Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації

67 років УПА: бути чи не бути історичній справедливості в Україні?


6
Рейтинг
6


Голосів "за"
10

Голосів "проти"
4

Нація самовизначається перед усім завдяки оцінці власного минулого. Тільки спільний тверезий погляд на історію дає відповідь на питання: "Хто ми?". Без належного визнання подвигу УПА на загально – й міждержавному рівні життєздатної національної ідеї не може бути в Україні.

67 років УПА: бути чи не бути історичній справедливості в Україні?

14 жовтня Україна відзначає свято Покрови Пресвятої Богородиці – покровительки козацького війська. Цей день, що традиційно вважається днем створення Української повстанської армії, вкотре змушує звертатися до болючих проблем національної історії. Минуле зводить голос і знову ставить питання, на які сучасність не може (чи не хоче?) дати належної відповіді.

Політичні та військові організації, що були провідниками українського визвольного руху від 1920-тих й аж до початку 1960-тих років, досі не посіли гідного місця в суспільній свідомості. Статус іще живих учасників бойових формувань, що зі зброєю в руках відстоювали незалежність, не визначено. Як наслідок, міжнародна спільнота не визнає УПА повноцінним учасником подій, що витворили сучасну мапу світу.

Нація самовизначається перед усім завдяки оцінці власного минулого. Тільки спільний тверезий погляд на історію дає відповідь на питання: "Хто ми?". Без належного визнання подвигу УПА на загально – й міждержавному рівні життєздатної національної ідеї не може бути в Україні.

Друга світова війна спричинила найбільший рух людських мас у новітній історії. Саме Українська повстанська армія була мілітарним виразником українських національних інтересів упродовж цієї війни. Саме кривава боротьба повстанців проти обох імперій-окупантів засвідчила прагнення політично зрілої української нації до державної незалежності.

Без надання УПА належного міжнародно-правового статусу УПА для українського народу немає місця в історії Другої світової. У кращому разі його сприйматимуть як мовчазного сателіта Радянської імперії, у гіршому – не помічатимуть, але ніколи не вважатимуть мужнім борцем за самостійність. За такого погляду на історію незалежна Україна виглядатиме для решти світу продуктом випадковості, утворенням, появу якого зумовило не внутрішнє прагнення нації до самостійності, а сам лише розпад Радянської імперії.

Водночас важливо усвідомлювати, що не варто шукати помочі за межами України, бодай від діаспори. Марно сподіватися, що міжнародна спільнота самотужки відновить справедливість, доки Україна сама не хоче визнати власних героїв.

Від часів відновлення незалежності 1991 року найбільшим здобутком України у звільненні комуністичної облуди було визнання Голодомору 1932-33 років актом геноциду. Цілком слушно, що тільки правда може бути основою національної ідеї, однак, як відомо, національну ідею не збудуєш на трагедії. Національна ідея потребує такої історичної правди, яка б засвідчувала силу нації.

Історичною правдою є те, що впродовж щонайменше трьох десятиліть український визвольний рух спромігся чинити збройний опір наймогутнішій державній машині світу. Історичною правдою є також те, що через УПА й підпілля ОУН пройшло біля 400 тисяч осіб, тобто вдвічі більше, ніж через радянський партизанський рух. Історичною правдою є також і те, що в украй несприятливих умов українці створили збройну формацію, про яку президент Франції Шарль де Голль висловився: "Якби я мав таку армію, як УПА, німецький чобіт не топтав би французької землі."

Юридичне закріплення реабілітації українського визвольного руху, найчисельнішим учасником якого була УПА, є передумовою остаточного звільнення від олжі.

Врешті-решт незаперечною історичною правдою є те, що впродовж 20-50 тих років український народ вів власну збройну боротьбу за незалежність. Вшанування героїв цієї боротьби, декотрі з яких ще й нині живі, – життєво важливий місток між минулим і сьогоденням. Тільки цей крок зможе утвердити тяглість української національної ідеї й історичну спадкоємність сучасної Української держави.

Чому досі вояків УПА не визнано бодай учасниками бойових дій на загальнодержавному рівні? Чому національному визвольному рухові нині не складають належної шани? Чому історична правда йде до незалежної України кволими кроками замість упевненої переможної ходи?

Відповіді на ці питання є, але вони невтішні.

Шлях розвитку нації є справою її поводирів. Щоб подолати вкорінені стереотипи й пришвидшити зміни, потрібна сильна воля свідомих лідерів, однак сучасні українські політики не можуть похвалитися здатністю брати на себе відповідальність. Недостатня поінформованість більшої частини населення про події української історії й небажання так званої політичної еліти йти проти настроїв електорату чи намагатися змінити його позицію створюють замкнене коло, у якому немає місця для історичної правди. Більше того, політики зазвичай вважають питання національної історії другорядними, а ЗМІ підтримують такі настрої в суспільстві.

Прогрес, що його було досягнуто у встановленні справедливості за часів президентства Кравчука та Кучми, є заслугою не владної верхівки, а культурної еліти, громадських діячів, свідомих істориків. Віктор Ющенко – поки єдиний глава держави, який послідовно прагне відновити історичну правду, проте закріпити її на законодавчому рівні може тільки представницький орган, тобто Верховна Рада.

Президентські вибори, що наближаються, оголюють байдужість головних політичних гравців до проблем історії.

Нещодавно показав своє псевдонаціональне обличчя кандидат у президенти, який вірить у те, що "країну врятує боєздатна армія", проте, посилаючись на "неактуальність" визнання УПА, відмовляється віддати належне чотирьомстам тисячам українських вояків, які захищали його батьків і дідів від комуністів і нацистів. Інший кандидат, конче "потрібний країні", лицемірно твердить, буцімто слід зосереджуватися на питаннях, які об'єднують націю, а не роз'єднують її. Так може говорити тільки той, хто хоче зачепитися за уламки минулого, зібравши тимчасові політичні дивіденди. Державний діяч мав би усвідомлювати, що тільки правда може об'єднати націю. Правда – одна-єдина для всіх, тоді як брехня може бути багатоликою. Наразі роз'єднує Україну те, що поки одна її частина крокує вперед, інша перебуває в полоні радянських ілюзій, від яких не поспішає звільнятися.

На що ж залишається сподіватися кільком сотням іще живих вояків УПА, які й у незалежній Україні живуть "на нашій, не своїй землі"?

Час зробить свою справу. Зміни, яких влада не може впровадити негайно, прийдуть самі разом із новим поколінням. Відкриті архіви та розтулені вуста очевидців, українська школа й українська книга зростять генерацію, спроможну відновити історичну справедливість. Байдуже, що останній вояк УПА може не дожити до визнання свого подвигу нащадками. Важливим є те, що перемога правди – лише питання часу.

"Хоч які великі жертви – боротьба конечна". Степан Бандера

Коментарі









© 2007 - 2020, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua