Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації
дисиденство   Лук'яненко   Дзюба   Інтернаціоналізм чи русифікація

Зародження дисидентського руху. Історичний погляд.

Катерина | 19.12.2007 11:53

-4
Рейтинг
-4


Голосів "за"
2

Голосів "проти"
6

Через прагнення будь-що втримати суспільство під своїм контролем та про¬водити десталінізацію тільки у визна¬чених межах, тоталітарний режим вступив у конфлікт з інтелігенцією. Результатом цього стала поява напри¬кінці 50-х – на початку 60-х pp. руху українських інакодумців – дисидентів.

Зародження дисидентського руху. Історичний погляд.
Чесні, талановиті письменники, поети, художники, юристи, представники інших категорій інтелігенції, незалежно мислячі робітники та селяни гостро відчували наростання неблагополуччя в суспільстві, засилля центру, його дискримінаційну політику щодо України. Вони відкрито висловлювали свої погляди, вимагали від властей зміни політики.

Помітний вплив на формування інакодумства в Україні справляли зовнішні фактори. Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах так званого "соціалістичного табору", зокрема 1956 р. в Угорщині, потім Польщі, Східній Німеччині, Чехословаччині, розпаду світової колоніальної системи на рубежі 50-60-х pp., розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою 1948 р. та з 1963 р. розповсюдженою в Україні "Загальною декларацією прав людини".

Дисидентський рух в Україні неминуче набув національно-демократичного забарвлення. Він заявив про себе ще в середині 50-х – на початку 60-х років, навіть раніше, ніж у Ленінграді, Москві та інших містах Росії.

Як форма національно-визвольного руху, українське дисидентство відзначалося притаманними йому рисами.

По-перше, це була мирна, опозиційна ненасильницька форма боротьби, боротьби за розум і душу людей. Підтримуючи ідеали національно-виз¬вольної боротьби, дисиденти прагнули досягти мети конституційними методами, шляхом проведення агітаційно-пропагандистських акцій.

По-друге, цей рух уже мав свої чітко визначені організаційні форми (гурт¬ки, спілки, об'єднання, комітети).

По-третє, дисидентство було загальноукраїнським явищем і проявлялося в усіх регіонах України: в центрі і на сході (Київ, Харківщина, Донеччина, Луганщина); в західній частині (Львівщина, Івано-Франківщина, Тернопільщина, Буковина); на півдні (Одеса, Миколаїв, Херсон).

По-четверте, дисидентство, як політично-національна течія, охоплювало різні соціальні прошарки населення – інтелігенцію (письменники, журналісти, літературознавці, вчителі, юристи, спеціалісти різних галузей народного господарства), студентство, робітництво тощо.

У травні 1961 р. у Львівському обласному суді відбувся судовий процес над Українською робітничо-селянською спілкою (УРСС), організованою у 1959 р. Левком Лук'яненком. УРСС ставила за мету домогтися виходу Ук¬аїни зі складу СРСР, це право було зафіксовано конституційними поло¬еннями. Організатор спілки Л.Лук'яненко був засуджений до страти, зго¬ом заміненої 15-річним ув'язненням у таборах та 10-річним засланням. До різних строків були засуджені й інші члени спілки.

Група Л.Лук'яненка була не єдиною самостійницькою організацією Украї¬и. Подібні позиції обстоювали Об'єд¬ана партія визволення України, що існувала у 1953-1959 pp., створені у 60-х роках Український національний комітет (УНК), Український національний фронт (УНФ) та інші організації. Судові процеси над інакодумцями відбувалися у різних регіонах республіки. У 1961 р. в Донецьку засуджено групу громадян, яку очолював журналіст Григорій Гайовий. У 1962 році в Запоріжжі пройшов суд над групою з шести осіб, до якої входили Володимир Савченко, Володимир Чернишов та інші. Аналогічні політичні процеси відбувалися в Рівному, Тернополі, Чернівцях, Луганську, Києві. На основі судових рішень більшість підсудних була репресована. І при цьому радянський уряд без кінця лицемірно заявляв, що в СРСР немає випадків притягнення до судової відповідальності з політичнних мотивів, що в СРСР немає політичних в'язнів. У числі дисидентів виявилося чимало "шістдесятників".

У 1962 і 1963 pp. М.Хрущов провів широко розрекламовані зустрічі з дія¬чами літератури і мистецтва. На них він роздратовано, сердито, вживаючи навіть нецензурну лайку, засудив як "відступи від соціалістичного реалізму", так і "прояви формалізму і абстракціонізму".

Слід сказати, що партійний вождь, м'яко кажучи, слабенько орієнтувався у мистецтві. Згодом, вже перебуваючи в опалі, він це визнав. "Я ничего не понимал", – так охарактеризує він незадовго до смерті своє тодішнє ро¬зуміння процесів, що відбувалися у мистецькому житті.

Однією з жертв критиканства М.Хрущова був талановитий російський скульптор Ернст Нєізвєстний. Але, як відомо, доля часто кепкує над людьми. Трапилось так, що пам'ятник на могилі М.Хрущова на Новодівочому кладовищі в Москві виготовив розкритикований ним той-таки Е.Нєізвєстний.

Слідом за московськими "проробками" відбулася ревізія "відхилень" у творчості митців України. Проходила вона під виглядом "задушевних" бесід у відповідних спілках у Києві, Львові, Харкові, відвідин майстерень художників, розмов у державних та партійних кабінетах. Засоби масової інформації критикували за "формалістичні викрутаси" Л.Костенко, М.Вінграновського, І.Драча та інших.

Головними акціями, проведеними українськими дисидентами, стали конференція в Київському університеті з питань культури мови, що перетворилася в масову антирусифікаторську акцію, виступи інтелігенції біля пам'ятників Т.Шевченкові в Києві та Каневі.

Широку хвилю протестів у середовищі прогресивної української інтелі¬генції викликала пожежа у фонді українських рукописів Київської публічної бібліотеки Академії наук УРСР. Характерно, що підпалили бібліотеку під час шевченківських свят 24 травня.

Не всі дисиденти відкидали ідеологічні основи існуючої системи. Більше того, деякі з них звинувачували владу у відході від "справжнього" марксизму. Зрештою, вони самі були продуктом системи і в її "покращенні", "вдосконаленні" вбачали сенс свого життя. Дисиденти-"шістдесятники" прагнули "соціалізму з людським обличчям", як вони говорили. Та, незва-жаючи на це, всі вони потрапили в поле зору каральних органів режиму.

Залежно від "провини" і "впертості" (стояв чи не стояв "на своєму"; засуджував чи не засуджував свою поперед¬ню діяльність) визначалася і міра покарання. Одних було "профілактовано" в КДБ чи кабінетах партійних функціонерів, інших притягли до судової відповідальності.

Після усунення від влади М.Хрущова стала швидко проявлятися тенденція до посилення репресій щодо дисидентів. У серпні-вересні 1965 р. було проведено арешти близько двох десятків правозахисників. Серед них були літературний критик Іван Світличний, художник Опанас Заливаха, історик Валентин Мороз, поет-перекладач Святослав Караванський.

Репресіям піддано і одного з лідерів українського дисидентського руху генерала Петра Григоренка. У відповідь на правозахисну діяльність, виступи на підтримку справедливої боротьби кримських татар за повернення на історичну батьківщину його спочатку було запроторено до психіатричної лікарні, а влітку 1964 р. позбавлено генеральського звання. Коли у квітні 1965 р. його припинили примусово "лікувати" і тодішній Голова Ради Міністрів СРСР О.Косигін дав вказівку поновити П.Григоренка в генеральському званні, Л.Брежнев заявив: "Цього генерала я знаю... Рано його відпустили. Жаль". Арешти свідчили про початок рішучого наступу системи, кінець "відлиги". Однак реакція на це українських дисидентів засвідчила їхнє непохитне бажання продовжувати боротьбу.

Своєрідним підсумком діяльності дисидентів часів "відлиги" була пра¬ця літературного критика з Києва Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", перекладена потім на кілька європейських мов. Книга була своєрідним протестом проти проведених у 1965 р. арештів українських дисидентів, звинувачення їх в антирадянській діяльності. Свій твір І.Дзюба адресував П.Шелесту, тодішньому першому секретареві ЦК КП України. Автор сміливо засуджував практику нехтування громадянськими правами укра¬їнського народу. Гострій критиці була піддана національна політика Комуністичної партії в Україні. Праця, хоч і базувалася на ідеологічних засадах націонал-комунізму, дала могутній поштовх подальшому розгортанню правозахисного руху. Не випадково письменник Б.Антоненко-Давидович назвав працю І.Дзюби референдумом покоління. Вустами молодого публіциста найактивніша частина української молоді заявила про свій розрив з тоталітарною системою.

Багатьом цей розрив коштував кар'єри; когось він повів страдницьким шляхом в'язнів сумління; деякі поплатилися за нього найвищою платою – власним життям. Але то не були даремні жертви. "Віра виникає тоді, коли є мученики", а "знищені стають і прапором", – писав про українських дисидентів Валентин Мороз. У цьому істинне значення їхньої діяльності.

Коментарі









© 2007 - 2020, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua