Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації

Ми і "вони"


0
Рейтинг
0


Голосів "за"
1

Голосів "проти"
1

Мій висновок із аналізу ситуації з феноменом перекладання відповідальності невтішний: ми звикли виправдовувати власну бездіяльність тим, що буцімто ми ніби і не проти, але "ВОНИ" не дають. Утім, неупереджений аналіз ситуації показує, що вони – це ми, але у керівних кріслах.

Ми і ''вони''
Ми і "вони"

(дещо про МОНоцентризм і демократію в освіті по-українськи)

МОНоцентризм

Президент Асоціації "Відроджені гімназії України" Ярослав Туринський подарував мені каталог у якому міститься перелік членів цієї організації та їх контактні дані. Зверху на титульному листі типовий напис "Міністерство освіти і науки України". Звісно, усі дуже добре розуміють, що Міністерство освіти і науки України не відіграло ніякої ролі у гуртуванні двох сотень керівників закладів освіти нового типу у досить потужну спільноту. На Заході такі об'єднання освітян називають NGO (неурядова організація). Ми теж ніби і є такою ж самою недержавною організацією, але чомусь продовжуємо вигинатись перед Міністерство освіти і науки України: буцімто ми теж ваш, ми теж "під вами". Можна було б сприймати це як данину традиції, якщо б справа була лише в тому, що ми формально "із ввічливості" всі наші заходи осяюємо назвою найвищої освітянської контори. Та не все так просто... Нам, як правило, потрібен лист Міністерства освіти і науки України адресований місцевим освітянським чиновникам, щоб вони таки "відпустили" членів наших організацій на з'їзд чи конференцію. Потрібен і дозвіл місцевого управління на те, щоб нас пустили у якусь школу. І як же нам обійтись без "весільного генерала" з МОН (місцевого управління) чи "священної корови" з АПН (якогось інституту післядипломної освіти чи методкабінету)!? Жоден захід у нас не набуде "високого" статусу, якщо їх не буде у президії і ми не надамо слова для ритуальної промови.

"Настоящих буйных мало" в освіті, тож, як правило, ні в кого не виникає запитання: а для кого ми це все проводимо для МОН чи для себе?!

Звісно, можна було б проводити такі заходи під час відпустки чи у вихідний на базі конференц- зали якогось готелю. Тоді б ми легко обійшлись без МОНоцентричних вигинань. Та ми продовжуємо хилитись (чи удаємо, що хилимось) під міністерське крило з огляду на те, що нам зручно збиратись у робочий час і ми не маємо зайвих коштів, щоб їхати за власний рахунок у відрядження чи орендувати залу. Ну не звикли ми жертвувати вихідними заради громадської роботи.

Як же без листа МОН виїхати у відрядження?! Його ж ніхто не оплатить. А, не дай Боже, у райвно запитають куди я поїхав без погодження з ними?!

Якщо ж ми справді захочемо реально стати NGO (неурядовою організацією!!!) нам доведеться чимось платити за свободу. Зокрема своїм вільним часом і неможливістю використовувати бюджетні кошти на відрядження. Якщо так станеться, відбудеться природній відсів багатьох учасників таких зібрань. Багато об'єднань освітян можуть взагалі зникнути чи заморозити свою діяльність. Утім, ті хто виживе і зможе самостійно рухатись без МОНівських милиць автоматично очистяться від багатьох наших болячок. Зокрема, від формування складу учасників семінарів і конференцій за добре відомим усім нам принципом 3П. Піонери (початківці), пенсіонери і п'яниці залишаться вдома. Піонери (початківці) будуть шукати інші можливості надрукуватись заради захисту дисертації. Пенсіонери самі няньчитимусь внуків, а не їх внуки продовжуватимуть няньчитись з ними на конференціях. П'яниці ж питимуть гірку вдома і за власні гроші.

Звісно, з часом може з'явитись і така форма партнерської взаємодії між всеукраїнськими асоціаціями освітян (їх місцевими відділеннями) і МОН (місцевими управліннями освіти) як угода про співпрацю, в якій може бути обумовлено все те, що зараз є "божою милістю" (надання приміщень, оплата відряджень на справді спільні заходи, зарахування тих чи інших форм професійного розвитку як післядипломну перепідготовку, яку зараз монополізували інститути післядипломної освіти тощо).

Сделайте нам красиво.

Ця фраза Володимира Маяковського спадала мені на думку упродовж останніх п'яти років, коли під час своїх майстер-класів з менеджменту інновацій я постійно стикався з цікавим феноменом перекладання відповідальності. Якщо я спілкувався з вчителями чи завучами, вони говорили: ми все це розуміємо і підтримуємо, але розкажіть це нашим директорам шкіл. У випадку, якщо я спілкувався з директорами, вони говорили теж саме: ми готові до інноваційного розвитку школи, але Ви повинні переконати наших начальників (завідуючих) управлінь освіти зняти бар'єри, які стоять на заваді прогресивним змінам. У аудиторії начальників районного чи міського рівня реакція була однаковісінькою: ми "за", але "гальмом" є обласне управління і МОН. Чиновники ж МОН переконували мене, що вони як ніхто інший щиро вболівають за долю нашої освіти, але що можна зробити з таким пасивним учительством, безініціативними директорами навчальних закладів, неадекватними начальниками місцевих управлінь освіти. Якщо ж мова йшла про питання, пов'язані з фінансуванням освіти то, як правило, ми чули варіацію на тему: "поганому танцівникові" Мінфін заважає. Наприклад, саме ця "пісня" була лейтмотивом виступу у грудні минулого року на з'їзді Асоціації керівників шкіл вже колишнього ну дуже "прогресивного" і балакучого заступника міністра освіти і науки.

Мій висновок із аналізу ситуації з феноменом перекладання відповідальності невтішний: ми звикли виправдовувати власну бездіяльність тим, що буцімто ми ніби і не проти, але "ВОНИ" не дають. Утім, неупереджений аналіз ситуації показує, що вони – це ми, але у керівних кріслах. Уже згаданий високопоставлений чиновник МОН легко підпав під дію паралізуючої магії крісла тоді і, коли знову "повернувся у народ", не з меншою легкістю знову став "нормальним". Звісно, тепер він наголошує, що "ВОНИ" (уже без нього) поховали реформи, повертають "совок", ревізуючи зміст історичної освіти тощо.

Таким чином, змушений констатувати, що протистояння "вони – ми" у більшості випадків є міфічним. Насправді ж діє принцип взаємної амністії: вони вибачають нам пасивність і паталогічний консерватизм, а ми дивимось крізь пальці на їх некомпетентність, чванство а іноді і відверту злодійкуватість.

Якщо б багатотисячна армія вчительства та двадцятитисячний директорський корпус справді складалась із внутрішньо вільних людей, навряд чи чиновництво спроможне було б зупинити їх ініціативу та загасити ентузіазм. У цьому випадку освітянське чиновництво змушене було б ставати іншим. А освітянські контори усіх рівнів від райвно до МОН потроху б відмовились від виконання ролі "великого брата" і натомість призвичаїлися б до нової ролі "великого спостерігача", який:

• Усвідомлює необхідність дотримуватись принципу "не нашкодь" і на практиці прагне не заважати закладам освіти у їх намаганнях ставати кращими;

• Уміє вимірювати "температуру реформ" (проводить соціологічні дослідження серед усіх учасників освітнього процесу, які виявляють реальну ситуацію в освіті);

• Здійснив перехід від управління людьми до управління процесами (,володіє мистецтвом координування процесів, намагається підсилювати внутрішні процеси, спрямовані на розвиток тощо);

• Виконує функції захисника прав і свобод усіх учасників освітнього процесу та, у разі необхідності, роль арбітра, експерта, великого поціновувача талантів тощо.

Красиво зіграти у футбол можуть лише футболісти, а тренери чи судді мають залишатись малопомітними. Якщо ж, наприклад, суддя своєю некомпетентністю псує красивий матч завжди є кому відразу ж публічно вигукнути: суддю на мило! А після матчу є кому дати професійну оцінку його діям.

У новому тисячолітті немає особливого значення хто опинився у кріслі міністра чи який підручник прислали з МОН. За зачиненими дверима класу кожен вчитель є творцем освітньої політики. А кожен учень може легко заповнити прогалини наших недосконалих паперових підручників, занурившись у море інформації всесвітньої павутини.

Утім уже стало дурною звичкою нарікати на МОН чи ВАК замість того, щоб самому "перти плуга". Це стає своєрідним виправданням власної бездіяльності. Звісно легше гучно критикувати бюрократичні установи (і їх справді є за що критикувати!), аніж тихо робити свою роботу.

Ми живемо у пострадянській реальності для якої характерно лаяти тих, хто "наверху" (робимо ми це в основному на кухні). А з іншого боку, у нас переважна більшість ректорів ВНЗ публічно підтримають будь-якого міністра освіти. Абсолютна більшість керівників шкіл підтримають будь-якого начальника місцевого управління освіти навіть у випадку, якщо на цій посаді опиниться зовсім випадкова і явна непродвинута персона. Вчителі ж, як правило, підтримають будь-якого директора, який би їх не чіпав і "давав можливість спокійно працювати". Більшості ж учнів і батьків усе одно який учитель тільки б він ставив високі оцінки і особливо не діставав.

Тож, є така собі фантасмагорія: усі незадоволені всіма, але усіх усе влаштовує. Щоправда час від часу чую відгуки про те чи інше призначення на кшталт "вона не тільки не знає куди йти, вона навіть не розуміє, де вона стоїть". Про таку ситуацію ще Сенека Старший казав: "Для людини, яка не знає, до якої гавані вона направляє корабель – жоден вітер не буде попутним".

Дайте нам можливість зробити це самим.

Лозунг справжньої демократії: "Дайте нам це зробити ".

Дуайт Ейзенхауер

Говорячи про демократію, ми більше любимо цитувати не це висловлювання Дуайта Ейзенхауера, а відому фразу Вінстона Черчілля про те, що "демократія – найгірша форма правління, якщо не мати на увазі усіх інших". Якщо б сер Вінстон Черчілль мав можливість побачити ту форму демократії, яка утвердилась в Україні взагалі і в українській освіті зокрема, думаю він би переглянув своє ставлення до інших форм управління.

Адже за 20 років існування національної системи освіти (1991 – 2011 роки) ми ні на крок не наблизились до виконання хоч і слабо артикульованого, але вкрай актуального для посттоталітарного суспільства завдання "повернення школи народу"? Нагадаю, що це завдання повернути народові школу, яка "переживає епоху страшного розвалу", було сформульовано ще дореволюційним часописом "Школа і життя". Головна причина цього занепаду тоді і тепер у "загарбанні школи державою".

Для того, щоб відбулось роздержавлення школи і почали з'являтись паростки демократії в системі управління шкільною освітою потрібно:

• Створити нову модель управління наукою і освітою з урахуванням необхідності розбудови публічної освітньої політики.

• Стати, принаймні хоча б 50% освітян "активними суб'єктами (кожен на своєму рівні) освітньої політики".

• Зрозуміти, що створення відповідних державних органів і установне може замінити громадської системи визнання якості освіти.

• Припинити використання громадськості для камуфлювання реальної сутності жорстко централізованої моделі освіти, добиватись становлення партнерських (а не патерналістських) стосунків з владою у процесі співпраці з питань розвитку освіти.

• Не допускати пролонгації існування псевдодемократичних процедур в освітніх установах замість утвердження у них реальної автономії, свободи педагогічної думки і дії...

Припинити боятися влади!

Маленькі люди" існують доти, доки ми дозволяємо їм бути маленькими – доки ми з розумінням ставимося до позиції "гвинтика"...

Брати Капранови

Брати Капранови у статті "Ми – люди маленькі" для УП (15 вересня 2010) пишуть про чиновника: "Він – теж людина маленька. Тому робить те, що скажуть, та ще й за мізерну зарплатню. Усім своїм виглядом демонструє: це не з моєї волі, служба така, що поробиш. Я – тільки гвинтик у величезній машині. Від мене нічого не залежить. І так по всій країні. Як вас щось не влаштовує – будь ласка, їдьте до Києва, протестуйте під Верховною Радою. Там ухвалюють рішення. А внизу – тільки виконують. Внизу – люди маленькі.

Ну а ми з вами хіба великі? Тому розуміємо їх, місцеве начальство та навіть трохи побоюємося – все-таки влада. От і киваємо при зустрічі, навіть п'ємо сто грамів і слухаємо від них вдесяте і всоте: "А що я можу зробити? Я – людина маленька. Що скажуть, те і роблю."

В результаті утворюється цікавий психологічний парадокс – місцевий чиновник для нас зникає. Тому що він – тільки місцевий прояв київської влади. Зміниться щось нагорі – він буде добрим і чуйним, а поки влада така, яка є – він покидьок.

Покидьок за посадою. Робота така".

І далі вони розмірковують про феномен "закручування гайок:

"Але пригадайте основи механіки – гайки можна закрутити тільки, коли є відповідні гвинтики. Не буде гвинтиків – не буде на що накручувати.

Мова – штука незбагненна. Іноді у старому заяложеному звороті відкривається пророчий зміст. Оце – "закручувати гайки" – насправді дуже показове.

По-перше – поступовість, іноді навіть непомітність, по друге – неможливість розкрутити знизу, по-третє... А по-третє, наявність гвинтиків. Тих самих. Маленьких гвинтиків на місцях.

Наша біда в тому, що гвинтики завжди напоготові, саме тому швидко знаходяться бажаючі закрутити гайки. А якби гвинтиків не було?".

Для України та інших посттоталітарних країн з "маніпулятивною демократією" вкрай актуальним є утвердження принципу: не бійся! Мова перш за все йде про те, що ми маємо раз і назавжди припинити боятися влади! Нове покоління з "молоком матері" має увібрати стійкість до експансії влади, розуміння того, що слід зважати на владу, поважати владу (якщо, звичайно, вона дає підстави для поваги), остерігатись влади, але ні в якому разі не боятись. Цей принцип реалізується шляхом прищеплення учням почуття самоповаги та власної гідності, прагнення захищати свої права, уміння домагатись їх дотримання "власть імущими".

Ми таки вибраний народ. На відміну від іншого вибраного, якого Мойсей ногами водив пустелею 40 років, нас водять цілком придатною для життя територією. Правда, водять за ніс. Ми собі з того нічого особливого не робимо. Якщо кращі творіння Божі, ми абсолютно свідомі своєї високої ролі вінця творіння і скромно очікуємо, що ж Творець нам приготував далі. Філософська складова національного характеру може довести до сказу будь-кого, тільки не нас. В момент, де інші біжать ми можемо посидіти. Побачити куди ті, інші, забігли, щоб остаточно впевнитись – не туди. Ця мета не наша. Виходить з біса мудро. Кожному, що пробіг повз нас і знаходиться на якомусь з проміжних фінішів можна задати питання – а воно того вартувало? Сумнівно, щоб хтось відповів ствердно – ціль-то ще далі. Тому, ми почекаємо. Квінтесенція нашої ідеї – якось воно буде! У результаті – якось воно є.

Канаріс (03.07.2009) durdom.in.ua

На короткому повідку і на голодному пайку

Саме за таким принципом досі здійснюється зовнішнє управління школами метою якого є досягнення їх максимально можливої слухняності. Звісно, в умовах існування школи як надлишковокерованої організації завжди є підстави для того, щоб "вказати на недоліки у роботі" будь-якої школи. Найгеніальніший директор, навіть будучи фантастичним трудоголіком, не в змозі якісно виконати всі покладені на нього обов'язки в умовах існуючої нині функціональної надлишковості. Він, в умовах доведеної до абсурду інформаційної надлишковості, аж ніяк не встигне "вчасно" подати "на гору" і всі "бамаги". Тож, його взаємини з управлінням освіти можуть будуватись лише на принципі взаємної амністії. Директору школи "вибачають" окремі "недопрацювання", а він у свою чергу "вибачає" працівникам управління освіти відсутність стратегічного бачення перспектив розвитку локальної освітньої системи, невиконання функцій сервісного центру для шкіл тощо.

Така ситуація є наслідком того, що ще з радянських часів і до наших днів шкільній освіті України притаманні різні види надлишковості: надлишковість функцій державного управління, інформаційна надлишковість, функціональна надлишковість, структурна надлишковість тощо. Тоді це обумовлювалось існуючою в СРСР командно-адміністративною системою та тотальним контролем за освітою з боку комуністичної партії. В умовах незалежної України нічим, окрім дії інерції старого і відсутності політичної волі до справжнього реформування освіти, це пояснити не можливо.

Надлишковість (redundancy) – введення в систему додаткових елементів понад мінімально необхідної їх кількості з метою підвищення надійності системи (Див.: Англо-русский словарь основных терминов и сокращений по телекоммуникациям http://terms.com.ua/pages/telecom_dict.html). Це визначення стосується освітньої сфери лише частково. Не є для освітньої системи аксіомою і наступне правило: надлишковість в об'єкті управління підвищує якість рішення (на жаль, не завжди!), але збільшує час на прийняття рішення і підвищує вартість інформації (http://window.edu.ru/window_catalog/files/r40953).

На жаль, доводиться констатувати, що всупереч загальносвітовим тенденціям розвитку освіти, в Україні усі види надлишковості, за виключенням хіба що ресурсної, за останнє десятиліття помітно посилились. Лише з єдиним видом надлишковості в освіті, з яким легко змирилися б наші вчителі, – ресурсною надлишковістю, у нас не дуже складається. Утім в ряді випадків вона теж присутня, зокрема, наших західноєвропейських колег дивує існуюче у нас співвідношення кількості вчителів до кількості учнів.

Притчею во язицях давно вже стала курикулярна (змістовна) надлишковість, яка перш за все виявляється у перевантаженості шкільних програм та перенасиченості різноманітними "заходами" позаурочної та позакласної роботи школи. Немає потреби доводити аксіоматичне твердження про те, що перевантажена освіта аж ніяк не може бути якісною. Точно так як надмірність спожитих калорій не є благом для людини, не до добра і надмірність "втиснутих" знань. Така освіта завдає серйозної шкоди фізичному і ментальному здоров'ю "перекормлених" дітей, змушує педагогів вдаватись до засобів примусу, мимовільних чи свідомих фальсифікацій показників академічної успішності тощо.?... Хтось там "на верху" вирішив, що вам слід "проковтнути" саме це і ви на 11 років шкільного життя стаєте вимушеним "споживачем" ведмежих послуг.

Колись прочитав, що в Ізраїлі є рух на захист гусей, яких примусово напихають кормами та обмежують рухливість з тим, щоб у них виростала якомога більша печінка (це там делікатес). Не думаю, що в когось повернеться язик назвати цих нещасних гусей споживачами кукурудзи... Дивуюсь, чому у нас немає такого руху проти примусового "закормлювання" наших дітей явно надлишковими знаннями "вчорашнього дня"!? Невже жорстоке поводження з тваринами є серйозним приводом для протестів, а жорстоке поводження з дітьми навіть не є серйозним приводом для загальнонаціональної дискусії...

Архаїчність діючої системи управління освітою є чи не головною причиною нашого відставання в освітній сфері від передових європейських країн. Там саме оновлені, у наслідок здійснення поетапного переходу від надлишкового зовнішнього управління до школобазованого менеджменту та лідерства, системи управління освітою стали безумовною конкурентною перевагою у неоголошеному змаганні за побудову найкращої системи шкільництва нового тисячоліття.

Пітеру Друкеру належить фраза про те, що, на його думку, Фредерік Уінслоу Тейлор зробив для становлення сучасного суспільства більше, ніж Фрейд, Маркс і Ніцше разом взяті, адже саме він вперше створив дієвий механізм економії праці. Розвинуте заможне суспільство з'являється там і тоді, де і коли навчились продуктивно використовувати працю його членів. Економія праці в освіті теж є головною передумовою її успішного розвитку. Тож, чи не найголовнішим завданням реформування освіти в Україні є пошук ефективної моделі здійснення управлінського впливу, яка була б спрямована на побудову механізму економії праці наших освітян. Моделі, яка б унеможливила чи принаймні мінімізувала Сізіфову працю як самих управлінців, так і педагогів "на передовій".

Для цього нам перш за все слід усвідомити: ефективне управління передбачає мінімізацію впливу. Надлишковість у застосуванні будь-яких методів управлінського впливу є не лише економічно невигідною, а і зрештою веде до їх знецінення та призводить до інших негативних організаційних та психологічних наслідків (демотивації роботи педагогічного персоналу, перевантаження менеджерів освіти середньої та низової ланки тощо).

Якщо ми справді обираємо європейський вектор розвитку, перш за все слід взятись за ліквідацію надлишковості функцій державного управління освітою та негайний перехід від функціонально-орієнтованого до процесно-орієнтованого управління.

Для цього варто нарешті усвідомити, що по великому рахунку шкільна освіта нового тисячоліття зіткнулась з необхідністю пошуку адекватних відповідей на два виклики часу пов'язані:

По-перше, з переходом до особистісно-орієнтованого навчання.

По-друге, з переходом до процесно-орієнтованого управління.

Саме реальні дії-відгуки на другий виклик дозволять зняти проблему функціональної надлишковості, яка закономірно з'являється з огляду на те, що для забезпечення працездатності системи, окрім головної функції необхідно виконувати ще і основні та допоміжні функції.

Як визначити яка з функцій тієї чи іншої системи є головною? Є надзвичайно простий і надійний спосіб це зробити: якщо відкинути цю функцію, ця система стає не потрібною. Звісно, головна функція шкільної системи формулюється дуже просто: навчати дітей, адже якщо немає цієї функції, немає і школи.

Чим відрізняється функція від мети? Функція – це дія, яка втілює у реальність мету, а мета – це "мысленное предвосхищение события".

Якщо ми хочемо провести функціональне узгодження, слід починати з побудови функціонального дерева шкільної системи. Впорядкований набір функцій має забезпечувати реалізацію генеральної мети шкільної освіти, а також можливість виконання головної, основних та допоміжних функції. На цьому ж етапі необхідно перевірити чи не суперечать окремі функції одна одній, а також забезпечити максимальне згортання надлишкових функцій.

На наступних етапах роботи школи головним завданням є недопущення покладання на школу додаткових функцій. Усім, хто керує школою, слід нарешті втокмачити одну аксіому управління: покладання на чиїсь "плечі" кожної нової функції, як правило, ускладнює виконання "старих" функцій.

Функціонально-структурне узгодження визначає відповідність структури головній, основним і допоміжним функціям. Цим забезпечується виконання кожною структурною ланкою необхідних функцій. Структурне узгодження системи відбувається за рівнями і за параметрами.

Узгодження слід розпочинати з функціонального, потім провести функціонально-структурне і лише після цього структурне.

Звісно, обмеженість ресурсів освітньої сфери мала б змушувати нас виключати чи зводити до мінімуму усі види надлишковості, але на практиці, на жаль, так не відбувається.

Підсумовуючи сказане доводиться констатувати, що є лише два варіанти проведення радикальних змін в українській освіті – фантастичний і реалістичний. Перший варіант це, якщо ми всі кожен на своєму рівні прагнутимемо не перекладати відповідальність один на одного, а почнемо діяти за принципом, сформульованим ще Теодором Рузвельтом: "Роби, що можеш, з тим, що маєш, там, де ти є". Це, звісно, фантастичний варіан. Реалістичним варіант буде у випадку, якщо до нас прилетять марсіани і за нас усе зроблять.

м. Київ – м. Кіровоград (Єлисаветград)










© 2007 - 2020, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua