Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації

Тричі мені являлась любов...

Наташа Максюк | 28.10.2009 03:50

5
Рейтинг
5


Голосів "за"
6

Голосів "проти"
1

Непохитний воїн духу,каменяр,революціонер,на перший погляд-людина міцного душевного гарту,залізної волі,яка затисла в твердий кулак усякий вияв ніжного почуття.

Тричі мені являлась любов...
Тричі мені являлась любов...

Не знаю, що мене до тебе тягне,

Чим вчарувала ти мене, що все,

Коли погляну на твоє лице,

Чогось мов щастя й волі серце прагне...

Непохитний воїн духу,каменяр,революціонер,на перший погляд-людина міцного душевного гарту,залізної волі,яка затисла в твердий кулак усякий вияв ніжного почуття.Та прочитавши збірку "Зів'яле листя" ми відкриваємо для себе зовсім іншого Франка:трепетного і вразливого,тривожного і покірного,здатного на велику любов і глибоке страждання.Нещасливе кохання видобуло з його душi трагiчнi вiршi збiрки "Зiв'яле листя". Тричi вiн кохав, i тричi не знаходив вiдповiдi й розумiння. "Тричi менi являлася любов", – пише поет.

"ОДНА НЕСМІЛА, ЯК ЛІЛЕЯ, БІЛА...". Перше кохання Івана Франка зародилось у прикарпатському селі Лолин. Саме там 18-річний гімназист, який із роками сягнув висот геніальності й мав успіх у жінок, закохався в молоду попівну Ольгу Рошкевич.У далекому 1874-му гімназист Іван Франко вперше приїхав у невеличке бойківське село Лолин. Сюди він завітав у гості до свого товариша по навчанню Ярослава Рошкевича, сина місцевого священника. Саме цією стежиною Іван прямував до хати родини Рошкевичів. 1876 року двадцятирічний Іван Франко вже офіційно попросив батьків Ольги її руки. Попри те, що чоловіка в Австро-Угорщині вважали повнолітньою особою у 24 роки, а дівчину – у двадцять, його пропозицію прийняли. Однак вирішили, що наразі Івана й Ольгу вважатимуть зарученими, а весілля справлять тоді, коли Франко вивчиться й отримає посаду. Він щасливий повернувся з тих освідчень додому – і раптом його заарештували. Всі розгублені, заскочені, сподіваються, що це непорозуміння. Але коли батько Ольги Рошкевич – а він був грамотною людиною – врешті усвідомив, що чекатиме на його доньку поруч із Франком, він активно спротивився тому, щоб вони пов'язували свої долі".Поривати зв'язків із Франком вона категорично не хотіла. Заявила рідним: або Франко, або піде в монастир. Оскільки батько заборонив Ользі будь-яке листування з Франком, паралельно домовившись на пошті, аби всю кореспонденцію віддавали йому в руки, то між Львовом і Лолином почали курсувати товариші, які передавали книжки, де були підкреслені окремі букви. Потім по кілька днів Ольга із сестрою Михайлиною ті букви визбирували у слова, і так зв'язок між закоханими не поривався. Врешті-решт, Ольга втекла з дому спочатку до вуйка, а далі – до Львова до Івана Франка, де вони вирішили поєднатися перед Богом, якщо люди забороняють їм це зробити. Коли про це дізналися батьки, то була велика ганьба, Ольгу почали вважати пропащою на добру партію. Але в житті іноді трапляється щось непояснювальне: брат письменниці Наталії Кобринської Володимир Озаркевич запропонував Ользі свою руку й серце. Довго роздумуючи, а потім порадившись із Франком, Ольга таки вирішує вийти заміж за Озаркевича, який обіцяв їй цілковиту волю. Практично шлюб між Ольгою і Володимиром був фіктивним. Навіть був такий випадок, що у 1880 році Ольга домовилася з Франком про те, що кілька днів проведуть у Коломиї. І Володимир сам привіз Ольгу на це побачення, а за кілька днів забрав. Ольга потім написала, що з Іваном Франком їй було дуже добре і що Озаркевич – це фіктивна особа, якій узагалі заборонено входити до її кімнати.Не знаю, напевно, це такими високими людьми вони всі були. Хоча, думаю, Озаркевич справді Ольгу любив і керувався принципом "терпіння і труд все перетруть". Взаємини Ольги та Володимира врешті налагодилися, хоча від цього моменту вона почала звинувачувати Івана Франка в тому, що якби він дійсно хотів із нею одружитися, він би це зробив, а так злякався, втік, а вона заради нього була готова на все. Страждала Ольга, страждав Іван Франко, який писав, що любов до Ольги Рошкевич промучила його десять літ. Але відколи дівчина офіційно вийшла заміж, Франко формально почав шукати собі розраду в інших жінках. А Ольга до кінця життя звинувачуватиме його в малодушності стосовно неї.

"ЯВИЛАСЬ ДРУГА – ГОРДАЯ КНЯГИНЯ..."- донька емігрантів, учасників невдалого повстання 1863 року, які після років блукань Європою врешті отримали дозвіл осісти в Галичині,Юзефа Дзвонковська зі Станіславова.

Ця історія почалась давно, в задушний день 1 листопада 1880 року на невеликому станіславському цвинтарі, де зібрались мешканці міста вшанувати пам'ять померлих. Перед його очима з'явилась прекрасна золотокоса полячка, в яку був закоханий весь Станиславів (нині Івано-Франківськ). Іван просив її руки й серця. Юзефа відмовляла усім, відмовила і йому. Та лиш йому одному сказала чому. Вона мала спадковий туберкульоз і знала, що не проживе довго. Юзефа – єдина любов Франка, якій він не докоряв. Дізнавшись про причину відмови, лиш сказав:"Гаразд, можете не любити мене, але ж навіщо взагалі вбивати в собі любов, полюбіть хоч когось!" Юзефа заміж не вийшла й померла тридцятилітньою.

Є підстави говорити, що ініціатива у взаєминах Франка і жінок завжди належала йому. Він мав настільки сильну харизму, щось таке "а-ля казановівське", що будучи не вельми привабливим зовнішньо, проймав жіночу душу до найпотаємніших глибин. Цікаві факти, що чимало з наближених згодом до нього жінок, читаючи його поезію, уявляли Франка як Аполлона і обов'язково як брюнета з голубими очима. А коли бачили вперше, то дуже розчаровувалися. І лише з часом прив'язувалися до нього надовго.

"ЯВИЛАСЬ ТРЕТЯ...- І ОЧАМ ПРИЄМНО..."- Целіна Журовська – по чоловікові Зигмунтовська...Життя якої теж, до речі, не можна назвати щасливим. Це була звичайна міщанка, ефектна, красива, що сиділа у віконечку на пошті і яку не проймали писані їй під псевдонімом "Стефан Маєвський" листи Франка, ні його залицяння, ні його увага. Вона була вихована у твердому шовіністичному дусі, дуже меркантильна і зі своїм уявленням про те, якого чоловіка слід шукати. Такого знайшла – високого, дуже симпатичного брюнета з голубими очима, при дуже доброму становищі (працював суддею) і хороших характеристиках. Але одне було погано: дуже пив. Якось восени напившись, провалявся в болоті на вулиці, застудився і помер. Целіна лишилася на маленьку пенсію з двома дітьми. Цікаво, що будучи цілковито байдужою до Франка і згодом до пам'яті про нього, вона намагалася його приязнь до себе та його ім'я усіляко використати за кожної ліпшої нагоди. І так і було. Сина виганяють з гімназії – Франко поможе, матеріальна скрута – він грошей дасть. Однак є кілька історичних фактів, які цю жінку дуже підносять:коли Франко захворів, його треба було повезти в Ліпік. І попри те, що були уже дорослі діти, друзі, знайомі, повезти Франка – а на той час він був геть безпомічним, узагалі не керував руками, погоджується саме Целіна. Під час Першої світової війни, коли сюди нагрянули солдати, у невеличкий дім Франка ввели 200 солдатів на постій, які з його хати зробили клозет. Не маючи більше сил існувати в таких умовах, Франко знаходить свого шкільного товариша і тимчасово переходить жити до нього. І вибирає цього товариша так, що по сусідству живе Целіна Зигмунтовська. Оскільки у товариша в домі уже теж нема жінки – його дружина померла, обоє ходять обідати до сусідки Зигмунтовської (Ольга Франко на той час перебуває уже в божевільні). Згодом Франко забирає Целіну з дітьми до себе, і вона стає в його домі домашньою робітницею. Але грубий прагматизм та меркантильність цієї жінки змушують Франка змінити щодо неї хід своїх думок. Целіна з'являється в його домі ще раз, але він вказує їй на двері. Є дані, що Целіна померла на початку 40-х років, але де її могила – не відомо.

"Узагалі цікавий факт, – каже Роман Дмитрович, – жодна жінка, яка мала почуття до Франка, потім не була щасливою. Супертрагічною є пам'ять про них. До нас приїздила внучка Ольги Рошкевич, Марія, нині вже покійна, й розповідала, що бабця до кінця свого життя дуже шкодувала за Франком, не любила свого чоловіка та вважала себе дуже нещасливою. Вона рано овдовіла – 1912 року (а померла 1935-го), й доживаючи віку при родині сестри Михайлини, повністю відкинулася від світу, а тільки сиділа й перечитувала листи Франка, просила рідних, коли помре, покласти їх у домовину. Попри те, що Уляна Кравченко вийшла заміж, її творчість постійно пов'язана з Франком і подекуди має фатальні риси. Жахливо склалася доля Климентії Попович. Вона теж вийшла заміж, але її чоловікові постійно здавалося, що дружина недодає йому уваги, тож він страшенно знущався з неї. Климентія збожеволіла, коли її чоловіка як попа розстріляли в неї на очах. Надягнувши ковдру на голову, жінка пішла блукати селами й померла в Новосілках, де її похоронили як приблуду. Ольга Білинська так і не вийшла заміж, хоча мала гарні варіанти, а тепер навіть не знаємо, де її могила. Швидко зійшла зі сцени життя Юзефа Дзвонковська, так нічого й не лишивши по собі, навіть фотографії, щоб прийдешні могли побачити, якою вона була".

ЖІНКА, КОТРА БУЛА ПОРУЧ...

"З теперішньою моєю жінкою я оженився без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою, і то більш освіченою, курсисткою. Певна річ, мій вибір був не архіблискучий, і, мавши іншу жінку, я міг би розвинутися краще і доконати більшого, ну та дарма, судженої конем не об'їдеш".

Іван Франко ніяк не міг знайти собі наречену в Галичині, хоч мав уже тридцять років. По-перше, ставив високу планку – мала бути українкою, мати вищу освіту та ще бути принадною, а по-друге, іти за Франка, який то з тюрми, то в тюрму, дівчата не особливо прагли. Життя тече своїм плином. І в 1885 році Франко їде до Києва з метою організувати видання нового журналу, де зможе друкувати все, що захоче, бо в Галичині таких можливостей немає. Там уперше зустрічає Ольгу Хоружинську, в якої за плечима навчання в Інституті шляхетних дівчат, в реаліях студіювання на Вищих жіночих курсах. Франкові подобаються її енергія, розум, розмах, і він розкриває їй своє зацікавлення нею. Згодом сам напише, що не любов одружила їх, а розрахунок: у своїй дружині хотів бачити передусім свого помічника і друга, а потім решту.Страшенно Ольга його кохала,та коли її родина про це довідалася, то була шокована. Така гарна, така розумниця – і тут якийсь задрипаний Франко, який у Галичині має просто жахливу репутацію. Родичі організували Ользі поїздку до Львова, аби вона на власні очі переконалася, хто такий Франко, якого всіляко ігнорують, не пускають у сфери, в яких вона звикла жити, бідак, який бореться із життям направо і наліво.Життя Хоружинської теж склалося трагічно. У Львові вона була одинокою. Спілкувалася з тими, з ким товаришував її чоловік. Однак майже всі ці люди ставилися до неї упереджено. Глибоко переживаючи все, що відбувалося не лише у власному житті, а й у житті Франка (зокрема, коли наприкінці ХІХ століття його почали дуже цькувати за статтю "Поет зради", в якій він мовив про подвійну мораль поляків, не дали змоги працювати у Львівському університеті, коли їм перед вікнами виставляли опудала, де писали "Іван Франко" та різні непристойності, коли кожна "патріотка" вважала за обов'язок плюнути в бік Франка, коли їхнього улюбленого сина Андрія вбив камінь, який кинули у Франка), Ольга Хоружинська захворіла психічно. На похоронах чоловіка вона не була, оскільки з психіатричної лікарні вийшла лише 1919 року. Померла одинокою першого тижня окупації Львова. Але єдина з усіх могла сказати: "Саме мене він обрав за дружину"...

Скромний маленький надгробок на Личаківському цвинтарі. Коли сонце хилиться на захід і його промені пробиваються крізь густі крони дерев, довга тінь од скелі з його могили пригортає її могилу. Вона з ним завжди.










© 2007 - 2020, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua