Народні блоги
http://narodna.pravda.com.ua/history/4b6d3c47457b9/

Маловідомі великі українці

Анатолій Авдєєв | 6.02.2010 11:54

Одного ранку мешканці Кіровограда, прокинувшись та вийшовши на вулицю, побачили, що вулиця Калініна зветься вулицею Шульгіна. "Хто такий Шульгін?" – перепитували один у одного, а знали відповідь одиниці та ті хто вночі за допомогою фарби перейменував вулицю. Такий метод використали вдруге, бо ще й досі один з будинків міста стоїть на вулиці Соборні

Маловідомі великі українці
Одного ранку мешканці Кіровограда, прокинувшись та вийшовши на вулицю, побачили, що вулиця Калініна зветься вулицею Шульгіна. "Хто такий Шульгін?" – перепитували один у одного, а знали відповідь одиниці та ті хто вночі за допомогою фарби перейменував вулицю. Такий метод використали вдруге, бо ще й досі один з будинків міста стоїть на вулиці Соборній.

Шульгини – один із найвизначніших родів в українській історії міста Кіровограда. Інформація про цю, без перебільшення, відому родину донесена широким колам центральноукраїнців та й українцями взагалі, є вкрай куцою та обмеженою. Як констатує відомий кіровоградський краєзнавець та історик Сергій Шевченко: дві статті за півтора десятиріччя (!). Глава сім'ї Яків Миколайович був учнем відомих істориків Володимира Антоновича і Михайла Драгоманова, автором "Київської Старини", членом української Старої громади в Києві, політичним засланцем до Сибіру, а наприкінці 1893 року отримав направлення на посаду контролера Єлисаветградського відділення держбанку Росії, яке саме відкривалося у місті. Приїхавши до міста з двома дітьми, його сім'я поповнилася тут ще двома. Син Олександр, який прибув до міста у п'ятирічному віці, в еміграції напише цікаві спогади про єлисаветградський період.

Яків Шульгин згодився проміняти київську атмосферу, оскільки там не міг через "неблагонадійність" влаштуватися на роботу. Посада ж у банку давала добре матеріальне утримання. Проте останнє не компенсувало інтелігентній українській (мама Любов походила з козацько-старшинських родин Полтавщини) родині затхлу провінційну атмосферу міста, де було мало двоповерхових будинків, садки не виходили на вулиці, "населення складалося з великої кількості урядовців, часто росіян або зрусифікованих малоросів, з міщанства, яке говорило здебільше мішаною мовою (тобто місцевим суржиком, що є у вжитку і донині) та з великої кількості євреїв, ремісників і комерсантів. Але це був і військовий центр..."

Далі з спогадів сина Олександра можна дізнатися, що друзів серед своїх колег Яків Миколайович не завів, за винятком першого директора Слободзінського (якого втім невдовзі кудись перевели), "не було там ані одної дійсно інтелігентної людини, з якою можна було б одвести душу. Не кажу вже, що не було нікого, хто б цікавився українською справою, а багато серед них було зайд з півночі". Олександрові запам'яталися прогулянки до скверу, де в будці продавалася "Зельтерська вода" із солодкими червоними, зеленими, жовтими сиропами, "яка так приємно б'є в ніс". Любив хлопець ходити і до "своєрідного парку, де був великий простір (полігон), на якому виконували свої вправи на конях юнкери. Я любив коней, і це була для мене велика розвага. Багато було й інших радощів, як різні родинні свята, а особливо... український театр".

Майбутній герой Крут, молодший брат Олександра Володимир Шульгин розвивався швидко. "Не по літах був розумним хлопчиком і мав до того дивний слух: міг дуже правильно співати багато пісень, звичайно українських, як і всі ми в родині, вже з самого малку, був "патріотом"... На нашу українську мову звертали в Єлисаветі особливу увагу. Це так було дивно! А мама, як колись на селі, часто ходила навіть у місті в українському вбранні. І росіянки говорили: "Странная дама, ходит в малорусском костюме, ведёт детей за руку и говорит с ними по-малорусски!" Одного разу, як згадувала донька Якова Шульгина Надія, Карпенко-Карий запитав у неї, чи вона завжди говорить українською. Почувши ствердну відповідь, "похвалив і сказав, що так і треба, що це дуже добре..."

"Як не виглядав тоді сумно Єлисавет, – пише Олександр Шульгин, – однак... були хоч спорадичні прояви українства... Не... був пусткою в українському відношенні... подекуди і за час перебування там моїх батьків". Справжнім великим приятелем цієї сім'ї був українофіл, лікар Афанасій Михалевич, сім'я якого мешкала біля Успенського собору. З ним Яків Миколайович обговорював проблеми національного відродження, історії, його запрошував до себе на українські вечори. На них бували й Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський, Микола Садовський, Євген Чикаленко, Микола Вороний, Софія Тобілевич. Мемуарист згадує про приятельські стосунки його батьків з Іваном і Софією Тобілевичами. Одного разу в них удома співав "Ой що ж бо то й за ворон" брат Івана Панас Саксаганський. Шульгини з дітьми часто ходили на вистави корифеїв театру, під час одного з бенефісів вони піднесли Карпенку-Карому, Саксаганському і Ліницькій подарунки.

Олександр, Володимир, їхні брат і сестра виховувалися на розповідях батька (історика за фахом) про запорозьке козацтво, українських гетьманів, на читанні мамою творів Тараса Шевченка, Івана Котляревського, Леоніда Глібова, Миколи Гоголя. Національне почуття мама намагалася пробудити не лише у дітей, а й у студентів, гімназистів, які тяглися на вогник "інтелігентної чисто української родини".

"У 1898-99 роках батько ставав усе більш і більш нервовим. Атмосфера банку ставала йому все більш нестерпною. Саме тоді банк почав будувати свій власний гарний будинок у центрі Єлисавета. І батькові здавалося, що директор і його ближчі урядовці хочуть на цьому "нагріти руки". Чи тільки здавалося, чи як контролер він міг на це мати якісь підстави, – не знаю. Але одного дня, за повною згодою мами, він подав у відставку... Ми переїхали до Києва," – закінчує спогад про Єлисаветград Олександр Шульгин.

Але головне в цій родині не тільки те, що вона глибоко українською, а те ким потім стали Олександр та Володимир Шульгіни. Олександр став членом Центральної Ради та першим міністром зовнішньополітичного відомства Української Народної Республіки, а молодший брат Володимир героїчно поліг під Крутами, захищаючи Батьківщину в нерівному бою проти війська Муравйова.

На жаль, викривлена кіровоградська топоніміка і досі не вшанувала імена визначних земляків, пропонуючи повертати лише назви вулиць часів російського поневолення. Ініціативи громадськості про увічнення пам'яті Шульгіних зустрічають мовчанку з боку влади.А стосовно прізвища Шульгін, є небезпідставна версія її російської підробки з українського Шульга. Якби прізвище мало російське коріння то було б Лєвшин (шульга російською – "лівша")

Коротка довідка: ШУЛЬГИН (Шульгін) ЯКІВ МИКОЛАЙОВИЧ (19.2.1851 – 1 (14).1.1911) – український історик, громадсько-культурний діяч, педагог. Н. у Києві. У 1874 закінчив історико-філологічний ф-тет Київського ун-ту. Учень В. Антоновича і М. Драгоманова. Викладав у київських і одеських гімназіях, був членом "Старої громади". У 1874 за участь в українському національному русі Ш. заарештовано і вислано на 4 роки до Красноярська. Після повернення із заслання працював у банку в Єлисаветграді. У 1899 повернувся до Києва, де викладав історію у гімназіях, співпрацював у "Киевской старине". Ш. був дійсним членом Наукового товариства ім. Шевченка у Львові, членом Історичного товариства Нестора-Літописця та членом-засновником і секретарем Українського наукового товариства у Києві. Автор праць з історії Лівобережної України 2 пол. 17-18 ст. На основі документальних матеріалів глибоко дослідив найбільше гайдамацьке повстання у Правобережній Україні – Коліївщину. Основні праці: "Україна після 1654 р." (1899), "Нарис Коліївщини за неопублікованими і опублікованими документами 1768 і ближчих років" (1890), "Правда про Коліївщину польського історика Корзона" та ін.

Шульгін Олександр Якович

Шульгін Олександр Якович

ШУЛЬГИН (Шульгін) ОЛЕКСАНДР ЯКОВИЧ (30.7.1889 – 4.3.1960) – громадський і політичний діяч, історик і публіцист. Дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Народився у селі Сохвине Хорольського повіту Полтавської губернії. Походив з козацько-старшинського роду, що мав родинні зв'язки з Полуботками, Скоропадськими, Самойловичами, Апостолами, Устимовичами. Син Якова Шульгина. У 1908 році вступив на природничий, в 1910 році на історико-філологічний факультет Петербурзького університету. Після закінчення у 1915 студій залишився в університеті для підготовки до професури. Одночасно викладав у педагогічних училищах і гімназіях Петербурга. Активний діяч українського земляцтва, ініціатор створення Союзу українських студентських земляцтв у Росії. Член Української радикально-демократичної партії (з квітня 1917 – Союзу українських автономістів-федералістів, з вересня 1917 – УПСФ). Член ЦК УПСФ. У 1917 делегований Українською Національною Радою до Петроградської Ради робітничих і солдатських депутатів і Української Центральної Ради. З липня 1917 – член Малої Ради. З липня 1917 до січня 1918-генеральний секретар міжнаціональних справ. Ш. був одним з авторів Статуту Вищого управління Україною, організатором З'їзду народів Росії в Києві. Діяльність Ш. на чолі зовнішньополітичного відомства УНР сприяла міжнародному визнанню України як незалежної держави. У січні-лютому 1918 входив до складу української делегації на переговорах з представниками країн Четверного союзу у Бересті (див. Берестейський мир 1918). У період Гетьманату – член міністерства закордонних справ, посол Української Держави в Болгарії, голова політичної комісії української делегації на мирних переговорах з радянською Росією. У 1919 входив до складу делегації ЗУНР-ЗО УНР на Паризькій мирній конференції 1919-20. У 1920 – голова делегації УНР на 1-й Асамблеї ліги націй у Женеві, у 1921 – голова української надзвичайної дипломатичної місії в Парижі. У 1926-36, 1939-40, 1945-46 – міністр закордонних справ, 1939-40 – голова уряду УНР в екзилі. У 1929-39 – голова Головної Української еміграційної ради. У 1923-27 – професор Українського вільного університету і Українського Високого педагогічного інституту в Празі. Засновник і голова Українського академічного товарства в Парижі (1946-60). Один з організаторів і віце-президент (1952-60) Міжнародної вільної академії наук у Парижі. З 1952 – заступник голови НТШ в Європі. Помер у Парижі. Наукова діяльність пов'язана з вивченням новітньої західноєвропейської історії: "Нарис новітньої історії" (1925), "Уваги до розвитку раннього капіталізму" (1930); проблемою генези нації: "Походження модерного національного духу і Жан Жак Руссо" (1937; фр. мовою), "Історія та життя" (1957; фр. мовою). Низка публіцистичних праць, присвячена історії національно-визвольного руху – "Політика" (1917), "Україна і червоний кошмар" (1927; фр.мовою), "Україна проти Москви" (1935; фр. мовою), "Без території" (1934), "Державність чи Гайдамаччина" (1934).


© 2007 - 2020, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua