Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації

Весна у парку імені Т.Г. Шевченко


0
Рейтинг
0


Голосів "за"
2

Голосів "проти"
2

Весна...

Весна у парку імені Т.Г. Шевченко
Мандруючи минулою середою по місту, я зайшов до парку, що знаходиться навпроти червоного корпусу Київського національного університету і коли роздивився навколо, у місці добре знайомім ще зі студентських років, мені на думку раптом спали гарні вірші української поетеси Олени Пчілки.

Весна-чарівниця,

Неначе цариця,

наказ свій послала,

щоб краса встала,

і проліски, і травка,

й зелена муравка,

і кульбаба рясна,

і фіалочка ясна -

всі квіти весняні,

веселі, кохані,

з-під листя виходять,

голівки підводять

од сну зимового

до сонця ясного!


































Сам парк імені Тараса Григоровича Шевченка розташований на вул. Володимирській Площа парку становить 5,4 га, хоч на перший погляд він здається великим сквером.

Цікава і сама історія цього парку, про яку мало хто до речі і знає.

А був він закладений в шістдесятих роках дев'ятнадцятого століття (садівник К.К. Христіані) на пустирі і отримав назву Університетський парк.

В 1896 році в парку було встановлено пам'ятник Миколі Першому і отримав назву Миколаївський парк. Встановлений був з нагоди 100-річчя з народження Миколи І, а знесений більшовиками у 1920 році.



Шевченківський парк являє собою прямокутний ділянку, розділений двома основними перпендикулярними алеями (по осях) і додатковими діагональними.

Периметр Шевченківського парку оточує мальовнича кільцева обхідна дорога. У 1939 році в центрі парку встановлено пам'ятник Тарасу Григоровичу Шевченку.

Але й історія самого пам'ятника не менш цікава ніж історія самого парку, бо сама ідея створити пам'ятник Шевченку в м. Києві виникла ще на початку 20 століття, однак у міській казні не виявилося достатньої суми, тому було оголошено збір пожертвувань на київський пам'ятник поету, який стартував у 1904 році.

Однак тільки через п'ять років міська влада все-таки видала наказ про встановлення пам'ятника Шевченку на Михайлівській площі.

Для вирішення всіх поточних питань зі зведення монумента було організовано Шевченківський комітет.

Навколо обраного місця для пам'ятника виникло безліч суперечок. Так, попечитель Київського учбового округу направив листа генерал-губернатору, в якому висловив сумнів щодо доцільності спорудження біля "російського урядового навчального закладу" (малося на увазі реальне училище) пам'ятника українському поетові.

Він запропонував поставити на Михайлівській площі пам'ятник княгині Ользі, що й було згодом зроблено.

Пам'ятник Тарасу Шевченку було вирішено встановити на Караваєвській площі (нинішня площа Льва Толстого).

Проти нового місця повстали члени Шевченківського комітету, вважаючи його недоцільним.

Після цього інциденту члени комітету розглядали ще декілька київських майданчиків для пам'ятника Шевченку.

Врешті-решт, Шевченківський комітет зупинився на двох варіантах: основному та запасному.

Так, більшість голосів членів комітету було віддано за майданчик на Петровській алеї, за Мостом поцілунків, який відрізнявся чудовим видом на Дніпро, оспіваний Кобзарем в багатьох його творах.

В якості запасного варіанту зупинилися на території Володимирської гірки, навпроти Олександрівського костьолу.

Коли, здавалося би, було вирішено питання з місцем встановлення пам'ятника Шевченку, виникли інші проблеми.

Майданчик на Петровській алеї підходив ідеально, якщо б не одне "але". З-за можливих зсувів, характерних для цієї місцевості, пам'ятнику знадобився б глибокий фундамент, а це збільшувало витрати на будівництво, що категорично не віталося, адже грошей було обмаль.

Обстеження стану ґрунту в цьому місці показало реальну загрозу зсуву, тому комітет, хоча й не одностайно, повернувся до варіанту Караваєвської площі.

Не менш цікава й неоднозначна історія з конкурсом на кращий проект пам'ятника Тарасу Шевченку.

Спочатку в залі міської думи на загальний огляд було виставлено понад 60 робіт, але жоден з проектів не було визнано відповідним.

Перемогу у другому конкурсі присудили проекту Федора Балавенського, вручивши йому премію в розмірі 1000 рублів.

Проект відкинув Шевченківський комітет, який виступив категорично проти. У третьому турі поставили умову – Шевченко повинен обов'язково бути одягнений в національний костюм, але й цього разу переможця так й не виявили.

Наприкінці оргкомітет конкурсу прийняв рішення звернутися до відомих скульпторів: француза Родена, італійця Шіортіно, росіян Шервуда й Андрєєва, українця Гаврилка. Члени журі віддали перевагу проекту Шервуда, а Шевченківський комітет – проекту італійця Шіортіно. До консенсусу сторони так й не дійшли.

Влітку 1914 року спалахнула Перша світова війна, нікому вже не було діла до пам'ятника.

Й тільки в 1919 році на Михайлівській площі на постаменті, який залишився від ліквідованого пам'ятника княгині Ользі, встановили не пам'ятник, а бюст Кобзаря.

Той же звичній нам усім пам'ятник Т. Г. Шевченку, що зараз можна побачити у парку був відкритий 6 березня 1939 р. До 125-річчя від дня народження поета.



Автори – ск. М. Манізер, арх. Є. Левінсон. Висота скульптури – 6, 45 м, постаменту – 7, 3 м, стилобата – 0,62 м.

Але як завжди, за часів радянської влади не все у скульптора склалось так як він бажав. Ось що пишуть українські мистецтвознавці про ці обставини:

"Первісний варіант пам'ятника був інший, цікавіший за образним вирішенням, динамічніший, пластично виразніший. У постаменті мала бути барельєфна композиція на тему поеми "Гайдамаки".

Твір стояв уже повністю готовий для відливання у бронзі у майстерні М. Манізера в Ленінграді, коли в справу втрутилося більшовицьке керівництво на чолі з заступником голови РНК СРСР Л. Кагановичем.

За спогадами канадського скульптора українського походження Л. Молодожанина, який тоді навчався в АМ у М. Манізера, скульптору наказали зняти сцену з гайдамаками, а постать Т. Шевченка переробити так, щоб він виглядав засмученим.

Авторові почали дорікали, що повсталих гайдамаків і динамічну постать Кобзаря можна трактувати як протест сучасного (тобто 1930-х рр.) українського селянства проти колгоспного ладу і навіть проти радянської влади.

Л. Каганович "порадив" М. Манізеру зробити постать Т. Шевченка з закладеними за спину руками, на які повішено важкий одяг, і щоб голова була опущена. Тому скульптор змушений був спростити і примітивізувати пам'ятник. Саме в такому вигляді його було відлито на Ленінградському заводі художнього лиття.



Пам'ятник встановлено на невисокому кургані, що викликає асоціацію з Тарасовою горою в Каневі.

До нього ведуть п'ятимаршові сходи з боку головного входу до парку, виконані, як і стилобат, з бучардованого граніту.

На чоловому боці постаменту з червоного граніту зроблено напис накладними бронзовими літерами "Т. Шевченко. 1814-1861", нижче слова із "Заповіту":

"І мене в сім'ї великій,

В сім'ї вольній, новій,

Не забудьте пом'янути

Незлим тихим словом".


Та дивлячись на відпочиваючих у парку громадян мені все ж подумалось, що сьогодні ні у молоді, ні у представників більш старших поколінь, яких можна було зустріти у парку ці заповідні слова великого українського поета-пророка не знаходили відгуку...













Але він ще й написав інші вірші, якими я і закінчу цю роботу...

Квіти мої, діти!

Нащо ж вас кохав я, нащо доглядав?

Чи заплаче серце одно на всім світі,

Як я з вами плакав?... Може, і вгадав...

Може, найдеться дівоче

Серце, карі очі,

Що заплачуть на сі думи, -

Я більше не хочу.

Одну сльозу з очей карих –

І пан над панами!

Думи мої, думи мої,

Лихо мені з вами!













© 2007 - 2020, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua