Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації
Незалежність України   життя в СРСР

Незалежність – це як молоток

Олекса Косар | 5.05.2009 17:55

16
Рейтинг
16


Голосів "за"
19

Голосів "проти"
3

Державна незалежність – це інструментарій в руках нації, за допомогою якого вона має шанс збудувати гідне і рівноправне життя в світовому співтоваристві.

В одній з дискусійних статей її автор старався довести, що, мовляв, "немає підстав вважати, що отримана Україною незалежність відкрила її народу шлях до квітучого саду", і що "наше сьогодення такі підстави уже зруйнувало".

Вважаю за потрібне заперечити: Україна незалежність не отримала, а виборювала її протягом віків. Справді, комусь вона впала до рук, як стигле яблучко, і тепер він "має те, що має", а хтось і життя своє за неї віддав. До того ж, я і не стверджую, що державна незалежність народу вже сама по собі є запорукою його благоденства. Але ж чи знайдемо ми приклади в історії, коли підневільні мали щасливе життя? Державна незалежність – це інструментарій в руках нації, за допомогою якого вона має шанс збудувати гідне і рівноправне життя в світовому співтоваристві. Все залежить від того, як даний інструмент використати. Візьмімо, для прикладу, молоток. Якщо майстер забиватиме ним цвяхи не ударною металевою частиною, а дерев'яною ручкою, то навряд чи від досягне своєї мети. Тож чи справедливо в даному випадку звинувачувати молоток?... Отже, незалежність – це не гарантія, це – шанс.

Так, сьогодення складне й неоднозначне... Народ збентежений і розчарований, бо віддаючи свій голос у грудні 1991року на Референдумі про незалежність України, населення УРСР сподівалося на дещо інший стан справ, аніж маємо сьогодні. Ситуація в економіці, фінансовій системі та розвиток соціальних стандартів життя переважної більшості громадян (працюючих і пенсіонерів) заслуговує і на критику, і на протести. Проте, все пізнається в порівнянні. А заодно таке порівняння нехай стане спонукою задуматися для тих, кому здається, що повернення до Союзу – це вирішення сьогоднішніх наших проблем і негараздів, а не рідко й біди. По-перше, повертатися немає куди – СРСР розпався. Україна почала в нових історичних умовах свій подальший шлях торувати у форматі самостійної держави. До того ж пригадаймо, що Російська Соціалістична Федеративна Республіка першою від УРСР проголосила державний суверенітет. Суверенітет, до речі, від СРСР. По-друге, годі рухатися вперед з поверненою головою назад.

Отже, як жилося українцям в Україні, коли вони не мали незалежної держави. Перегляньмо найближче минуле – ХХ століття. На початку його, як відомо, в наших краях відбулися масові заворушення селян і робітників. Напевно ж, то було не від доброго життя. А невдовзі – перша Світова війна, на якій українцям довелося покласти чимало своїх голів "за вєру, царя і отєчєство", якраз саме за того царя, котрий ще зовсім недавно розстрілював мирні робітничі демонстрації і шмагав батогами та шомполами знедолених селян. Та не встигло припинитися одне кровопролиття, як під проводом більшовиків настало інше – Жовтнева соціалістична революція, внаслідок якою спалахнула громадянська війна, що стала великою загрозою для територіальної цілісності російської імперії, розпускати яку більшовики намірів не мали. Щоправда, деяким народам таки пощастило вирватися з її обіймів: естонцям, латишам, латвійцям, фінам. З українцями такого не сталося... Тож і опинилися східні й центральноукраїнські землі в Союзі Радянських Соціалістичних Республік, а західні – під владою Польщі й Румунії. Радянська влада роздала землю селянам, як і обіцяла, щоб вільно працювали на ній, а робітники як були найманою робочою силою, так нею і залишилися. Хоча, відтоді їх наймала не приватна особа (власник заводу чи фабрики), а держава. Та згодом і селянин став такою ж найманою робочою силою: на початку 30-х років землю, а заодно худобу й реманент комуністична влада усуспільнила – хтось добровільно погодився на створення колгоспів, когось примусили, а хто протестував – геть з власної домівки, висилали до Сибіру, нерідко й кулю в лоба отримували. І запрацював селянин на колишній своїй, віками омріяній (тому й пішов за гаслом більшовиків "Землю – селянам!"), як раб, фактично за шматок хліба, бо гроші за працю в колгоспах стали платити аж через 30 років з часу їх створення. І вирватися селянину з того колгоспного "раю" було не так то й просто. Колгоспникам паспортів не видавали! А через скільки років після проголошення в СРСР перемоги соціалізму колгоспникам почали виплачувати пенсію... Питання: як жилося селянам при радянській владі без зарплати і пенсії? Невже гарно? А вже як і почали виплачувати її, то на скільки вона відповідала прожитковому мінімуму? Поставити таке питання в ті, союзні часи, означало стати ворогом радянської влади, з усіма відповідними наслідками. А чого вартий голодомор 1932-1933 років! (До речі, на західноукраїнських територіях, які тоді не входили до складу СРСР, голоду не було). Ось промовисте порівняння на місцевих фактах: під час Великої Вітчизняної війни (1941 – 1945 р.р.) на фронтах від куль фашистів загинуло 162 жителів мого села, а від голоду, що відбувся під сяйвом рубінових зірок союзного комуністичного Кремля, у мирний час, за один рік, померло 177 осіб.

У тридцяті роки Радянським Союзом пронеслися жорстокі політичні репресії. Незважаючи на те, що в країні панувала однопартійна комуністична система, серед товаришів по партії точилася така запекла боротьба за лідерство в партії, а отже – за керівництво державою, що нинішні наші між партійні чвари – це дитячий садочок, на хвилинку залишений вихователькою. Внутрі партійна гризня комуністів не оминули й безпартійних громадян. Причиною арештів, допитів, тортур, ув'язнення на тривалі терміни, розстрілу, а таких тоді було мільйони, могло навіть стати необережно сказане критичне слово на адресу партійного бонзи, хай і найменшого рангу, або висловлене незадоволення радянською владою. Якби за подібне саджали нині, в незалежній Україні, то ми сиділи б уже всі. А ще в ті роки потужна хвиля репресій і арештів прокотилася по українській інтелігенції, десятки тисяч загинуло їх в сталінських катівнях. Характерний той час і руйнацією церков, знущання над релігією та вірою в Бога, переслідуваннями та репресіями духовенства. Свого часу лідер комуністів В. Ленін проголосив, що "релігія – це опіум для народу", тож більшовицька влада й докладала всіх зусиль, щоб з корінням викорчувати його. Особливо сатаніли комсомольці. Принагідно – парадокс наших днів, чи, може, то є роздвоєння свідомості наших народних депутатів, щоправда, не всіх: нещодавно Верховна Рада України прийняла постанову про святкування 90-річчя комсомолу, при цьому "за" проголосували і ті депутати, що ходять до церкви Богу свічечку поставити.

У другій Світовій війні українці як і багато інших народів Європи були таким собі витратним матеріалом в іграх великих світу цього, котрі, стараючись переграти один одного, виростили, ледве не на свою погибель, монстра Гітлера. У цій бійні, за найскромнішими підрахунками, українців загинуло 8,5 млн., 2,5 млн. було примусово вивезені на роботу до Німеччини. Не захистив Союз українців.

Після смерті Сталіна країну очолив Микита Хрущов, який пообіцяв, що нинішнє покоління радянських людей (тобто, покоління 60-х років) житиме при комунізмі. Як показала історія – не зажили. Проте, сталінізм засудили, як велику помилку і злочин, і навіть пам'ятники "наймудрішого керманича" за одну ніч прибрали з майданів міст та містечок; зажевріла надія на краще. В історії навіть є такий термін "хрущовська відлига". Але ця відлига так і не стала початком весни... Проблеми в економіці сказали, як і завжди, своє вагоме слово... Нині чомусь побутує така думка, що ріст цін – це явище новітніх часів, тобто почалося воно у нас з початком державної незалежності України і відмовою від соціалістичної економіки. А між тим, це не зовсім так. На початку 60-х років минулого століття, коли СРСР вже відзначив 40-річчя радянської влади і під бравурні повідомлення про зростання добробуту трудящих рухався до її піввікового ювілею, а в космосі побувала перша людина у світі – громадянин СРСР, в країні м'ясо подорожчало на 25%, а молочні продукти на 30%. Це, звісно, викликало хвилю народного невдоволення й навіть масових протестів. Люди були шоковані. А подекуди дійшло і до кровопролиття, як от у м. Новочеркаську (Ростовська обл.). Робітники сталеливарного заводу, до яких долучилися й інші жителі міста, 2 липня 1962 р. вийшли на мітинг, який був розстріляний військами. Ось так комуністична влада і пролетаріат опинилися по різні сторони барикади. Хоча, заради справедливості потрібно сказати: не всі... "Операцію" по розгону мітингувальників доручили заступнику командуючого Північно-Кавказьким військовим округом, Герою Радянського Союзу генералу М. І. Шапошнікову. Генерал відмовився від цієї затії. То був воістину мужній громадянський вчинок, за котрого його позбавили військової кар'єри і членства в КПРС. Ось у цьому й полягала "хрущовська відлига", при Сталіні його розстріляли б. Але суть більшовизму залишилася незмінною: компартії не були потрібні ті, хто на стороні народу, а лише бездумні виконавці волі партійної верхівки. Таких, звісно, не бракувало. Командуючому ПКВО генералу І. А. Плієву довелося взяти всю відповідальність на себе, використавши для цього більш "покладистого" генерала Олешка...

А як не згадати примусову купівлю облігацій державної позики СРСР... Для селян, які за роботу в колгоспі грошей не отримували, то було як удавка на шиї. Не купив облігацій – не виорють город, не дадуть підводи глини привезти чи дров, інші методи тиску й примусу. Тож мусили щось продавати вирощене в підсобному господарстві аби за ту копійчину оплатити облігації. А ще були податки на теж таки підсобне господарство: мусили обов'язково здати певну кількість картоплі, м'яса, яєць, був податок навіть на фруктові дерева. Мусили вирубувати їх, бо вродило не вродило, а платити мусиш. Словом, жили "щасливо й весело", як у кіно "Свинарка і пастух" або "Кубанські козаки".

Матеріальний добробут населення СРСР почав суттєво поступово поліпшуватися лише з кінця 60-х років ХХ століття, через 50 років існування радянської влади. Будувалися дороги, школи, лікарні, нові промислові потужності, поліпшувалася матеріально-технічна база сільського виробництва. Здавалося, що життя, врешті-решт, налагоджується. Проте така благодать тривала не так то вже й довго. Негаразди розпочалися на початку 80-х років. На той час потреба в реформах уже назріла й перезріла, навіть Генсек Л. Брежнєв прорік: "Економіка повинна бути економною". Всі це сприйняли дуже вузько, тобто потрібно економити електроенергію, пальне мастила, воду і т. ін., що, звичайно, є дуже важливим, А він же, Леонід Ілліч, бачив, напевно, що СРСР все більше і більше технологічно відстає від передових країн Заходу й США, та й на Сході – Японія переконливо демонструвала своє економічне чудо, при чому, зовсім не на засадах наукового комунізму. Отже, економіка мусила бути економікою, а не підмурівком для партійно-ідеологічних догм, вона вже волала, щоб її очистили від них. Але на той час провести належні зміни в економіці, що не суперечило б ідеології комунізму, було просто неможливо, бо це означало б повернутися лицем до права людини на приватну власність, в т. ч. і на засоби виробництва. Хоча, як показує світовий досвід – це також не завжди є засобом вирішення такої болючої соціальної проблеми, як бідність.

Отже, на початку 80-х років СРСР поступово занурювався у вир інфляції, спаду виробництва, товарного дефіциту, в т. на продукти харчування. Пам'ятаю, як в одну мить вартість автомобіля "Запорожець" підстрибнула з 3500 карбованців до 5200 крб, а "Москвич" з 5200 до 7200. Та й щоб придбати їх потрібно було стати в чергу і чекати не один місяць... Почали дорожчати деякі інші товари народного споживання, в т. ч. і бензин. Тоді це називалося не підвищення цін, а зміна цін у зв'язку з підвищенням добробуту радянського народу. Широко розрекламована "Продовольча програма", розроблена ЦК КПРС і направлена на поліпшення забезпечення населення продуктами харчування, успіху не принесла. Довелося запроваджуватися норми продажу товарів на одного покупця, а згодом і талони, зокрема на масло, цукор тощо Було, щоб придбати, приміром, 1,5 кг ковбаси, покупець спочатку купував 1 кг, а потім знову ставав до черги, щоб докупити ще 0,5 кг. Та й щоб придбати деякі продукти харчування їх ще треба було, як тоді казали, застати в магазині. Водночас, ті, що були при владі, таких проблем не знали, вони створили для себе свою розподільчу систему товарів і послуг. Серед простих громадян наростало незадоволення таким станом. В 1989 році дійшло до страйків. У 1990 році в Україні, не від доброго життя, звичайно ж, поряд з грішми ввели в обіг так звані купони, щоб перешкодити вивезенню харчів за межі республіки, тобто, за самі гроші товар в магазині не відпускали, до них потрібно було мати купони. До всього цього серед людей наростало незадоволення якоюсь не зовсім зрозумілою війною, що її вів СРСР в Афганістані, і тривала вона 10 років. Українцям вона обійшлася в 3 тисячі смертей юнаків, 14 тисяч повернулися з неї покаліченими. А останні роки життя в Союзі українцям на вічно закарбуються найбільшою техногенною і екологічною катастрофою на Чорнобильській атомній електростанції. Той вибух – удар у спину українській нації, від якого нас хитатиме ще дуже довго.

Наше сучасне виросло з минулого, і те, яким буде наше майбутнє великою мірою залежить від нашого сьогодення. Щоб бути господарем сучасного і своєї долі, треба знати своє минуле.

Коментарі









© 2007 - 2020, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua