Поиск по сайту:
Найти



Народные блоги

Добавить ленту статей сайта в свой iGoogle
Последние публикации

Сатира і гумор – завжди поряд.


2
Рейтинг
2


Голосов "за"
5

Голосов "против"
3

Ознайомившись із статтями пана Екайна на літературну тему, я мимовлі згадав про свою післямову до нового й чудового сатиричного роману Олега Чорногуза, який уже побачив світ...

Коли гортаю та перечитую старі романи чи повісті Олега Чорногуза, або нові широкоформатні твори, що як гриби після дощу народжуються останнім часом, не перестаю дивуватися й зачудовуватися неймовірною працездатністю та непересічним талантом цієї, вже далеко не молодої й, скажімо по правді, навіть уже літньої людини. А ще мене найбільше вражає в ньому ота, здається, нечувана парубоцька сила, що засіла в його єстві намертво (стукаю на всяк випадок по дереву, щоб бува не наврочити!) і яка надає можливість цьому письменникові знов і знов випереджати набагато молодших і переповнених сил та енергії по самі вінця багатьох наших модних сучасних романістів.

Олег Чорногуз, як завжди, ніколи не зраджує своїм давно виробленим жанровим принципам. Його стихія – сатира і гумор, що крокують завжди поряд. Тож і його нові великі за розміром твори – це, власне, українські романи-памфлети, в яких змальовується життя-буття героїв новітнього часу в уже незалежній Україні, проте складається таке враження, нібито вони (герої) перекочували (тобто й не зникали нікуди!) з тієї, ще зовсім недавно існуючої імперської доби в наш новітній час. Тут ще одна слушна, на нашу думку, начебто малопримітна, але важлива заувага, – цей час ніби зупинився, – і ніякісінького руху (навіть жодного поруху!) не спостерігається. Його спресувала якась неймовірно фантастична сатанинська сила. Ні, в творах, як і в справжньому циклічному житті, персонажі начебто народжуються, живуть, існують, помирають, знов народжуються, а плин часу в просторі завмер, його не існує. Правда, нечуване? Проте так і напрошується заволати від відчаю, що Гоголівські унікальні, карикатурні, огидні й водночас нещасні герої-персонажі не зникли, ба! – вони таки незнищенні й безсмертні. Як і в житті. В справжньому, а не віртуальному. На превеликий жаль, оті наші Гоголівські "мертві душі" не перевелися й надзвичайно живучі, бо імперський вірус вживлено занадто глибоко в наше єство...

У класичному стилі написані всі його романи, де надзвичайно талановито поєднується, здавалося б, непоєднуване в одному творі – і гіперболічне, що не існує насправді в дійсності, і гротеск, притаманний кожному сатирикові, який змальовує кумедне, огидне й почасти химерне життя своїх героїв, і подекуди неймовірна алегорія, насичена такими нечуваними метафорами, що часто-густо не в силах стримати гомеричного сміху. Ця характерна творча риса письменника, на наш погляд, і відрізняє та дещо віддаляє його від інших майстрів гострого жанру. В цьому творчому поєднанні його надзвичайно дивна й глибоко індивідуальна непересічність. Таких майстрів у нас майже нема. І це наближає, та й чого там довго лукавити – надає нам право поставити його поряд з такими знаними майстрами світу, як от Франсуа Рабле, Микола Гоголь, Остап Вишня... Повірте, це не якесь там перебільшення. Згадаймо хоча б його знаменитий роман-дилогію "Аристократ із Вапнярки" та "Претенденти на папаху", де якраз вельми майстерно поєднуються оті надзвичайно складні стильові прийоми, які не кожному письменникові під силу. Оці твори й подібні до них, написані О. Чорногузом, я більше, ніж певен, переживуть ще мільйони й мільйони вдячних читачів і житимуть доти, допоки ми не вичавимо назавжди з себе огидно-хижих пороків, хоча такої рідкісної щасливої миті, мабуть, ніколи не настане. Людина з її, здавалося б, унікальним та універсальним мозком (і де, як вважав великий Леонардо да Вінчі, зачаїлася наша душа) – далеко ще не ідеал, і в ній засіло оте незнищенне тваринне, що мало відрізняє його навіть від найпримітивнішого хробака, як не мріяв і старався Всевишній, створюючи нас, здавалося б, за точним образом і своєю подобою, натомість кожен справжній майстер пера, пензля чи ще якоїсь там мистецької штуки мріє про цю мить (народження Надлюдини, що рівня самому Богові; про це мріяв у своїх філософських творах і Фрідріх Ніцше, а його так до цього часу і не зрозуміли), бо він, щоб там нам не казали, в глибинах своєї душі – невиправний ідеаліст-оптиміст. І навіть ті майстри-художники, що змальовують навмисне в надзвичайно похмурому апокаліпсичному ракурсі наше майбутнє і яких ми, особливо неуважні й нерозважливі читачі, чомусь зараховуємо несправедливо до песимістів і не любимо, насправді залишаються в душі оптимістами. Ми ж бо, критики, якщо ми й справді критики, а не критикани, чудово знаємо, що вони свої прийоми застосовують лише задля однієї благородної мети – попередити людство, нагадати йому про Зло й Добро в такий незвичний і жорстокий спосіб, щоб направити його врешті-решт на путі істинні, які заповів нам сам Бог...

Аж ось переді мною лежить черговий рукопис сатиричного роману Олега Чорногуза. Назва його нового роману-памфлета начебто, як завжди, прозаїчна – "Ремезове болото". Проте це далеко не так. Тож зупинимось на цьому докладніше. Якось у нас з автором на його затишній дачі, що загубилася десь поміж струнких мачтових сосон, і де він успішно пише свої твори, за чашкою кави відбулася розмова про назви творів та яку важливу роль вони відіграють, зокрема у творчості Олега Федоровича. Побіжно автор поскаржився на те, що йому нелегко даються імена своїх численних героїв. Але мені здалося (та й нині здається, щоб там не казав мені гостинний автор), що Олег Федорович тут дещо лукавить. Якраз імена, прізвища чи прізвиська в його героїв – дивовижно-фантастичні й неповторні! Згадайте тільки численних комічно-карикатурних героїв-"поселенців" його перших сатиричних романів, які ще за совєтських часів мали нечуваний резонанс. Це перші українські сатиричні романи...

Мова в нас зайшла про тоді щойно написаний гостросатиричний твір з назвою "Примхи долі", де "оселився" головний герой – такий собі чудернацький та карикатурний молодик з не менш чудернацьким іменем і прізвищем Бабовал. Та ще й Боніфацій-Аристид Аристархович. Як відомо, ім'я Боніфацій у перекладі українською означає не що інше, як "доля". Ось так і народилася інтригуюча назва роману, до якої і я долучився з чарівною Яринкою – внучкою автора. Ми не змовляючись назвали той роман: "Примхи долі", за що Олег Федорович нам і досі вдячний (а втім, мені й досі чомусь здається, що він і тут лукавить, бо давно вже знав, як його назвати), хоча здогадатися, як його назвати, було й не так важко будь-кому – вона (назва) так і напрошувалася з подальшого змісту твору. Отже, від назви твору почасти залежить і подальша його доля – вдала чи не зовсім. Назва – це своєрідна реклама будь-якого інтелектуального продукту. Тож моя безкоштовна порада молодим майстрам пера: не слід ігнорувати важливість назви того чи того твору, адже вона має слугувати "наживкою" для читача, який має обов'язково "клюнути" й "проковнути" її, тобто прочитати ваші творіння. А там піде розголос нечуваний, і ваш твір, уважайте, стане колись обов'язково раритетним...

Та повернімось до нашого роману. В нього також не менш інтригуюча назва – "Ремезове болото". Химерні події, фантастичні колізії героя – такого собі сільського українського хлопця Буряченкова і майбутнього агронома, який по волі батька став носити російське прізвище (а були ж ще недавно Буряченки!), незвичні "бізнесові" заняття героя, "перевтілення", кумедні сценки з алегоричними Сидоровою козою та Макаром, що одвічно пас телят тощо, мене наштовхнули на несподівану думку: який же все таки в нас український народ кмітливий і розважливий! Чого тільки заради елементарного виживання на цьому світі не утне із своєю подальшою й непередбачуваною долею. Що це – інстинкт самозбереження чи щось дещо інше? Мені здається, що тут поєднано в нас і природне, і набуте гіркою долею. Україна, здавалося б, отримала довгоочікувану незалежність, политу ріками людської крові за віки свого рабства, а досі буяє в нас пишним розмаєм і соціальна розпуста, і пристосуванство, і вичікування, і зневіра, і навіть зрада... Бо отримавши нарешті свободу, наш багатостраждальний український народ на шістнадцятому році своєї незалежності так і не відчув на собі її принади. Причина? Вона досі лежить на поверхні – наша совковість, оте рабське, що отримали ми у спадок від совєтської імперії і що перекочувало на наші вже вільні терени української землі завдяки спритним авантюристам від влади і політики. Отримали незалежність, а від надмірної ейфорії забули зламати хребет імперській системі, яку скопіювали собі на свою голову.

Чорногузове нове літературне "дитятко" – "Ремезове болото", як не гірко констатувати – яскрава ілюстрація нашої України, що продовжує борсатися відтепер уже у власному огидному болоті. Вона поки що не українська...

Всі чудово пам'ятають сентенцію: "Краса врятує світ!". А я б ще додав: "Нас урятує ще й сміх!" Тож посміємося ще раз. Із себе...

Комментарии









© 2007 - 2020, Народная правда
© 2007, УРА-Интернет – дизайн и программирование

Перепечатка материалов разрешена только со ссылкой на "Народную правду" и указанием автора. Использование фотоматериалов раздела "Фото" — только по согласованию с автором.
"Народная правда" не несет ответственности за содержание материалов, опубликованых авторами.

Техническая поддержка: techsupport@pravda.com.ua