Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації

961 рік. Хроніка одного весняного дня...

Онук Дажбожий | 9.11.2007 15:25

11
Рейтинг
11


Голосів "за"
14

Голосів "проти"
3

"Казали, що Русь брудна, живе у печерах, поклоняється божеству з образом птаха, який у небесах кричить – просить крові. Дівчата на своїх грудях роблять рани і кров'ю годують божество. Печуть вони з тіста також ідола цього. З'ївши його, сходяться до річки і вербною гілкою бють самі себе до крови – криваву жертву приносять..."

961 рік. Хроніка одного весняного дня...
961 рік. У Києві на Подолі гамірно, гомінко. На торзі чути мови арабську, вірменську, хозарську, грецьку, перську... Біля торгу зупинився віз – приїхали тевтони-німці. Німецький цісар Оттон прислав до Києва єпископа Адальберта, – намовляти русичів "від царя Оттона Христа прийняти".

Єпископ розкішно одягнутий. Розмовляючи з киянами, правою рукою підтримує срібний хрест. Князь Святослав і віщий Радогост зустрічають гостя. Стоять усміхнені дівчата, тримають на рушнику хліб-сіль...

* * *

Гінці від цісаря Оттона сіли у стравниці князя. Оглядають стіни, де висять щити, позолочені шоломи, мечі. Косак (у м'яких шкіряних чоботях, підперезаний жовтим шкіряним поясом з великою золотою пряжкою) розливає гостям хмільний мед.

Бачачи людей гостинних, спокійних, радісних і багатих, єпископ Адальберт повідважнішав. Чару піднімаючи, рече: "Золота Русь! Її груди окуті сріблом, мечі обкладені діамантами. Гради її славні! Косаки – мужні! Візантія – царство зухвалих пройдисвітів, хитрих брехунів. Візантія заздрісними очима дивиться на Київ – він єдиний їй поклони не складає. Остерігайтеся гостей з Візантії. Вони хочуть, щоб ви від них прийняли Христа, щоб потім вас запрягти у віз константинопольського патріарха. А приймете Христа від царя Оттона – римське право матимете і римську опіку!".

І віщий Радогост відказав йому: "Не кажіть, що для киян римське право краще за київське. Там, за стіною, сидить єрей Григорій, який каже, що латиняни – люди лживі, неправдиво Христа трактують. Греки й ви сваритеся між собою не за Христа, а за вплив на Русь. Ви хочете, щоб ми лишили рідного Бога і почали вірити в чужого".

Єпископ продовжував: "Христос, народжений в Іудеї, – це любов, мудрість, правда. Кияни, прийнявши Христа, стануть праведними. Віра в Бога у вас неправдива, тому Бог ваш не є правдивим Богом".

Віщий Радогост розсміявся. Сміх вибухнув дивний – усі сміялися. Сміх був такий щирий і глибокий, що єпископ теж не втримався і почав сміятися.

Радогост по тому сказав: "Світлий христолюбе Адальберте, скажи щиро – хліб, який ти щойно їв, був справжнім хлібом? Небо, що ти в Києві бачиш, земля, на якій ми родимося, правдиві? Якщо в Києві все правдиве – і небо, і земля, і плоди землі, і люди – отже, все так, як ти сказав, – правдивість там, де правдивий Бог".

Єпископ відчув, що говорити з "теологами" Русі про справи Божі буде нелегко...

Князь Святослав розпрощався з чужинцем. Дав наказ спорядити гостям достатню кількість харчів, та проводити гостей до меж землі руської, щоб "ніким скривджені не були".

* * *

Віщий Радогост та єпископ Адальберт ідуть вулицею. Дівчата біля домів квіти саджають – весь град Кия влітку заквітчаний і різнотрав'ям озеленений.

Біля Хрещатого струмка співають веснянки: "Весна, весна, днем красна. Що ти нам, весна, принесла?". Інші дівчата відповідають: "Принесла я вам літечко, ще й зелене зіллячко. А вам, дівоньки, по вінку з хрещатого барвінку...".

Маленькі діти в довгих полотняних сорочечках благально співають: "Ой ти, Сонечко, засвіти, засвіти. Землю, нашу матінку, пригорни, пригорни!".



"Чому ті діти співають, молитовно руки тримаючи?", – питає єпископ. Радогост відповів: "Співають вони за своїм внутрішнім потягом. Задушевною дитячою невинністю певні вони, що Сонечко чує їхню пісню, і на їхнє прохання землю-матінку теплом пригорне, квітами вкриє. Між дітьми й Сонечком йде розмова!".

Стали вони на Кий-горі: лежать степи широкі й безмежні, видніються білі чепурні хатинки. І сказав тоді єпископ: "Греки, які гостювали у царя Оттона, казали, що Русь брудна, живе у печерах, поклоняється божеству з образом птаха, який у небесах кричить – просить крові. Дівчата на своїх грудях роблять рани і кров'ю годують божество. Печуть вони з тіста також ідола цього. З'ївши його, сходяться до річки і вербною гілкою бють самі себе до крови – криваву жертву приносять...".

Віщий Радогост відповів: "У березні, на початку останнього тижня, у нас є свято Жайворонків. Жайворонок – вістун весни. Дівчата з тіста печуть зображення жайворонка та ставлять їх на підвіконні. Коли приходять юнаки – дівчата обдаровують їх жайворонками, веселяться. Це прадавній звичай – людина висловлює радість, що після зими прийшла весна.

Є в нас також віра, що верба втілює в собі велику силу життя. Святу таїну життя у вербі бачачи – "де не встроми гілочку, пустить коріння" – ми перед Великоднем радісно торкаємось самі до себе її гілочками, кажучи: "Не я б'ю, верба б'є. За тиждень – Великдень, недалечко – червоне яєчко".

Далі він веде єпископа до найближчої "печери": матір з донькою розмальовують піч, припічок, тато з сином вимітають сміття з подвір'я, обкопують дерева, чистять стайні, наймолодші – на городі згрібають гудиння. "Греки ніколи не зрозуміють складу нашої душі. Не второпавши, що і до чого, вони ширять про нас жахливі оповіді, брешуть", – завершив відповідь Радогост.



* * *

"А що та сива жінка дітям каже?", – реагує питанням єпископ на чергову картину "брудного" життя русичів. "Це повитуха Рум'янка. Вона тут і лікарка, і вчителька. Тих дівоньок водила вона на зорі до гаю. Там умивала їхні обличчя росою з цвіту черемшини. А тепер вчить їх співати: "Десь тут була Подоляночка, десь тут була молодесенька. Тут вона упала, до землі припала. Устань, устань, Подоляночко, умий личко...". По-різному у нас цю пісню співають" – відповів Радогост.

Єпископ Адальберт далі питає: "А що означає та купа попелу край села? Там було принесено жертву?

- Чув я, що греки кажуть, ніби ми людиножерці. Ні, в жертву богам ми не приносимо кров людську. Ми богам даємо жертви від праці нашої – просо, молоко, вар. Той попіл залишився від вогнища, яке перед оранням щороку розкладають край села. Біля нього батьки раду радять – де і що починати сіяти. Біля вогнища й волхви віщують: чи не прилетить посланник Чорнороба зі снігом та холодом.

Попіл свідчить, що рада вже відбулася. А чому в полі, на землі нічиїй? Щоб заздрості не було", – відповів Радогост.

У цей час набігла хмара, пішов рясний тихий дощ. Єпископ та Радогост стали під стріхою. З хати випурхнули хлопчики. Піднявши руки до неба, вони кружлялися й співали: "Ой дощику-поливайчику, поливай, поливай! Косаченько до Вістуні прибувай, прибувай!". З хати вийшла мати і промовила до подорожніх: "Заходьте, не минайте світку нашого. З Богом стрінемо, з Богом проведемо".

У хаті пахне степом – глиняна долівка заслана соломою чистою. Господиня з льоху принесла молока свіжого. Стіл усланий білою скатертиною, на ньому лежить житній хліб. На лаві, біля помийниці, стоїть відро з водою, тут же дерев'яна миска, на кілку – свіжий рушник.

Єпископ Адальберт перехрестився, підніс до рота скибку пахучого хліба, та побачивши, що Радогост миє руки, поклав хліб і також помив руки. Мати до гостей: "Їжте на здоров'я. Чим багаті, тим і раді". Діти сидять тихо. Мати їм завжди казала – розгнівити гостя те саме, що й Бога розгнівити...

* * *

Залишаючи Київ, єпископ Адальберт сказав: "У вас розвинена любов до краси. Тіло ваше й душа ваша вгармовані природою. Не кожен народ збагачений такими скарбами. Помітив я, що ваші дівчата виводять веснянки за ходом Сонця, і квіти голівки повертають за ходом Сонця.

Живете ви на пребагатій землі. Ідучи до вас, я боявся, що ви стрінете мене й заколете, спечете на вогнищі й з'їсте, славлячи богів своїх. Тепер можу сказати, що ваші боги мають таку добру вдачу, як і ви.

У вашій мові чую – "вже стало на світ благословлятися", "іде дощ", "земля-мати". Ваша мова – це поезія. Ваша віра – це пісня душі вашої. Щоб навернути вас на віру іншу – треба вашу вдачу змінити, або ув'язнити вас. Та мені не хотілося б, щоб такі люди як кияни, зіпсували свій спосіб життя.

Оповім же царю Оттону, що Русь гордо сказала мені: "Пощо нам чужого Бога, свій Бог стоїть біля порога!"".

Віщий Радогост подарував єпископові на прощання десять гривенів (чотири кілограми срібла) і з кілограм золота...

Коментарі









© 2007 - 2020, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua