величезні заробітки за кордоном. Насправді за усіма вирахуваннями відправите рідним щомісяця по 700$. У Польщі не раджу погоджуватись на працю у фермерів – заплатять але усі жили витягнуть. Краще йти на фабрику чи завод. Восьмигодинний робочий день, гарантована зарплата. Там на відміну від Росії цивілізація – жоден поліцейський тебе просто так не зупинить. Мене за стільки років жодного разу не зупинили, не ошукали роботодавці. Зазвичай поляки працівників не ошукують – не так покари властей як поганої слави бояться. От прийде ошуканий в костел й розповість хто і як його ошукав. Священнослужитель повідомить пастві і ганьба забезпечена".

Борг Миколі складав 120000 рублів. Той при нас телефонував і родич лагідним тоном говорив стандартні слова: "Я зараз не у Москві. Зателефонуй післязавтра, ми зустрінемось і я розрахуюсь із тобою". Післязавтра номер не відповідав – був в ігнорі. Микола телефонував із іншого мобільника і знову чув звичні слова. Через день і той номер вже не висвічувався. Останнього разу Микола сказав у слухавку: "Мені набридло гратися з тобою у телефони. Чув зараз твоя жінка гостює у тебе. Дай їй ті 120000 рублів а вона вже дома моїй передасть". Через два тижні зателефонував жінці. Виявилося: ніяких грошей ніхто їй не передавав. Микола вилаявся із прокльоном, плюнув й розтер ногою.

Щовечора я жартома декламував армійську прибутку: "Дембель стал на день короче... (продовження багатьом відоме) й таки дочекався закінчення дозволеного владою Росії трьохмісячного безпроблемного перебування іноземців на її території.

Замовили мікроавтобус. В очікуванні сиділи на пакунках. Послали гінця за пляшкою. Саша поспіхом побіг а от паспорт забув. Повернувся сам не свій – міліціянти затримали й примушували їхати з ними. (Затримати й тримати три години до вияснення особи мають повне право.) Мусив відкупитися тисячею рублів. (282 гривні)

Всю дорогу заправлялися спиртним й "гуділи". Водії у дев'ятимісний автобус помістили 14 пасажирів. Та це нікого не обурило – ми звиклі до свинських умов життя та пересування. Водії за кожного зайвого пасажира відстібали спочатку російським ДПСникам, пізніше українським. І не тільки їм але ще й митникам чужим та нашим. Та попри все вони в кінцевому рахунку були у виграші. Лапувки полюбляють усі! А Ви хіба – ні?

Ми ж під час подорожі неабияк заливали сліпи. Один із чужих пасажирів так сп'яну дістав усіх своїми понтами, що інші хотіли нам'яти йому боки. Обматюкали нахабу й той якось вгамувався.

Сусід запитує мене в момент бухаловської паузи: – Чому у мене штани мокрі?

- Так ти ж обпісявся!

- Чому ж тоді сидіння сухе?

- А воно поролонове отож всмоктало вологу як промокашка!

Поволі хміль пройшов. Подружилися із чужинцями, обмінялися номерами телефонів. І той понтовий нахаба виявився цілком адекватною людиною. Декотрі із колег домовилися зустрітися у барі.

Інфа до відома: ціна проїзду мікроавтобусом та потягом однакова. Плюси подорожі потягом: спиш на чистій постелі як людина, розвозять напої, провідники пропонують гарячий чай тощо.

Плюси подорожі мікроавтобусом. Водії заберуть з дому і висадять під воротами будови. Не витрачаєшся на переїзди до вокзалу та із вокзалу, тебе не оббирають міліціянти. Те ж саме при подорожі у зворотному напрямку. Мінуси: сидиш та спиш затиснутий з усіх боків. Кондиціонера та телевізора немає. Одна розрада: напитися й тоді незручності не помічаються...

А от я зрозумів нашого Президента та урядовців – із таким нашим менталітетом можна "забити" на народ й жити у власне задоволення. Чому? А доки для українців є робота у ближньому та далекому зарубіжжі, доти вони самі себе забезпечать усім необхідним. А стане нестерпно терпіти – понапиваються, ребра собі під час погроз на адресу урядовців та крутеликів поламають, поб'ються між собою, проспляться й знову тихо поїдуть батрачити на чужину...

Чи є у нас національна ідея? Якщо є, то яка? Я би так її сформулював: Із-за скрути поїхати горбатитись на чужину, украсти, напитись, лаяти владу та "мать, побитись, заснути, обпісятись.

У пам'яті сплили слова поета:

Прокляття, розпач і ганьба!

Усю пройшов я Україну,

І сам не знаю, де спочину

І де не стріну я раба. (Олександр Олесь. 1908р.)

Пригадалося як я на одному із політ форумів, де патріоти України так б'ють себе в груди, що аж ребра тріщать, запропонував таке: "Бажаю вдруге відбити носа Леніну. Хто згоден потримати драбину? Коханіського та хлопців не посадили, отож не посадять і нас".

Відгукнулася тільки молода тендітна жінка із котрою я знайомий особисто. Серед тих, хто носить штани мужчин не виявилося. (!)

Десять років тому написав та розмістив в Інтернеті автобіографічну книгу про нашу ментальність і... І усім байдуже – відгуки по пальцях перерахував. Там в кінці книги є номер мого мобільника та от жоден не зателефонував.

Пригадалося із Ліни Костенко:

Прости мені, мій змучений народе,

що я мовчу. Дозволь мені мовчать!

Бо ж сієш, сієш, а воно не сходе,

І тільки змії кубляться й сичать.

Всі проти всіх, усі ні з ким не згодні.

Злість рухає людьми, але у бік безодні.

Повернувся я до хати морально та фізично виснаженим. Хотілося відіспатися та не виходить – городи зіллям позаростали, жуки он картоплю об'їдають. Де тут до відпочинку?

Зателефонував на попереднє місце роботи й колега видав інформацію: "Розцінки не змінилися і на твоє місце вже прийняли чоловіка". Що робити? Знову їхати на ту принизливу каторгу!? Та там буде ще гірше! Буде спека у прямому та переносному значенні цього слова. У прямому, гадаю, зрозуміло. У переносному: усі будови Росії "горять" – графіки здачі неабияк піджимають. Не здаси об'єкт своєчасно – заплатиш величезний штраф. От і біситься начальство, вимотує із робітників (таджиків. узбеків та українців) останні сили...

Такеє то от...










© 2007 - 2020, Народная правда
© 2007, УРА-Интернет – дизайн и программирование

Перепечатка материалов разрешена только со ссылкой на "Народную правду" и указанием автора. Использование фотоматериалов раздела "Фото" — только по согласованию с автором.
"Народная правда" не несет ответственности за содержание материалов, опубликованых авторами.

Техническая поддержка: techsupport@pravda.com.ua