Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації

Quo vadis?


2
Рейтинг
2


Голосів "за"
2

Голосів "проти"
0

На тижні у столиці Росії відбувся саміт СНД, присвячений підбиттю підсумків року російського головування цим міждержавним утворенням. Наступного року роль керівників дістанеться Таджикістану.

Quo vadis?
Під час саміту відбулися зустрічі потенційних учасників Митного союзу, а також уже цілком реальних учасників Договору про колективну безпеку (такого собі пост-радянського аналогу НАТО), за який радо агітують деякі наші сусіди.

Все б нічого, якби тільки дати саміту не збігалися з річницею утворення самої Співдружності незалежних держав. Бо саме дев'ятнадцятиріччя організації змушує знов максимально тверезо подивитися на її відверту аморфність, а в деяких випадках – навіть непотрібність та шкідливість. Міжнаціональне об'єднання з центром у Мінську, що за словами одного політика "нагадує обком партії, де сидять сивочолі мужі і не знають чим себе зайняти", з плином часу перетворилось на пародію Європейського Союзу.

Доцільність створення Співдружності можна хіба що пояснити результатами березневого референдуму 1991 року про збереження СРСР, де переважна більшість населення виступила за збереження Союзу, проте на засадах федератизму. Керуючись нібито "братськими почуттями", народи, що фактично "просиділи" 70 років у тюрмі, й надалі вирішили не розлучатися. Сама ж організація має слабкі наднаціональні органи та повну відсутність в їхніх руках реальних важелів упливу. Останнє є результатом центробіжної політики Кремля, котрий, попри розпад Країни Рад, до сьогодні продовжує змагання за де-факто збереження системи відносин "центр-республіка", не розглядаючи усіх інших учасників Співдружності як рівноцінних партнерів. Показником цього є мізерна кількість створених міждержавних підприємств, інститутів, організацій, зв'язків за всі дев'ятнадцять років. Що й казати, коли один із ініціаторів створення СНД, президент Росії Борис Єльцин, за деякий час заявив, мовляв, "незалежність України не протримається й року". Боже, дякую тобі, що саме тобі було угодно навпаки...

Безглуздим є й виправдовування наявності СНД як нібито сукупності тих суспільних цінностей, за котрими ностальгує нинішнє старше покоління. Мусимо не тільки визнати утопічність самих ідей, на котрих будувався СРСР, але й відзначити деякий психологічний фактор. У скрутний час, час змін і реформ, людина, не розуміючи в який бік робити наступний крок, намагається все чинити "по старінкє", повернувшись до надбань минулого, в нашому випадку – до минулого соціалістичного. Ця особливість і формує ту кількість нібито тих, хто сумає за совєтським минулим, на яку посилаються соціологи, натякаючи на "деяку" думку українського суспільства при виборі вектора міжнародної політики. Щоправда, мене особисто тішить, що кількість людей з "радянським" підсвідомим невпинно зменшується і їм на зміну приходять покоління народжених уже в незалежній країні... точніше, навіть у новому світі. А реалії цього світу формують розуміння прагнення до постійного прогресу й розвитку особистості, а через неї – і всього світу.

З іншого боку, а точніше – з Заходу, існує Європейський союз. І відразу кидається в очі одна велика різниця. Євросоюз починався з Європейського об'єднання вугілля і сталі (ECSC), в якому на ПАРИТЕТНИХ началах буди об'єднані відповідні галузі промисловості ФРН, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, Франції та Італії. Відкритість та співробітництво й надалі поглибило процеси спочатку економічної, а згодом і політичної консолідації Європи. Повторюю, на ПАРИТЕТНИХ умовах, без жодних центробіжних сил та інтересів. Це дозволило невеликому об'єднанню держав перетворитися у надпотужне міжнаціональне співтовариство. На відміну од синтетичного утворення СНД. І нині для кожної біль-менш респектабельної країни, розташованої на європейському континенті (і не тільки, як довів досвід Туреччини) є заповітною мрією вступ до цієї організації, що є підтвердженням факту високого рівня розвитку економіки, політичної культури і соціуму.

Ці ж цілі майже п'ятнадцять років декларує й Україна. Хоча з приходом нинішньої владної команди не здивуюся, якщо вектор розвернуть приблизно градусів на 135 убік самі розумієте кого... Просто насправді дивували перші дипломатичні кроки нового Президента, коли замість Москви для першого візиту був обраний Брюссель, де відразу були зроблені гучні заяви про євроінтеграційні пріоритети у зовнішній політиці. І тут таки – серія візитів до Москви і, як результат, сумнозвісні харківські угоди, що ніби мають констатувати повернення до братських стосунків двох держав. Але ж там, у Москві, Янукович відмовляється од уходження до Митного союзу, аргументуючи це порушеннями договорів із Всесвітньою організацією торгівлі та прагненнями України до створення зон вільної торгівлі саме з Євросоюзом. Віктор Федорович ще й доволі різко дав відсіч "фантазіям" Путіна та його Газпрому про злиття останнього з українським НАК "Нафтогаз". А вже наступним візитом до Брюсселя наш президент окреслює Україну як країну позаблокову, нейтральну, котра в жодні військові блоки вступати не збирається! До честі самого Януковича, це ж саме відповів і Мєдвєдєву на запрошення до Договору про колективну безпеку...

Мабуть, саме це постійне балансування, ця багатовекторність у зовнішній політиці дісталась нинішньому президентові у спадок від його "хрещеного батька" – Леоніда Кучми, великого майстра обходів та маневрів. Останній чудово міг обіцяти Заходу вступ України до НАТО, беручи під це кредити, а Сходові – виключну неможливість такої інтеграції, виторговуючи в обмін найнижчі в Європі ціни на енергоресурси. І при цьому робити вигляд, що всі заходи щодо реалізації і тих, й інших обіцянок проводяться. Така ситуація дещо змінилася з приходом на пост голови держави Віктора Ющенка. Чи не найбільшим досягненням п'ятирічної каденції вождя Помаранчевої революції стало чітке визначення євроінтеграційної орієнтації України. Проте усі намагання як самого Ющенка, так і його сподвижників у цій справі були фактично зруйновані одним розчерком золотого "паркера" на білосніжному листі нового газового контракту рукою "великого і жахливого" голови Газпрому та "помаранчевої принцеси", що фактично ставив країну на коліна перед північним сусідом і позбавляв будь-яких прав на міжнародне самовизначення. Це відразу позначилось на економіці поглибленням і без того складної кризової ситуації... Яка ж тут євроінтеграція з таким життям!

Та, попри все, найголовніше інше. А саме – здатність України конкурувати в тих структурах, до яких прагнемо інтегруватися. Здатність здобувати міжнародне реноме, що дозволить виглядати в очах будь-яких країн рівноцінними партнерами. І виникає цілком логічне питання: якщо Росія не хоче (не здатна) розглядати Україну як партнера, то чи хочуть нас такими бачити у Євросоюзі? Чи потрібні ми їм насправді? Чи не станемо ми звичайними ринками ресурсів для Європи? Якщо навіть Москва на квітневому саміті "Росія-ЄС" отримала план дій щодо безвізового режиму з євроспільнотою раніше від Києва, а якби й не міністр закордонних справ Польщі, то, можливо, і до сьогодні ми того плану не отримали б! Ось, на моє глибоке переконання, найбільший виклик для зовнішньої політики України сьогодні.

Геополітичне розміщення України дозволяє використати його якнайвигідніше задля налагодження міждержавних зв'язків у всіх найважливіших галузях життя країн. Світові тенденції вказують на постійні процеси інтегрування, об'єднання, асиміляцій, що в цьому контексті ставить для нас задачу вдалого інтегрування саме до євроазійського простору зі збереженням власного "обличчя", а також, приймаючи умови інших, ні в якому разі не забувати про власні умови та інтереси.

Олег Панфілович, "Хмаро4ос".










© 2007 - 2020, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua