Поиск по сайту:
Найти



Народные блоги

Добавить ленту статей сайта в свой iGoogle
Последние публикации

Уривки з книжок, які ніхто з моїх співвідчизиків напевно не читає

Beware | 14.10.2007 00:07

7
Рейтинг
7


Голосов "за"
11

Голосов "против"
4

Шановні друзі! Пропоную переклади уривків з двох книжок, які мені здалися дуже корисними, тому що відповідають на необхідні питання, які виникають при становленні любої особистості чи нації. Якщо вам цікаво, може бути продовження. Тішу себе думкою, що читати швидше, ніж перекладати і що комусь допоможуть ці рядки. З повагою.

Час: минуле, теперішнє, майбутнє

Французський філософ Жан-Поль Сартре (Jean Paul Sartre), батько течії, званої феноменологією, стверджує, що "час життя" є вічне зараз. У "Алісії в задзеркаллі" Л*юіса Кароля, Королева пропонує Алісії посаду, оплатою за яку та буде отримувати солодощі, "один день – так, один день – ні". Потім каже, що та дійсно ніколи не матиме солодощів, як би вона їх не заробляла, тому що "Сьогодні є день Ні". З точки зору феноменологічної, це вірно. Сьогодні є завжди сьогодні. Не існують "один день – так, один день – ні". Однаково, ми відчуваємо теперішнє, як би воно перетікало вічно від минулого у майбутнє.

Які відносини, по Сартре, ми маємо з цими неможливими місцями (минуле і майбутнє?)

Для детерміністів існує суворе продовження між минулим і теперішнім і між теперішнім і майбутнім. Минуле обов*язково є причиною теперішнього, і воно, у свою чергу, є причиною майбутнього. Таким чином, для детерміністів, воля є неможливою. Наприклад, для Фройда, якась подія мого дитинства, спогад про яку схована у моїй підсвідомості, може визивати мою невротичну дорослу поведінку. Сартре це відкидає. Це правда, що минуле має "фактичність", або кажучи по іншому, певні факти минулого неможливо переробити. (Я народилась в Каліфорнії і не можу зробити нічого, щоб того запобігти, яке ярмо!) Але нічого у минулому може бути причиною того, що я зроблю зараз. Ніяка людська дія (у контрасті з рефлексами або з функціями тіла), є похідною від минулого.

Для порозуміння того що фактичність не може бути причиною ніякої дії, Сартре приводить такий приклад: група друзів відправляються на одноденну екскурсію у Альпи. На пів дороги до вершини виявляють, що величезний камінь перекриває їм дорогу. Не можуть ні обійти його, ні здвинути. Один з екскурсантів зневірено вигукує: "Приїхали, скінчилась прогулянка!" і падає на землю розачаровано ридати. З точки зору Сартре, вибір пав на фактичність непорушної скелі як непереможеної перегороди. Перший вибрав власну поразку.

(Тут є ілюстрація, яку мені ліньки сканувати, де один лягає у тіні скелі, закинувши руки за голову і ногу на ногу і каже: "Здаюся, давайте поснідаємо!")

Інша учасниця групи починає фотографувати скелю, її охоплює ентузіазм монументальних форм каміння і пейзажу навкруги. Вона вибрала скелю як естетичний об*єкт і себе як документатора цієї краси, або як митця.

Третій екскурант починає аналізувати камінь з наукової точки зору, дивлячись на його мінеральний склад і на фізичний ефект його обвалу на дорогу. Для нього скеля є привід для наукового обстеження, яке вирішує провести.

Четвертий каже: "має бути якась форма проходу" і починає експериментувати, намагаючись перевершити обвал.

Детермінист робить висновок, що мало існувати щось у минулому цих особистостей, що предумовило їхню реакцію. Сартре не погоджується з тим: нема нічого у фактичності минулого екскурсантів ні у скелі, що потребує визначеної примусової відповіді у світлі її наявності.

Для Сартре, наявність скелі є беззаперечною, але кожна персона вибирає для себе зміст того, що це собою представляє. Тому що сама по собі фактичність не має сенсу, походження змісту випливає з власного рішення.

(Тут є малюнок, де один тип тримає пістолет біля скрині і каже: "Досить скель, я вже не виношу того!")

Завжди під рукою існують різні тулмачення значення: ніколи ми не стаємо перед єдино можливим вибором. І є один, самий радикальний, вибір: вмерти. Можливо один з екскурсантів може подумати, що наявність скелі є такої депресивною, що він не хоче вже жити. Звичайно, ця реакція була б абсурдною, але її чиста можливість вказує Сартре, що інші відповіді були вибрані як опція перед обличчям смерті. І якщо ти не застрелив себе вранці (і, явно, ти цього не зробив), це тому, що вибрав іншу альтернативу самогубству... і ти є відповідальним за зроблений вибір і за його наслідки.

Повернемося тепер до людської позиції перед минулим.

Як ми казали, фактичність нашого минулого не може бути причиною нашого теперішнього. Але ми маємо визначити, яке сучасне значення має для нас зараз. Якщо народився з великими ступнями, (або маленьким, або у католицькій сім*ї ірландського походження) є важливим, що саме я вирішу значення мого росту, моєї позиції ірландця або моїх вад.

Великі ступні можуть бути перешкодою того, щоб стати балериною, або моя національність ірладця заважатиме стати ватажком племені Ватусі, але зміст цих фактів вирішую саме я.

(Тут на малюнку є тип, який дивиться на свої безрозмірні бутафорські шняпці і сумно каже: "це найважливіше, що я маю...")

Наше "Я" співвідноситься з минулим приблизно так саме, як це роблять нації. Деякі події (реальні чи фіктивні) вибираються як засіб характерності країни і звуться історією, коли втілюються у теперішнє. Саме це зробила ізраільська держава з героїчною подією своїх зелотів проти римських легіонів в Масаді у 73у році після народження Христова, або французи з імператором Карлом Магно (хоча той був німцем!). Для північно-американців, їх визначає як націю промова Абраама Лінкольна У Гіттезбурзі або, більш сумнівно, той факт, що Вашингтон не міг брехати, або його вміння стояти у лодці поки та пересікала річку Делавер під час бою.

(Тут є малюнок з гордо дивлючим у далечу полководцем, що спирається на свою шаблю і сердитого гребуна, що йому каже: "Сідайте, імбецил. Ви розхитуєте лодку!")

Пересічення річки само по собі не має нічого особливого, важливим є символизм цієї дії. (Перетин Рубікону Цезарем представляє собою виклик демократичній владі установленій у Римі). Вважати символічним якийсь факт – це наповнити його значенням, яке перевешує його фактичність.

Є можливим призначити інші значення тієй самій події. (Що сталося б якщо Вашингтон втратив би Війну за Незалежність? Або якщо Карл Магно обернувся в іслам? Або Цезар втопився б у річці?). Має зміст стверджувати те ж саме про сенс, що індівідуми приписують своєму минулому.

Тому, чому люди діють так передбачено? Чому екскурсант який відчув поразку завжди здається передчасно? Чому його "героічний" приятель вважає всі перешкоди власним викликом? Сартре вважає, що більшість людей вибирає якусь рису свого минулого, проєктує її у майбутнє як частину себе і потім стверджує що, тому що це є риса його індівідуальності, не має іншого вибору крім поводитися, як це робить.

Я тобі кажу: "Мені страшено подобається Марійка".

Ти відповідаєш: "Запроси її в кіно".

Я тобі кажу: "Ні-і-і-і. Я не подобаюсь дівчатам."

Ти настоюєш: "Давай, запроси! Нічого не втрачаєш!"

Без охоти, погоджуюсь. "Слухай но, Марійку", кажу їй голосом втомленої черепахи, "Ти не хочеш піти зі мною в кіно, правда ж?".

Вона відповідає, що ні. І тоді я кажу: "От бачиш: я не подобаюсь жінкам."

Таку поведінку Сартре називає "діяти без сумління". (Для тих, кому це не зрозуміло, перекладаю: "действовать недобросовестно").

(Тут є малюнок, де людина схиляється, як дерево під вітром, під гігантською долонею, на якій написано "Минуле" і є підпис: "Усе таки є правда в тому, що минуле якимось чином нас притягує")

Сартре наводить приклад азартного гравця, який щиро вирішив не грати більше, але коли наближається до грального столу помічає, як його тверде рішення випаровується на очах. Вірячи Сартре, минулє не є тією силою, що примушує його грати, навпаки, в той час гравець експерементує розрив з минулим, з рішеннями, які прийняв, і з тим "я" яким він був тоді, коли прийняв це рішення. Між ним і минулим виникло "нічого" і він відчуває це з непокоєнням.

Непокоєння, яке відчуваємо по відношенню до майбутнього, є набагато сильнішим ніж те, яке відчуваєм по відношенню до минулого саме тому, що у майбуньому ще нема ніякої фактичості. Майбутнє треба будувати і саме я це той, хто має це робити. Частина занепокоєння витікає з того, що зараз я не є саме таким, яким буду тоді. Як каже Сартре: "чекаю самого себе у майбутньому, де я назначив побачення сам собі по інший бік від цієї години, дня чи місяця. Моє занепокоєння є страхом не зустрітися зі мною на цьому побаченні, або навіть не бажати на нього йти".

Відчуття тугливого занепокоєння

(тут я маю сказати, що мого лексикону не достає щоб перевести деякі відчуття, наприклад, angustia, за що я щиро прошу пробачення, перекладач-самостріл, також знаємий як Автор).

Сартре визначив волю як "постійну структуру людини" і стверджує, що саме туга робить наявною волю.

(Тут є малюнок з групою людей. Один хапається за шлунок, інший за голову, третій у мольбі піднімає очі неба, інший сумує, схиливши голову. Один з них питає: "Тоді чому ми не відчуваємо туги весь час?")

Сартре визнає, що реальний досвід туги насправді є нечастим, і відповідає на це запитання, описуючи звичні дії типової людини від часу пробудження від дзвінка будильника. Цей перезвон є запрошенням починати трудовий день. Об*явлює можливість того, що я маю йти на роботу. Але я не відчуваю цю можливість як шанс, а тільки як необхідність. Мушу вставати, вдягатися, снідати, тому що мушу заробляти гроші щоб платити, за їжу яка мені дозволяє йти працювати (!)

Впійманий цими "необхідностями", відвертаю мою увагу від правди: нічого з цього справді є необхідним, за винятком по відношенню до мет що я вибрав для себе. Це мені дозволяє ігнорувати можливість відказу від роботи, дії, навіть життя. "Взагалі – каже Сартре, – коли чую дзвін будильника, просинаюся коли мене зве. Це почуття рятує мене від тужного інтуіції що саме я, і тільки я, даю владу будильнику розбуджувати мене."

(Тут на малюнку жіночка тримає на витягнутій руці будильника і запитує: "Що є будильник?")

Згадаємо казку про антрополога, що домовився прибитися до трибу пігмеїв, щоб мандрувати сельвами Конго. Мав брати мало багажу, але просить дозволення у шефа трибу щоб взяти з собою камеру Поляроід. Голова трібу ніколи не бачив фотоапарату, тому антрополог мусить пояснити, що це таке. Вирішує показати що він може робити, фотографіруючи шефа, і просить у ватажка: "Станьте тут". Це помилка. Пігмей ображається. У всякому разі, він є шефом, саме він може казати іншим де мають ставати, але ніхто не вказує шефові. Антрополог вибачається, і здійснює другу помилку: просить шефа щоб той посміхнувся в камеру. Пігмеї посміхаються тільки коли задоволені чи коли відбувається щось смішне. Не посміхаються по заказу. Звичайно, шеф цього не робитиме.

Після всього, анрополог таки умудряється зняти ватажка пігмеїв і, переможно, показує фото шефу. Пігмей не залишається враженним. "Що це таке?", питає. "Це ви", відповідає фотограф. Шеф знов ображається. Він не є якась двомірна потвора, 16х16см, віддалений від свого тіла, окружений білою каймою, пахнучий якоюсь хімією. Але антрополог настоює: "Ви маєте дві дюрочки у носі, ось вони" каже, показуючи на фото. "Має два ока і ось вони. Маєте підборіддя, і ось воно". Нарешті шеф впевняється: добивається бачити фотографію як власну репрезентацію. Тоді, нарешті, посміхається. "І навіщо воно потрібно?". Антрополог розповідає нам: "На хвилину, я не міг пригадати, навіщо."

Це правда. Ми так звикли до ролі фотографій в нашій культурі, що ніколи ставимо її під сумнів. Багато північно-американців, коли їх запитуєш, що б вони винесли з вогню, відповідають, що зберегли б свої фотоальбоми. Щоб пояснити пігмею значимість фотографій, антрополог не може прибігти до свого паспорта або прав водія, тому що ці речі не існують серед пігмеїв. Відповідає: "фотографії існують щоб допомогти пам*ятати людей яких ми любимо". Шеф ще раз ображається: "Я ніколи ні про кого не забуваю!", кидає зневажливо. Історія скінчується так: антрополог вирішує не брати камеру з собою. Пише: "не існують фотокамери серед пігмеїв".

По аналогії, серед пігмеїв не існують будильники, так що можемо знов задатися питанням: "що таке будильник?" Це є апарат для людей що вважають що у нормальних обставинах не можуть проснутися самі у момент коли це потрібно. Але, пігмеї БЕЗЗАПЕРЕЧНО можуть проснутися коли того потребують! Тільки люди середнього класу потребують будильників.

Ось де собака зарита!

Коли заводимо будильник, задіювамо цілий ряд цінностей присущих середньому класу. Будильник є представником частини цінностей які ми проповідуємо по нашому вибору. Неспокій це признання що ця система не є необхідною.

Тепер трошки з іншої книжки

Психологія – це наука що запрошує нас думати. Як дивовижно нам це не здається, думати і не знати що робити, визиває неприємне почуття непокою, навіть провини і небезпеки. Тому, з дитинства почуваємо себе впевненими, коли якись дорослий нам каже, навіть приказує, що робити.

(Тут є картинка де маленький хлопчик питає: "Мама, що робити зараз" І мати, поруч, відповідає: "Вдягай светер, хоч зараз і жарко").

Добре, це не те, що нам подобається, але так, дає нам змогу почуватися впевнено. Коли підростаємо, почуваємо необхідність відчувати себе впевненими якимось чином. Для цього, кожна культура розвила власний "Код небезпеки". У ньому зібраний життєвий досвід, вимальовуються закони і визначається правильна і очікувана поведінка у кожній ситуації. Ці канони є дуже корисними і пропонують точні інструкції як маємо:

(Тут намальований пихатий мастер церемоній з довгим списком)

Ставитися до подій, здороватися, працювати, ліпити етикетки на людей, вирішувати проблеми (ясно, поки ці проблеми є не новими), поводитися на людях, поводитися у приватному житті, істи, вдягатися, розмножуватися, розважатися, і т. д. і т. п.

Маючи цей реєстр маємо впевненість що не маємо ризкувати думаючи власною головою... хтось це вже зробив за нас. Чим повнішим є наш код поведінки, більш впевненими почуваємось і меньше потребуємо думати самі.

Деякі з нас, включно, хочуть, щоб їм дали готові рецепти в стилі "мамуню, скажи мені, що робити?"

"Яке рішення прийняти, лікарю?", "Одружуватися чи не одружуватися"?, "Увольнюватися чи не увольнюватися?", "Розводитись чи ні?", "Як мені поступити?", "Що маю відчувати?", Де? Коли? Як? За чий рахунок? І з ким?

Рецепт: запалюванні дратування.

Добавити 50 грамів дісциплини, з 8 кг наказання і перемішувати у 25и хвилинах нотацій. Залишити настоюватися 45 хвилин і посмакувати результат. Якщо не залишилося повністю на ваш смак, повторити процедуру.

З іншого боку, існує в нас природна склонність вірити, що тільки форма діяти і думати: нашої родини, групи друзів, релігійної групи або любої групи з якою ми ідентифікуємося і розподілюємо код впевненості, є єдино вірною формою дій.

Ця тендеція зветься етноцентризм і вона є відповідальною за втримування і збереження більшості традицій і культурних відрізностей що існують.

Продовження буде (можливо). Переклад з іспанської Beware для читачів НП.

Бібліографія:

"Sartre para principiantes", стор. 62-75 Donald D. Palmer ISBN: 987-9065-34-4

"Click Psicología fácil" 6-10 Ingrid Asturias O. ISBN: 99922-48-00-9

Комментарии









© 2007 - 2020, Народная правда
© 2007, УРА-Интернет – дизайн и программирование

Перепечатка материалов разрешена только со ссылкой на "Народную правду" и указанием автора. Использование фотоматериалов раздела "Фото" — только по согласованию с автором.
"Народная правда" не несет ответственности за содержание материалов, опубликованых авторами.

Техническая поддержка: techsupport@pravda.com.ua