Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації
ющенко   тимошенко   влада   соціалісти   Мороз   прем'єр   президент верховна рада   зрада

Історія повторюється двічі: перший раз як трагедія, другий – як фарс

Svetilo pravdy | 25.12.2008 00:05

-10
Рейтинг
-10


Голосів "за"
4

Голосів "проти"
14

Або говорили-балакали, сіли та й заплакали

Вправи Ющенка по стрільбі з пістолета в історичні мішені

Останніми роками, особливо після так званої "помаранчевої революції" (сьогодні навіть далекий від політики вуйко з Полонини скептично посміхнеться при згадуванні цього терміну) серед частини українського політичного бомонду, що гуртується навколо Президента Ющенка, стало модним обговорювати історичну тематику. І не лише обговорювати, але й витрачати астрономічні суми на безглузді пам'ятники, котрі не можуть дозволити собі навіть багаті європейські країни. За прикладом ходити далеко не треба. За декілька місяців в охоронній зоні Києво-Печерської лаври збудували пам'ятник жертвам Голодомору вартістю понад мільярд гривень. І носяться, як дурень з торбою, із сенсаційною новиною, що це найдорожчий на планеті пам'ятник, зведений за останні тридцять років. Уявляєте, з яким задоволенням пересічний українець повісив би таких "ентузіастів" за одне місце?

Та якби ж це був одинокий ексклюзив! Та де там. Вже котрий рік будується новий музей (Мистецький арсенал) по вул. Івана Мазепи (колишня вул. Січневого повстання), котрий стане новим рекордсменом, бо обійдеться державній казні, тобто нам з вами, у майже півтора мільярди гривень. А ще Маріїнський палац, який Віктор Андрійович хоче перетворити у наш Білий дім і жити там з сім'єю, Батурин, Крути і т. д. і т. п. І це в умовах кризи, коли всіх закликають затягти паски. Правий народний депутат Дмитро Табачник, коли говорить, що "банкет під час чуми виглядав менш аморально".

Я не випадково звернув увагу читачів саме на ці справді кричущі факти із нашого сьогодення. Бо вони свідчать про рівень інтелекту і відповідальності за долю держави та її громадян нинішнього Президента України. Його правління інакше як хуторянським назвати важко. В цьому вчергове пересвідчилися і журналісти, і мільйони телеглядачів, які спостерігали 22 грудня за перебігом річної заключної прес-конференції Ющенка в Українському домі. Чого в ній було більше – непрофесіоналізму, відвертого дилетантизму, нерозуміння реалій, зверхності, самолюбування (нарцисизму) чи чогось іншого – судити кожному з Вас. Але, у всякому випадку, те, що ніхто не побачив перед собою ПРЕЗИДЕНТА – доконаний факт.

Невдячна справа – робити висновки з історії, тим більше ревізувати і фальсифікувати її. Ющенко собі такі речі дозволяє. Нехай це залишиться на його совісті. Просто лише нагадаємо йому, що це великий гріх. Адже ще народний лакський поет Абуталіб попереджав: не можна стріляти в минуле з пістолета, інакше майбутнє вистрілить в тебе з гармати.

Недавня історія свідчить, що вона нічого і нікого не навчила

І воно вже починає стріляти, в тому числі і за злочинні дії президентської команди за час перебування Ющенка на цій посаді. Далеку історію вивчають історики-професіонали, історія кількарічної давнини поки що залишається в пам'яті людей. Вони її оцінюють, переосмислюють, роблять висновки. Правильні чи неправильні, це вже залежить від точки зору, рівня об'єктивності і незаангажованості. Напередодні Нового року спробуємо зробити це і ми з вами. Чомусь переконаний, що така необхідність є.

Напевно, всі погодяться з тим, що 2004 рік став переломним в політичному розвитку України. Тодішні трьохетапні президентські вибори започаткували перехід від авторитаризму до демократизму. Переважна більшість людей підтримала помаранчевий табір, що вилилося у могутню енергію Майдану. Але це стало й початком поглиблення розколу України за географічними, етнічними та політичними ознаками. Бо немала кількість жителів, особливо на Сході, Півдні і Центрі підтримали протилежний табір – біло-голубий, який репрезентувала Партія регіонів. Соціалісти в тому протистоянні недвозначно стали на бік помаранчевих. Це було принципово, виходячи із багаторічної боротьби СПУ з режимом Кучми і зважаючи на те, що Ющенко підписав політичну угоду з Морозом, яка передбачала виконання програмних засад Соцпартії. В тому числі і в сфері політичної реформи, повне втілення якої в життя (як на вищому, так і місцевому рівні) гарантувало встановлення в Україні цивілізованої європейської моделі влади. Окрім того, соціалісти отримували можливість вперше безпосередньо увійти у владу і впливати на її рішення, хоч би частково реалізовуючи програмні завдання побудови справедливого, соціально орієнтованого суспільства.

На жаль, не так сталося, як гадалося. Перш за все тому, що з табору новообраного Президента ніхто й не збирався виконувати домовленості. Та й сам цей табір, такий єдиний і згуртований на Майдані, одразу ж після офіційної інавгурації Віктора Ющенка почав розповзатися на очах, як стібка в жіночих панчохах. Серед помаранчевих лідерів розпочалися серйозні розбірки, антагоністичні суперечності виявилися непереборними, що, врешті-решт, завершилося відставкою Уряду Юлії Тимошенко у вересні 2005 року.

А що ж соціалісти на чолі з Морозом? Цілком закономірне запитання. Дехто до цих пір продовжує звинувачувати СПУ, що саме вони допомогли стати Ющенку Президентом у 2004 році. А ніхто цього й не заперечує. І хоч історія не визнає умовного способу, спробуйте собі уявити, що перемогу отримала партія Віктора Януковича. Не пройшовши через горнило народних випробувань, будучи твердо переконаними у вірності політики Кучми, регіонали продовжили б цю політику без будь-яких корекцій. Потрібен був час для адаптації до нових політичних реалій, щоб почати діяти відповідно до цих реалій. Тобто, потрібно було пройти випробування поразкою. А соціалісти змогли добитися конкретних змін в системі влади, відібрати в Президента необмежені повноваження, пригальмувати неконтрольовані апетити олігархів.

Що заважає поганому танцюристу

Інша справа, що кримінально-олігархічні клани, котрі до початку 2005 року вже міцно засіли в українській економіці і політиці, демократичний розвиток країни, прийняття зініційованих соціалістами соціальних законів на користь трудового люду абсолютно не влаштовували. Це й пояснює розгорнуту проти Соцпартії інформаційну війну, зусилля по витісненню її з політичного поля. До цих пір Ющенко всім скаржиться на політичну реформу, започатковану завдяки соціалістам, яка, мов, розбалансувала гілки влади. Що тут скажеш? Поганому танцюристу... завжди щось заважає. А стосовно Віктора Андрійовича, так він і з нині існуючими повноваженнями не може справитися. Чого варті його театральні заламування рук з приводу недієздатності судової системи, земельного "безпределу", суцільної корупції, продемонстровані в Українському домі! А хто ж Вам доктор, пане Президенте? Чи не в Ваших руках всі силові структури – МВС, СБУ, прокуратура, армія? І чи не Ви своїми незаконними указами знімали неугодних і призначали угодних Вам суддів? А ще страшенно заважає нашому головному державному очільнику Верховна Рада. Вона, бачте, демократичний механізм, але не в українських умовах. Бо українці – дурні, і їм потрібна сильна президентська рука. Упаси Боже всіх нас від таких рук, які "ніколи нічого не крали"! Окрім, можливо, оборудки століття, проведеного Національним банком, в результаті якої українців нагріли, якщо вірити нашій Пасіонарії Юлі, на 4,5 млрд. доларів. Я вже не згадую про причетність сім'ї Президента до газових потоків та інших негарних, м'яко кажучи, речей.

Коротше кажучи, пограниччя 2004-2005 років при зовнішній прогресивності започаткувало в історії України велику трагедію. Бо за красивими революційними гаслами народ жорстоко і підступно обдурили. У 2007 році на антиконституційних позачергових виборах за допомогою тих же обдурених виборців, які на той час ще не прийшли до тями після чергової порції дезінформації стосовно "зради" Мороза, Соціалістичну партію не допустили у парламент.

Трагедія і фарс української політичної дійсності

Про події весни-літа 2006 року писано-переписано гори макулатури. І все заради того, щоб з хворої голови перекласти на здорову. Неупереджені люди вже з позицій сьогодення можуть зробити висновок, що ніякої коаліції у складі Нашої України, БЮТ та СПУ у 2006 році не вийшло б. Йшли жорсткі торги між різними олігархічними угрупуваннями, кожне з яких хотіло отримали щонайбільші дивіденди. Вже тоді країна опинилася на краю національної катастрофи. І лише завдяки політичній мудрості Олександра Мороза, його справді державницькій позиції Україну вдалося утримати на краю прірви. Навіть ціною втрати симпатій частини своїх прибічників і приклеєного надовго ярлика "зрадника". Впевнений, що майбутні історики гідно оцінять вчинок Мороза. Він зміг втрутитися в суперечку "суперваговиків", якщо хочете, переграти їх, пішовши на тактично виправданий союз з Партією регіонів і комуністами. І створена цими політичними силами коаліція мала всі підстави проіснувати до кінця каденції Верховної Ради тодішнього скликання, забезпечивши стабільність, прогресивний розвиток із все зростаючими соціальними стандартами життя.

І знову такий перспективний для переважної більшості українців шлях не влаштував політиків, котрі обслуговують інтереси олігархічних кланів. Вони побачили загрозу для існування необмеженого будь-якими законами крупного капіталу, загрозу зменшення надприбутків, якими доведеться ділитися шляхом його справедливого перерозподілу через державний бюджет. Саме цим, а не чим не будь іншим, можна пояснити фарс з позачерговими виборами 2007 року, який став логічним продовженням трагедії 2004 року, коли заколот мільйонерів проти мільярдерів назвали революцією. Вдалося порозумітися всім – регіоналам, бютівцям і нашоукраїнцям. Пожертвували також всім, навіть владою, аби спекатися лівих з їхніми ідеями соціальної справедливості. Вовки, коли їм загрожує реальна небезпека, збиваються в зграю. А потім вже ділять здобич.

Витіснивши соціалістів з Верховної Ради, зграя почали ділити здобич. Все це вилилося в плач Єремії, а популістські обіцянки перетворилися в черговий фарс. Хоч, за великим рахунком, за цим фарсом криється велика трагедія пересічних українців. Вони, бідолахи, остаточно заплуталися у хитросплетеннях публічної боротьби і вже не знають, кому вірити – полум'яним речам Прем'єра, котра вимагає відставки Президента і голови Нацбанку, чи безкінечним нудотним розпатякуванням Президента про національні пріоритети і необхідність зміни Уряду. Хоч справжня боротьба ведеться не публічно, а кулуарно. Так було в 2004 році, так відбувалося в 2006 і 2007 роках. Так є і сьогодні. Українців продовжують тримати за дурнів, підсовуючи їм прекрасно відрежисовані спектаклі, налаштовуючи на чергових чи позачергових виборах знову проголосувати за них, любимих. Або ж, у крайньому випадку, за нові проекти – Яценюка, Гриценка, Черновецького... Правда, делікатно замовчуючи, що, як кажуть наші сусіди росіяни, "хрен редьки не слаще".

Приїхали. Говорили-балакали, сіли та й заплакали. І довго будемо плакати, поки не навчимося ідентифікувати справжніх хижаків, хоч би це були й вовки в овечій шкірі.

Павло Корнілов, політолог

Коментарі









© 2007 - 2020, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua