Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації
больница   враг народа   госпиталь   День Победы   здоровье   Котовский   Ленин   Николай Сухомлин   немцы   староста

Хто такі "вороги народу"?


7
Рейтинг
7


Голосів "за"
10

Голосів "проти"
3

- А щоб тебе... – стиха лайнувся Гнат Петрович, коли з чуба витягнув лише половинку гребінця.
- Не знаєш, хто то в макітрі макогона ламає? – єхидненько запитала дружина, натякаючи на відсутність розумних вчинків у його діях. – Залізного для тебе треба. Ні, краще стригти тебе під Котовського. Або й поголити...


Хто такі ''вороги народу''?
Микола СУХОМЛИН, Харків

- А щоб тебе... – стиха лайнувся Гнат Петрович, коли з чуба витягнув лише половинку гребінця. – Не знаєш, хто то в макітрі макогона ламає? – єхидненько запитала дружина, натякаючи на відсутність розумних вчинків у його діях. – Залізного для тебе треба. Ні, краще стригти тебе під Котовського. Або й поголити...

У людей такого віку давно вже лисина світить, а тут, дивись, і досі кучері під капелюх ніяк не можна убгати. Правда, вже не чорні, а білі, та все ж козацький чуб, а не голе коліно, як он у кума Павла. У того ще й замолоду нормальної зачіски не було, три волосини у два ряди, та й ті пшеничного кольору.

Дівчатам більше подобався Гнат, а командир у розвідку посилав Павла.

- Тебе, Гнате, німці повісять на першому ж стовпі. Бо більше схожий на єврея або й цигана. Так що, сам розумієш, така справа...

Павло і приніс новину, що стала бомбою:

- Знаєте, хто у нас староста? Едуард Янович.

Він був із роду латиських стрільців, які охороняли самого Леніна. А приїхав у село вже тоді, коли палав західний кордон, коли німці рвались до Києва. Звідси родом була його молода дружина, сюди до батьків вони й прибули. Мав викладати у школі мову й літературу, та не встиг і познайомитися з класом. Не до того вже було...

Едуард Янович якщо і був старшим від цих хлопців, то не набагато. Лише ліву руку волочив, казали, що то з фінської кампанії.

Та командир сприйняв новину спокійно, не лаявся і не обурювався. Його взагалі важко було вивести із себе. Що ж, комусь треба і старостою бути. Не один, то інший. Тільки й сказав хлопцям:

- Не треба спішити з висновками.

А які там могли бути висновки, коли Гнат наступного ж дня зламав ногу, соромно сказати, на рівному місці. Перекидали воза, от люшнею по коліну і "заробив". Вилежувався у тітки на горищі, аж до приходу наших. І все життя працював у колгоспі бухгалтером, тягаючи за собою кульгаву ногу.

Павло ж дійшов до Варшави, тоді лежав у госпіталі. Приїхав додому з добрячим "іконостасом" – на всі груди. По президіях на зборах сидів – герой!

Та пенсія урівняла в заслугах, і по лікарнях їздили разом. Нема здоров'я, хоч плач. Роки беруть своє.

Щовесни, десь щоб устигнути до Дня Перемоги, їх збирали всіх разом і везли до Харкова. Щоб там у поліклініках розібратися в усіх болячках, виписати ліки за знижкою, вставити сталеві зуби. Та вже мало знаходилося, до чого їх чіпляти, тому вставляли цілі пластмасові щелепи. "Останні", – невесело жартували ветерани.

Сьогодні вони також їдуть "за здоров'ям". Напхалося повен автобус чоловіків. Жінки з ними не їхали, бо добре розуміли немудру хитрість – не так лікуватись їдуть діди, як у кафе пообідати. Чарку випити, пивом посмакувати.

- Старе луб'я, й все ще туди... – без зла прокоментувала дружина, коли побачила, як збирається Гнат Петрович. Свіжих носовичків узяв пару, червінчика прихопив. Гуляка...

Приїхали рано, щоб устигнути першими. А лікарки все ніяк не почнуть приймати хворих – то на планівку їх покликали, то по кабінетах між собою про щось радяться.

- А може, у них також є свій план, – долонею згрібав піт із лисини кум Павло. – Якщо у них сьогодні по плану оглянути трьох кульгавих, а ви, куме, четвертим до кабінету зайдете, то поїдете додому не солоно сьорбавши...

Гнат Петрович його і не слухав. Бо що нового чи розумного може сказати його кум? Лише вставні зуби шкірити мастак.

Його зацікавив чоловік, який щойно зайшов у освітлений ранковими променями коридор і здивовано оглядав заповненні ряди стільців. Стільки за один раз стариків не доводилося ще бачити, чи що...

А у Гната враз запульсувала кров так пружно, що без приладів чув, як піднімається тиск. У скронях гуло, як у церковних дзвонах.

- Принеси, куме, водички. Нашої, джерельної...

Павло легко піднявся, співчутливо оглянув старого товариша і пішов до автобуса з припасами.

- Сідайте, – тихо звернувся Гнат до чоловіка, у якого ліва рука була в кишені. Чи то інвалід, чи щось тримає в кишені. – Також за здоров'ям? – обережненько почав Гнат.

- Що? – спершу не зрозумів, чого від нього хочуть, чоловік, та швидко зорієнтувався: – Так, підлікуватися треба. А ви звідки, отакою командою?

- З Роздольного. – Гнат не зводив очей з сусіда. – Не бували в наших краях? Ліси, ставки...

Та доводилось. Особливо вода у вас смачна. Ситро...

Прийшов Павло, мовчки простягнув пластикову пляшку з написом "Миргородська", наповнену чистою водою з криниці, яку в селі звали центральною. Це десь у 60-х роках їздили по селах чужі люди, щось у землі шукали – чи то газ, чи то нафту. Не знайшли нічого. А трактористи їх і умовили, щоб пробурили посеред двору діру, бо дуже вже кортіло дізнатися, чи є там вода. Знайшли, але на дуже великій глибині. Зате джерельна і завжди така холодна, що аж зуби судомить.

Павло простягнув одноразовий стаканчик – пробуйте.

Вода уже зігрілася, та старим людям вона і не потрібна була "із морозом". Чиста, аж синювата, з ледь вловимим присмаком якоїсь солі.

- Коли таку воду вдома маєте, то чого по лікарнях їздити? – усміхнувся чужий чоловік. – Хоча...

Гнат не знав, з якого боку зайти, щоб або впевнитися, або розвіяти підозри. За роки, що промайнули, не лише люди, а цілі країни змінилися. Хіба ж упізнаєш?

- Де так зачепило? Ви ж воювали?

- Не довелося. На жаль. Працював у тилу, за Уралом.

Чоловік тримав у руках медичну картку, на якій, як у всіх, було написано і прізвище, і адреса, та тримав її лицьовим боком до себе. Ніби зумисне ховав, боявся виставити на люди.

А тут якраз і почався прийом. Гнат Петрович хотів пропустити цього чоловіка поперед себе, однак його б не зрозуміли товариші. Прийшли ж раніше, та ще й додому добиратися не близький світ. Зрештою, всі вони ветерани як не війни, то хоч праці, і про пільги свої знають.

Доки вийшов від лікарки, того чоловіка вже не було.

- Куди він пішов? Нащо відпустив? – накинувся на кума.

- Пішов тиск міряти, – огризнувся той. – Ти ж його як рентгеном просвітлював. Як прокурор допитував.

- А ти його не впізнав? Це не Едуард Янович?

- Який ще Едуард? – здивувався Павло. – Василем Васильовичем його звати, в райцентрі землевпорядником був. Тому й село наше знає, і воду нашу любить. Що це з тобою? Чи не перегрівся?

Гнат відійшов до вікна, до свіжого повітря. Хотілося закурити, хоч уже років з десять цигарки не брав до рук.

Досі він тільки у книжках читав, як на Кавказі люди не забувають образ до десятого коліна, можуть помститися комусь за те, що його прадід у молоді роки вибив око нашому родичеві. Його завжди дивувало це. Хіба можна стільки років тримати у серці зло? Від цього ж кров має закипіти, пелена очі застеляти.

Чого ж тоді сам не може досі заспокоїтися, ось у незнайомому чоловікові шукає вже майже нереального Едуарда Яновича, що колись став старостою при німцях?

Хтось же говорив, що то його зумисне було направлено на таку роботу в німецькому тилу, але хіба мало про що люди говорять?

Враз зрозумів, що так і не дізнається, де ж правда. Скільки ж того життя залишилося? А Федір он чесно воював, та літак його збили, і потрапив у полон. Менше року сидів у німецькому таборі, а тоді ще й майже десять у Сибіру деревину пиляв. Аж доки Сталін не преставився.

Хто правий, хто винен? Хто називав людей "ворогами народу" – чи не ті ж самі справжні вороги? Коли злочинна сама система, то як оцінювати сумлінне їй служіння?

Не принесла розради й дружня вечеря в кав'ярні, не хотілося й пива.

- Щось ти невеселий у мене, – зустріла вдома дружина. – Їздив за здоров'ям, а повернувся аж зеленим. Дивись, не зляж. Картоплю ж пора садити.

- Ти й померти не даси, – осміхнувся Гнат Петрович і солодко потягнувся. Хилило на сон. Уже не ті літа, сама дорога втомлює...

Коментарі









© 2007 - 2020, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua