Поиск по сайту:
Найти



Народные блоги

Добавить ленту статей сайта в свой iGoogle
Последние публикации
Кіно-Азія 2007; Кім Кі-Дук

Кіно-Азія 2007. Рецензія перша.

Ashnar Lynx | 19.12.2007 09:10

5
Рейтинг
5


Голосов "за"
6

Голосов "против"
1

Перед Новим Роком не хочеться думати, або писати про політику. Тому я вирішив розважитись – піти на фестиваль Кіно-Азія, який позавчора стартував у Вінниці в кінотеатрі "Родина"...

Фільм 1.

Час (Корея, реж. Кім Кі-Дук)


Tempora Mea Culpa

Tempi Error Humanus

Confidite Ego Vici Mundum


Либонь, нині зараз мало хто згадає повість Олександра Беляєва "Людина, яка знайшла своє обличчя". Смішний коротун-комік Антоніо Престо в ній робить, як зараз кажуть, пластичну операцію, виправляючи природні вади свого тіла. І несподівано для себе стикається з серйозними психологічними проблемами, бо нове обличчя – це частково й нове життя, адже не лише вам доведеться звикати до нього, а й з багатьма давніми друзями вам доведеться знайомитись заново. Не кажучи вже про те, що нове обличчя – це й зміна характеру, бо людина підсвідомо ототожнює свої "природні" риси із "минулим" обличчям, а відтак намагається не бути собою, а припасуватись до свого "нового" обличчя. У Беляєва, не дивлячись, на трагічність сюжету, все-таки кінець більш-менш хороший, так би мовити "hope end" (кінець із надією). Кім Кі-Дук більш категоричний – втрата обличчя – це втрата себе.

Можна нудним тоном розповідати про шкідливість пластичних операцій, як видається на перший погляд, особливо після перших кадрів, де з моторошною точністю режисер показує "кухню" повсякденної роботи пластичного хірурга. Однак Кім Кі-Дука цікавлять не дрібні моралізаторські притчі, яких і так забагато на кіноекрані, його цікавлять насамперед люди. Саме тому ці кадри, наче вони були просто випадковістю, змінюються цілком повсякденними життям абстрактного корейського міста. Подружня пара, яка живе разом уже два роки, охолоджені стосунки, в яких давно немає того вогню, який був на початку. І страх дівчини, яка боїться втратити хлопця.

Маленьке кафе, де вони зустрічаються, симпатичні офіціантки, на яких заглядається молодий фотограф Чі-У. Спокійна обстановка різко змінюється з приходом Се-Хі, яка ладна вицарапати очі кожній, на кого бодай кине погляд її коханий. Справа навіть не в тому, що Чі-У її не кохає – ні, він дуже закоханий в неї – просто така властивість кохання, яке із часом переходить у звичку. А Се-Хі мучають сумніви. Чому він не слідкував за дорогою, чекаючи на неї, а споглядав на круглолицю офіціантку? Чому простяг візитівку дівчині, яка випадково наїхала на його машину? Чому кохання із гарячої пристрасті перетворилось на холодне виконання подружніх обов'язків? Вона не довіряє своїм почуттям, і страшенно боїться, що набридла своєму коханому.

Наше суспільство хворе на недовіру. Ми вперто не бажаємо довіряти тим, кого кохаємо. Влаштовуємо сцени ревнощів, стежимо за дрібницями, нам не дає спокою навіть якась випадкова зустріч – ми постійно шукаємо підтекст у всьому, навіюючи цілу презумпцію винності. І тому нам видається дивною подружня вірність, особливо у публічних осіб. Ми із захватом будуємо "пейринги" – так на Заході називають фанські теорії про взаємовідносини між улюбленими зірками, не помічаючи дикості подібних уявлень – адже ми апріорі вважаємо адюльтер нормою. А потім ще щось розказуємо про те, що нас "розбещує" західна культура. Покажіть мені в західній культурі норму адюльтера. Клінтона поперли за зв'язок із Монікою Левінськи, а ми – "оце мужик!". В Ізраїлі політик попалився на чисельних подружніх зрадах – ми знову "оце мужик!". Бродський в прямому ефірі ляпнув лабуду про те, що Тимошенко живе з Шуфричем – і ми уже готові мало не роман писати про "синьо-помаранчевий союз", а дехто на цьому одразу біжить будувати цілі політологічні штудії. То пробачте мені, хто тут кого розбещує? Для кого зрада – норма? А чи не варто на себе подивитись? Чи не варто самим визнати, що насправді ми просто боїмось довіряти тим, кого кохаємо, або просто любимо. А потім цей страх проектуємо на інших, апріорі вважаючи, що й інші чинять так само, як і ми. І от ці постійні перевірки, постійне стеження за кожним кроком – бо ж не довіряємо, він (вона) обов'язково зрадить, я знаю достеменно – воно перетворює і так непросте життя на суцільний трилер. Власне, про що я?... А про те, що саме таке жахливе перетворення і демонструє перед нами Кім Кі-Дук, силоміць повертаючи нас обличчям до дзеркала.

Се-Хі влаштовує своєму коханому найстрашнішу перевірку – вона зникає і змінює своє обличчя. Кінокамера прослідковує метушіння Чі-У, який переживає за кохану, шукає її, надзвонює на її мобільний. Все, що він чує – це автоматичне "набраний номер не існує". Все стерто. Квартира пуста, телефонний номер знищено, з роботи вона звільнилась. Як мало треба для того, аби зникнути в нашому світі... І як мало треба, щоб перетворити життя успішного фотографа на шизофазічний пандемоніум. Он вона, он... Аж повертається – зовсім інша. Дівчина в масці після пластичної операції, яка жартома грає у футбол з ним в просторому залі на паромі – чи це вона? Гучні вечірки, на яких сумно і хочеться плакати. Випадкові знайомства, які так нічим і не закінчуються... Розбите вікно в кімнаті.

А на березі моря є парк скульптур, в якому часто бували Се-Хі та Чі-У. Образи Сальвадора Далі надихнули митців на створення гротескних фігур. Однак чомусь героїв притягує одна і та сама скульптура – дві руки, які виростають із землі, торкаються пальцями одна одної і формують драбинку в небо. Символічно – тільки разом, тільки близько йдучи поряд – можна досягти небесного щастя та спокою. Тут вони фотографувались. Тут сидить Чі-У, сумуючи за коханням... І сюди приходить таємнича дівчина в масці... Чи це вона?...

А потім в маленькому ресторанчику, там, де колись вони посварились, Чі-У зустрічає симпатичну дівчину, незнайому, але із дивним іменем – Се-Хві. Так схоже на те ім'я. І хлопець вирішує, що саме в неї він закохається – бо вона чимсь невловимим нагадує його кохану Се-Хі. Може, ім'ям, може виразом обличчя, може посмішкою, а може – тим, що теж ходить до парку скульптур і довго-довго дивиться на ті самі скульптури, що й Чі-У. Йому й не спадає на думку, що Се-Хві – це і є його зникла Се-Хі, яка змінила обличчя, імідж та роботу... Він просто знову щасливий.

Однак Се-Хі і тут нещасна. Вона знову ревнує, але на цей раз – до себе самої, тільки "минулої". Вона невзмозі розібратись – чи то її він кохає, чи просто бачить в ній "свою" Се-Хі? Сльози страху, недовіра... І скульптура рук, затоплена водою аж по самі долоні. Кого кохає Чі-У? "Яку" її він все-таки кохає? Се-Хві зважається на чудернацький крок – вона пише Чі-У листа від імені Се-Хі, де каже, що хоче повернути його. А потім влаштовує йому сцену ревнощів через цей лист. І... знову його втрачає. Божевілля... Дівчина сама уже не здатна відрізнити себе минулу від себе теперішньої. Вона боїться зізнатись коханому, не довіряючи йому, хоча він щойно довів – він любить Се-Хі, любить так, що ладен покинути будь-кого заради неї. І тоді вона вдягає маску – робить її зі своєї власної фотографії – і йде на зустріч із Чі-У. І на цей раз втрачає його вже як Се-Хі, на цей раз через страх зняти маску – адже боїться, що дізнавшись, що Се-Хві та Се-Хі це одна і та сама дівчина, він її покине. І страх помножується, знову сварка, знову розрив... Се-Хві біжить до лікаря в пориві повернути собі "старе" обличчя. Однак так і не зважається знову лягти під скальпель... А потім до лікаря заходить Чі-У...

Слід віддати належне лікарю – він одразу знаходить Се-Хві і попереджає її, що Чі-У теж змінив обличчя. Чи то з помсти, чи то з бажання почати все з початку, але змінив. Однак все запізно. Життя Се-Хві теж перетворюється на таку саму шизофазію, як колись життя Чі-У. Випадкові знайомства, постійні перевірки. Заглядання в альбоми – чи це не її коханий? Фотограф в парку в масці після пластичної операції – чи він це? Перевіряє руку – чи пасує рука до її руки? Чи тепла вона, чи холодна? Кому довіряти? А потім з'являється Чонг-У – симпатичний фотограф, який любить ходити в парк скульптур. Але Се-Хві не довіряє і йому. Вона біжить від нього, вдивляється в обличчя навколо, шукаючи милих, таких знайомих їй рис, жестів... Скрикуючи, вона біжить за кимось, чиє обличчя камера не показує, волаючи "Чі-У, повернися!!!". А потім тільки вереск гальм, аварія і закривавлене тіло під колесами. Чи це був він? Тільки божевільний сміх роздирає бідну дівчину, яка заплуталась спочатку у власній брехні, потім у брехні Чі-У, і нарешті вона востаннє переступає поріг клініки косметичної хірургії і просить лікаря – "зроби мене такою, аби мене ніхто не впізнав". Недовіра, страх, ревнощі дійшли до свого логічного кінця – до втечі від життя. Але чи можна втекти від самого себе, від спогадів, від відчуття того, що сама, своїми руками знищила своє щастя...

Є такий прийом – просаподосис. Це коли твір починається і закінчується тим самим пасажем. На початку фільму Се-Хі збиває з ніг таємничу мовчазну жінку у масці після пластичної операції. В кінці фільму інша дівчина збиває з ніг таку саму мовчазну Се-Хі. Обидві навіть не слухають вибачень, а просто йдуть деїнде, куди дивляться очі... Зачароване коло недовіри, на яке хворе суспільство. Жорстокий вердикт Кім Кі-Дука коментарів не вимагає... Не вимагає він навіть слів, а просто кількох сот метрів кінострічки, яка просто знімає вулицю, якою простують люди. Звичайні пересічні люди. І у кожного – своє обличчя. Своє власне.

Наостанок хочу сказати, що тільки після фільму "Час" усвідомив для себе – є фільми, які можна дивитись тільки в кінотеатрі. На телеекрані, або на DVD фільми Кім Кі-Дука бліді і нагадують дешеві мелодрами. Там мало героїв, життя обмежене кількома вуличками в місті, або селі... Якби я дивився цей фільм у себе вдома, не думаю, що до мене дійшла б думка, вкладена режисером в сюжет. Це можливо тільки на широкому екрані, коли ти повністю занурюєшся у відеоряд. І тоді не важливо, чи дубльований фільм, чи просто внизу біжать субтитри. Ти живеш там. І після перших десяти хвилин вже не помічаєш розкотистих голосних корейської мови, а субтитри читає якийсь фоновий процес мозку, бо герої – поряд, а їх життя – поруч. А тому неважливо, якою мовою вони розмовляють, головне – що ти співчуваєш їм, і відчуваєш їх біль та щастя.

Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Ніколи любов не перестає! Хоч пророцтва й існують, та припиняться, хоч мови існують, замовкнуть, хоч існує знання, та скасується. (Кор., 13:4-7)

Комментарии









© 2007 - 2020, Народная правда
© 2007, УРА-Интернет – дизайн и программирование

Перепечатка материалов разрешена только со ссылкой на "Народную правду" и указанием автора. Использование фотоматериалов раздела "Фото" — только по согласованию с автором.
"Народная правда" не несет ответственности за содержание материалов, опубликованых авторами.

Техническая поддержка: techsupport@pravda.com.ua