Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації
країна   вкраїна   україна   назва нашої землі   скити

УКРАЇНА – назва нашої землі з найдавнішніх часів.

fudziyama | 20.06.2009 03:15

1
Рейтинг
1


Голосів "за"
8

Голосів "проти"
7

Полягти в боротьбі за волю Батьківщини чи за визволення й свободу свого народу вважається в усіх народів за найпочеснішу смерть. Вона каже про патріотизм і самопожертву за рідний край і народ. Імена цих полеглих борців і діячів у великій пошані і прославляються. Так твориться народний культ героїв і діячів – патріотів, а за ними і школа та приклад

УКРАЇНА – назва нашої землі з найдавнішніх часів.
Історія України

Е.Приходько.

УКРАЇНА – назва нашої землі з найдавнішніх часів.

І. Вступ.

ІІ. Старі назви.

ІІІ. Слово "країна" "вкраїна", "україна".

1. Старослов'янське слово "КРА".

2. Префікси "У" і "В".

3. Кінцівка "ЇНА".

3. Інша версія походження слова "україна".

IV. Процеси формування Української держави та християнства згідно зі свідченнями арабських та візантійських джерел IX ст.

V. Висновок.

VІ. Перелік використаної літератури.

І. Вступ

Полягти в боротьбі за волю Батьківщини чи за визволення й свободу свого народу вважається в усіх народів за найпочеснішу смерть. Вона каже про патріотизм і самопожертву за рідний край і народ. Імена цих полеглих борців і діячів у великій пошані і прославляються. Так твориться народний культ героїв і діячів – патріотів, а за ними і школа та приклад патріотизму для нащадків. Так виховуються історична пам'ять народу і складаються національні традиції й легенди про чини патріотів, яких не забувають.

Патріот любить Батьківщину, свій народ і рідну культуру – свободу, право, мову, побут й інші блага своєї народності, віддається службі їй всією душею, дбає про вищий розвиток і процвітання її, присвячує й віддає їй себе, захищає й обороняє її від ворогів усіма силами, жертвуючи й своїм життям. Він дбає за державність, самостійність, незалежність, свободу й культуру та добробут свого народу. Патріотизм вважають за одну з найвищих категорій моралі; він вимагає любові, активності, посвяти й самопожертви на благо рідної землі й народу. Патріоти мають у нагороду за це у Батьківщини, народу і нащадків найглибші почуття вдячності: вони стають прославленням у науці й прикладом для всіх бути такими. Іпатіївський літопис описавши заслуги Переяславського князя Володимира Глібовича, що жертвував собою, обороняючи Україну і український народ від Половців, а в 1187 році, застудившись в поході проти них, умер, закінчує похвалу князеві словами: " Онем же Україна много постонала" (плакала, журилася, жалкувала). Так і народна пісня про смерть Морозенка, оборонця рідної землі й борця за свободу, каже: " За тобою, Морозенку, уся Україна плаче". Добра слава стоїть на добрих ділах на благо народу й рідної землі.

А чи знаємо ми достовірно, з відкіля назва нашої країни походить. "Україна" славетна наша! Хто придумав назву? Спробуємо разом дослідити це.

ІІ. Старі назви

Походження слова "країна", "вкраїна", "україна" губиться в темряві античних віків. Знаходимо його і у слов'ян у Приадріятиці. З цього слова утворилася для території й населення назва "Вкраїна", "Україна" так само, як із слова "поле" утворилася для давнішої Київської держави назва "Поле". А для її населення назва "Поляни". Тоді це був лише невеликий трикутник коло Києва. Ця назва старіша за Русь, бо Русь з'явилася лише в VIII столітті, коли виказала себе походом на Сурож (Судак у Криму) з князем Бравликом коло 750 – 760 року, за 100 років до легендарного Рурика. В літопису читаємо: "Поляне, іже нині зовомая Русь", а раніше звалися лише Полянами. Велика давнина імені "Україна" стала причиною труднощів у питанні про походження його, без сумніву слов'янське. Історична пам'ять не зоставила про це ні легенди, ні згадки. Але ясно, що назву утворила з слов'янського матеріалу українська психологія.

Воскресити походження античної назви народу чи країни часто буває майже неможливим, коли давній час згладив пам'ять, спогади, свідоцтва й необхідні факти, та через труднощі установити, хто і де саме був творцем назви, чи хто, звідки, за яких обставин, для чого приніс її, коли саме, за яких умов життя, для чого, з яких причин, на основі яких прикмет і яка свідомість творила назву, які були тоді матеріальні умови життя, зв'язки, оточення, впливи, потреби й т. д. Коли пам'ять про походження назви загубилася, а самопізнання й свідомість цікавляться й докопуються, то для задоволення потреби знати минувшину творилися часто легенди, іноді дуже поетичні, влучні і в той самий час такі обманні, що приймаються за правду. Частіше ж подаються всякі здогади, і тільки наука старається своїми методами знайти істину. Що торкається фактів народної творчості, то тут звичайно й традиції зостаються ще рідше, тому справа ще тяжча для вирішення. Велику роллю для дослідника, як ключ, тут повинна відігравати психологія народної творчості. Все це річ складна, дуже небезпечна від помилок і часто навіть не вирішима через неможливість воскресити всі необхідні для того факти давньої минувшини і її таємниць. Найлегше дошукатися в тих випадках, коли творцями назв були Греки або коли творчість ішла в площині грецького культурного впливу чи грецькою психології, бо грецьке уявлення й творчість характеризуються надзвичайною конструктивністю, реальністю, зв'язками з природою й фактами дійсності. В українських питаннях давнини і воскресіння минулого треба брати на увагу, що на українську слов'янську стару культуру мали великий вплив Греки, Римляни, Кельти з їх культурами. Культура Кельтів була під великим впливом грецької й римської культур. Взявши на увагу наукові факти, проф. М. Грушевський зробив цілком вірний висновок, що українська культура є західно – європейська і стоїть у тісному зв'язку "з кельтською культурою Подунав'я". З цим вимусимо рахуватися і в розвідці про назву "Україна". Легенд про походження цієї назви не маємо.

Як треба приглядатися навіть до дріб'язку, щоб уникнути помилки, може служити прикладом помилка грецького письменника ХІІ ст. Фесалонікійського митрополита Євстафія в його "Коментарії до землеопису Діонісія". Ми саме на це звертаємо увагу тому, що й дослідники назва "Україна" ігнорували другу форму цієї ж назви й самі собі закрили шлях до істинного вирішення, не звернувши уваги всього на всього на одну початкову літеру "В", на форму "Вкраїна". Євстафій пише: "Скитами вони звуться або від шкір, в яки зодягаються, або од сердитися, бо вони гнівливі, або від імені Скита, сина Геракла". Ні однієї з цих указівок не можна причепити спеціально до скитів. Геродот, переказуючи легенду про походження Скитів, у частині про те, що їм упали з неба "плуг, ярмо, сокира й чаша", відмітив характерні для скитського побуту, слово "чаша" передав по грецький цілком помилково. Скитська чаша мала широкий верх і вузьке дно, а грецька – це чаша з вужчим верхом і вузьким дном, як раз навпаки. Чаші у Скитів робили з черепів убитих ворогів; така чаша могла мати тільки форму широкої в горі і вузької внизу. Форма ця дала підставу й попівську камилавку на голову, шапочку, називати "скуфією". В скитському побуті чаша відігравала таку поширену і важливу роль, що спричинилося до того, щоб і народ з цією прикметою називати Скитами. Ця назва пішла від греків для чужого ім. Народу за прикметою вжитку тим народом чаші з широким верхом, поширилася й вважається й досі за скитське, слово, а воно грецьке. І тому вчені й досі шукають пояснення цієї назви інших мов цілком марно.

Так не знайдуть його й ті, що шукають пояснення для назви "Україна" з московської мови від виразу "у края", ігноруючи форму "Вкраїна", що її ніяк не дасться вивести від "у края", а по – московські "в края" сказати не можна.

Територію нинішньої Франції займали Кельти, які потім називалися також Галлами. Юлій Цезар пояснив, що Кельтами вони звуться у своїй мові, а "в нашій мові вони звуться "Galli" – це в перекладі означає "півні". В кельтів був культ півня і за цією прикметою їх Римляни прозвали півнями.

У Греків повно назв народів за характеристичними прикметами, які впадають в око.

Найстаріші відомості про Україну та про назви її населення і зайнятих ними земель ми маємо від давніх грецьких поетів, нар одописців, істориків і географів. Багато відомостей нам зоставив Геродот. Його праця зветься – Історія Геродота Галікарнаського. З його опису скитська територія являла собою приблизно нинішню етнографічну Україну з формою чотирикутника. Пануючим тут було плем'я Царських Скитів, а за ними і підлегла їм територія називалася Скитією.

Перечисливши народи і вказавши, де вони сиділи, Геродот назвав народ Будінів (Вудінів), русявий блакитноокий, приблизно на території Харківської, Полтавської, Чернігівської, Київської, Подільської, Волинської областей до Полісся. Межи Будінами оселилися Гелони, греки, що вийшли з грецьких міст і пробралися до Будінів, найшвидше річкою Дністром. Вони збудували собі дерев'яну фортецю й город з назвою "Гелон". Гелони розмовляли двома мовами – скитською і грецької, але мішано, шанували грецьких богів.

Інші грецькі письменники, наприклад Діоніс (ІІ в.), Євстафій (ХІІ в.) також писали про Гелонів. Євстафій пише "Гелони – Сарматська держава".

Виходить, що Гелони – це осілі Греки в північно – західній Україні, які змішувалися з місцевим населенням кровно й культурно, жили з хліборобства, садівництва і полювання, мали державну організацію на чолі з царем і свій політичний центр Гелон. По можливості старалися держатися грецької культури й мали вплив на тубільців такий, що Греки і Буднів називали Гелонами. Очевидно, що Гелони, як Греки, давали грецькі топографічні назви довкола свого центру. За цією прикметою такою місцевістю для Гелонів з масою грецьких назв була Полянська земля. В трикутнику її маємо старі назви: Канів, Халеп'я, Трипілля, Китаїв, Василів, і в легенді про походження Києва персоніфіковані назви: Київ, Славика (Щекавиця), Хоревиця, Либідь, Дір., Аскольд. Всі ці слова ми знайшли в грецькій мові, а деякі являють собою двійчатки назв із Греції. Звертає на себе увагу й той факт, що літописець дав населенню Полянського трикутника особливо вигідну характеристику в порівнянні з Сіверянами, Древлянами, й іншими слов'янами. Це вказує на домішку до місцевих слов'ян у Київщині людей вищої культури і вплив її. Судячи з назв, цією домішкою були Греки. Геродот розповідає про Скитів Анахарсіса і Скіла, що перейняли собі звичаї і культуру Греків. І от, Греків не стало в Київщині вже з тисячу років, а їх назви зосталися і живуть, як українські.

Для нашого Канева (Канова) маємо старого грецького двійчатка в гирлі річки Нілу, де грецький сторожовий пункт називався Кановос. Наше Халеп'я біля Києва – це з грецького халепа, лихо, біда. Трипілля під Києвом – маємо на Малоазійському березі Чорного моря для грецького міста Тріполіс – три городи, три укріплення. Для Китаєва під Києвом маємо двійника в Криму поруч з Феодосією. Так і Василів є назвою грецького походження. Персоніфікації в легенді про походження Києва всі грецькі.

Професор В. Данилович Київщиною назвав землю Полян і Древлян. Спільність археологічних знахідок у Києві і Каневі вказує, що тут жили ті самі люди. В північній частині Київщини знайдено знаряддя здебільш звіроловного населення, а в південній – бойову зброю вояків. У Халепі й Трипіллі військову зброю – вказівка на вояків. Люд осілий, примушений боронити себе, землю. Похоронні обряди і антропологічні данні вказують, що населення Київщини слов'янське, українське, з домішкою чужинців. Геометрична орнаментика на посуді вкраїнська. Фінської орнаментики (звіриної) тут немає. Значить – московської народності тут не було. Геометрична орнаментика на посуді вкраїнська. Фінської орнаментики (звіриної) тут немає. Значить – московської народності тут не було. Похоронній обряд і археологічні та антропологічні данні показують, що Україна в Київщині, та й в взагалі в Західній Україні є автохтонним населенням, тубільцями, а Фінів – Москвичів тут не було. Українці та Морквини чужі один одному народи.

За влучним виразом кн... В'яземського: "Язик є сповіддю народа, в нім чується його природа, його душа і побут рідний". В цій площі і беручи на увагу архаїчну простоту, треба шукати і пояснення назви "Поле", "Поляни", і чому ця назва далі київського трикутника не поширилося, а з кінцем Х ст. зникла, хоч Полянська земля з Києвом для завойованих і "примучених" земель стала осередком і політичним центром, і чому народна назва "Україна" покрила собою назви Полянської, Древлянською, Сіверянською, Волинською, Галицькою землями – взагалі етнографічну територію українського слов'янського племені, як назва соборна. Русь була лише політичною назвою для цього племені і ширилася тільки на завойовані частини України.

Коли саме появилася назва "Поле", "Поляни", "Київ", "Кияни" – ми не знаємо. В письменних пам'ятках ці назви вжито без означення часу появи їх, але раніше, як назви "Русь" і "Україна". В Київських літописах появу Русі відмічено початком царювання в Візантії Михайла – 852 роком.

З Київського літопису виходить: 1) що Поляни жили, над річкою Дніпром на Київських горах у лісі й великому бору, де полювали на звірів і тому називалися "Поляне", від чого й пішла назва "Поляне Кияне". Їх осі дох на горах і в лісі та великому бору названо "полем" – "в полі сідяху"; 2) що "полем" в літопису названо гори, ліс і бір великий, де населення полює на звірів ("ловяще звір"), промишляє ловами; 3) що Древляне, живучи в лісистій місцевості, через що й звуться Древлянами, мають головним зайняттям хліборобство, обробку поля, нив, землі, але вони не звуться "полянами". На їх території княгиня Ольга данину збирала.

Літопис свідчить, що до появи Русі Поляни, Древляни й Северяни жили мирно межи собою. Таким іменем, що мирило всіх на племінній, етнографічній території, було лише одно: слов'янське соборницьке ім'я "Україна", "Вкраїна", а для населення "Україняни", в новішій формі "Українці", од "вкраїна", "україна", "країна".

ІІІ. Слово "країна", "вкраїна", "україна".

Ми вже зазначили, що назва: "Країна", "Вкраїна" й "Україна" походить од слів "країна – вкраїна – україна" так само, як од слова "поле" утворилася назва "Поле" і для населення "Поляни". Всі три назви "Країна – Вкраїна – Україна" у вжитку є синонімами, а Вкраїна і Україна в літопису і в живій мові є ще й одним словом у двох формах. Таким чином, усі три слова й назви, як і форми їх, одного слов'янського походження. Вони мають один спільний корінь, що є старослов'янське слово "кра".

У старій київській мові, як живий, так і літературний, вживається народні слова: краяти, усікнути, обрубити, урізати, утяти, а також – старослов'янського слова "кра" – одрізок, одрізаний шматок землі, вкраяний окремий шмат землі, уділ, самостійна земля.

1. Старословянске слово "кра"

У старій київській мові, як розмовній, так і літературній, вживання українських народних слів: краяти, усякнути, обрубити, урізати, утяти, а також – старослов'янською слова "КРА" – одрізок, одрізаний шматок землі, вкраяний окремий шмат землі, уділ, самостійна земля.

Слово "кра" зустрічається в староруських пам'ятках, наприклад в Літопису. Це доказує, що в руській літературній мові ХІ ст. воно було добре відомим: "краяти" – відрізати, українською "краяти" і "кравець", руською – "краить" (резать), і словінське krajat з тим самим значенням вказує на спільно слов'янське вживання слова. Ми до цього додамо, що і в чеській мові того ж самого значення слово krajeti – краяти різати, звідси kraj – край, страна, krajina – страна, окрема земля, окрема територія, krajan – земляк.

Корень слів краяти – вкраяти – украяти один – КРА, а в префіксі ненаголошене "у" є те саме, що "в". В цьому тільки і різниця межи словами: країна, вкраїна, україна.

2. Префікси "у" і "в"

Давно вже помічено, що в стародавніх пам'ятках українського письменства звуки "У" і "В" часто заміняють один одного взаємно без зміни значення слів і що це є спеціальною характеристичною особливістю української мови. В російській мові цього не існує. Ці "У" і "В" є характеристичною особливістю й прикметою української мови.

Якщо розглянути слово "окраїна", то префікс "о" цілком іншого значення, ніж "у" і "в", тому і значення слова "окраїна" цілком інше, як "вкраїна", "україна". Ми бачимо, що значення слова "україна", "вкраїна" і "окраїна" абсолютно різні і що ототожнювати їх не можливо, тому й твердити, що "Україна" є означенням "окраїни" не можливо.

3. Кінцівка "їна"

Кінцівка "ЇНА" для слів, яки означають результат чинності, акту, акції: мити – водоьомина, промити – промоїна, руйнувати – руїна, бити, збити – збоїни, вибити – вибоїна, краяти – країна, вкраяти – вкраїна, україна, украяти – україна, окраяти – окраїна.

4. Інша версія походження слова "україна"

Існує ще одна цікава версія походження назви "українці". Російський дослідник В. Макаренко, в своїй книжці "Ключі до дешифрації історії древній Європи та Азії" стверджує, що Київ – це нині Іракське місто Кербела. А самі українці є вихідцями з цих територій.

Їх шлях пролягав від витоку Нілу до Криму і далі на територію нинішньої України. Автор стверджує:

"Україна" та "окраїна" не мають нічого спільного, тобто "україна" – це не край чогось. Етимологічне значення слово "українці", с точки зору автора – "необрізані". В слові "українці" морфема "у" – це частка "не", як грецька "а", морфема "край" має значення "крайня плоть". Тому, якщо ви в черзі спитаєте "Хто крайній?", вас виправлять "Не крайній, а останній". На рівні підсвідомості запитання "Ви крайній?" сприймається "Ви обрізаний?". При цьому практично ніхто не зможе дати пояснення, чому не подобається вираз "Ви крайній?".

З моєї точки зору версія цього автора цілком підтверджує, що "україна" і "окраїна" мають різні пояснення. Походження назви "України" йде не від поняття "окраїна". Треба дуже ретельно досліджувати історичні факти, які дійшли до нас, щоб як можна точніше дізнатися про походження назви нашої країни.

ІV. Процеси формування Української держави та християнства, згідно зі свідченнями арабських та візантійських джерел IX ст.

Традиційні рамки формування української держави сьогодні визначені українською історичною наукою – це IX століття. Руський літопис кінця XI – ХІІ століття вихідним пунктом утворення староукраїнської держави виводить час царювання візантійського імператора Михайла III (842- 867 р.). Так, перший Новгородський літопис відносить "початок землі Руської" до 854 року, "Повість минулих літ" з 852 року "началася прозиватися Руська земля". Через деякий час, наприкінці царювання імператора Михайла, літописи розказують про прихід Рюрика, який засновує нову скандинавську династію руських князів.

Характеризуючи всі ранні руські літописні джерела, видно, що їх основу складають більшою мірою візантійські свідчення про візантійсько-руські відносини.

Для хронології літописцям послужив слов'янський період візантійської хроніки. За свідченнями Амартола, Георгія Мніха, руси вперше згадуються в зв'язку з нападами на Константинополь при імператорові Михайлі ІІІ. В цей же час Бертинські Аннали наголошують, що політичні взаємовідносини Русі та Візантії встановились не пізніше царювання батька Михайла – імператора Феофіла. Якщо зважити дані візантійських джерел про відносини з князем Києм, з князями Аскольдом і Діром, про що згадує "Повість минулих літ", то політичні взаємини Русі з Візантійською імперією слід розглядати у поступальному руслі, починаючи з V століття н.е., брати за основу українську державність з центром у Києві.

За таких обставин "руська історія" України, яку вітчизняні джерела висвітлюють з часу правління варяжської династії, стає короткою, незрозумілою, без жодного факту поступального розвитку. Висвітлювати її як "варяжський переворот" Рюрика і його наступників, без політичної багатовікової традиції, яка була закладена в Україні – Русі в попередні віки (Кий, Аскольд, Дір...), нам, здається справою не науковою. Хронологія, яку проводить "Повість минулих літ" в угоду правлячій династії Рюриковичів, виглядає явно фальсифікованою, так і історія. Це пов'язано з тим, що літописцям-візантійцям, послідовникам візантійської традиції літописання в даному конкретному історичному часі, не була потрібна язичницька історія Україні – Русі, і вони розпочинали відлік політичної та релігійної історії з реальних правителів, які пов'язувались із заснуванням візантійського християнства в Україні-Русі. Як бачимо із їхніх джерел, літописцям-християнам була слабо відома рання історія слов'ян і Русі. Як засвідчує сукупність вивчених нами джерел, візантійські та руські літописці подають нам історію Русі у фазі її найбільшої могутності...

Візантійські, руські та арабські джерела, які будуть прокоментовані нами, засвідчують нам державу Rhos – Ros – Rus,, Руський каганат, з 830 по 870 роки. В цей же час прихід Рюрика, який вільно почав освоюватися на Русі, датується 862 роком, ніяк не узгоджується з цією могутністю, очевидно, свідчення, приписані діянням Рюрика, слід розпочинати з 890 року. Зауважимо, що в VIII -IX століттях староукраїнську державу візантійські та східні джерела називають Chaganus Ros – Каганат Русь, де володаря завжди титулують не князем, а каганом. Характерно, що в IX столітті назва каган для означення руських володарів була загальноприйнятою. Як зауважують Бертинські Аннали, візантійську місію в 839 році було прийнято імператором Людовіком Благочестивим 18 травня в Інгельгеймі. Посольство супроводжувала група людей-послів, які своїм каганом були послані до імператора Феофіла. Вони стверджували, що представляють народ Rhos.

Візантійські свідчення 871 р. подають титул відомих нам володарів: титулом haganus наділяли правителів авар, хозар, русів.

Наступне свідчення про Каганат Рос знаходимо в "Анонімній записці", яка датується 870-880 роками. Приблизно такі ж свідчення ми знаходимо в праці арабського мандрівника, яка датується 920 роком: "Руси живуть на півострові окруженому болотами. Володар їхній носить титул каган – Русів". Автор наголошує, що знає два каганати: хозарський і руський.

До цих даних можна віднести свідчення з "Книги країн" аль-Якубі (889- 890), який знає в 854 році Візантійську державу, Хозарську державу та державу Слов'ян, яку, однак, не треба плутати з державою Русів. Держава слов'ян (al – Sakaliba) – це Дністро-Бузька держава, яка ще відома з візантійських джерел під назвою Велика чи Біла Хорватія, яка на сході межувала в цей час з Руським кагатом. Характерно, що автор знав, хто такі руси і яким чином був утворений Руський каганат: "зайда Русь, тобто народ прийшлий і сівший в землях слов'ян і підчинивший їх, почав війни". Ці свідчення можна ототожнити з вокняженням Рюриковичів на Русі. Всі вищенаведені джерела наголошують, що в 40-50 роках IX ст. цих войовничих русів очолює каган.

Характерно, що цей титул не щезає і в епоху Київської Русі, каганами джерела називають і Володимира Святославовича, і його сина Ярослава Мудрого. Так, київський митрополит Іларіон в 1051 році в "Слове о Законе и Благодати" декілька раз титулом каган титулує Володимира Святославовича і його сина Ярослава Володимировича. Настінний напис у Софії Київській цим титулом нагороджує сина Ярослава Мудрого Святослава, великого київського князя в 1073-1076 роках. У ХІІ ст. автор "Слова о полку Ігоревім" теж знає титул каган, яким титулує князів Олега, Святослава і внука Ярослава.

Як бачимо, титул каган на Русі не виходив з офіційного вжитку з IX по ХІІ століття. І тільки візантійська правка літописів замінила всюди титул каган на князь. Титул каган відсутній і в трьох договорах Русі з Візантією. І це зрозуміло, коли ми проаналізуємо "Книгу церемоній"- довідник придворного церемоніалу, складений в Константинополі 946 року під керівництвом Костянтина VII Багрянородного. В одному із її розділів перераховані титули володарів іноземних держав, з якими імператор вів переговори і посилав їм кореспонденцію. Володар Русі означений там скромним титулом князя.

Це вказує, що династія київських князів не визнавалася Візантійською імперією, як каганами. В цей же час війни Олега київського проти Візантії були пов'язані як з економічними, так із політичними питаннями, стосовно визнання Олега, як кагана Русі. Власне по закінченні цих війн ми бачимо, що візантійські джерела титулують Олега як кагана.

Візантійські джерела того часу наголошують, що фаза могутності "Руського кагану" припадає на 860 рік, коли літом руси напали на Константинополь і внаслідок довготривалих переговорів уклали мир і прийняли християнство. Однак, ці твердження не зовсім вірні. Виявлені сьогодні джерела переконливо засвідчують, що військові походи до узбережжя Чорного моря Русь проводила ще в кінці VIII століття. Так, в "Житії святого Стефана Сурожського (біля 790 р.) сказано, що руські розгромили все кримське узбережжя від Херсона до Сурожа. Другий похід Русь здійснила на азіатське побережжя Чорного моря біля 806 року. Після цього, як засвідчують джерела, розпочались довготривалі мирні переговори, які продовжувалися до 830 року. Руський напад розпочався з грабунків Пропонтіди, що розташовується недалеко від візантійської столиці. Ці напади, як вважали самі візантійці, руські кагани робили через погані торгові умови Русі в Візантії. Опісля другий похід Русь здійснила на схід на Амастриду. Як стверджує автор Житія, народ Рос був, як усім відомо, грубий, жорстокий і позбавлений всякого людинолюбства.

Таким чином, за визначенням візантійських джерел, торгово-економічні та політичні відносини Русі та Візантії розпочиналися з VIII ст., а тобто з 790 року. Зауважимо, що договори "Олега з греками", як наслідок політичних прагнень попередніх поколінь, проводились через 100 років. Реконструюючи історію політичних відносин Русі та Візантії з 790 року, зауважимо, що до 830 року був мир, джерела не фіксують нападів Русі на Візантію. В 830 – х роках Русь знову робить напади на Візантію і знову торгово-економічні та політичні взаємини врегульовуються договором, який має силу до 860 року.

Події 860 року добре засвідчені джерелами. Хід нам подає третя і четверта проповіді патріарха Фотія. Його своїми свідченнями доповнює Брюссельська хроніка, яка називає точну дату походу Русі на Візантію- 18 липня 860 року.

Радість у зв'язку з виходом Русі з-під стін Константинополя очевидна в проповіді Фотія, яку він виголосив 4 серпня 860 року, а це значить, що знову був підписаний мирний договір і відновлені сприятливі торгові стосунки Візантії з Руссю.

Дуже цікавим, маловивченим фактом в історії Русі є її хрещення в 860. Про це нам відомо із дуже надійних джерел. Передусім, це послання від 867 року патріарха Фотія:" Це ті самі руси, які незадовго до хрещення підкорили своїх сусідів і загордились настільки, що посягнули на владу в самій Римській імперії. Та від сьогодні, ці закоренілі безбожники і вороги віри хрестової стали підданими імперії і захисниками її інтересів." Щоби задовольнити прагнення ново вихрещених до христової віри, Фотій послав до них єпископа.

Цікавим є друге свідчення про хрещення Русі при імператору Василі і патріарху Ігнатію. Тут обставини хрещення Русі, на нашу думку, описані правдоподібніше. Руси зовсім не зверталися з проханням до візантійців. Навпаки, як зазначає дане джерело, самі візантійці активно протягом довгого часу, з 860 по 867 роки, вели переговори з Руссю про хрещення. Спочатку, очевидно, факт хрещення був вирішений у 860 році, про що відзначає в своїм посланні патріарх Фотій, однак, в Русі це питання не було вирішене. Потребувались довгі релігійно-політичні переговори, які завершились при наступних імператорі та патріарху в 867 році. Про те, що переговори проводились, не просто говорять самі візантійські джерела. Русів довелось схиляти до християнства за допомогою багатих дарунків: золотом, сріблом, шовками, тканинами й іншими коштовностями. Особливо багаті дари отримали князі, бояри, знатні воїни, купці. Голова руської церкви рукопокладений патріархом Ігнатієм мав сан архієпископа.

Власне в цей час і було підписано мир Візантії з Руссю, яка була і проголошена союзною сусідньою християнською державою, а за її правителем було визнано титул каган.

У висновок зауважимо, що в сучасній історіографії "Руський каганат" ІХ ст. став головною темою реконструкції вчених початкового періоду старо – української держави, зародження християнства в Україні-Русі.

Однак джерела, які аналізують політичний розвиток слов'яно-руського каганату, потребують додаткової археологічної аргументації, яка б висвітлила витоки християнської державності в Україні-Русі в середині IX століття.

V. Висновок.

В цій праці я зібрав фактичний матеріал про назву наше національне ім'я "Вкраїна", "Україна". З нею зв'язані уява й традиції про боротьбу і пожертву своїм життям за свою народність., за Батьківщину і її свободу, за свою землю. Вона є назвою етнічною й територіальною вже при своїм народженні – до появи Русі. Своя держава є гарантією всіх, свобод, а свою державу можна мати лише під своїм іменем. Ось, що містить в собі наше національне ім'я "Україна".

Треба дуже обережно переглянути історичні факти і серйозно відноситися до питання фальсифікації історії України. Ми бачимо, що неправдою є те, що до приходу Рюрика, до появи в Києві Руси на Україні не було нічого людського, а тільки напівдикі Слов'яни. І от, до них прийшли чужинці, які самі були язичниками і творили своїм ідолам жертвоприношення живими людьми, і принесли диким Слов'янам все вище й людське, а до Київської Русі не було у них ні культури, ні своєї історії, ні свого імені і все почалося лише з появи в Києві Русі.

Такий погляд є не вірний. До появи Русі існували вже на Вкраїні слов'янські демократичні держави з народоправством: Поле, Деревь, Сівер і інші, а їх громадяни звалися Поляне, Древляне, Сіверяни. До появи в Києві Русі вони межи собою жили в мірі, як близькі єдинокровні родаки. Грецькі назви городів: Київ, Канев, Китаїв, Трипіль, Халепа, Василів свідчать про грецькі поселення, що злилися з Слов'янами і віддали їм здобутки грецької культури. Культура Русі була нижчою, ніж місцева слов'янська. Старі пам'ятки княжих (каганських) часів, містять в собі українські норми звичаєвого права.

В роботі пояснено, що слово "вкраїна", а з нього й назва "Україна", "Вкраїна" пішли від старослов'янського кореня й слова "кра". "Кра" на мові кулоів означає фортеця, укріплене місце. Саме ці укріплені місця стали центрами утворення міст, а згодом земельною територією під назвою Україна, яка стала назвою Соборної держави.

У середньовічних, етимологічних словниках префікс "у" означає "тут", "здесь". Оскільки у старослов'янській мові не було голосних, то корінь "кр" = "корінь", або "коріння". Виходить назва "Україна" означає – "тут корінь" українського народу, незважаючи на зміну географічного положення в історичному часі. Тобто "Україна" означає тут коріння.

"Україна", як назва ніколи не означала ні окраїни, ні пограниччя. Її творила слов'янська психологія української народності для себе й своєї території, як означення соборності ближчих родів і їх землі, як етнографічного й політичного одрубу, украяного з просторів для себе. Інтерпретація, наче "Україна" є означенням окраїни, пограниччя, вся збудована на фальшуванні.

Між назвами "Україна" і "Русь"для етнічних українців велика різниця морального значення. В назві "Русь" живе поняття про організацію чужинців, що покоряла слов'янські держави, позбавляла свободи, нищила самостійність, нікого не визволяла і накидала своє ім'я слов'янам і іншим народам, як політичне означення залежності.

Цілком і повна протилежність цьому назва "Україна". Це ім'я рідне слов'янське, утворене собі народом для означення себе і своєї території, свободи, незалежності. Назва "Україна" рідна українцям, мила, дорога, з нею зв'язана велика історія народу.

VI. Список використаної літератури.

1. Ідзьо В. "Українська держава в ІХ-ХІІІ століттях", Львів, 2004р.

2. Макаренко В. "Ключи к дешефровке истории древней Европы и азии", Москва, 2005р.

3. Макаренко В. "Откуда пошла Русь", Москва, 2003р.

4. Лях Р., Темброва Н. "Історія України", підручник, Київ, 2001р.

5. Бойко О.Д. "Історія України", Київ, 1999р.

6. Шелухин С. "Україна", Дрогобич, 1992р.

7. Пещеры Киево – Печерской Лавры, Київ, 2004р.

8. Грушевський М. С. "Історія України-Русі", Київ, 1993р.

9. Руський літопис, Київ, 1989р.

10. Котляр М.Ф. "Данило Галицький", Київ, 1979р.

11. Ідзьо В. С. "Українська держава в ХІІ столітті", Івано- Франківськ, 1999р.

12. Крип'якевіч І. П. "Нариси історії Львова", Львів, 1956 р.

13.Боровський Я.Є. "Походження Києва", Київ, 1981р.

14. Івакін Г.Ю. "Оповіді про стародавній Київ", Київ, 1982 р.

------------------------------------------------------------

Перейти на Матеріали, статті з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ.

Коментарі









© 2007 - 2020, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua