Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації
нова Конституція   імітаційна демократія   причини кризи   несиловий сценарій

Криза демократії


5
Рейтинг
5


Голосів "за"
8

Голосів "проти"
3

Українська демократія останнім часом існує завдяки динамічній рівновазі сил. Всі інститути демократії, що існують поза балансом реальних сил – сприймаються політиками і суспільством саме як імітація демократії. Це демократія балансу. Тому й неможливий будь-який силовий сценарій, адже з моменту застосування сили "насильник" вже фактично приречений.

Криза демократії
КРИЗА ДЕМОКРАТІЇ

Володимир Горбач,

політичний аналітик, для УП

Усю сукупність кризових явищ поточного моменту можна вкласти в одне поняття – криза демократії. І політична, і правова, і суспільна, і моральна. А якщо взяти до уваги дискусію щодо творчості Вєрки Сердючки – то і культурно-ідентична. Але це вже інша історія, яка до демократії дотична хіба з огляду на питання, чи є ми єдиним демосом.

Представницька демократія

Україна – не Росія, але й не "Острів Крим". До нас глобальні віяння доходять регулярно й оперативно. Остання тенденція – криза представницької демократії. В усьому світі вона страждає від нарциссизму політиків, що знецінює колективні цілі, солідарність соціальних груп та заохочує психологізацію політичного життя.

Представницька демократія дедалі більше сприймається вже й як не демократія, а делегування повноважень пануючій олігархії, котра диктує нам закони і насаджує згори своє "право" так, як розуміє його виходячи зі своїх корпоративних інтересів. За такого делегування повноважень сучасний громадянин фактично усувається від прийняття рішень.

Натомість активна частина громадян прагне вирішувати сама за себе. Адже "делегати" занадто часто обманювали, тому вірити їм не можна ні коли вони при владі, ні коли в опозиції. Звітуючи громадянам перед наступними виборами і ті і інші завжди знайдуть правильні слова для своєї цільової аудиторії. Тому на Заході значна частина "обманутих виборців" більше на вибори не ходить. Дуель Саркозі – Руаяль є швидше винятком з правил.

Прагматичні ж громадяни голосують виходячи з усвідомлення власних соціально-економічних інтересів або загроз інтересам їхньої соціально-професійної групи. Результати виборів вони примірюють не на владу (яку сформують коаліцію, "правильну", чи "не правильну"), а передусім на себе, що це дасть або відніме особисто у них. І це правильно.

Демократія балансу

В Україні ж сформувалася своя особлива політико-економічна модель. Ще за часів президента Кучми в країні з'явився клас крупних підприємців, які перерозподілили на свою користь основні активи. Фактично фінансово-політичні групи володіють контрольним пакетом впливів на представницьку демократію та не мають наміру її втрачати. Прямі впливи вони мають і на Президента з його секретаріатом та РНБО.

Справжньою ставкою у їхньому протиборстві є не влада як така, а готові до приватизації або перерозподілу активи – земля, надра, трубопроводи, "Укртелеком", залізниці, морські порти та інші крупні об'єкти.

Саме цим займаються депутати-підприємці, а депутати-політики лише прикривають їхню діяльність відволікаючи увагу суспільства на хибні цілі – парламентську тріскотню та колотнечу. Чим гучніше шоу – тим більше можна привласнити активів.

Але як доводить український досвід, навіть якщо у парламенті суцільні олігархи – у країні може бути демократія! Важливо лише, щоб впливи олігархів врівноважували одні одних. Це як у міжнародному житті наявність ядерної зброї, що є найбільшим гарантом дотримання усіх домовленостей та недопущення агресії. Українські олігархи бояться один одного тому що знають, на що спроможний кожен.

У нашому парламенті депутати не є представниками інтересів соціальних груп, вони є прямими представниками інтересів політичних гравців – Ющенка, Тимошенко, Ахметова та Януковича, а також навіть однієї сусідньої держави та декого із закордонних гравців на українському ринку власності.

У такій ситуації депутати й не можуть оглядатися на виборців, адже депутатами їх обрали насправді не виборці, а укладачі виборчих списків партій та блоків. А голосування – вже справа техніки для тих, кого обрали в прохідну частину списку. Коли говорять про переходи депутатів з опозиції до коаліції, наголошують на тому, що вони зрадили виборців. Але ті, що так говорять, насправді відчувають, що зрадили персонально їх. Тож для такої політики народ потрібен лише у якості публіки, яка аплодує акторам політичного театру, або їх освистує, тобто "хороша" і "погана" публіка.

Доводиться констатувати, що українська демократія останнім часом існує завдяки динамічній рівновазі сил. Це демократія балансу. Тому й неможливий будь-який силовий сценарій, адже з моменту застосування сили "насильник" вже фактично приречений. Це дуже добре відчував Леонід Кучма і з цим доведеться рахуватися усім українським прибічникам силових дій.

Українська політика не просто втомлює, вона виснажує і глядачів і акторів. Адже п'єса не може закінчитися допоки не відновиться такий-сякий баланс сил. Фактично нинішня криза триває з 12 січня, коли депутати Юлії Тимошенко долали президентське вето на закон про Кабінет міністрів. Вони ж розраховують отримати й найбільші дивіденди від такого розбалансування системи. Але проблема в тому, що передбачити момент врівноваження системи неможливо, це все одно, що передбачити випадковість.

Імітаційна демократія

Тільки-но баланс зруйновано – настає справжня публічна криза і в хід ідуть усі підручні засоби включно з цілими інститутами влади (ВРУ, ЦВК, КС тощо). Точніше, імітації інститутів влади. Адже всі інститути демократії, що існують поза балансом реальних сил – сприймаються політиками і суспільством саме як імітація демократії, а не її базові інститути.

В основу нинішньої політичної системи, формально названої парламентсько-президентською покладено такі інструменти представницької демократії, як політичні партії. Але в сучасних українських умовах це швидше імітація, муляжі партій, приманки для виборців, а не механізми, через які суспільство транслює інтереси великих соціальних груп на політичний рівень. Про внутрішньопартійну демократію не варто й говорити... Закриті політичні корпорації не відображають жодних суспільних інтересів, крім інтересів "акціонерів" цих корпорацій.

Вибори також носять усі ознаки імітації, адже громадянам пропонуються шоу, концерти, розваги, а не реальні програми діяльності після виборів. Виборці орієнтуються на стать, зовнішність, ораторські здібності політичних лідерів, а останнім часом просто на кольори, за якими розпізнають своїх і чужих. Причому частина виборців навіть не усвідомлює, що з огляду на їхні соціально-економічні інтереси діяльність частини "своїх" політиків для них є шкідливою, а частини "чужих" політиків, навпаки, корисною.

Сьогодні вже й прояви політичного протесту являють собою суцільну імітацію! Проплачені мітинги, прейскуранти для масовки, протестанти з байдужими обличчями, кволе помахування прапорами (часом різними в той самий день).

Нарешті інститут політичної відповідальності ще жодного разу не спрацював в реальних українських умовах. Ніхто ні разу не вибачився перед виборцями, ніхто добровільно не подав у відставку на час розслідування скандалу, а деякі, наприклад, Дмитро Табачник, мов фенікс і з попелу відродився після повної політичної дискредитації.

Партії також застраховані від політичної відповідальності форматом коаліцій та виборчих блоків, що дозволяють перекласти відповідальність на партнерів по коаліції, або розчинитися в інопартійному списку.

Тому то країна й має самопроголошену імітацію політичної еліти, якій комфортно вовтузитися між собою лише б не допустити у свою парафію реальних, а не імітованих конкурентів. Імітаційна політична еліта є насправді реальним політичним істеблішментом держави, тобто "елітою" за посадою. Намагання встановити монополію на статус опозиції – це також спроба закріпити себе "в еліті" на "посаді" в опозиції.

До того ж ці люди потрапили туди випадково, тому що вони є переважно бізнесменами, що починали хто як спекулянт, хто як рекетир, а хто як "приватизатор". Їхній природі принципово ворожі ідеї особистої самопожертви, громадського служіння, панування як почесного обов'язку, а не як привілея. Тобто їм не властива сама ідеї еліти. Тому у нас криза демократії, яку "еліта" розуміє насамперед як владу грошей.

Коли б не відбулися дострокові парламентські вибори ситуація "у головах правителів" не зміниться. Співвідношення сил у парламенті буде приблизно 55% на 45%. Хто виявиться в більшості в цьому випадку – не має значення, оскільки конфлікт не вирішиться. Адже швидкість виборчої кампанії така висока, що не дозволяє увійти в процес новим політичним силам із альтернативними політичними пропозиціями. Тому дострокові вибори у такій ситуації – також імітація вибору.

Перехід на інституційний рівень

Нинішня криза демократії – кінцевий пункт невдалої стратегії хаотичного розвитку держави, без мети, без плану, без орієнтирів, без інтегруючого націю чинника. Але це вже кінцевий акт трагікомедії. Щоб не кружляти колами цього пекла мусимо від демократії балансу перейти до інституційної демократії.

Це коли право, процедури та інституції важливіші за примхи вождів, а інтереси великих соціально-економічних груп не просто представлені в парламенті, а саме через нього узгоджуються у єдиний вектор розвитку. Це коли процедурно узгоджені інтереси різних широких соціальних груп, а не лише бізнес-корпорацій, становлять основу для національної стратегії та соціальну базу для здійснення системних реформ.

Політична система, внаслідок теперішньої конституційної кризи вичерпала себе і як її не називай, чи "парламентсько-президентською" чи "парламентсько-президентською", вже не може бути ефективною для нашої країни.

Головною причиною цього є неучасть громадян у процесі обговорення та прийняття як Конституції Мороза-Кучми 1996 року, так і Конституції Мороза-Медведчука 2004 року. Ці тексти ухвалили політики для себе й громадян. Я, як громадянин України, жодного разу не вповноважував кого-небудь приймати Конституцію від мого імені. Основний закон двічі приймали звичайні парламентарі, яких обирали не для цього. Першого разу найважливішим для них було уникнути власного розпуску президентом Кучмою, а у другому – акціонувати владу, унеможливити перегляд результатів приватизації основних матеріальних ресурсів. Закінчилося тим, що політики власною діяльністю дискредитували обидва ці тексти.

Громадянське суспільство України у демократичному розвитку пішло далі, ніж наявний політикум. У такій ситуації марно закликати громадян дотримуватися Конституції. Натомість варто закликати їх взяти участь у створенні нових правил гри особистості з державою. Варто щоб громадяни були не просто арбітрами для борців за владу, а й колективним гарантом дотримання правил, принципів, процедур та ефективного функціонування інституцій демократії – свобод, партій, виборів, врядування та адміністративних послуг населенню.

Для усього цього потрібен новий суспільний договір, який можна ухвалити у формі нової Конституції, прийнятої спеціальним виборним органом і затвердженої Всеукраїнським референдумом.

Тільки тоді крок вліво (чи вправо) від Конституції сприйматиметься усіма як пряма спроба втечі політика з політики. Без права повернення. Нинішня криза потрібна Україні для переходу від демократії балансу до інституційної демократії. Варто скористатися, адже іншого шансу може і не бути...

Коментарі









© 2007 - 2020, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua