Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації
БЮТ   солідаризм   ідеологія   соціал-лібералізм   Тимошенко

БЮТ на перехресті: соціал-лібералізм чи солідаризм?


1
Рейтинг
1


Голосів "за"
6

Голосів "проти"
5

Найпрогресивніша ідеологія усіх часів і народів, як її рекламували тоді – солідаризм, так і не здобувши свого повного визнання, здається тепер все більше відходить у минуле, замінившись подачками для найменш захищених...

Особливістю української політики за останні 15 років стало те, що всі партії, за винятком хіба що комуністів, так і не змогли представити загалу хоча б якоїсь мало-мальськи зрозумілої для всіх ідеології, не кажучи вже навіть про складніші, пов'язані з тим речі – як-от про стратегію розвитку країни, чи похідну від неї програму поведінки самої партії.

А якщо згадати ще й те, що й комуністична партія України за ці роки теж так і не спромоглася створити абсолютно нічого нового, вдовольняючись натомість лише поганим переказом старих і давно усім відомих міфів, і з кожним роком все більше втрачаючи підтримку з боку своїх виборців, то навіть цей її ніби-то виняток лише підтверджує загальну тенденцію такого політичного розвитку України, за якого її політична еліта починає все більше замикатися в колі видуманих нею ж, чи справжніх протиріч, стаючи практично зовсім нездатною вирішувати хоча б самі елементарні проблеми розвитку країни. І тим самим, здається, вона поступово починає втрачаючи право на те, щоб навіть претендувати на назву цієї самої еліти.

Звичайно до певної міри, чи краще навіть сказати – до певного часу, така тенденція розвитку саме безідейних партій ще була цілком зрозумілою – бо стала наслідком все того ж комуністичного, екс-тоталітарного минулого, за якого навіть саме слово "ідеологія" – і то вже сприймалося як щось неприємне і безумовно погане, майже матірне. А тому наступна деідеологізація суспільства призвела і до такої ж деідеологізації партій, по-суті дійшовши таким чином до її вкрай цинічної межі – того політичного болота, замішаного на вдоволенні власних потреб і зневазі до потреб інших, яке позбавлене будь-яких принципів і навіть позірного декларування хоча б якогось відстоювання інтересів країни, і в якому ми так глибоко, і здається зовсім безнадійно, застрягли зараз.

Певною позитивною відмінністю тут стала лише задекларована зимою 2006-го року, перед черговими виборами до парламенту, заява лідерки БЮТу про взяття за основу ідеології солідаризму, та наступне її намагання створити електронний банк ідей та їхніх носіїв – талановитих людей на Інтернет-проекті "Ідеальна країна. Але після того знову... тільки тиша, з короткочасним і тепер вже абсолютно неяскравим спалахом перед (поза) черговими виборами 2007-го року, так що тепер вже говорити хоч про якусь можливу ідеологію БЮТу все так-же вже не представляється зовсім можливим...

Разом з тим завдання, які стояли перед Україною зразу ж після здобуття нею незалежності, спочатку не видавалися аж настільки нездоланними – принаймі саме в плані розуміння того, що саме треба було першочергово зробити – інакше сама ідея української незалежності не отримала би аж настільки масової підтримки на українському референдумі 1991 року, як це фактично сталося. Можна навіть сказати, що практично навіть таких завдань було всього декілька:

- створення конкурентного середовища для розвитку політичних партій і для забезпечення такого різноманіття поглядів в суспільстві, яке би гарантувало його повноцінне оновлення і розвиток;

- покращення існуючої системи виборів чи створення/покращення інших додаткових механізмів, які були покликані забезпечити розвиток справжнього народовладдя, так щоб стати справді здатними впливати на реальне життя громадян;

- покращення системи управління держмайном та/або його приватизація в рівних межах і можливостях для всіх громадян;

- збереження найкращих досягнень попереднього радянського періоду та створення умов для функціонування законів ринкового капіталу.



І що ми ж маємо тепер в результаті? - різноманіття в суспільстві утворилося тільки серед рядових громадян, поділивши їх на різні верстви переважно за ознакою соціального стану, а всі політичні партії натомість тільки навпаки – стали ще більш схожими одна на одну, утворивши разом одне-єдине цілісне олігофренічне утворення. В той же час система виборів звелася до максимального маніпулювання думкою народу, втративши навіть ті демократичні інституції, які вже існували в Радянському Союзі, держмайно доведене до банкрутства або продано за копійчану вартість, сертифікатна приватизація в більшості випадків не принесла власникам сертифікатів взагалі зовсім нічого, за тепер вже 16 років незалежності все ще так і не створено фондового ринку та ринку цінних паперів, і накінець – втрачено не тільки колишній загальноосвітній рівень населення, але й майже повністю зруйновано й фундаментальну науку.

Але якщо на перший погляд такі невдачі і справді можуть видаватися наслідком нашого незнання чи невміння, хоч і дивним є таке незнання, яке триває вже більше 15-ти, якщо й не більше, років, то все стає значно зрозумілішим тоді, коли поглянути саме на ті цілі, які стоять і за одним, і за іншим. В першому випадку ми говоримо про можливість покращення системи влади і про надання народу можливостей для управління власним життям, в т.ч. – і через управління майном чи фінансовими ресурсами, а в другому – мова йде про максимальну маніпуляцію ним чи його прагненнями в інтересах когось іншого. А проте – не будемо знову говорити про ту різницю в цілях, яка відрізняє справжню демократію від тієї оманливої мішури, яку нам вже стільки часу намагаються навішати під виглядом її ліберальної моделі – про це я вже більш детально говорив в іншій статті – "Свобода слова чи демократія?"



В нас же зараз мова йде про ідеологію однієї, і цілком конкретної, партії. Правда оскільки вона, як і усі інші політичні партії України, так і не має достатньої кількості публікацій з цього приводу, не має стратегічних розробок і бачень розвитку України, то про цю її ідеологію можна судити лише опосередковано, по тому, що саме вона робить і які саме цілі сповідує. Правда це вже буде говорити не стільки про ті цілі, які вона переслідуватиме в майбутньому, що і мало би бути справжнім призначенням ідеології, як лише про те, що вона здатна зробити вже зараз.

Певні прояви такої "ідеології вчинку" виявлялися в різні роки в заявах лідера партії – Юлії Тимошенко – щодо неприватизації землі, щодо збереження в державній власності найбільш прибуткових підприємств, щодо надання громадянам права впливу на своє власне життя. Власне кажучи, саме всі ці мінімальні прояви ідеологічного спрямування і привели згодом до заяви про вибір ідеології солідаризму, яка, на жаль, на сьогодні все ще так і залишається лише теоретичною, і до того ж далеко не завершеною розробкою, цікавою для нас в першу чергу саме як спроба поєднати, умовно кажучи, капіталістичний і соціалістичний шляхи розвитку, що особливо важливим є саме для України з її багатим посткомуністичним досвідом.

На цьому етапі розвитку незавершеність такої ідеології можна було би розглядати навіть і як певний позитивний фактор, що свідчить про можливість пошуку нових шляхів, якби не одне "НЕ". Справа в тому, що таке ж бажання керувати власним життям, яке в принципі притаманне солідаризму, було і одним з основних рушіїв помаранчевої революції, яка і породила БЮТ в його сучасному вигляді, але ці досягнення помаранчевої революції, цей духовний підйом народу, так і не бути використані в повній мірі, якщо й не сказати більше – не були використані взагалі. Тому натомість тепер, замість збільшення реального впливу людей на політику, ми побачили щось зовсім інше – збільшення допомоги по народженню дітей, підвищення пенсій, виплату заощаджень колишнього Ощадбанку СРСР – і т.д...

Не будемо категорично стверджувати, що це аж настільки погано, але цілком очевидно, що це далеко не те, про що йшлося тоді – адже на Майдан їхали не за грошима, не за допомогою по народженню дитини, і не за виплатою заощаджень колишнього СРСР. І якщо в ідеалі ідеологія солідаризму мала би бути спрямованою на підтримку саме тієї версти населення, яка і є більш активною і життєздатною, і яка своєю працею і створює матеріальні блага держави, по-суті – блага не тільки для себе, але й для інших, то натомість тепер ми побачили зруйнованою основну суть такої підтримки – надавши допомогу якраз тим, хто звик вирішувати усі свої проблеми за рахунок держави, а не за допомогою власних зусиллями, не кажучи вже про те, щоб самому утримувати інших.

Тобто в цьому плані, по-суті, була кардинально змінена основна спрямованість такої ідеології, можна навіть сказати – змінено напрям еволюційного розвитку суспільства в бік підтримки найбільш пасивних і залежних, замість підтримки набільш активних і освіченіших. Разом з тим, якщо поглянути на ту ідеологію розвитку нашої держави, яку ми насправді отримали за останні роки незалежності, а не ту, до якої прагнули після розпаду СРСР, така зміна може видатися зовсім не випадковою, і навіть навпаки – цілком закономірною – тому що говорить все про таке ж намагання максимального управління масами, яке і привело до сучасного стану нашої держави.

В дещо спрощеному вигляді це можна розглядати як протистояння між ідеологією демократії, як системи управління держави народом, і ідеологією лібералізму, як системи управління держави тими, хто говорячи про рівну для усіх свободу, насправді тих свобод має побільше, тому що володіє більшими фінансовими чи інформаційними ресурсами. Така негативна тенденція, до речі, частково може бути підтверджено і тими кадровими змінами, які відбувалися в БЮТі, а тепер вже й в уряді, за останніх два роки, і які й привели до поповнення як і його лав, так і лав уряду Юлії Тимошенко новими потужними фінансовими гравцями.

В умовах все ще недостатньої підтримки з боку виборців та постійної війни на два фронти і з Партією Регіонів, і з секретаріатом Президента чи його політичними проектами, для досягнення сьогочасних тактичних цілей це напевно було більш ніж виправданим, і може навіть – єдиноможливим правильним рішенням. Але в ідеологічному плані це цілком чітко позначило поворот від ідеології солідаризму, про яку, до речі, тепер вже ніхто й не згадує, до ідеології соціал-лібералізму – тобто до такої ідеології, при якій і слід найбільше підтримувати саме найбільш слабку і пасивну частину населення, схиляючи таким чином її на свій бік, і нейтралізуючи її руками їхніх більш активних співгромадян, які самими своїм існуванням можуть нести певну загрозу існуючому режиму.

За таких умов в ідеології соціал-лібералізму, як і в солідаризмі, дійсно до певної міри перестають існувати протиріччя між владою і народом, між фінансовими хазяями і їхніми найманими робітниками. Тільки якщо в першому випадку це повинно відбуватися за рахунок справді еволюційного розвитку всього суспільства, то в другому – по-суті за рахунок купівлі голосів і прагнень основної, більшої частини виборців і за рахунок зневіри у дальших своїх можливостях меншої і кращої частини з них.

Враховуючи ж сучасну політичну ситуацію в Україні, треба сказати, що на даному етапі таке коливання від однієї до іншої ідеології дійсно може принести певну короткочасну тактичну перемогу над суперниками та зростання популярності партії, але потенційно в стратегічному плані несе в собі іншу, більшу загрозу – загрозу захоплення влади в партії новими фінансово-політичними гравцями, яка може проявитися вже в найближчих півроку-рік.

Можливо, правда, що це і не мало би для нас з вами аж такого великого значення, якби натомість ми мали хоча б якусь альтернативу – політичну силу, готову не просто в черговий раз щось пообіцяти виборцям, але й дійсно поділитися з ними частиною своїх повноважень, піти на створення дійсно демократичних, в прямому значенні того слова, інститутів влади, по суті таким чином відбираючи владу і в себе, і в своїх фінансових хазяїв, що натепер в умовах України здається вже й зовсім нереальним, або й просто фантастичним.

Тому іноді вже й справді починає здаватися, що змінити щось тепер може вже й справді хіба що тільки чудо – схоже на те, яке вже відбулося одного разу восени 2004-го року, хоч може схоже тепер вже і не стільки за самою формою його проведення, як хоча би за силою емоційного вибуху і усвідомлення народом того, що саме і як він може чи повинен зробити – усвідомлення ним своїх прав і можливостей, що і є насправді демократією в її чистому, неспотвореному зовнішніми впливами, вигляді.



Ігор Лубківський

02 березня 2008-го року.

м. Тернопіль


http://igorlll.mylivepage.com/home/index

Коментарі









© 2007 - 2020, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua