Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації

Україна, яку ми розбудовуємо

Ант. | 13.02.2009 01:31

7
Рейтинг
7


Голосів "за"
8

Голосів "проти"
1

Роздуми щодо статті Олексія МАЗУРА "Україна, яку ми втрачаємо. Свобода слова проти української державності?"

...

Останнім часом – не скажу, щоб з учора – в медіа-просторі значно побільшало різного роду матеріалів, що в той або інший спосіб формують суспільну думку щодо Президента України, як єдиного захисника демократії, державності та суверенітету. Причому, теза про "захисника державності і суверенітету" час од часу приймає різні форми – від "висуваючи Главі держави претензії... – вони зневажають в Президенті Україну", до пропозицій спасіння держави введенням прямого президентського правління. Дійшло вже до того, що заклик "ввести пряме президентське правління" днями був виказаний в ефірі радіо "Ера" "чоловіком зі Львова", і кому? – Олександру Лавриновичу. Тому Олександру Лавриновичу, який окрім поста віце-спікера Верховної Ради України займає ще й пост міністра юстиції в тіньовому уряді Віктора Януковича. Саме тому Олександру Лавриновичу, який наприкінці 2004-го року – під час президентських виборів в Україні – перебував на посту міністра юстиції. І перебував в уряді саме того Януковича, який за часів Майдану вважався чи не головною загрозою для українських суверенітету, демократії і державності (щоправда. щодо останнього у автора є досить серйозні сумніви)...

Навіть враховуючи, що нинішня "Ера" і "Ера" часів Майдану – це, як кажуть в Одесі, "дві великі різниці", навіть зважаючи, на те, що дзвінок "чоловіка зі Львова" міг бути замовним, тим не менше, можливий дзвінок цілком укладається в тезу про "захист державності і суверенітету" і на сьогодні чомусь не видається чимось надзвичайним.

Як кажуть, приїхали...

Тим не менше, як це не парадоксально звучить, автор вважає, що основною загрозою для Держави Україна є не відомі "загрози демократії, державності та суверенітету", і навіть не криза державного управління, яка починаючи з весни 2005-го року має в Україні перманентний характер – за головну загрозу для Держави автор вбачає не хворобу, а ліки, які пропонуються для її подолання. За головну загрозу для Держави Україна автор вбачає саме заклики про невисування претензій Главі держави та формування суспільної думки щодо Президента, як єдиного захисника демократії і суверенітету.

У автора немає жодного бажання аналізувати причини, які призвели до розвитку такого стану речей, коли "єдиним захисником" суверенітету держави лишається Президент, а основною загрозою для державності є окремі державні службовці, які в той чи інший спосіб призначені самим Президентом – матеріалів з цього приводу вистачає і без цієї статті.

У автора тим більше немає жодного бажання аналізувати можливі для держави і суспільства наслідки, які стануть реальністю в разі введення такого "прямого президентського правління" – автор вважає, що в умовах існуючих для України зовнішніх загроз ці наслідки будуть катастрофічними не тільки для Держави Україна, але й для українського етносу (і схоже, що Президент це прекрасно розуміє).

У автора немає жодного бажання проводити такий аналіз, але для того, щоб зрозуміти, як вийти з цього, як деяким здається, "скрутного становища", автор все ж змушений це зробити. Хоча б коротко.

Отже. На поточному етапі розвитку української держави основною загрозою для державності є не криза державного управління і навіть не загрози державному суверенітету, хоча, без жодного сумніву, ці загрози існують і є доволі серйозними. Більше того, і криза державного управління, і загрози суверенітету є цілком закономірними. Навіть більше – вони є системними.

Системність загрози державному суверенітету, найперше, обумовлена наявністю не суб'єктивних, а цілком об'єктивниих чинників, які існували ще за часів СРСР, існували до СРСР, продовжують існувати після утворення Держави Україна і будуть існувать ще доволі довго. І назва головного з цих чинників – Російська Імперія. Причому, не імперська політика окремих керівників російської держави, і навіть не імперська політика Кремля в цілому, а великодержавний менталітет російського народу. І цей чинник буде існувати до тих пір, доки менталітет росіян не зміниться (а на це знадобиться не один десяток років, та й то, за найкращого для Росії сценарію розвитку подій). Так що, вводити в Україні "пряме президентське правління", доки великодержавний менталітет росіян не переросте в просто державний? Ні.

Системною також є криза державного управління в Україні. І ця криза також склалась в результаті дії цілком об'єктивних чинників, причому, організаційна слабкість президента Віктора Ющенка ні в якому разі не відноситься до цих чинників. Навіть більше того, організаційна слабкість Президента є лише наслідком дії цих чинників. І серед цих чинників є головний – на поточний момент в Україні практично відсутнє розвинуте громадянське суспільство, хоча треба визнати, що процес його формування є досить динамічним. А раз відсутнє розвинуте громадянське суспільство, то годі сподіватись на сильного президента: тут або кожен наступний президент буде відповідати рівню розвитку громадянського суспільства, або він буде позбавлений влади, якщо він виявиться слабшим.

Можливий також варіант, коли президент виявиться значно сильнішим. І в цьому випадку практично неминучий тоталітаризм. Але... Але хто, як не українці отримали один з найжорстокіших уроків історії щодо тоталітарізму.

Треба відзначити, що розвиток і підсилення ролі громадянського суспільства в Україні є досить нерівномірним в часі: окремі підйоми змінюються періодами затишшя. Але в тому, що таке підсилення громадянського суспільства відбувається і для його подальшого розвитку є всі умови, немає жодних сумнівів. Варто згадати Майдан 2004-го і подивитись на акції автомобілістів 2008-го... А раз суспільство розвивається, то неминучим є такий стан речей, коли кожен наступний президент буде обиратись відповідно до зростаючих вимог і застережень цього суспільства.

Саме тому і загрози державному суверенітету, і криза державного управління є системними, що є взаємопов'язаними так само, як взаємопов'язані великодержавний менталітет росіян і відносна слабкість громадянського суспільства українців – саме на цьому і стояла імперія. Крім того, вони є системними ще й тому, що обумовлені самим процесом становлення держави як форми існування суспільства. Але вони є також системними ще й тому, що разом з розвитком системи суспільних відносин ці загрози будуть відходити на задній план.

Останнє положення і є відповіддю на питання про те, чому за основну загрозу демократії, державності і суверенітету автор вважає не кризу державного управління і навіть не сподівання на Президента як єдиного захисника демократії, державності та суверенітету. І відповідь полягає в тому, що будь яке пряме президентське правління неодмінно призведе до згортання демократичних інститутів в державі і, без всякого сумніву, до звуження бази розвитку громадянського суспільства. А будь яке послаблення громадянського суспільства неминуче призведе або до симетричного послаблення державної влади, або до тоталітаризму.

Що таке слабка державна влада ми вже знаємо, також визначили розвиток громадянського суспільства як ліки, що допомагають від цієї хвороби. Окремо оцінимо, а чим Україні може загрожувати тоталітаризм, або "сильна рука", як його іноді називають. Таких загроз кілька: по перше – це техногенний занепад; по друге – загроза масової еміграції українців в більш успішні країни. В будь якому випадку – цивілізаційний занепад України як держави і українців як етносу. Щоправда, в разі наявності нафти та газу (або інших – найперше сировинних – джерел надходження додаткових коштів) або розумного диктатора цей занепад можна трохи відтермінувати в часі – аж до падіння цін на сировину або відходу диктатора від влади. Як відомо, в світі не існує безмежних покладів сировини, а розумні серед диктаторів скоріше виключення з правила...

Отже, для України існує єдиний шлях розвитку – це такий, коли головним захисником демократії і суверенітету держави має виступати не президент (ким би він не був), а виключно народ України. Навіть більше того – захисником демократії і суверенітету президент взагалі не повинен виступати, єдиний його обов'язок – представляти Державу і гарантувати виконання в цій Державі законів.

І щодо народу. Найперше, що необхідно народу для захисту демократії і суверенітету – свобода слова. Саме свобода слова надасть можливості розглядати Державу Україна як цивілізаційний проект. І тут нам абсолютно нічого боятись, бо нема в світі нічого такого, що заперечувало би право українців на створення власної держави.

І друге – жорстка критика влади. Настільки жорстка, щоб спонукати владу працювати так, аби в державі не поставало питання про параліч влади і про необхідність захисту демократії. Настільки жорстка, щоб Президенту не доводилось розповідати про "вонючі газові схеми", жорстка настільки, щоб ім'я Президента чи кого іншого з вищих державних чиновників в одному контексті з "вонючими" схемами взагалі не згадувалось.

І тоді патріотами виявляться всі, а не лише ті, хто тим більші патріоти, чим ближчі до ласого державного пирога.

І тоді буде в нас держава, демократія і суверенітет. І не буде жодних серйозних загроз.

Коментарі









© 2007 - 2020, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua