В українській мові два слова описують подібний стан: "кохання" і "любов". Перше вживають для опису лише романтичних відносин між хлопцем і дівчиною, друге – для змалювання більш широкого спектру почуттів.
В тім числі – і для позначення все того ж кохання – тоді, коли з часом воно втрачає свою попередню романтичність і яскравість. Але зате – стає глибшим.
Бо якось не прийнято казати: "Я кохаю свою дружину". Але зате як логічно буде промовити: "Проживши з нею стільки років, я тільки тепер по-справжньому її полюбив".
А буває, що з роками почуття видозмінюються, набувають нових форм і обрисів, переходять у дружбу. Психологи це так і називають: "любов-дружба". Не найгірший варіант, еге ж?
І все ж – що таке кохання?
1. Кохання – атрибут молодості?
Так, звичайно, кохання – це безперечно і найперше атрибут саме молодості. Певна річ, передусім воно пов'язано з інстинктом продовження роду. І ті, хто через це його зневажає й знецінює, до певної міри праві.
Але лише – до певної міри. Бо якби все було так просто, то не було б кохання, яке призводить до самогубства (бо хіба ж це – продовження роду?). Не було б нерозділеного кохання, яке триває все життя. Не було б кохання, що впливає на долю людини навіть тоді, коли про створення сім'ї не йдеться.
Якби все було так просто – то було б як у птахів. Почуття тоді виникали б тільки для того, щоб звити гніздо, виростити пташенят, поки ті самі їжу не навчаться здобувати, і потім – назавжди розбігтися. Але в людей воно трохи не так.
Тому насправді кохання не завжди стосується тільки молодості, насправді воно проявляється у різні вікові періоди: розвивається протягом усього життя людини, проявляється по різному на різних його етапах.
Бо якщо про сексуальну енергію (лібідо) говорять не лише в період розвитку репродуктивної функції, то вже тим більше це стосується почуттів, що супроводжують її появу та затухання.
Тому справжнє кохання, якщо це тільки не любов по розрахунку, майже завжди йде з дитинства. Вважають, що приблизно в 5 років дитина створює сценарій свого життя, який здебільшого включає в себе уявлення і про партнера протилежної статі. А заодно – і про те, скільки їх має бути і яких саме.
В цьому сенсі кохання "по розрахунку" і кохання "справжнє" відрізняються тільки тим, яким саме планам ми слідуємо: теперішнім чи раніше складеним, дорослим чи дитячим. Що таки вкрай важливо – бо віримо, що в дитинстві ще пам'ятаємо щось від своєї справжньої долі, знаємо своє призначення.
А тому тоді, коли йдемо за тим коханням, що має свої корені ще у дитинстві, маємо більше шансів не загубитися, віднайти усі свої здібності. Особливо в тому разі, якщо ці "дорослі" плани визначаються не так нашими власними переконаннями, як нав'язаними нам соціальними ролями.
Тому "справжнє" кохання – це переважно можливість зберегти і розвинути себе, а "несправжнє" – загроза втратити, стати залежним від думки інших людей. По-суті – втратити свою індивідуальність.
2. Так може це творчість?
Кохання, що включає в себе якісь дитячі уявлення, виконує для нас деякі важливі функції, пов'язані з особистісним розвитком. Спершу – привчає нас до нарцисизму (самозакоханості), що на певному етапі є неодмінною умовою становлення особистості.
Далі, якщо тільки людина не застрягає на цьому першому етапі самозакоханості, що насправді буває доволі часто (в інших ми любимо власне відображення) – ми навчаємось ділитися своїми почуттями з іншою людиною.
Також кохання може бути спрямоване на виправлення глибоких дефектів розвитку у нашому дитинстві – часто пари поєднуються за ознакою подібності у них дитячих травм. А тому пізнавши його, людина в принципі повинна ставати кращою, ніж до цього.
І більш досконалою, ніж без цього дефекту взагалі – бо тільки переживши щось, ми й здобуваємо необхідний нам досвід, стаємо справжньою особистістю.
Ще подібне "дитяче" кохання може спрямовуватися на пошук того, чого нам самим не вистачало в дитинстві. Що ми хотіли би виправити в своєму житті. Так батьки прагнуть дати дітям те, чого їм самим колись не вистачало.
Тому кохання – це не просто ознака молодості. Це й особистісний розвиток, це й спроба побудови нового світу. По-суті – акт творення і світу, і себе в ньому.
3. Кохання – це коли все вдається!
От і виходить, що завдання нашого життя, як ми їх бачимо, полягають не тільки в тому, щоб як ті пташки – гніздо звити, але й щоб ще чогось поза тим досягнути. І це "ще щось" пов'язане передусім з суспільними цінностями.
Кар'єра, друзі, уявлення про те, якими мали б бути відносини (не лише сімейні) між людьми. Ми прагнемо реалізувати себе в тому, щоб створити світ таким, яким він нам бачиться. В якому нам самим буде комфортно.
І відносини з протилежною статтю є лише частиною подібних прагнень. Чоловіки переважно шукають собі дівчину і дружину, яка б дозволила їм реалізувати якісь свої замисли в зовнішньому світі. Жінки – чоловіка, який би дозволив їм стати такими, якими вони хочуть – у внутрішньому.
Хоча буває й навпаки. Але в будь-якому разі, заради цікавості – будете закоханими наступного разу – послідкуйте за своїми думками. Обов'язково помітите, що стосуються вони не стільки самого об'єкту закоханості, як наших планів щодо нього.
І особливо – щодо того, що з його допомогою намагаємося здобути для себе. Тому кохання – це звичайно весь світ, але цей світ не стосується однієї лише людини. Це світ, який ми творимо завдяки цій людині. І який іноді можемо й втратити.
Так кохання стає для нас символом наших життєвих планів, наших мрій і сподівань на їх здійснення. Іноді – тому, що надіємося на допомогу коханої людини. А іноді – тому, що сама наявність кохання служить для нас своєрідним "маркером" – ознакою того, що нам все вдається.
Пов'язані такі надії з тим, що оцінюючи свій розвиток, ми порівнюємо або:
• себе з іншими людьми;
• власні здібності з якимись уявними внутрішніми критеріями.
Наприклад з тим, наскільки легко й швидко нам, на нашу думку, вдається досягати бажаного.
А заодно – оцінюємо й ті почуття, які супроводжують цей процес досягнення бажаного, наскільки позитивними чи негативними вони є для нас. Повноцінна здорова людина переважно не хоче того, що могло би принести їй біль чи страждання.
А кохання насичене усім цим:
• порівнянням себе і коханого з іншими людьми;
• вірою в те, що якщо нам вдалося легко знайти свою половинку, то й інші, здається набагато складніші, речі тим більше нам підкоряться;
• переживанням насичених позитивних (надіємося) почуттів.
Будучи закоханими, ми легко будуємо нові плани і віримо в те, що кохання – це коли легко все вдається... Віримо, навіть незважаючи на те, що іноді воно приносить нам біль і страждання, що не завжди нам все вдається зрозуміти і зробити.
Але надіємося, що завдяки йому навчимося нарешті відрізняти істинне від хибного, добро від зла, правду від брехні. Навчимося створювати світ таким, яким прагнемо його бачити.
4. А коли – ні?
Так, окрилені коханням, ми вважаємо, що все можемо. Через це часто робимо дурниці. А усі позитивні переживання, пов'язані з коханням, фіксуємо в пам'яті разом з усіма своїми планами і надіями на той момент.
Так вони стають моделлю нашої поведінки. А тому, як правило, вже через кілька років один з колишніх закоханих веде себе згідно до своїх планів і мрій, а інший – згідно до своїх, які насправді були зовсім іншими.
Тоді вони починають сваритись, звинувачуючи один одного у зраді. І що найгірше – кожен з них при цьому по-своєму правий.
А проблема ж лише в тому, що вони думали в момент закоханості, наскільки егоїстичні плани на майбутнє вибудовували і чи враховували в цих планах прагнення іншого.
Чи розуміли, що не все може вийти так, як хочеться і як плануєш? Тому кохання – це ще й вміння мислити. Вміння розуміти що від тебе залежить, а що ні. Вміння помилятися самому і прощати помилки інших.
Так просто! І як, насправді, все-таки складно...
Іноді це й справді мистецтво...
Опубліковано на УП-життя – http://life.pravda.com.ua/columns/2011/02/14/72908/
