Поиск по сайту:
Найти



Народные блоги

Добавить ленту статей сайта в свой iGoogle
Последние публикации
Кіно-Азія 2007   Цай Мін-Лянь   абсурдизм

Кіно-Азія 2007. Рецензія третя

Ashnar Lynx | 21.12.2007 08:18

4
Рейтинг
4


Голосов "за"
4

Голосов "против"
0

Сьогодні рецензія коротенька, бо на розгляді фільм, який я так і не зміг додивитись до кінця. Чому – розповім далі...

Фільм 3

Не хочу спати сама (Китай, реж. Цай Мін-Лянь)



Весь мир – театр. За ваш билет заплатят

Заочно. Всем доступен вход.

Оркестр гремит и щедро силы тратит,

Но в музыке господствует разброд.

Программ не продают.

Нельзя понять сюжета.

Актеров масса, но талантов нет.

А представление, скажу вам по секрету,

Напоминает декадентский бред.

(Жозеф Хіларі Беллок)


Чесно кажучи, цей фільм мені не сподобався, і я роздумував, чи писати про нього рецензію, чи оминути. Справа в тому, що режисер замахнувся на взагалі-то дуже важку задачу – показати життя людини, яка прикута до іншої, безнадійно хворої, людини і через це приречена на самотність. Для нашого суспільства ця тема надто дуже актуальна, тим паче, що саме в Україні щороку зростає число інсультників, паралітиків тощо, вже не кажучи про тотальне старіння нації. І завжди поряд з ними є ті, хто вирішив собі поламати життя заради нещасного хворого. Ми їх часто просто не помічаємо, а подекуди й не знаємо про їх трагедію – ми просто дивимось на них як на диваків, а іноді покручуємо пальцем у скроні, мовляв, схиблені на всю голову. Ці люди зазвичай дуже лагідні, дуже добрі, завжди прагнуть допомогти, іноді навіть тоді, коли насправді їх допомога непотрібна – аж у деякі моменти вони можуть поводитись так само занадто різко, грубо, на повному серйозі нести шизофазічний бред. А насправді вони просто самотні, гнітюче самотні, їм постійно не вистачає тепла, кохання, вони мало кому можуть довіритись і просто виговоритись, адже не всі здатні витримати розповіді про напівпекельне життя, яке крутиться навколо лежачого, а іноді навіть нездатного говорити, хворого. Це люди, які "виключені" зі звичайного життя, для них воно може взагалі не розпочатись ніколи – бо на "сидіння", як правило, вони витрачають свої найкращі роки. А з іншого боку – не викинеш ж нещасного на вулицю, бо там він напевне помре, адже в невлаштованих соціумах такі люди – "зайві". Пат. Цейтнот. Життя без особливого вибору: один вибір – і ти самовбивця, другий вибір – і ти убивця.

З цією задачею режисер не впорався. Ні, звичайно, операторська робота на висоті, ракурси камери підкреслюють відрубність життя дівчини та хлопця, які ходять кожен за своїм "лежачим", а ретельно виписані мізансцени невлаштованого суспільства – картинка лохотрону на вулиці, де мантрами "прикликають гроші", обдерті стіни гуртожитку, де відбувається дія, нескінченні бетонні тунелі метро, де ходять герої. Все це виписано чудово. Немає головного – сюжету.

Навіть в класичному абсурдистському романі Брайана Олдісса "Босоніж в голові" (Barefoot in the Head), який практично складається із слабко зв'язаних між собою сцен, більшість з яких індуковані галлюциногенами, або в романі Семюеля Ділені "Перетин Ейнштейна", сюжет все-таки наявний. Він проявляється в асоціативності подій, які зв'язані невидимою ниточкою символіки або другорядних деталей. Він проявляється у переживаннях та думках героя, тощо. В фільмі цього показати не можна. Специфіка кіномистецтва в тому, що воно – суто візуальне, і внутрішні переживання героя можна показати тільки за допомогою або якоїсь символіки в мізансценах, або "закадрового тексту", який озвучує думки. Іноді для цього можуть використовуватись субтитри, або анімаційні прийоми – "хмарки" із текстом, графеми тощо. Цай Мін-Лянь замість акцентуації на почуттєвій сфері вирішив притримуватись суворого натуралізму – а в результаті сюжет, як такий, пропав. Він замінився нудною чередою однотипних подій – поміняти крапельницю, обмити, вивести, пробачте, в туалет... Іноді вони розбавляються походами в галасливі забігайлівки, такі схожі на радянські "столовки", або простуванням вулицею, де професійні жебраки на все горло співають якусь ідіотську пісеньку, або черговий Остап Бендер займається чесним відніманням грошей у довірливих дурників. Самі ці події дуже важко сприймаються людиною, а якщо вони виписані з прискіпливою точністю, то викликають взагалі відразу. Мабуть, саме тому фільм я не додивився до кінця. Просто – не зміг. Бо фільм – суцільне втілення безнадійності та безпросвітності життя. Може, це й заслуговує на якусь престижну нагороду, але я, парафразуючи єхидну фразу С. О. Рокдевятого, краще б вибрав ковбасу замість квитка на такий фільм.

Бо кіно повинно показувати людям не лише сувору прозу життя – це все їм і так відомо з повсякденного життя, а й показувати людям, де оте світло в кінці тунелю, яке вони намагаються побачити, стиснуті лещатами своєї особистої трагедії. Показати надію, а не без-надію.

Комментарии









© 2007 - 2020, Народная правда
© 2007, УРА-Интернет – дизайн и программирование

Перепечатка материалов разрешена только со ссылкой на "Народную правду" и указанием автора. Использование фотоматериалов раздела "Фото" — только по согласованию с автором.
"Народная правда" не несет ответственности за содержание материалов, опубликованых авторами.

Техническая поддержка: techsupport@pravda.com.ua