Народные блоги
http://narodna.pravda.com.ua/rus/economics/4ad797bd71efa/

Жорстокі реалії сьогодення або як я нещодавно знову Криму гроші заробляв...

Микола Горбатюк | 16.10.2009 00:44

Заробітки в Криму. Криза. Ментальність українців.

П'ята поїздка на заробітки в Крим. (Доповнення до книги www.prisoner.com.ua)

Дома роботи не було. В кінці літа мусив знову з бригадою штукатурів їхати на заробітки в Крим – обіцяли роботу на будівництві готелю та безкоштовне житло. Робота, ясна річ, не по трудовій. (А де зараз знайдеш по трудовій?) Земляк, котрий підшукав нам роботу поставив умову: у бригаду ми повинні взяти його із напарником. Переконував що роботи вистачить до зими а житло буде безкоштовним. Погодились. Прибули. Оглянув звичні краєвиди. Скрізь куди сягає око ржавіють підйомні крани та стоять "заморожені" каркаси житлових будинків, готелів, санаторіїв. Тих самих, котрі на початку минулого року будували українці (і я в їхньому числі), кримські татари, турки та китайці.

Безкоштовним житлом виявився... будівельний вагончик. Знайшли малосімейку але проживання довелось оплачувати. Вийшли на будову й побачили звичне нам явище: бардак на виробництві та безкультур'я працівників. Робота погано організована, велика кількість ручної праці: одного дня немає потрібних інструментів, наступного – матеріалів. КАМАЗ із пісчано-вапняним розчином заїздить у підвал та вивалити вантаж не може – заважає низька стеля. Доводиться вивантажувати вручну. Пізніше штукатури завантажать суміш в ящик, автонавантажувач вивезе, кран підніме на потрібний поверх. Та й тут виникають неув'язки: то автонавантажувач зайнятий, то кран. Звичне явище: одного дня будують, наступного переробляють.

Один із наших новачків виявився лежнем, другий п'яничкою. І нічого не вдієш – мусили тягнути лямку як за себе, так і за них...

Звичними є такі сцени: при вивантаженні із авто розсипалось пів-піддона цегли та на це ніхто не звернув уваги. Скоро маневруючі крани та машини перетворили ту цеглу на щебінку. І ось лише тоді робітники викинули її в ящик для будівельних відходів. Туди ж й кидають затверділий вчорашній розчин та брили бетону. Сонце палить немилосердно а на будові горить світло. Цемент у розчин кладуть хто скільки бажає, сітку на бетон не всі штукатури набивають й ніхто це серйозно не контролює. Залишки арматури, як заведено, викидають в ящик для відходів не розуміючи того, що металобрухт сьогодні в ціні. Навіщо, питається, штукатурити донизу коли стяжка буде робитися на 40-50 сантиметрів вище? Це же ж зайва витрата праці та матеріалів! При радянській владі робітників стимулювали подавати рацпропозиції. Помітив, що та де можна зробити краще, виклав на папері й отримав премію. Подібне сьогодні не практикується – працюй й сопи в дві дірки. Нікому твої пропозиції сьогодні не потрібні...

Ні, прогрес усе-таки є. Іноземний підйомний кран піднімає вантажі а тим часом кранівник ходить по будові й керує його роботою за допомогою портативного пульту. Прогрес є, але ж то прогрес не наш – він італійський.

Мат на будові є звичним явищем. Ним висловлюють усі почуття: від радості до обурення: "Какая же сегодня прекрасная погода, й... Його мать!", до гнівного: "Ты чё такое пиз...ш, й... твою мать!". І нічого не вдієш: зробиш зауваження – нарвешся на другий варіант...

Вийшов перепочити й став свідком такої сцени. Бетонники заливають бетон й при тому "спілкуються". Мат стоїть, що хоч вуха затикай. Внизу за десяток метрів на подвір'ї приватника в тіні інжирного дерева обідають курортники. Одна із жінок не витримала й обурено зауважила: "Ребята, имейте же совесть! Здесь же женщины, дети!" Присоромлені робітники на мить замовкли й в тій тиші я почув повчальний голос іншої: "Та не матерятся они – они матом разговаривают!"

Якось я подав своїм розчин. Скоро від колеги, із котрим спав поряд, пив та їв за одним столом почув все, що він думає про мене, мою та Його мать. (!) Вмить розболілось серце й я занепокоївся, що зараз станеться серцевий напад. Обійшлось. Провина моя виявилася незначною: забув покласти у розчин цемент. Ту помилку я хутко виправив: засипав в розчиномішалку цемент, вмикнув двигун але біль в серці не минав.

Через два дні було свято й ми, як і належить християнам, стояли поряд у церкві, слухали службу та молилися. А втім, здавна лицемірство є нормою нашої поведінки. Вдень працюємо абияк, крадемо, лаємось, свідкуємо неправдиво, вночі чинимо перелюб а в свято молимось Богові й при тому всьому щиро вважаємо себе праведниками. До речі, й я до кісток просякнувся цим нашим хахляцьким менталітетом. Поцупити із будови держслужбовця, котрий за величезні хабарі зводить трьохповерховий палац, мішок цементу, декілька дощок, арматурин чи жменю цвяхів гріхом не вважаю. А колись же, працюючи за прилавком, соромився собі копійку із каси взяти. Колеги дивилися на мене, як на ідіота, коли я переказ із дому отримав. Із саркастичною посмішкою сьогодні згадую той епізод. Ну ж, хіба не ідіотом я тоді був?

А втім у цій поведінці немає нічого дивного – ми приклад із наших високопосадовців беремо, котрі безсоромно розкрадають державу, цинічно брешуть з телеекранів а у свята перед обєктивами телекамер "щиро" моляться...

Кого із нас сьогодні, у випадку другого всесвітнього потопу, Господь би вибрав у ковчег? Чи набралось би знову хоча б сім праведників?

Та ні, загалом робітники є людьми не поганими. Більшість із них мене пізніше заповажали, декотрі називали по імені, за руку вітались. Помітили на мені золотий хрестик й кличку дали – "Мессія". А втім, кличка мені сподобалась.

Будівельники є людьми хорошими, вони і спеціалісти, і трудяги. Роздумував над причиною їхньої аморальної поведінки й їх прекрасно розумів. Усе пояснюється просто: погана організація праці та виснажлива робота не приносять ні морального задоволення, ні достойної зарплати. Розцінки колишні, а ціни ж то сьогоднішні! Тут про побудову власного будинку та купіплю нового авто годі й мріяти. Тут би кінці із кінцями звести. От й викликає наша сумна дійсність відповідну поведіку...

У вихідний поклав у пакет рушник, плавки, пиво, печиво та виноград й рушив до моря купатись. Тим часом вітер посилився й на морі розбушувався шторм. Вчора мене на будові протягнуло, й я, щоб не захворіти остаточно, не наважився лізти у штормове море. Поклав пакет біля ніг, оперся на перила майже безлюдної набережної й став милуватися штормом, краєвидами. Певно, тонісінько так хвилі лизали берег, кричали чайки до всесвітнього потопу та після. І в час коли вітрильники премудрого царя Соломона здійснювали торгівельні подорожі у далекі краї. І під час минулої війни, коли ці хвилі були червоними від крові а гори здригалися від вибухів. І в час коли Сталін виселяв звіди кримських татар за те, що ті під час війни опинилися на окупованій території. (Ніби то їх вина, що Червона армія залишила Крим на милість окупантів.)

Аж тут глядь: а пакету ж то мого немає! Очевидно якийсь бомж, помітивши мій замріяний погляд, підійшов, взяв пакет й накивав пятами. А що, ризик його був виправданим – за шумом моря я не міг чути позаду чужих кроків...

Пригадались слова, котрі в аналогічній ситуації сказав повернувшийся на Батьківщину відомий українець:

- Впізнаю тебе, моя рідна українська земле!

- І тебе, мій народ! – сердито додав, коли помітив, що валізи зникли...

А втім, у всьому тому був винен сам, бо забув слова мудреця: "Коли йдеш, милуючись створеним Творцем зоряним небом й роздумуючи про вічне, не забувай час від часу поглядати під ноги, щоб не впасти тобі в яму".

Боляче було так, ніби кулаком вдарили в обличчя. Як же ми всі зіпсувались! Геть всі, – бомжа до Президента. Ніколи не мріяв емігрувати, та, бачу, доведеться. Пригадалися слова ясновидиці: "Ви виїдете звідси і там, де Ви будете жити, Вам буде краще ніж тут..." Звичайно краще, бо гірше вже нікуди...

Пригадались й сьогодні злободенна пісня В. Висоцького "Старый дом".

Что за дом притих,

Погружён во мрак,

На семи лихих

Продувных ветрах,

Всеми окнами

Обратясь во мрак,

А воротами –

На проезжий тракт?

Ох, устать я устал, а лошадок распряг.

Эй, живой кто-нибудь, выходи, помоги!

Никого – только тень промелькнула в сенях

Да стервятник спустился и сузил круги.

В дом заходишь, как

Всё равно в кабак,

А народишко:

Каждый третий – враг.

Воротят скулу –

Гость непрошеный!

Образа в углу

И те перекошены.

И затеялся смутный, чудной разговор,

Кто-то песню стонал да гармошку терзал,

И припадочный малый – придурок и вор –

Мне тайком из-под скатерти нож показал.

"Кто ответит мне –

Что за дом такой,

Почему – во тьме,

Как барак чумной?

Свет лампад погас,

Воздух вылился...

Али жить у вас

Разучилися?

Двери настежь у вас, а душа взаперти.

Кто хозяином здесь? Напоил бы вином".

А в ответ мне: "Видать, был ты долго в пути

И людей позабыл – мы всегда так живём:

Траву кушаем –

Век на щавеле,

Скисли душами,

Опрыщавели.

Да ещё вином

Много тешились –

Разоряли дом,

Дрались, вешались". –

"Я коней заморил, от волков ускакал.

Укажите мне край, где светло от лампад.

Укажите мне место, какое искал, –

Где поют, а не плачут, где пол не покат". –

"О таких домах

Не слыхали мы,

Долго жить впотьмах

Привыкали мы.

Испокону мы –

В зле да шёпоте,

Под иконами

В чёрной копоти".

И из смрада, где косо висят образа,

Я башку очертя шёл, свободный от пут,

Куда ноги вели да глядели глаза,

Где нестранные люди как люди живут.

...Сколько кануло, сколько схлынуло!

Жизнь кидала меня – не докинула.

Может, спел про вас неумело я,

Очи чёрные, скатерть белая?!

На будові мені одне сподобалось: своєчасна виплата авансу та зарплати. Та недовго я радів. Наступного місяця не працювали 5 із половиною днів – не було розчину та цементу. Не проплатили тому що. Зарплату затримали. Не дуже то їй й раділи – розцінки колишні, ціни ж сьоднішні. Дійшли висновку: "У батьки кончается золотой запас" й вирішили вертатись додому.

Прибув. Став на поріг й почув таке: "За твою відсутність в селі померло двоє молодих людей, а он вчора третій – сусід наш Вітя. Зараз будуть виносити. Йди попрощайся".

Підїхало авто, домовину поспіхом винесли, завантажили й водій рушив. Присутні пояснили: "Небіжчика повезли на експертизу. Поховання завтра".

Коли помирає людина на схилі літ від старості то це закономірно – усі ми смертні. Коли ж помирає людина передпенсійного віку – це справжня трагедія. Та не від хвороб ці люди померли, а померли від такого нашого підарастичного життя. От якби я нещодавно помер від серцевого нападу, то справжньою причиною була б не хвороба серця а наша довбана дійсність...

Наступного дня прибув на поховання й там виявилася уся неприглядна картина нашої сумної реальності. Вітя довго хворів. Попросив покликати священика. Висповідався, причастився Святих Христових Тайн й наступного дня помер. Для поховання потрібна була довідка та виявилося, що лікуючий лікар відбув на семінар. Кинулися до дільничного. Той заявив: "Якщо судмедексперт дасть висновок експертизи, тоді й я довідку дам". Судмедексперт в свою чергу заявив: "Нехай спочатку дільничний дасть довідку про причину смерті а тоді вже й я дам висновок експертизи". Круг замкнувся, отож довелось везти тіло небіжчика на розтин й платити за послугу чималі гроші. Без довідки ж не поховаєш...

Одна із жінок сумно зауважила: "Найскромніше поховання, як і весілля зараз коштує щонайменше 1000 доларів. Весілля то ще якось окупиться перепоєм а тут..."

В траурній процесії я опинився поряд із сестрою свого друга дитинсва. Завів мову на тему смерті: "Якось по телебаченню старенька розповідала таке: "Померлий син у сні мені докорив: "Мамо, навіщо ви мені надягнули тісні тапочки? Мені в них тут незручно. Он через тиждень сусід наш Данило помре. Передайте мені через нього на розмір більші. І диво: через тиждень, несподівано для усіх той помирає. Купила я тапці й завітала до сусідів. Пояснила ситуацію. Ті дозволили покласти тапці в домовину. Пізніше знову приснився син й сказав: "Данило передав мені тапці. Дякую, мамо". А ось ще одна історія. Якось Женік Цмига розповів таке: "Бабуся моя відьмувала. Померла. Ми ж в ту пору були малі. Бачили: бабусю поклали в ящик, поплакали й кудись понесли а що воно значить ще толком не розуміли... Невдовзі ночами бабуся стала до нас приходити. Гладила нас, пригощала дуже смачними пряниками та пирогами. Та тільки Сонце сходило й співали перші півні вмить зникала. Коли ж ми дивились на ті недоїдені пряники то виявлялось, що ми ласували... кінськіми кізяками!"

Валя посміхнулась й підтримала тему: "Ти, гадаю, памятаєш мого батька й колгоспну кузню в котрій він працював. Так от одного разу тато глибокої ночі із роботи вертався. Ніч була місячною, хоч бери та голки збирай. Батька наздогнав якийсь багач на гарній бричці. Привітався чемно й запропонував випити із ним. Свято, каже, у мене сьогодні велике от й пригощаю усіх кого стріну. Розстелив килим, дістав кришталеві бокали, коньяк, вишукані делікатеси. Обнімав тата, наливав французський коньк, говорив компліменти, і кришталеві бокали дуже мелодійно дзвеніли коли вони чокались. Такого коньяку, таких делікатесів тато ще ніколи не куштував... А вранці тато проснувся на купі гною. Поряд на смердючій онучі стояли іржаві, погнуті консервні банки із недопитою сечею та куски недоїденого татом коров'ячого лайна...Виявилось, тієї ночі тата сатана пригощав!"

Я сумно посміхнувся й зауважив: "Сеча та коров'яче лайно є дитячою забавкою у порівнянні із тим, чим мене сатана пригощав!"

Валя розуміюче посміхнулася й зауважила: "А я знаю цю історію – читала твою автобіографічну книгу!"

Домовину із тілом небіжчика занесли в церкву, відспівали, принесли до щойно викопаної могили. Священик заглянув в неглибоку яму й запитав копача: "А якої глибини має бути могила?"

Той у відповідь: "А мене із похоронного бюро тільки півтори години тому прислали! Що я сам міг?"

Ось так й живемо – усе робимо через, даруйте, сраку. Та не грощей у нас зараз не вистачає а не вистачає людяності, совісті! Ну як цього ми не розуміємо?


© 2007 - 2020, Народная правда
© 2007, УРА-Интернет – дизайн и программирование

Перепечатка материалов разрешена только со ссылкой на "Народную правду" и указанием автора. Использование фотоматериалов раздела "Фото" — только по согласованию с автором.
"Народная правда" не несет ответственности за содержание материалов, опубликованых авторами.

Техническая поддержка: techsupport@pravda.com.ua