Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації
націоналізм   Тягнибок   державний устрій   національна демократія   лібералізм   єврейське питання   українці у владі

Наша відповідь Чемберлену, або неспішна розмова з українським націоналістом...


-9
Рейтинг
-9


Голосів "за"
6

Голосів "проти"
15

Які парадокси все-таки іноді бувають в нашому житті. Всього лише якихось кілька місяців тому я сам на всіляких Інтернет-форумах завзято доводив, що розмовляти українською і вважати себе українцем – це нормально. Настільки нормально, що не є ознакою націоналізму, і вже тим більше – нацизму.

(навіяно тернопільськими виборами)

Ба, більше того, я доводив й те, що й націоналізм сам по собі не становить ніякої загроза і навіть якщо людина й зветься націоналістом це ще ніяким чином не свідчить про якусь її ненормальність, небезпечним націоналізм стає тільки тоді, коли починає сповідувати ідею розвитку однієї нації за рахунок ущемлення чи знищення інших... Ну правда в цьому сенсі нічого так і не змінилося – я й зараз так думаю. Змінилося інше – те, що якщо раніше таку ідею ущербності мені, як українцю, пробували нав'язати або наші північні сусіди, або деякі наші південно-східні співгромадяни, то тепер вже неповноцінним мене пробують обізвати інші – ті, кого я ще так недавно й так завзято захищав – наші новітні націоналісти. Нео-націоналісти з нової генерації імені Олега Тягнибока, чи принаймі імені ідей, споріднених його уявленням. Тепер мене обзивають за те, що я не підтримую ідеї ущемлення в правах євреїв і росіян, що я не визнаю ідею зверхності української нації над іншими націями, що не погоджуюся з тим, що введення 80% цензу етнічних українців в кожній політичній партії хоч якось зарадить ситуації. Дійшло вже навіть до того, що одного разу мене звинуватили в тому, що відстоюючи право тернопільчан на те, щоб самим обирати свою обласну раду (хто не знає, Головою Тернопільської обласної ради з якогось дива став львів'янин – так, ніби тут своїх гідних кандидатур немає), я таким чином відстоюю найстрашнішу, яка тільки може бути для поспомаранчевого українця, ідею – ідею федералізму. Хоча раніше, відстоюючи право воїнів УПА захищати свою землю, я аргументував його саме таким чином – що в своєму домі кожен має право сам бути хазяїном – і ніякого обурення тоді це ні в кого з націоналістів не викликало. Дивно все це...

Наступне ж буде просто дещо пом'якшеним переказом моєї розмови на одному Інтернет-форумі з одним з таких націоналістів у відповідь на його пропозицію ввести національний ценз в владних структурах для етнічних українців на рівні не менш 80% та віддати всю повноту влади послідовникам Тягнибока тільки тому що той послідовно відстоює про українську позицію. А заодно – й знищити усі паростки ліберальної демократії, хоч я так і не зрозумів, що пропонується створити замість неї...

* * *

Чесно кажучи, на таку пропозицію не хочеться навіть відповідати – настільки нерозумною вона здається. Або сказати щось дурне – наприклад, що я не люблю Тягнибока тому, що він дурак. Тим більше, що це буде й недалеко від істини. Чому – поясню далі. Не завжди має значення, ким людина є, іноді має значення й те, що вона робить. І одне не завжди відповідає іншому. Тягнибок може бути й якнайкращою людиною і притому поганим політиком чи керівником – так що може йому варто медаль дати, але в політику не пускати, щоб він там не нашкодив. А може бути й навпаки – він може послідовно відстоювати проукраїнську політику, але бути для того недостатньо сильною чи розумною людиною. Ну як Ющенко, скажімо. Хоча чесно кажучи, ні одного випадку, коли б він (Тягнибок) відстоював саме проукраїнську політику, я досі так і не знаю.

Далі – не має аж настільки великого значення те, чи людина українець, чи ні. Найперше має значення те, що вона робить для України і українців. Український президент Ющенко для Росії і США, разом узятих, зробив більше, ніж для власної країни. Проросійський президент Кучма крейсер "Україна" добудовував, а проукраїнський Ющенко – ні. Як це символічно, все-таки! Так і стоїть "Україна" недобудованою! І як держава, і як крейсер. Українська історія взагалі рясніє масою прикладів, коли самі ж українці своїх же українців знищували. Коли воювали один з одним, замість того, щоб державу будувати. Про Тараса Бульбу я думаю переповідати не треба. Про Сірка також. Чи про рід Вишневецьких – хоч тут я вже й не знаю, за кого їх рахувати – за українців, чи за поляків? Але якщо за поляків – то тоді напевно доведеться визнати, що Запорізьку Січ таки не ми, а вони заснували. Так що особливо гордитися нам нічим. Українську Академію Наук теж створив не тодішній український герой Петлюра, який до речі західну Україну полякам здав, а німецький ставленик Скоропадський. І чомусь ні великі українці Грушевський з Винниченком, ні українець Коцюбинський (Юрій) з його більшовиками до того так і не додумалися. Замість того вони воювали один з другим, аж поки той же Петлюра, піднявши повстання проти Скоропадського, спокійно не здав Київ одній зі сторін – більшовикам. Так що вірити в те, що досить всюди на всіх постах розставити одних тільки українців – і все зразу стане добре, це як мінімум смішно.

Друге.Єврейське питання для України зараз таки вже не настільки актуальне, як колись. Все-таки Гітлер тут непогано "попрацював" – хай простять мені родичі загиблих – для України в цьому напрямку. В Тернополі, наприклад, до війни було 30 синагог. Зараз – немає ні однієї. В Рівному до війни жило щось там біля 15 тис. євреїв. Зараз їх там теж практично немає. Так що лякати нас зараз євреями – це теж, як мінімум, трохи смішно. Ну може для Львова це ще й має певний сенс, їх там трохи більше зараз, як в Тернополі, але тільки певний сенс – не більше того. А були б львів'яни дійсно, а не на словах, патріотами, то напевно хоча б до футбольного чемпіонату нормально підготувалися б, або хоча би кондукторів з трамваїв не знімали б, щоб не ганьбитися тепер з цим на всю Україну. І ніякі євреї їм цього зробити й не завадили б. Інша річ, коли говорити про глобальний світовий вплив – там це дійсно може мати якесь своє значення. Але й там ситуація дещо змінилася. З часів написання "Протоколів сіонських мудреців" – пройшло дві світових війни, в Європі, Польщі і на заході України було винищено значну кількість євреїв, виник Ізраїль і збільшилася кількість євреїв в США – так як якась частина з них встигла емігрувати туди зразу після приходу Гітлера до влади, а самі США стали відігравати значно більшу роль на світовій арені, ніж до Другої Світової. Але навіть якби й не це, то не розумію, як те, що ми переб'ємо в своїй країні останніх жидів і москалів, допоможе нам ствердитися на міжнародній арені? Щоб бути серйозним світовим гравцем, треба робити щось зовсім інше – треба мати могутню і згуртовану державу, треба мати свої напрацювання щодо її розвитку і розвитку всього світу – щоб мати що запропонувати іншим, треба вміти заявляти по свою позицію і відстоювати свої інтереси. А на ділі виходить – ми ненавидимо лібералізм, ми хочемо перебити жидів і москалів, чи принаймі хоч якось ущемити їх в правах, хоча би в виборчих, але хочемо... дружити з США? Ну не парадокс? Та там євреїв при владі ще більше, як у нас! Вже якщо проводити антиєврейську політику – то тоді напевно треба дружити якраз з росіянами – там зараз це, здається, модно, принаймі в плані протистояння зі США. А якщо й це не підходить – ну то тоді треба говорити про відносини з Іраном, наприклад, – йому потрібні наші літаки і ракети. А якщо й цього боїмося – то тоді в напрямку Причорноморського та Балтійсько-Чорноморського співтовариства, а не в напрямку Європи і НАТО. Чи в сторону арабського світу. Чи кавказького. Вже якось визначіться тоді, друзі-націоналісти, чи що?

Далі. В Україні, з її історією, взагалі зараз важко знайти хоч одного етнічного українця. В кращому разі таких може виявитися раптом тільки десь третина нашої держави. Ще 13 процентів етнічних росіян, і ще біля 20 процентів представників інших народностей. Всього – теж біля третини. Ну і ще третина тих, що тим чи іншим чином вважає себе українцями. От і скажіть мені тепер – яким чином ви надієтеся керувати державою, якщо будете робити ставку тільки на етнічних українців, і якщо їх – всього третина? Та й навіть більше того – навіть з цієї третини і то важко знайти хоч одного чистокровного. В Львові до 1939 року українці становили тільки 40% населення. Решту були поляки і євреї. Так що і в того ж Тягнибока при бажанні теж дуже легко знайти або єврейську, або польську, як мінімум, кров.

Ще дальше. Не уявляю собі, як Ви на практиці уявляєте собі це процес – 80% українців в партіях? А якщо вони на рядові пости наберуть українців, а на керівні посади поставлять всього два єврея, вас це влаштує? Чи може забороните їм взагалі якісь посади займати? Таке теж бувало в українській історії, і для націоналіста іноді буває корисним крім Сціборського ще когось читати. Для загального розвитку – щоб не повторювати тих помилок, які людство давно вже пережило. Так от – така процедура заборони займати певні посади в Польщі носила назву політики пацифікації. До чого вона призвела, нагадати? До виникнення українських, а не польських, націоналістичних організацій. На одному молодіжному націоналістичному сайті, в цілому досить непоганому, до речі, я нещодавно в їхній програмі прочитав – "заборонити публічне вживання російської мови". Це взагалі супер! Такого навіть в царській імперії стосовно української – і то не було. І, наскільки я це розумію, російським туристам це буде дозволено, а ось своїм співгромадянам – напевно ні! Але світовий історичний аналог цього теж є – в Великій Британії було заборонено використання ірландської мови. До чого це призвело тепер, надіюся, теж не треба нагадувати. Те ж буде і в Україні – будь-яка спроба побудувати націю не за суспільно-історичним, а за етнічним принципом, тут же призведе до того ж результату – що ті 30%, які посередині, тут же перестануть себе українцями вважати і примкнуть до іншої сторони – як тільки їх поставлять на рівень людей другого сорту за етнічною, чи будь-якою іншою ознакою.

Наступне. Припустимо, що це таки вдасться. Припустимо, що це дійсно позитивно для держави. За яким принципом тоді і хто саме чию етнічну приналежність буде визначати? За штампом в паспорті? Будете вимагати запис з метрики діда-прадіда? Ще щось? Але в будь якому разі, що би це не було, в кінцевому результаті на виході такого процесу буде тільки одне – той чиновник, який видаватиме довідку і вирішуватиме хто є хто. Чиновник, за визначенням, завжди тупий. Ну як мінімум – це посередність, і до того ж така, яка в першу чергу про себе думає, а не про державу – всі ці казки про чиновників-патріотів і цвіт нації можна залишити для когось іншого. А раз так, раз людина посередня одним розчерком пера буде визначати кого куди направляти згідно до його національності, то цілком закономірно, що рано чи пізно вона захоче показати свою владу над кимось розумнішим чи кращим за себе. Тому що це особливо прикольно. І тому, щоб той знав своє місце. Ну як в тюрмі це іноді буває, коли найбільше знущаються саме з когось найбільш обдарованого чи й просто розумнішого. Тобто система в принципі порочною получиться – люди гірші будуть визначати долю людей кращих. За таких умов деградація суспільства – це питання всього кількох років. Таке теж вже було в історії. В Німеччині, наприклад, де одних євреїв чиновник міг в концтабір заслати, а інших – в СС служити, залежно від того, хто йому як сподобався, чи хто яку взятку дав. Або в сталінському СРСР – там теж таку сегрегацію робили, від якої ми ще й досі, який вже рік, оклигатися не можемо, так як усіх кращих просто винищили. Залишилися одні тільки пристосуванці, або, в кращому разі, люди може й чесні, але такі, в яких досвіду ніякого немає і яким так нікуди пробитися і не вдалося...

Тому, щоб не було нічого подібного, треба щоб були зрозумілі й чіткі принципи, однакові для всіх. Щоб розвиток суспільства визначався його морально-етичними нормами і його законодавством, а не його чиновниками. Якщо є проблема з національностями – значить має бути Рада національностей, але тоді треба офіційно визнати той факт, що Україна є багатонаціональною державою. І будувати національну політику хоча би за зразком національної політики СРСР, а не за прикладом політики повальної українізації. Якщо ж є проблема з федеральним управлінням – то треба робити Раду федерації. Якщо ж проблема з представництвом від регіонів – то треба робити Палату представників в парламенті. Особисто я прихильник саме третього варіанту. При умові, правда, що в цій Палаті дійсно будуть представлені люди, які реально живуть в даному районі. Ну хоча би років з п'ять. Тоді й проблема в основному знімається – людей, яких добре знають інші люди, можна й не контролювати аж настільки строго хто є хто, люди самі будуть вибирати таких представників, які найповніше їхні права представляють. Тільки таке представництво треба обмежити 2-річним, наприклад, терміном і не більш як на два терміни поспіль – щоб всякі олігархи не лізли. Заодно з цих "відставних депутатів" отримаємо резерв для обласних і районних рад – особливо якщо при вступі на посаду депутата Палати представників запровадити курси з обов'язковими "випускними" екзаменами, щоб вони хоча б саме елементарне вивчали, а не так, як зараз. При умові, звичайно, ліквідації інституту представників Президента, створення виконкомів обласних рад, прямих виборів голів облрад і формування їх за мажоритарним, а не пропорційним, принципом. Що ж стосується федерального устрою, то я в принципі "за", але навряд чи зараз це реально. І вже тим більше – небезпечно, бо скільки я не думав над цим питанням, але так ніякого вдалого критерію для такого поділу і не придумав. І, основне, однакового для всієї країни – ні історичного, ні географічного, ні економічного, ні соціального, ні етнічного. Тому з моєї точки зору Палата представників – саме те, що треба. Тим більше, що під неї й конституційне обґрунтування вже не треба підшуковувати, бо вже є готове рішення ще Кучмівського референдуму. (Писалося ще до ініціативи нашого дорогого Президента, який в черговий раз поставив все з ніг на голову, замість Палати представників запропонувавши впровадити палату "обраних" – палату сенаторів. І таким чином замість того, щоб наблизити владу до людей, він запропонував її ще більше від них віддалити)

Далі – якщо ж ми все-таки захочемо будувати Україну на основі принципу українізації, то тоді значить ми маємо проводити таку національну політику, яка була би привабливою для представників усіх національностей, а не для одних тільки етнічних українців. Тобто має бути так, щоб українцем було бути більш вигідно і престижніше, ніж не-українцем. Тобто не ущемляти когось в правах треба, як при проведенні політики пацифікації, а навпаки – додатково заохочувати. А для цього українці мають бути не тими, хто збирається оцінювати інших як людей другого сорту, і всіляко відсіювати їх від суспільних справ, а навпаки – мають додатково залучати їх до справи побудови своєї держави. Так росіяни роблять. Там ти можеш бути хоч казахом – але назвися росіянином – і будь ним! Тобто з цієї точки зору українську націю треба будувати в першу чергу не на етнічній основі, а на основі інших критеріїв – спільності мови, території проживання, культури, сприйняття історії і, основне, – спільності цілей. А ми що маємо? Відкриваю комп'ютер – в мене є в програмі перевірки правопису "молдавська російська". А "української російської" ще й досі немає! Ми самі привчаємо людей, які живуть на території України до думки, що вони розмовляють мовою іншої держави – а потім дивуємося, чому вони нас ненавидять. А треба створити правопис і граматику української російської – і викладати її як українську мову, як мову української держави, а не навпаки. Треба привчати до думки, що Гоголь найперше був українським письменником, а не російським, що Пушкін творив й на Україні – в Одесі наприклад – і т.д.

Так от – знову про Тягнибока. Або він всього цього не розуміє, а тому й не досить розумний, або спеціально робить рівно навпаки, як це треба було би робити для того, щоб дійсно збудувати Україну, а отже ніяких українських інтересів і близько не відстоює. Або-або! Або дурень, або антиукраїнець. Хоч може й справді він просто не усвідомлює, що робить, може його просто всліпу використовує хтось інший в своїх цілях. Ті ж євреї, наприклад, в рамках проекту Катерини ІІ (Ющенкової) "зроби Яценюка Президентом". Хоча, цілком можливо, що це ще й не найгірший для України варіант.

Ну і про ліберальну демократію Не треба самого себе лякати неіснуючим ворогом. Демократія, в прямому значенні цього слова – це влада народу. І це – найближче до української ментальності. Інша річ, що демократія завжди скочується або до хаосу, або до тиранії – тоді, коли її сприймають лише як владу більшості. Розумних людей завжди мало – менше половини, тому більшість завжди тупа, тому нею завжди легко маніпулювати. Спочатку кидаєш найпростіший лозунг, який підходить 55% населення. Потім завдяки цьому здобуваєш владу і позбавляєш частину з позосталих 45% усіляких прав. В результаті з загальних 100% тепер залишається, ну скажімо 60-70%, які ще хоч щось вирішують. Тоді кидаєш новий лозунг, який би підійшов тепер би всього 40 % з цих 70-ти – і відсуваєш від влади ще частину з тих, що залишилося. Потім ще раз так, і ще раз – аж поки кучка маніяків не буде правити усією багатомільйонною країною. Ну як більшовики за Сталіна. Тому з одного боку, щоб демократія дійсно існувала, народ повинен дійсно мати реальні механізми впливу на владу, а з іншого – навіть така демократія не повинна бути владою більшості, чи вірніше – така влада більшості не повинна ущемляти прав окремого громадянина. Це і є одна складова ліберальної демократії – захист прав меншості і відстоювання прав людини. Інша річ, що насправді дуже часто за такою декларацією прав громадянина й дійсно приховується щось зовсім інше – влада міжнародних фінансово-олігархічних кругів, які цю приманку захисту прав людини просто вдало використовують в своїх цілях.

А щоб краще зрозуміти саму суть цього процесу, повернемося до того моменту, як виникнула сучасна система демократії. Якихось там 100-200, максимум 500 років тому в Європі, наприклад часів Макіавелі, практично вся влада була релігійно-монархічною і передавалася у спадок. Створену ним Флорентійську республіку можна й не рахувати – по перше вона й так недовго проіснувала, а по друге це був швидше виняток з правила, ніж саме правило. Тому на цьому етапі розвитку нашої цивілізації прагнення народу і новонародженої буржуазії збіглися – вони прагнули усе зруйнувати. Зруйнувати: а) союз монархічної і релігійної влади; б) право її успадковування – запровадити вибори. І так лозунги "Свобода, Рівність, Братерство" йшли разом. Тільки буржуазія право рівності зразу ж розуміла по-своєму – рівність для усіх, але її рівність буде рівніша через більшу в неї кількість грошей. І так про "Братерство" десь трохи призабули. Саме тому тепер ліберальна демократія для нас – це найперше влада фінансова і влада без кордонів, позанаціональна й імперіалістична. І так ми й отримуємо три основних різновидності демократії:

- тоталітарна демократія влади більшості;

- ліберальна демократія як влада грошей – фінансово-ліберальна демократія;

- ліберальна демократія в своєму первісному вигляді - від слова "ліберті" – свобода, тобто така, якою вона мала би бути в момент свого створення; така, яка гарантує свободу кожного громадянина, а отже поважає його права, тобто ставить права громадянина вище прав більшості. А очевидно – і вище права грошей.

Але це ще тільки пів-справи, бо коли новонароджений індустріальний капіталізм зруйнував села і знищив разом з ними патріархальний устрій суспільства, народ, відповідно, став шукати нових орієнтирів в житті і нових критеріїв до об'єднання. Так виникли нації – як відчуття спільності перед новою загрозою. І так виник четвертий різновид демократії – національна демократія, яка визнає нації на противагу космополітичним утворенням лібералізованого світу. А така, національна, демократія може бути знову ж або:

- демократією тоталітарною, про що я вже казав;

- або ліберальною – в тому вигляді, яка визнає пріоритет прав громадянина, але не прав фінансового світу. За такою логікою права громадянина мають бути вищими як і за права фінансових корпорацій, так і за права більшості.

Перше, я так розумію той варіант, до якого тяжіють сучасні українські нео-націоналісти. Їм здається, що тоталітаризм, якщо він тільки буде українським, не такий вже й страшний. Друге – те, про що говорю я.

Хоча, справедливості ради, треба відмітити, що можливі ще два варіанти державного національного устрою – або монархія, або аристократія. Ну чи нехай там в її більш сучасному вигляді – елітократія, як такий різновид аристократії, який не вимагає обов'язкового спадкового наслідування влади. Ідея звичайно хороша, мені вона теж подобається, але чесно кажучи я в неї не сильно вірю Просто тому, що в Україні немає еліти, і хто може взяти на себе цю роль – зовсім невідомо. А монархія? Такий варіант теж є. Західна Україна до Першої Світової війни і більшовистської революції входила до складу Австро-Угорської імперії – імперії Габсбургів. Нащадок імператора є, живий, працює в німецькому, здається, парламенті. Предки його від трону не зрікалися. Так що теоретично він є цілком законним спадкоємцем українського престолу, як держави, що виникла з осколків колишньої Австро-Угорщини. Отож варіантів в нас в кінцевому результаті не так вже й багато. Або – національна демократія, або – монархія, або – елітократія, або... тоталітаризм? Мені по духу найбільше подобається все-таки найперший варіант. А Вам?

08 квітня 2009 року

Коментарі









© 2007 - 2020, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua