Поиск по сайту:
Найти



Народные блоги

Добавить ленту статей сайта в свой iGoogle
Последние публикации

Прости їм, Господи, бо не відають, що творять...

Віктор Тригуб | 20.10.2013 00:38

2
Рейтинг
2


Голосов "за"
2

Голосов "против"
0

Днями довідався, що 27 червня 2013 р. на сайті журналу "Музеї України" було оприлюднено публікацію "Хто насправді шукав останки Ярослава Мудрого, та хто і як нині про це звітує?" за фактично анонімним авторством, прихованим під назвою "Колишні співробітники заповідника". В цій публікації з великим подивом зустрів своє прізвище із абсолютно

Прости їм, Господи, бо не відають, що творять...
Головному редактору

Журналу "Музеї України"

п. В. Тригубу

Шановне пане Вікторе!

Днями довідався, що 27 червня 2013 р. на сайті журналу "Музеї України" було оприлюднено публікацію "Хто насправді шукав останки Ярослава Мудрого, та хто і як нині про це звітує?" за фактично анонімним авторством, прихованим під назвою "Колишні співробітники заповідника". В цій публікації з великим подивом зустрів своє прізвище із абсолютно необґрунтованими звинуваченнями у тому, що я став учасником телевізійного репортажу, присвяченого ситуації, яка склалася навколо питання долі останків видатного і легендарного діяча доби Київської Русі великого князя Ярослава Мудрого, які до часу Другої світової війни зберігалися в Софії Київській. Згідно з цими звинуваченнями, я взагалі не мав права брати участь у даному репортажі, як особа геть не причетна до справи розшуків цих останків.

Я не знаю, хто є ці так звані "Колишні співробітники заповідника", вони не зверталися до мене за запитами чи поясненнями. Тож припускаю, що опубліковані ними у такому виданні як "Музеї України" безпідставні і образливі для мене твердження пов'язані виключно з тим, що вони просто не знайомі з обставинами, що мали місце навколо питання долі останків Ярослава Мудрого. Тож Бог їм суддя! Але задля справедливості, хотів би звернути увагу редакції журналу "Музеї України", її читачів та й самих анонімних "Колишніх співробітників заповідника" на деякі важливі, на мій погляд, моменти, які потребують акцентованого розгляду. І прошу мою відповідь опублікувати на сайті журналу в тому ж форматі, що і згадану вище публікацію.

По-перше, не я є автором репортажу і автором програми, у якій мені довелося брати участь. Це є абсолютно авторські матеріали журналістів, які висвітлювали цю тему. Я як науковець і експерт понад двадцять п'ять років займаюся питаннями повернення та реституції культурних цінностей, неодноразово залучався до складу делегацій від України у міждержавних переговорах щодо цих проблем і маю надію, що дещо мені таки вдалося зробити для нашої держави не лише в теоретичному, але і в суто практичному сенсі. Але мова зараз не про це. Очевидно, що суто як експерт, я володію певним обсягом інформації і про події навколо долі останків Ярослава Мудрого. Тож коли до мене звернулися журналісти з проханням надати допомогу у підготовці спеціального репортажу про ситуацію навколо них, я погодився надати таку допомогу в межах моїх можливостей, тим більше, що для них це була термінова справа в режимі "сьогодні на сьогодні". Якщо мої коментарі були достовірними і не містили помилок, то в чому тут проблема? Адже щодня в пресі, з екранів телебачення чи по радіо лунають сотні або й тисячі експертних коментарів і ніхто не ставить під сумнів саме право експертів такі коментарі надавати.

По-друге, щодо мого "відношення до проведених досліджень" я хотів би повідомити наступне.

Коли у вересні 2009 р. було відкрито саркофаг Ярослава Мудрого у Софії Київській, ця подія була неоднозначна сприйнята науковою громадськістю і вже навколо самого цього факту виникли доволі різкі суперечки. Вони загострилися, коли дійсно виявилося, що мощів князя Ярослава Мудрого у саркофазі та й у фондах Софійського заповідника нема. Зараз я не пригадую, яким саме чином дане питання було винесено на розгляд до урядових структур – чи це було доручення Президента В. Ющенко Урядові розглянути дане питання, чи воно було ініційоване безпосередньо урядом. Можливо, саме дирекція заповідника "Софія Київська" була ініціатором розгляду даного питання на урядовому рівні. Так чи інакше, але урядове доручення було розписане багатьом міністерствам і відомствам, головною установою було визначено Український інститут національної пам'яті, який тоді очолював академік І. Р. Юхновський. Інститут ініціював створення міжвідомчої робочої групи, яка відбула декілька засідань з даного питання. В тому числі, до складу цієї робочої груби офіційно було включено і мене як науковця з певним досвідом діяльності у такій специфічній сфері як пошуки втрачених культурних цінностей. Відповідно, я брав безпосередньо участь у нарадах, які проводив І. Р. Юхновський з питань з'ясування долі останків Ярослава Мудрого. Моя скромна праця в рамках цієї робочої групи була відзначена подякою від Українського інституту національної пам'яті до дирекції Інституту історії України НАН України, де я працюю від 1980 р. (копія додається).

Окрім того, хотів зауважити, що поза основними засіданнями міжвідомчої робочої групи, мене і тодішню директорку Софійського заповідника п. Куковальську запрошував на окремі, інколи досить тривалі розмови особисто Голова УІНП академік І. Р. Юхновський, на яких більш детально обговорювалися можливі варіанти і напрямки пошуків, а також юридичні і етичні аспекти проблеми, можливі варіанти її розв'язання. Я пригадую щонайменше три таких розмови в кабінеті І. Р. Юхновського.

Так само правдою є те, що поза згаданою робочою групою до мене персонально звернулася тодішній заступник директора Софії Київської з наукової роботи п. Ірина Марголіна, яка від імені дирекції заповідника просила мене надати їм усю можливу допомогу у цій справі. Я, звісно, погодився. Ми мали декілька ділових зустрічей у неї в робочому кабінеті. Також декілька робочих зустрічей відбулося в нас з директоркою Софійського заповідника п. Куковальською в її кабінеті. Всі ці контакти виглядали абсолютно відкритими і щирими, а обговорення питання – максимально відвертими.

Хотів би зауважити, що на початку розгляду ситуації не було готових висновків щодо можливого перебування останків. Тож на тому етапі за моєю участю було визначено два концептуально можливих варіанти: 1) останки могли не повернутися з Росії, куди їх було передано для здійснення досліджень та створення за черепом, що зберігся, відомої реконструкції вигляду Ярослава Мудрого роботи російського вченого М. Герасимова. Відповідно, треба було б шукати їх в Росії; 2) Останки Ярослава Мудрого могли бути вивезені в 1943 р. під час Другої світової війни разом з іншими реліквіями Софійського заповідника, за аналогією з долею мозаїк та фресок Михайлівського Золотоверхого собору, питанням розшуку і повернення яких мені раніше довелося займатися, а також за аналогією з долею частини архіву Софійського заповідника, яка була вивезена в еміграцію безпосередньо директором Софійського архітектурного музею, що був створений і діяв в умовах німецької окупації Києва Олексою Повстенком, який, без сумнівів, щиро вірив, що тим самим рятує їх від цілковитого знищення у полум'ї війни.

Саме тоді, власне, дуже оперативно співробітники Софійського заповідника провели додаткові дослідження архіву заповідника і знайшли документальне підтвердження факту, що згідно з актом від 3 грудня 1940 р. останки, які ототожнювалися з останками Ярослава Мудрого, були повернуті до Софійського заповідника і згодом (окремим внутрішнім актом) були передані до його фондів. Ксерокопію тих актів я отримав особисто від п. І. Марголіної і вона зберігається в мене дотепер. Тож "російський слід" не підтвердився. І головна увага була переключена на питання можливого вивезення останків князя Ярослава в роки війни. Так як в мене на той час були наявні архівні матеріали, які стосувалися організованого вивезення культурних цінностей з Софійського заповідника нацистським Айнзатцштабом А. Розенберга (списки запакованих і вивезених предметів) і в них останки Ярослава Мудрого не фігурували, цілком логічно було припустити, що таке вивезення могло відбутися за участю тих українських діячів, хто був змушений податися на еміграцію.

Я пообіцяв дирекції Софійського заповідника звернутися з проханням по допомогу до добре знайомих мені на протязі тривалого часу діячів української діаспори, зокрема, у США, щоб зібрати можливі відомості у справі долі останків Ярослава Мудрого. Локалізація пошуків на США сталася завдяки дослідженню відомого українського науковця Сергія Білоконя, який на Софійських читаннях оприлюднив, а згодом опублікував матеріали про перебування у Нью-Йорку в США однієї з реліквій Святої Софії ікони "Миколи Мокрого", яка була втрачена в роки війни. І я дійсно з свого боку звернувся до відомих і надзвичайно авторитетних в українських культурних та церковних колах у США моїх добрих знайомих Петра Матули та голови Дослідної фундації ім. О. Ольжича у США, тодішнього голови Братства Андрія Первозданного у США інж. М. Гереця. Вони радо і відповідально включилися в процес пошуків інформації про долю останків Ярослава Мудрого і провели величезну організаційну та наукову роботу, знайшовши практично всіх, хто щось міг повідомити в цій справі. Я маю відповідне листування з ними обома у цій справі.

Слід зазначити, що п. Петро Матула до того часу мав добрі контакти з дослідницею історії УАПЦ п. Іриною Преловською, яка в ті роки працювала в Софійському заповіднику, тож паралельно зі мною листувався в справі долі останків князя Ярослава і з нею, а згодом також безпосередньо із п. І. Марголіною. Відповідно, про результати своїх пошуків він одночасно інформував і співробітників заповідника і мене. Окрім того, довідавшись, що інж. М. Герець планує відвідати Київ, я запропонував йому організувати зустріч з директоркою Софійського заповідника п. Н. Куковальською, на що він погодився. Така зустріч дійсно відбулася в кабінеті п. Куковальської і пан Михайло щиро пообіцяв надати заповіднику усю можливу допомогу. Його інформаційні листи-повідомлення з викладом підсумків його численних контактів з українськими діячами у США так само одночасно надходили до мене і до дирекції заповідника. Допомога з боку Петра Матули та Михайла Гереця справді є неоціненною, бо жодного архівного документа щодо даного напрямку пошуків поки ще не виявлено, крім окремих публікацій у діаспорних виданнях (які вони теж познаходили), а хоч якусь інформацію можливо зібрати лише через залучення спогадів ще живих (дай, Боже, їх усім здоров'я та многих літ!) свідків тих подій.

Хочу зазначити, що маючи певну інформацію в питаннях долі останків Ярослава Мудрого, в тому числі від п. П. Матули і п. М. Гереця, я не намагався скористатися нею і щось із неї оприлюднювати, принципово вважаючи, що в такій складній справі, де присутні чимало нюансів (включно з питанням стосунків з українською діаспорою) є першочерговим державний інтерес і що передчасна поява якихось інформаційних хвиль може лише зашкодити процесу пошуків. Моя участь у згаданій телевізійній програмі для мене стала можливою лише після появи цілої низки публікацій в періодичній пресі, в яких використовувалися зібрані матеріали (включно з цитуванням фрагментів листів П. Матули і М. Гереця, щодо чого невідомо, чи про дозвіл на таке цитування в них запитували).

Ще хотів би звернути увагу на один нюанс. Всю інформацію в справі розшуків останків Ярослава Мудрого, яка передавалася до Софійського заповідника і збиралася у заповіднику, п. Н. Куковальська отримувала як службова особа-директор заповідника і член створеної за урядовим дорученням робочої групи. Свою працю в цьому напрямку, наскільки мені відомо, здійснювали також і співробітники МЗ,С і навіть співробітники СБУ. Але жодних публікацій чи коментарів з їх боку ще не було. Очевидно, що ще не час.

Питання долі останків Ярослава Мудрого дійсно є важливим і резонансним для усієї української спільноти – як в Україні, так і в світі. Воно є надто складне, аби робити поспішні висновки та не підготовлені належно кроки. Щодо труднощів у даному питанні показово засвідчив, зокрема, візит п. Н. Куковальської до США, який, очевидно, назрівав і був необхідним, але який по факту не приніс бажаного очікуваного результату – інформація про конкретне місцеперебування цих реліквій нею тоді не була отримана.

А це означає, що пошукову роботу слід продовжувати. І вона потребує спільної копіткої праці, а не непотрібних змагань за першість та ще й з необґрунтованими закидами на адресу вчорашніх партнерів по пошукам.

Сергій Кот,

кандидат історичних наук.










© 2007 - 2020, Народная правда
© 2007, УРА-Интернет – дизайн и программирование

Перепечатка материалов разрешена только со ссылкой на "Народную правду" и указанием автора. Использование фотоматериалов раздела "Фото" — только по согласованию с автором.
"Народная правда" не несет ответственности за содержание материалов, опубликованых авторами.

Техническая поддержка: techsupport@pravda.com.ua