Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації
Олігархат   канцелярхат   майданат   історичний цикл   політичні стратегії

На порозі другого олігархату


4
Рейтинг
4


Голосів "за"
4

Голосів "проти"
0

Написана рік тому стаття описує актуальні принципи нинішньої політики. В сучасній українській історії чергуються три фази політичної активності: демократична, бюрократична та олігархічна. Те, чим закінчаться минулорічні вибори було видно вже рік тому. Але це також не кінець історії, а просто кінець одного циклу. Сьогодні ми вже за його порогом.

На порозі другого олігархату
НА ПОРОЗІ ДРУГОГО ОЛІГАРХАТУ

Володимир Горбач, політичний аналітик
"Українська правда"

У нинішніх передвиборчих дискусіях йдеться про що завгодно, тільки не про те, якою буде країна після виборів. Не в тому сенсі, якої кольорової гами буде урядова коаліція, а у тому, на яких принципах функціонуватиме сама політична еліта, як оновлена влада буде управляти державою та суспільством, на які суспільні верстви спиратиметься та яку повістку денну сформулює для країни.

В сучасній українській історії чергуються три фази політичної активності: демократична, бюрократична та олігархічна. Причому у кожній з них вже завчасно містився зародок наступної.
Сама незалежна Україна постала на піку піднесення демократичної фази кінця 80-х – початку 90-х років, що характеризувалась масовою вуличною політичною активністю, розквітом політичної журналістики та публіцистики, а також публічною внутрішньою конкуренцією розшарованої бюрократії, яку на той час прийнято було називати номенклатурою. Політика робилася на вулицях, через вулицю і від імені вулиці. Студентське голодування 1990 року було прообразом Майдану-2004. Тому цю фазу можна назвати першим Майданатом.

Вгамувати демократичну фазу вдалося вже під кінець першої каденції президента Кучми, коли він через всесильне бюрократичне угрупування Литвина-Азарова-Кравченка-Деркача та радника Волкова впевнено тримав контроль майже над усіма політичними та економічними процесами в країні. Феномен Павла Лазаренка вперше унаочнив для суспільства тотальне підпорядкування владі будь-якого бізнесу в умовах суспільної пасивності. Характерною ознакою посилення авторитаризму було кулуарне прізвисько президента Кучми – "папа". Апофеозом Канцелярхату (квазі-Гетьманату) був сумнозвісний референдум щодо змін Конституції, які були спрямовані на посилення президентської (де-факто бюрократичної) влади. Фактично бюрократи перегнули палицю і наразилися у парламенті не стільки на демократичний, скільки на олігархічний опір системи.

Внаслідок гучної справи Гонгадзе перший український Олігархат зразка 2001 року (Медведчук, Суркіс, Ахметов, Пінчук) фактично отримав контроль над президентом, відсунувши його бюрократів від вирішення основних питань політичного життя та економіки. Олігархічні угрупування не тільки мали свої "квоти" у "квазікоаліційному" уряді Януковича, а й матеріально утримували цілі блоки чиновництва. Вони мали власні управлінські вертикалі голів чи заступників держадміністрацій аж до районного рівня. Проте від остаточного закріплення кланово-олігархічної системи Україну врятувала конкуренція всередині самого олігархату, коли "молодші" олігархи зробили ставку на Віктора Ющенка й опанували нову демократичну хвилю з моменту парламентських виборів 2002 року. Саме ця друга демократична фаза триває зараз, але пройшовши у 2004 році свій пік вже помітно втрачає внутрішню динаміку.

Парламентська виборча кампанія 2006 року ознаменує собою фінал другого Майданату. Влада ще не скоро потребуватиме політичної підтримки вулиці і до наступних президентських виборів зосередиться на собі самій. Тобто на внутрішньо елітній проблематиці.

Рік тому здавалося що за законами жанру наступною фазою політичної активності мала би стати друга бюрократична. Принаймні протягом першої каденції президента Ющенка. Проте другий Майданат у найяскравіших та найхарактерніших його постатях ніс у собі не стільки бюрократичне, скільки олігархічне начало (Тимошенко, Порошенко). Онтологічне протиріччя між політичною та бізнес-складовою помаранчевої коаліції не дозволило ефективно змінювати зовнішню ситуацію під вимоги нової влади. І БЮТ і "Наша Україна" застосували стратегію поглинання здрібнілих та кадрово виснажених партій. У результаті більшість публічних політиків з числа націонал-демократів навіть не потрапили до прохідних списків.

Крім того масова ротація чиновництва підірвала головний ресурс бюрократії – компетентність, і джерело легітимності – спадковість. Нелюбов нового президента до бюрократії як класу, повною мірою проявилася у кадрових призначеннях на бюрократичні посади публічних політиків включно з "польовими командирами" (Томенко, Луценко, Стецьків, Турчинов).

Найпомітніші бюрократи "Нашої України" Єхануров та Безсмертний фактично програли внутрішньопартійну боротьбу олігархічному угрупуванню Порошенко-Мартиненко-Третьяков. Дезорієнтовані бюрократи, тотально звинувачені у кучмізмі, були змушені у нових політичних умовах змінювати кольори. А не знайшовши у своєму середовищі гідного лідера, у нестабільній постреволюційній ситуації просто розгубилися.

Сьогодні для них можливі дві стратегії виживання – знову заступити на службу олігархам і виконувати технологічну функцію у Другому Олігархаті, або зіграти ва-банк і поставити на пролонгацію демократичної фази з тим, щоб через прийняття нової конституції шляхом референдуму (!) відновити сильну президентську владу. Характерні обмовки Безсмертного про розпуск парламенту свідчать про розуміння бюрократичним класом своєї приреченості після березня 2006.

З високою мірою вірогідності сьогодні можна стверджувати, що формування нового парламенту знаменуватиме собою початок нової фази політичного життя України. Тотально-пропорційна виборча система до всіх органів влади у поєднанні з імперативним мандатом при свідомій ідеологічній розмитості основних партій (та, особливо, блоків) та в умовах підвищеної концентрації в парламенті олігархічного капіталу, а також імовірна відсутність зовнішнього тиску на парламент, створюють цілком нове силове поле для формування та здійснення влади у державі.

Обраний завдяки особистому рейтингу партійно-політичних лідерів та олігархічному капіталу депутатський корпус повністю унезалежниться від громадської думки й перейде на фактичне утримання до нових політичних олігархів, яким вдасться домовитися про формування владної коаліції. Головні переговірники у разі успіху переговорів отримають внутрішньо фракційну владу, співмірну (а часом навіть більшу) з владою публічних лідерів чи посадових осіб в уряді. Саме ці люди, діючи від імені олігархів і за дорученням партійних лідерів будуть реально керувати кар'єрами своїх колег по парламенту.

У разі перемоги такої логіки процесу Україна як мінімум на 3-3,5 роки перетвориться на олігархічну країну з новими реальними політичними гравцями й правилами гри. Вже сьогодні сильні особистості з числа старих та нових олігархів розпочали кар'єри публічних політиків (Порошенко, Жванія, Ахметов). У разі досягнення між ними принципової домовленості в новому парламенті фактично буде встановлено новий політичний режим, за якого нинішній президент виконуватиме функцію вітрини української демократії для західного світу, а країна буде поділена між реальними власниками 2-3-х основних партійних вертикалей. Причому влада буде поділена між ними аж до рівня сільських рад. Усі важливі рішення прийматимуться дуумвіратом чи тріумвіратом олігархів навіть поза межами парламенту, та виконуватимуться урядом на чолі з компромісним технократом.

Публічні політики або втратять лідерську функцію, або будуть змушені шукати собі місце в парламентській опозиції й сподіватися на реванш під час наступних президентських виборів. Але це вже буде інша фаза політичної активності.
Зараз вже навіть перестали говорити про можливість появи нового Майдану. А даремно. Третій Майданат обов'язково буде. Просто ще не пора...

Цікаво, що подібний до олігархату політичний режим в Україні вже існував. У Варшаві був виборний король, який правив. А в Україні були магнати, які реально здійснювали владу у своїх володіннях. "Класичні" риси магнетерії ХVI – XVII століть на українських землях Речі посполитої:

1. обійняття сенаторських урядів протягом кількох поколінь
2. утримання в своїх руках королівщин (землі корони, державна власність)
3. посідання почесних титулів
4. наявність власних збройних загонів і великих дворів
5. існування певного кола залежної від магната шляхти-клієнтів
6. доступ до відповідного шлюбного ринку.

Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця ХIV до середини XVII ст. – С.193.

А потім була Хмельниччина...

Коментарі









© 2007 - 2020, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua