Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації

95 років Українському Вільному Козацтву. Одеська гайдамацька дивізія.

Анатолій Грива | 5.03.2012 09:53

0
Рейтинг
0


Голосів "за"
1

Голосів "проти"
1

Перший гайдамацький курінь почав формуватися в м. Одесі у червні-липні 1917 р. з прибуваючих в Одесу вояків-українців. Почали організовуватись відділи, що приймають назву "козацьких" або "гайдамацьких".
У листопаді 1917 р. після формування Генерального Штабу Української армії розпочалося формування штабу Одеської гайдамацької дивізії.


95 років Українському Вільному Козацтву. Одеська гайдамацька дивізія.
Перший гайдамацький курінь почав формуватися в м. Одесі у червні-липні 1917 р. з прибуваючих в Одесу вояків-українців. Почали організовуватись відділи, що приймають назву "козацьких" або "гайдамацьких".

У листопаді 1917 р. після формування Генерального Штабу Української армії з м. Києва прийшов наказ про українізацію штабу Одеської військової округи та призначення її командувачем генерала Єлчанінова. Одночасно з цим розпочалося і формування штабу Одеської гайдамацької дивізії.



Питання про створення української військової частини в м. Одесі порушувалося від самого початку революційних подій в Російській імперії, хоча здебільшого невдало.

У травні-червні 1917 р. навіть дійшло до конфлікту між українськими та загальноросійськими революційними організаціями з причини заборони Українською військовою радою відправки на фронт маршових рот до формування українських частин. Протоколи спільних засідань Ради робітничих, солдатських та офіцерських депутатів Одеського гарнізону та інших організацій м. Одеси засвідчили позиції сторін у даному питанні. Представники українських партій та громадських організацій (Української військової ради, Українського керівничого комітету, УПСР, УСДРП) наполягали на припиненні відправки солдатів української національності в райони бойових дій, поки в м. Одесі не створено національних збройних підрозділів. Цікаво, що у цьому прагненні українську громаду підтримали лише єврейські організації (включаючи і соціалістичні). Домінуючі на засіданнях російські та польські представники були категорично проти. Обурення викликала навіть спроба українського представника виголосити свою промову українською мовою. Проте українські організації все ж постановили приступити до формування національної збройної одиниці.

Перший гайдамацький курінь почав формуватися в м. Одесі у червні 1917 р. У липні 1917 р. з прибуваючих в м. Одесу вояків-українців починають організовуватись відділи, що приймають назву "козацьких" або "гайдамацьких". Один з учасників подій М.Янчевський згадує, що на початку серпня з Борисоглібського, де на той час перебувала значна кількість вояків-українців, до м. Одеси був відкомандирований один зі старшин. Назад він привіз звістку про те, що в м. Одесі формується військова частина, до якої готові приймати бажаючих служити Україні. У середині серпня до м. Одеси вирушили більше 60 українських військових. М.Янчевський описує свої враження від побаченого: "Гайдамацький курінь розташовувався тоді на 5-й станції, на місці бувших таборів піхоти старої російської армії. Зразу воскресла в пам'яті так гарно описана Гоголем Запорозька Січ. Місце табору гайдамацького куреня сприяло і життю, і картинності. Навколо рідкий ліс. Видно, що війська давно тут не постоювали: окопчики для шатрів почасти зруйнувались, рясно заросли травою; стежки теж позаростали травою і кропивою, надаючи цим оригінальний колорит. Між деревами густо порозкидались кущі, під якими стомлені козаки полягали спати. Там на пеньку в холодочку сидить козак, над яким голяр з "оселедцем" схилився, виголюючи "оселедця" і тому. Обличчя козаків освітлені внутрішнім сяйвом твердості та гордості від свідомості того, що вони піонери великого діла – відбудови України".

Формування цього – першого за назвою і фактом своєї появи – гайдамацького куреня проводив сотник Василь Сахно-Устимович. Основу куреня складали вояки Південно-Західного та Румунського фронтів, що перебували в м. Одесі на лікуванні. До 20 вересня 1917 року формування загалом було завершено і до складу куреня входили 6 піших, 1 кулеметна, 1 кінна сотні та гарматна батарея (з двох гармат).

У вересні розпочалося формування другого гайдамацького куреня, отаманом якого було призначено капітана Орлова. Курінь складався з 2 піших, 1 кулеметних, 1 кінних сотень та допоміжних підрозділів.





Паралельно підполковник Продьмо організовував третій гайдамацький курінь у складі 3-х кінних та 1-ї кінно-кулеметної сотні.

З кінця вересня 1917 р. всі три курені були переміщені з 5-ї станції в казарми на 2-й станції Великого Фонтану (територія сучасного Одеського Інституту Сухопутних військ), де розпочалося регулярне військове навчання. Одночасно з цим підрозділи гайдамаків брали участь у патрулюваннях для підтримки громадського порядку. Зокрема, на початку жовтня два відділи гайдамаки їздили до м. Вознесенська, де несли службу по охороні військових складів, а в середині жовтня аналогічне завдання у м. Тирасполі виконували відділи 3-го куреня.

Великої праці до створення та подальшого функціонування гайдамацьких куренів в м. Одесі доклав Іван Митрофанович Луценко. Деякий час І.Луценко навіть був військовим комісаром м. Одеси. Активно працювали для вирішення військово-організаційних питань Є.Чикаленко, С.Шелухін, В.Осмоловський, В.Поплавко, та багато інших відомих і невідомих діячів національно-визвольного руху.

У листопаді 1917 р. після формування Генерального Штабу Української армії з м. Києва прийшов наказ про українізацію штабу Одеської військової округи та призначення її командувачем генерала Єлчанінова. Одночасно з цим розпочалося і формування штабу Одеської гайдамацької дивізії, оскільки існуючі курені до цього часу значно розширили свій склад.



Першим командиром Одеської дивізії було призначено полковника Мазуренка. Начальником штабу дивізії став корінний одесит, фронтовик, кавалер декількох орденів Всеволод Змієнко.





Сам штаб розмістився у приміщенні штабу Одеської військової округи (зараз – штаб Південного оперативного командування).

Після більшовицького перевороту в столиці Росії в м. Одесі активізувалися підрозділи Червоної гвардії.

Призначений Центральною Радою військовим комісаром Одеси В.Поплавко дав наказ підрозділам дивізії здійснювати цілодобове патрулювання: 1-му куреню – у центрі міста, 3-му куреню – у передмістях, 2-му куреню – охороняти штаб Одеського корпусу (як на той час стала називатись Одеська військова округа). Чисельність українських солдат та офіцерів у місті у цей період сягала 10 тисяч.

Початок грудня 1917 р. був ознаменований сутичками більшовицьких червоногвардійців з гайдамаками Одеської дивізії, які в підсумку завершились не на користь більшовиків. У подальшому ситуація в місті дещо стабілізувалася, і навіть деякий час гайдамаки та червоногвардійці несли службу по охороні об'єктів та патрулювання спільно, але продовжувалось це недовго.





Вже в січні 1918 р. почастішали виступи більшовиків проти українських органів влади, а до кінця січня на Півдні України було встановлено владу Рад.

Військовослужбовці Одеської гайдамацької дивізії стійко боронили державні органи Української Народної Республіки в м. Одесі, але в результаті змушені були відступити перед переважаючими силами супротивника.

Голова одеської Військової ради І.М.Луценко та начальник штабу дивізії В.Ю.Змієнко вивели з міста залишки особового складу дивізії в райони міст Роздільна та Балта, де в подальшому вони були задіяні у формуванні нових частин Української армії, зокрема Херсонського та Одеського корпусів.

Одеська гайдамацька дивізія, незважаючи на короткий час свого існування, залишила значний слід в історії нашого міста, і зокрема його збройної національно-визвольної боротьби.

Довідка:

ІІІ-й Одеський (Херсонський) Армійський Корпус (м. Одеса).


Командир Корпусу від 17 квітня 1918 р. генеральний значковий Колодій, від 8 серпня 1918 – генеральний значковий Березовський, від 11 грудня 1918 – генерал Філатьєв, від 5 січня 1919 – отаман Георгій Бонч-Осмоловський,

у березні 1919 – генеральний хорунжий Олександр Поджио.

Начальник штабу генеральний хорунжий Сергій Ізергін, від 13 грудня 1918 – підполковник Всеволод Змієнко.

До складу 3-го Одеського Армійського Корпусу увійшли всі частини, кадри яких станом на 15.04.1918 р. перебували в м. Одесі:

4-та стрілецька піхотна дивізія;

5-та стрілецька піхотна дивізія;

курінь "Вільної України";

4-й автопанцирний дивізіон;

14-та авторота;

11-й інженерний полк.

Після завершення формування Корпусу до його складу входили:

V-а піхотна дивізія (м. Одеса). Командир дивізії генеральний хорунжий Кирпотенко. Начальник Штабу військовий старшина Якименко.

17-й Тираспольський піхотний полк (м. Тирасполь). Командир полку полковник Дацевич-Заноза.

18-й Поморський піхотний полк (м. Одеса). Командир полку полковник Абрамович.

19-й Одеський піхотний полк (м. Одеса). Командир полку полковник Юр'єв.

20-й Дніпровський піхотний полк (м. Вознесенськ). Командир полку полковник Удовиченко.



VІ-а піхотна дивізія (м. Миколаїв). Командир дивізії генеральний хорунжий Купчинський. Начальник Штабу військовий старшина Крем'янецький.

21-й Єлисаветський піхотний полк (м. Єлисаветград). Командир полку полковник Лихачов.

22-й Олександрійський піхотний полк (м. Олександрія). Командир полку полковник Козубек.

23-й Запорозький піхотний полк (м. Миколаїв). Командир полку полковник Терлецький.

24-й Херсонський піхотний полк (м. Херсон). Командир полку полковник Кущинський.

ІІІ-я важка гарматна бригада (м. Одеса). Командир бригади полковник Динников.

5-й важкий гарматний полк. Командир полку військовий старшина Лейбін.

6-й важкий гарматний полк. Командир полку полковник Іллясевич.

3-й гірський гарматний полк. Командир полку полковник Маковейський.

V-а легка гарматна Бригада (м. Одеса). Командир Бригади Зольдер.

13-й легкий гарматний полк. Командир полку полковник Добровольський.

14-й легкий гарматний полк. Командир полку полковник Столбовський.

15-й легкий гарматний полк. Командир полку полковник Сутковий.

VІ-а легка гарматна Бригада (м. Ольвіополь). Командир Бригади генерал-хорунжий Іванов.

16-й легкий гарматний полк. Командир полку полковник Родович.

17-й легкий гарматний полк. Командир полку військовий старшина Чорнобаєв.

18-й легкий гарматний полк. Командир полку полковник Сухотин.

І-а Чернігівська кінна дивізія (м. Кривий Ріг). Командир дивізії генеральний хорунжий Біскупський. Начальник Штабу генеральний хорунжий Петерс.

І-а кінна бригада. Командир бригади полковник Поплавський.

І-й Чугуївський кінний полк. Командир полку полковник Геништа.

2-й Ізюмський кінний полк. Командир полку полковник Зененко.

ІІ-га кінна Бригада. Командир Бриґади Каратєїв.

3-й Чернигівський кінний полк. Командир полку полковник Бузунов.

4-й Сумський кінний полк. Командир полку полковник Яненко.

ІІІ-я окрема важка гарматна бригада (м. Одеса). Командир бригади генеральний хорунжий Шолп.

1-й кінний гарматний полк. Командир полку полковник Матвіїв.

3-й запасний кінний полк (м. Кривий Ріг).

Після початку Протигетьманського повстання у кадрах Корпусу відбувся розкол. Першу, значно чисельнішу, групу пробілогвардійсько налаштованих офіцерів очолив начальник корпусу генерал Березовський. До її складу увійшли майже всі досвідчені командири з 4-ї та 5-ї піхотних дивізій. До другої групи на чолі з військовим медиком Іваном Луценком належали переважно молодці старшини – випускник Інструкторської школи старшин, які були прихильниками Директорії. Ця група невдовзі сформувала 1-й та 2-й Одеський та Слобідський піхотні полки, Одеські студентські сотні, кілька добровольчих загонів та ін. Обидві сторони розташувалися в м. Одесі але зберігали тимчасовий нейтралітет.

Генерал Березовський закликав до м. Одеси війська Антанти, заявивши, що він переходить на бік Добровольчої армії генерала Антона Денікіна. Передбачаючи, що м. Одеса буде остаточно зайняте військами Антанти і білогвардійцями, Іван Луценко та його начальник штабу військовий старшина Всеволод Змієнко 7.12.1918 висунили генералу Березовському ультиматум про негайну передачу м. Одеси військам Директорії. Оскільки цього не було виконано, 11.12.1918 частини Директорії почали наступ на місто й досить швидко відтіснили добровольчі загони до одеського порту. Там їм довелося завантажитись на транспортний пароплав "Саратов" і вийти в одеський рейд. У м. Одесі було встановлено владу УНР, новим командувачем 3-го Херсонського корпусу, тепер підпорядкованого Директорії, було призначено генерала Філатьєва.

Новий 3-й Херсонський корпус у складі Дієвої Армії УНР зберігав стару організацію: складався з 5-ї та 6-ї піших дивізій. Однак полки корпусу змінили свої назви. Так, до 5-ї дивізії тепер належали 1-й, 2-й Одеські та Слобідські полки, до 6-ї – 1-й Січовий Єлисаветградський, 2-й Січовий та Миколаївські полки. Недоліком цих формувань була катастрофічна нестача командного складу. Наприклад, станом на 30 січня 1919 р. у 1-му та 2-му Одеських полках було лише по 6 старшин. Ще гірша ситуація спостерігалася у 6-й пішій дивізії, якою командували поручики – Вербицький і Юрченко. Крім того, новопризначений командувач корпусу генерал Філатьєв невдовзі несподівано перейшов на бік Добровольчої армії.

23 січня 1919 р. Генеральний штаб УНР наказав скасувати 3-й Херсонський корпус, причому його війська повинні були переформуватися у 1-шу запасну бригаду (у складі 2-х піших, гарматного, кінного й технічного полків та окремого куреня). Але цей наказ так і не було виконано.

Після переходу 1 січня 1919 р. військ Н.Григор'єва на бік радянської влади більша частина 6-ї дивізії опинилася на його території і невдовзі була влита до складу його червоних повстанських загонів. Рештки її відступили до ст. Бірзула, де ввійшли до складу Запорозької Січі Дієвої Армії УНР (отамана Божка). Після цього у складі 3-го Херсонського корпусу залишилася тільки 5-та піхотна дивізія. Командування Дієвої Армії УНР намагалося використати її у боротьбі з радянськими повстанцями отаманів Хіменка та Зеленого в районі Звенигородки та Черкас, однак полки відмовились брати участь у цьому.

http://www.cossackdom.com/cossack21/misechko_odessa.html – Українські мілітарні формування в Одесі в добу Центральної Ради (березень 1917 – квітень 1918 рр.)

Учасники українських збройних визвольних змагань:

1. Українські вояки, які були учасниками Дієвої та Галицької Армій УНР з 09.05.1917 р. до 21.11.1921 р.

2. Учасники повстанських загонів, які вели боротьбу з радянською владою на теренах України з 21.11.1921 р. до 22.06.1941 р.

3. Учасники збройних формувань на теренах Карпатської України

з 04.11.1938 р. до 01.09.1939 р.

4. Учасники повстанських загонів, які вели боротьбу "проти московсько-комуністичної та гітлерівсько-нацистської окупаційних влад" з 22.09.1941 р. до 09.05.1945 р.

5. Учасники регулярних формувань Української Національної Армії, які вели боротьбу проти Червоної армії на теренах України та інших держав з 15.02.1944 р. до 09.05.1945 р.

6. Учасники різних повстанських військових формувань, які боролися на теренах України з "московсько-комуністичною владою" з 09.05.1945 р.

(Рішення Президії Української Національної Ради Української Народної Республіки від 8 березня 1957 р.).

"Визнати учасниками боротьби за незалежність України у XX столітті осіб, які брали участь у політичній, партизанській, підпільній, збройній боротьбі за незалежність України, в тому числі у складі формувань Української Центральної Ради, Української Народної Республіки, Західно-Української Народної Республіки, Української Держави (Гетьманату), Української військової організації, Організації народної оборони "Карпатська Січ", Організації українських націоналістів, Української повстанської армії, Української головної визвольної ради та інших військових формувань, партій, організацій та рухів, що ставили за мету здобуття Україною державної незалежності" (Указ Президента України від 28.01.2010 N75/2010).

У наш час всі вони визнані Українською державою і суспільством.

Імена учасників боротьби за незалежність України у XX столітті увійшли до героїчних сторінок української історії, вони вшановуються сучасними громадянами України, на прикладі їх героїчних вчинків виховується молоде покоління. Результатом їхньої боротьба стало проголошення у 1991 році самостійної української держави – УКРАЇНИ.

Про цих українських героїв в сучасній Україні знімаються фільми, пишуться книжки, складаються пісні, їм споруджуються і відновлюються пам'ятники, їхній прах перепоховається в рідній українській землі.

Слава Україні!

Слава українським героям!











© 2007 - 2020, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua