Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації

3 червня День народження Євгена Петрушевича президента Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР)

Анатолій Грива | 3.06.2012 12:11

2
Рейтинг
2


Голосів "за"
2

Голосів "проти"
0

Євген Петрушевич (03.06.1863 – 29.08.1940)

3 червня День народження Євгена Петрушевича президента Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР)
Євген Петрушевич народився у м. Буськ (нині Львівської області) в сім'ї греко-католицького священика. Батько був знавцем української історії й літератури, людиною широкого духовного кругозору, глибокої національної свідомості. Відповідно виховав своїх трьох синів.

Після закінчення Академічної гімназії поступив на навчання у Львівський університет на правничий факультет. Вже в студентські роки став одним із лідерів молодіжного руху, очолював "Академічне братство". Після отримання ступеня доктора права відкрив у м. Сокаль (нині Львівської обл.) адвокатську канцелярію. Виявив себе талановитим організатором суспільно-політичного й культурно-освітнього життя у віддаленому від галицької столиці повіті. Був головою повітової "Просвіти". Закладав мережу її осередків у регіоні, заснував повітову ощадну касу, очолював боротьбу проти москвофільства, яке мало досить сильні позиції в Сокальщині. Як адвокат здобув прихильність широкого загалу населення професійним захистом від свавілля властей. Із утворенням 1899 р. Української національно-демократичної партії став її активним членом.



Євген Петрушевич

На перших (після прийняття в Австро-Угорщині демократичного закону) виборах до парламенту 1907 р. його було обрано послом від великої виборчої округи Сокаль – Радехів – Броди (нині міста Львівської обл.). У 1908 р. переніс адвокатську канцелярію до м. Сколе (нині Львівської обл.), де невдовзі став посадником міста, у 1910 р. його від Стрийської виборчої округи було обрано послом до Галицького сейму у м. Львові. Протягом двох років як провідний діяч Українського сеймового клубу очолював боротьбу галицьких послів за новий виборчий закон, який, врешті-решт, було ухвалено.

У 1916 р. у розпал Першої світової війни замінив К.Левицького на посаді голови української парламентської репрезентації, очолив боротьбу на захист інтересів українства.

З 19 жовтня 1918 р. президент УНРади, з 9 червня 1919 р. диктаторські права, які означали сумісництво обов'язків президента й голови уряду. Опинившись в еміграції продовжував боротьбу за відновлення незалежності ЗУНР на міжнародній арені.

У травні 1923 р. змушений був розпустити уряд ЗУНР в екзилі й ліквідувати дипломатичні представництва і місії за кордоном, переїхав у м. Берлін, де продовжив дипломатично-пропагандистські акції на захист поневоленого народу, розповсюджував ноти протесту проти діяльності польських окупаційних властей, надсилав заяви до Ліги Націй, видавав газету "Український прапор", надавав морально-політичну підтримку інтернованим частинам Галицької армії у Чехословаччині.

У похилому віці Є.Петрушевич співпрацював з Українським Національним Об'єднанням (УНО), іншими емігрантськими організаціями.

Коли у вересні 1939 р. Німеччина напала на Польщу, надіслав уряду Гітлера протестаційний меморіал.

Помер у м. Берліні, похований на берлінському цвинтарі римо-католицької катедри св. Ядвіги представниками УНО, які згодом встановили на могилі пам'ятник.

Перепохований 1 листопада 2002 р. у м. Львові на Личаківському кладовищі.

1 листопада 2008 р. на Батьківщині Є.Петрушевича у м. Буську на Львівщині відкрито перший монумент Президенту ЗУНР.



На його честь названо площу у м. Львові та вулиці у багатьох містах та селах Галичини.

У 2008 року Національний Банк України на його честь випустив монету.





Довідка:

Українська Держава (Західноукраїнська Народна Республіка, Західні області Української Народної Республіки).
Держава створена у Східній Галичині після Першої світової війни в результаті розпаду Австро-Угорщини. Проголошена 19 жовтня 1918 р. у м. Львові як Українська Держава на всій українській етнічній території Галичини, Буковини та Закарпаття.

13 листопада 1918 р. після успішного Першолистопадового збройного перебрання влади було проголошено утворення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР).

З 22 січня 1919 р. ЗУНР отримала назву Західні області Української Народної Республіки (ЗО УНР).

У лютому 1918 р. Євген Петрушевич, тоді голова української парламентської репрезентації Галицького сейму у м. Львові, очолив галицьку делегацію, яка брала участь у міжнародних переговорах у м. Брест-Литовському (нині Брест, Білорусія). Делегація не брала безпосередньої участі у дискусіях, але вона посприяла тому, щоб у таємному додатку до укладеної угоди було зазначено, що Австрія зобов'язана до 20 липня 1918 р. надати Галичині автономію. Таким чином Брестські угоди певною мірою захищали Галичину від зазіхань Варшави й, по суті, були кроком до відновлення у краї української державності. Але польські представники зірвали ратифікацію Брестських угод у віденському парламенті. У відповідь Є.Петрушевич спільно з парламентаріями Чехії та Словаччини опрацював і виніс на розгляд цісаря Карла план перебудови Австро-Угорської імперії. За його концепцією, імперію необхідно було перетворити у федерацію вільних народів з перспективою утворення національних держав у союзі з Австрією.

Але тоді таки існувала реальна загроза приєднання Галичини до Польщі. Так, Актом "двох цісарів" з 23 жовтня 1916 р. було проголошено створення польської держави на території т. зв. Конгресової Польщі, відвойованої військами центральних держав від Росії. Але нове польське королівство, яке було віддане в беззастережну сферу впливів Німеччини, не викликало у поляків великого захоплення, тим більше, що поза його кордонами залишалася Познанщина й Галичина. Тоді австрійський уряд пішов на зустріч давнім польським бажанням, нехтуючи при цьому всіма зобов'язаннями, які він мав стосовно українців, – він рішився на відокремлення Галичини від Австро-Угорської держави. Відокремлення передбачало такий уклад відносин, що віденський уряд і парламент не мали права в подальшому вмішуватися у внутрішні справи Галичини. Галичина в майбутньому мала зайняти правно-державне становище стосовно Австрії подібне тому, яке мало новостворене польське королівство до Німеччини. У зв'язку з існуванням Галичини відокремлено від Австро-Угорської держави виникла загроза приєднання її до Польщі.

10 жовтня 1918 р. галицький політичний провід під керівництвом Є.Петрушевича для визначення долі краю вирішив скликати 18 жовтня у м. Львові Українську конституанту. 16 жовтня цісар оприлюднив маніфест, згідно з яким Австрія проголошувалася союзною державою, а її народи отримували право на державність.

18 жовтня у м. Львові відбулася Представницькі збори за участю всіх українських депутатів австрійського парламенту, українських членів галицького і буковинських сеймів, єпископату, представників політичних партій, організацій і товариств Галичини і Буковини, студентства (близько 500 осіб), які своїм рішенням утворили Українську Національну Раду (УНРада) – політичний представницький орган українського народу в Австро-Угорській імперії. А 19 жовтня збори проголосили утворення Української Держави на всій українській етнічній території Галичини, Буковини і Закарпаття та обрали персональний склад УНРади, яку очолив президент Є.Петрушевич.

21 жовтня 1918 р. в Народному домі на зборах уповноважених представників з усього краю Є.Петрушевич у присутності митрополита А.Шептицького оголосив опрацьований ним Статут УНРади та виклав план легального й мирного переходу влади в Українській Державі в руки українців. З цими матеріалами Є.Петрушевич виїхав до м. Відня. 23 жовтня Є.Петрушевич і М.Василько у м. Відні мали зустріч з прем'єр-міністром Австро-Угорщини.

Головним осідком УНРади стало м. Відень, адже більшість її членів складали депутати Австрійського парламенту. Тому у м. Львові було сформовано його представництво на чолі з Костем Левицьким. Також у м. Львові діяв створений у вересні Центральний Військовий Комітет на чолі з Іваном Рудницьким, який вів активну пропаганду серед військових.

Польські військові та політичні кола, посилаючись на "державотворчу нездатність" західних українців та необхідність об'єднання Галичини у "стратегічну Польщу, яка охороняла б Європу від більшовиків", заручившись підтримкою США і Антанти, створили у м. Парижі Польський Національний Комітет. 28 жовтня у м. Кракові було утворено Польську Ліквідаційну Комісію, ціллю якої було проведення у м. Львові в ніч з 2 на 3 листопада 1918 р. збройного виступу з встановленням польської влади, про що було попереджено намісника Галичини й австрійський уряд. Приїзд Комісії до м. Львова був запланований на 1 листопада.

Увечері 31 жовтня в Народному домі члени Національної Ради та Військового Комітету обговорити результати останніх переговорів К.Левицького з намісником Гуйном про передачу влади українцям. Гуйн відмовився це зробити, посилаючись на відсутність вказівок з центру. Деякі учасники пропонували чекати маніфесту з м. Відня, проте представник Центрального Військового Комітету Дмитро Вітовський наполягав на збройному захопленні влади.

Зважаючи на це провід УНРади спільно з Центральним Військовим Комітетом здійснили 1 листопада 1918 р. переможне повстання у м. Львові й на теренах Галичини та Буковини. 9 листопада було сформовано уряд Української Держави – Державний Секретаріат. 13 листопада Українська Держава отримала нову назву – Західноукраїнська Народна Республіка.



Герб ЗУНР

Втім, це призвело до опору поляків і розгортання з перших днів існування ЗУНР польсько-української війни. Так, вже 1 листопада у м. Львові польським населенням міста почалася підготовка до відсічі "українського замаху". Польський штаб розмістився у Будинку техніків (по сучасній вулиці Горбачевського) та Школі імені Сенкевича (сьогодні – вул. Залізняка, 21). Під вечір 1 листопада наприкінці вулиці Коперніка з'явилися перші збройні вузли польського опору.



Прапор ЗУНР

Запеклі бої за м. Львів змусили Є.Петрушевича прибути з м. Відня до м. Станіславова, куди після втрати м. Львова перебралося все керівництво ЗУНР.

3 січня 1919 р. у м. Станіславові відбулася Перша сесія УНРади, на якій було ухвалено закон про злуку з УНР.



Після урочистого проголошення 22 січня 1919 р. у м. Києві і схвалення Акта злуки ЗУНР з УНР ЗУНР отримала назву Західні області Української Народної Республіки, а Є.Петрушевич увійшов до складу Директорії.



На фото січовий стрілець і старшина Запорозької дивізії Дієвої Армії УНР, 1918 р.

УНРада під проводом Є.Петрушевича діяла як справжній парламент, де панувала атмосфера демократизму й свободи слова. Вона опрацювала низку необхідних законів, які регламентували суспільно-політичне й економічне життя, заклали правову базу держави й відповідали прагненням та інтересам народних мас, завдяки чому вдалося уникнути гострих соціальних конфліктів. На відміну від Наддніпрянщини й більшовицької Росії, в ЗУНР не було місця проявам анархізму, отаманщини та іншим деструктивним явищам, смертельно небезпечним для молодих держав.

Улітку 1919 р. польське військо за сприяння Антанти захопило майже всю Галичину, а румунське – Буковину. Під загрозою державної кризи УНРада 9 червня 1919 р. надала Є.Петрушевичу диктаторські права, які означали сумісництво обов'язків президента й голови уряду. Відтак функції Державного Секретаріату було передано уповноваженим, зокрема С.Голубовичу – функції уповноваженого з внутрішніх справ, В.Курмановичу – військових, С.Витвицькому – закордонних та ін. У цілому це рішення було схвалено галицьким суспільством, але керівництво УНР розцінило його як недемократичне, вбачаючи в ньому сепаратистські тенденції. Є.Петрушевича було усунуто із Директорії, а щоб утримати надійний вплив на регіон, при Уряді УНР було утворено міністерство Галичини на чолі з соціалістом С.Вітиком. Через це стосунки Є.Петрушевича з С.Петлюрою загострилися.

Найвища Рада Антанти 25 червня 1919 р., побоюючись наступу більшовиків за р. Збруч, погодилася на тимчасову окупацію польськими військами Східної Галичини, залишивши юридичні права над цією територією за союзними державами.

Ситуацію намагався використати радянський уряд України. Його голова Х.Раковський пропонував Є.Петрушевичу військовий союз у боротьбі з Польщею всього за однієї умови – порвати стосунки з Директорією. Але соборницькі інтереси Є.Петрушевича перемогли й він прийняв пропозицію С.Петлюри приєднати Галицьку армію до Дієвої Армії УНР для спільної боротьби з більшовиками за визволення України. Урядові структури й Галицька армія перейшли р. Збруч і розмістилися в районі м. Кам'янець-Подільський (нині Хмельницької обл.), де вони перебували до листопада 1919 р.

21 листопада 1919 р. під тиском польської сторони було укладено "Договір між союзними державами і Польщею про Східну Галичину", за яким Галичина на 25 років входила до складу Польської держави, зберігаючи статус територіальної автономії. Після закінчення цього терміну статус цих земель мав визначатися шляхом самовизначення місцевого населення.

8 грудня 1919 р. Найвища Рада Антанти, визнавши східним кордоном лінію Керзона, юридично затвердила польську окупацію українських земель: Холмщини, Лемківщини, Підляшшя і Надсяння. Державно-правовий статус Галичини як окремого утворення був зафіксований у Севрському мирному договорі 1920 р.

Наприкінці листопада 1919 р. Є.Петрушевич і уряд були змушені переїхати до м. Відня, де продовжували активну міжнародну діяльність щодо захисту державних інтересів ЗУНР на міжнародній арені. Реорганізований у серпні 1920 р. екзильний уряд, до якого увійшли досвідчені державні діячі К.Левицький, В.Сінгалевич, С.Вітвицький, Я.Селезінка, О.Назарук та інші, намагався не допустити юридичних рішень Ліги Націй щодо передачі Галичини Польщі. Голова уряду надсилав українські місії на міжнародні переговори в м. Ригу (нині Латвія) і м. Женеву (Швейцарія).

У лютому 1921 р. Ліга Націй офіційно визнала окремішність Галичини й визначила Польщу тимчасовим окупантом за умови, що сувереном краю є Антанта, та рекомендувала Раді амбасадорів країн Антанти розглянути українське питання. Аби чітко окреслити прагнення галицьких українців, уряд Є.Петрушевича опрацював і подав союзним державам проект Конституції Української Галицької Республіки, що була орієнтована на західні демократії й надавала широкі права й свободи усім національностям краю. Водночас за ініціативи уряду в Галичині було здійснено широкомасштабні акції бойкоту виборів до польського сейму та призову до війська. Нарешті, вдалося домогтися включення галицького питання для розгляду на міжнародній конференції в м. Генуї у квітні 1922 р. Є.Петрушевич особисто очолив галицьку делегацію, увівши до неї К.Левицького, С.Рудницького і О.Назарука. Але дискусію з проблем Галичини було зірвано.

Польща, яку продовжували підтримувати країни Антанти, розгорнула не менш активну дипломатичну діяльність за збереження влади над Галичиною. У вересні 1922 р. її керівництво здійснило низку акцій, які повинні були вплинути на світове суспільство, зокрема було проголошено закон про воєводську автономію Галичини, заснування українського університету в м. Львові, поширено заяву уряду з пропозицією Є.Петрушевичу розпочати переговорний процес.

14 березня 1923 р. на засіданні Ради Послів держав Антанти були визнані фактичні кордони Польщі на Сході з умовою надання автономії для Східної Галичини. Намагаючись змінити рішення Ради Послів, з Президентом Францців Р.Пуанкаре зустрічався митрополит А.Шептицький, але безуспішно.

15 березня 1923 р. Рада амбасадорів у м. Парижі прийняла рішення, за яким західноукраїнські землі без жодних застережень відійшли до Польщі. Таким чином, Є.Петрушевич змушений був у травні того ж року розпустити уряд ЗУНР в екзилі й ліквідувати дипломатичні представництва і місії за кордоном. Галицькі державні й політичні діячі вернулися до краю й включилися у легальну діяльність відповідно до програм партій і рухів. Є.Петрушевич переїхав у м. Берлін, де продовжив дипломатично-пропагандистські акції на захист поневоленого народу, розповсюджував ноти протесту проти діяльності польських окупаційних властей, надсилав заяви до Ліги Націй, видавав газету "Український прапор", надавав морально-політичну підтримку інтернованим частинам Галицької армії у Чехословаччині.










© 2007 - 2020, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua