Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації
Гандзюк   Армія УНР

Генерал-майор військ Центральної Ради Яків Гандзюк учасник боротьби за незалежність України у XX столітті

Анатолій Грива | 21.03.2012 19:56

3
Рейтинг
3


Голосів "за"
3

Голосів "проти"
0

21 березня 2012 р. – День народження Яківа Гандзюка, командира 1-го Українського корпусу...Бранців привезли безпосередньо до "главковерха" Михайла Муравйова. Колишній царський підполковник запропонував генералам та полковнику перейти на бік більшовиків, але всі троє рішуче відмовились.
"Ви помилилися, бо ми українці, – сказав генерал...


Генерал-майор військ Центральної Ради Яків Гандзюк учасник боротьби за незалежність України у XX столітті
Гандзюк Яків Григорович (21.03.1873 – 29.01.1918)

Яків Гандзюк генерал-майор військ Центральної Ради, народився у Подільській губернії в селянській сім'ї відставного бомбардира.







Закінчив 5 класів Вінницького реального училища, Одеське піхотне юнкерське училище у 1896 р. по 2 розряду (із званням підпоручника) й окружні штабс-капітанські курси.

У службу вступив рядовим в 47-й піхотний Український полк (5 листопада 1891 р.). Російсько-японську війну 1904-1905 рр. закінчив штабс-капітаном, з трьома орденами (Св. Анни IV і III ступеня, Св. Георгія) та медаллю "За хоробрість".

Під час Першої світової війни командував 104-ю піхотною (пізніше стала Першою Українською) дивізією у складі 34-го армійського (згодом 1-го Українського) корпусу під командою генерала П.Скоропадського. Після виходу останнього у відставку в грудні 1917 зайняв посаду командира 1-го Українського корпусу.



Цей портрет генерала Яківа Гандзюку знаходиться в музеї Літина



Наприкінці січня 1918 р. разом з начальником штабу корпуса генералом Я.Сафоновым прибув у м. Київ для наради в Генеральному Секретаріаті УНР.

25 січня 1918 р. був захоплений у полон і після відмови перейти на бік більшовиків розстріляний 29 січня (на тілі знайдено 12 багнетних ран).

Влітку 1918 р. тіло генерала знайшли в спільній могилі на однім із кладовищ та перепоховали з військовими почестями на цвинтарі Видубицького монастиря м. Києва.



Могила знищена в 1950-ті роки, відновлена в 1990-ті у вигляді пам'ятника з зображенням схрещених шабель і написом: "Нет больше той любови, как если кто положит душу свою за своих друзей".

Довідка:

1-й Український корпус. Створений у 1917 р. шляхом українізації 34 корпусу Російської армії під командуванням генерала Павла Скоропадського.

Командуючий генерал П.Скоропадський отримав наказ про українізацію 34-го корпусу 18 липня 1917 р. Корпус, що складався з 104 і 153 піхотних дивізій, знаходився на лінії фронту вздовж Збруча в районі м. Сатанова. 23 липня 1917 р. генерал одержує дозвіл відвести свої частини в тил – в район м. Меджибожа, де і провести їхню реорганізацію. Наприкінці вересня корпус завершив реорганізацію і одержав нову назву – "Перший Український корпус" – та українські відзнаки: барчики з жовтими смугами на блакитному полі.

У кінці жовтня 1917 р. Перший Український корпус отримує наказ бути готовим до виступу на фронт. Але Жовтнева революція в лічені дні докорінно все змінила: тимчасовий уряд був повалений, в м. Петербурзі влада перейшла до більшовиків, а в м. Києві – до Центральної Ради. Корпус П.Скоропадського підтримав проголошення Української Народної Республіки, і тому перший свій бойовий виступ він зробив не на фронт, а на захист м. Києва.

7 листопада 1917 р. в Петрограді в результаті більшовицького воєнного перевороту Тимчасовий уряд був заарештований. До влади в Росії прийшов Уряд Леніна – Троцького, який розпочав процес збройного захоплення влади силами підконтрольних його більшовицьких військових формувань по всій території колишньої імперії.

11-13 листопада військами Центральної Ради була придушена така спроба в Києві, а також був успішно зупинений наступ на Київ військ пробільшовицьки налаштованого другого гвардійського корпусу, що знаходився в районі м. Вінниці. Рішучі дії П.Скоропадського, який силами своїх полків вийшов з м. Державні і взяв під контроль залізничні лінії Жмеринка – Козятин та Шепетівка – Київ, дали змогу не лише затримати гвардійців, а й роззброїти та переправити в Росію всі бунтівні антиукраїнські частини.

Зважаючи на це 17 грудня уряд більшовицької Росії направив ультиматум Центральній Раді. За дорученням більшовицького уряду активізувалася терористична діяльність місцевих більшовицьких організацій у багатьох містах України.

У лютому 1918 р. під час боїв за м. Київ проти наступаючих російських червоногвардійців Уряд УНР так поспішно перебазувався до м. Житомира, що розкидані навколо столиці поріділі українські війська нічого про це не знали. Відповідної звістки про відступ не отримало і командування 1-го Українського корпусу, штаб якого розміщувався у м. Білій Церкві. Підозріле мовчання військового міністра Миколи Порша змусило командувача корпусу генерала Якова Гандзюка самому виїхати у м. Київ для отримання подальших вказівок від Центральної Ради.

Заметільного ранку 9 лютого 1918 р. без будь-якої охорони авто командувача виїхало з м. Білої Церкви до м. Києва. Крім командира корпусу, в салоні був начальник штабу генерал Яків Сафонов та керівник оперативного відділу полковник Олександр Гаєвський. На під'їзді до столиці автомобіль генералів, які вдягнулися у повну форму з орденами, оточили балтійські моряки... Подальші події стали відомими з розповіді полковника Гаєвського, якому в останню мить пощастило врятуватись.

...Бранців привезли безпосередньо до резиденції "главковерха" Михайла Муравйова. Колишній царський підполковник запропонував генералам та полковнику перейти на бік більшовиків, але всі троє рішуче відмовились.

"Ви помилилися, бо ми українці, – сказав генерал Гандзюк. – І нам зрозумілі причини, що змусили вас воювати з нами".

Розлючений стійкістю українських командирів Муравйов наказав їх розстріляти. Матроси забрали в генералів особисті речі й доставили до будівлі колишнього Олексіївського військового інженерного училища (нині військовий ліцей імені І.Богуна) на Печерську – одного з численних місць більшовицьких розстрілів.

Генерал Гандзюк звернувся до своїх товаришів: "Благати про пощаду цих мерзотників принизливо для нас. Єдине побажання усім нам – помремо героями!". Генерал попрощався з кожним, розцілувався: "Як командувач Українського корпусу, виходжу на розстріл першим!"

Муравйовці повели полонених на схил до конов'язу поблизу стін училища. Пан Гаєвський згадує, що матроси наказали стати до них спиною, що обурило генерала Гандзюка: "Що? Совість не дозволяє вам дивитися нам в очі!".

Це були його останні слова. Після залпу всі троє впали, але легко поранений полковник Гаєвський, скориставшись ранніми сутінками, кинувся бігти до яру. Яків Гандзюк помер не одразу – пізніше на його тілі нарахували дванадцять багнетних поранень – помираючого генерала матроси добивали по-звірячому...

Протягом січня-лютого 1918 р. внаслідок недалекоглядної політики УЦР у військових питаннях, корпус як і багато інших підрозділів військ УНР напередодні найважливіших боїв з російськими більшовицькими військами, фактично самодемобілізувався.

Учасники українських збройних визвольних змагань:

1. Українські вояки, які були учасниками Дієвої та Галицької Армій УНР з 09.05.1917 р. до 21.11.1921 р.

2. Учасники повстанських загонів, які вели боротьбу з радянською владою на теренах України з 21.11.1921 р. до 22.06.1941 р.

3. Учасники збройних формувань на теренах Карпатської України

з 04.11.1938 р. до 01.09.1939 р.

4. Учасники повстанських загонів, які вели боротьбу "проти московсько-комуністичної та гітлерівсько-нацистської окупаційних влад" з 22.09.1941 р. до 09.05.1945 р.

5. Учасники регулярних формувань Української Національної Армії, які вели боротьбу проти Червоної армії на теренах України та інших держав

з 15.02.1944 р. до 09.05.1945 р.

6. Учасники різних повстанських військових формувань, які боролися на теренах України з "московсько-комуністичною владою" з 09.05.1945 р.

(Рішення Президії Української Національної Ради Української Народної Республіки від 8 березня 1957 р.).

"Визнати учасниками боротьби за незалежність України у XX столітті осіб, які брали участь у політичній, партизанській, підпільній, збройній боротьбі за незалежність України, в тому числі у складі формувань Української Центральної Ради, Української Народної Республіки, Західно-Української Народної Республіки, Української Держави (Гетьманату), Української військової організації, Організації народної оборони "Карпатська Січ", Організації українських націоналістів, Української повстанської армії, Української головної визвольної ради та інших військових формувань, партій, організацій та рухів, що ставили за мету здобуття Україною державної незалежності" (Указ Президента України від 28.01.2010 N75/2010).

У наш час всі вони визнані Українською державою і суспільством.

Імена учасників боротьби за незалежність України у XX столітті увійшли до героїчних сторінок української історії, вони вшановуються сучасними громадянами України, на прикладі їх героїчних вчинків виховується молоде покоління. Результатом їхньої боротьба стало проголошення у 1991 році самостійної української держави – УКРАЇНИ.

Про цих українських героїв в сучасній Україні знімаються фільми, пишуться книжки, складаються пісні, їм споруджуються і відновлюються пам'ятники, їхній прах перепоховається в рідній українській землі.



Слава Україні!

Слава українським героям!



http://www.istpravda.com.ua/digest/4d52a50a8eaf1/ –

Коментарі









© 2007 - 2020, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua