Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації
Україна   Росія   міф   Сашко Кремезний

Московські міфи або Реквієм по Росії

Mahasun | 26.11.2007 03:52

9
Рейтинг
9


Голосів "за"
16

Голосів "проти"
7

Цю статтю я подаю з люб'язного дозволу автора. Дочитайте до кінця, там є його ім'я.:о)

Московські міфи або Реквієм по Росії

Дата: 02.07.2007 17:15:14

Уже вкотре в Інтернеті зустрічаю формально незалежні публікації на тему поділу України і приєднання її частини до Російської Федерації.

Загалом питання, що вони підняті в таких публікаціях, не відрізняються різноманітністю:

- політична криза в Україні як підстава для рішучих дій;

- внутрішні протиріччя між Південним Сходом і Північним Заходом України як додатковий важель;

- відсутність єдиної української нації як обґрунтування зазіхань на територіальну цілісність України;

- економічна користь для Російської Федерації від приєднання південно-східних територій України тощо.

Я цілком тверезо усвідомлюю, що відповідні статті є найдешевшим засобом пропаганди "вєлікадєржавнава шавінізма" з боку ФСБ (позаяк запостити статтю під якимось придуркуватим ніком, скажімо, на nnm.ru нічого крім кількох годин втраченого часу не коштує).

Зрештою витратити кілька годин часу вирішив і я. Не для того, щоб когось образити чи то загострити і без того складні стосунки між населенням України та Російської Федерації, – щоб привернути увагу "вєлікава рускава народа" на перманентні проблеми своєї держави, які є наслідком браку самодостатності.

Втім я маю небезпідставну підозру, що ця моя стаття незабаром зникне з деяких серверів, на яких я її опублікую: аналогічним чином зникали пости мого друга на одному з проросійських форумів.

Власне у своїй статті я викрию кілька міфів, створених російською державною доктриною для загальносуспільного вжитку та щоденного послуговування, а також окреслю кілька потенційних небезпек для російських інтересів в Україні та російської державності в цілому.

Міф про слов'янське походження росіян.

Щоправда, цей міф, здається, поступово розгвинчує і офіційна російська історіографія як абсурдний та абсолютно необґрунтований.

Свого часу він був потрібний для обґрунтування необхідності перебування "трьох братських народів" у складі однієї великої держави. Зараз навіть найортодоксальнішим послідовникам концепції "єдінай вєлікаросії" зрозуміло, що ані донеччани на чолі з Ахметовим і Тарутою ніколи не поділяться своїми статками з російськими олігархами, ані кримські татари, які голосують за українських радикальних націоналістів, не віддадуть святі мусульманські землі без крові (що таке "без крові" росіянам відомо на прикладі волелюбного народу Ічкерії).

Оскільки російська наука й сама не спростовує фіно-угорське етнічне походження росіян, я не буду зупинятися на науковому його обґрунтуванні. Зазначу лише, що ще у 1913 р. у Санкт-Петербурзі російською мовою вийшла "Иллюстрированная исторія Украины" М. Грушевського, в якій він пише, що на сході сусідами слов'ян на Балтійському узбережжі були литовські племена, а за ними різні фінські народи, які займали тоді майже всі землі на Волзі (пізніше вони змішалися зі слов'янськими, великоруськими переселенцями, прийняли їх мову і зрештою з'єдналися з ними в один великоруський народ).

Отже, етнічно росіяни є фіно-уграми, які мали менш низький рівень культури, внаслідок чого перейняли слов'янську мову й культуру, асимілювавши при цьому їх первинних носіїв.

Однак цей міф, як я сказав вище, вичерпав себе, натомість можна спробувати отримати користь з іншої, фіно-угорської, доктрини походження "вєлікава рускава народа". Очевидно, що добробут Фінляндії важко порівняти з добробутом бодай якоїсь із країн, титульну націю котрої складають слов'яни. Теоретично можна поставити на один рівень за сукупністю соціально-економічних чинників Польщу й Угорщину, менше з тим, за суто соціальними показниками на душу населення Російська Федерація відстає як від Фінляндії, так і від Угорщини.

Таким чином, формально асоціюючи себе за етнічною ознакою з народами, які досягли певного успіху, є хоч і примарна, але ймовірність створити "нову російську мету" (на кшталт загальновідомої "американської мрії"), в основі якої "догнати та обігнати Фінляндію". Цей новостворюваний міф із самого початку приречений на невдачу, оскільки Російська Федерація ніколи не погодиться на визнання європейського способу життя таким, що має переваги над російським. За таких умов фінський добробут прийдеться створювати на російському підґрунті, при цьому всім відомо, що за законами діалектики фінський добробут можливий лише з фінськими складовими, так само, як з російським ментальним базисом вийде лише російський.

Хочу зробити одне застереження: все вищезазначене не стосується формально російської, а етнічно української території – Кубані, мова про яку піде далі.

Штучність міфу про слов'янське походження росіян, а також штучність новостворюваної фіно-угорської доктрини зумовлюють існування ще одного міфу: про "руський шлях".

Міф про руський шлях.

Російська Федерація поза Євросоюзом.

Російська Федерація проти NATO, а також проти вступу до NATO України.

Російська Федерація проти США та світової американської експансії.

Російська Федерація врешті-решт проти атрибутів західної культури.

Про це говорять Путін, російські ЗМІ та Задорнов: Російська Федерація повинна йти власним шляхом розвитку.

Хтось із вас, погоджуючись з цими гаслами, хоч на мить замислився над тим, у чому власне полягає цей ефемерний "окремий шлях"? Можливо, я не володію таким обсягом інформації, яким володіє кожен з росіян, хоч постійно дивлюся російські телевізійні канали, однак з того, що мені пропонують ЗМІ, вбачається, що "окремий руський шлях" це:

- "не так", як "на Заході";

- "не так", як у клятих Грузії та Україні (не дивлячись на те, що у них самих не все так, а скоріше все не так, як "на Заході");

-... і, здається, по всьому...

"Руський шлях" ґрунтується на запереченні всього західного, натомість ніхто до цього моменту в Російській Федерації не створив альтернативу. Просто "не так".

Саме тому російська державна еліта до цього часу не спромоглася збудувати доктринальну концепцію національної ідеї. Слов'янське питання не актуальне та не цікаве. Тим більше, що інші слов'яни – українці, поляки, словаки, хорвати тощо – визначилися, що йдуть з росіянами різними шляхами і не виказують бодай моральної підтримки. Білоруси теж неоднозначні, особливо після заяви Лукашенка, мовляв, Путіну не слід нехтувати білорусами у питаннях газопостачання. Лишаються прихильними лише серби, але також тільки через особисті корисні інтереси на Балканах, та й яка з тих сербів користь?

Більш того, слов'янське питання останнім часом стало смішним. Сміються переважно 10% татарського населення Санкт-Петербурга (минулого літа їздив туди до друга на весілля, тому сам знаю), а також інші "національні меншини", які хоч і називають себе "рускімі" (мабуть, єдине слово з російської мови, яке вони застосовують правильно в усіх відмінках, хоч і з акцентом), однак повністю усвідомлюють, що насправді "рускіє" – це невелика частина "масквічєй" та "пітірцев", а також усвідомлюють, що саме останні є справжньою "національною меншиною" у сучасній Російській Федерації.

Фіно-угорське питання є безплідним, адже як його розкрутити, якщо діє принципова позиція: "не так, як на Заході"? Та й взагалі сам факт того, що в наукових колах Російської Федерації виникла сама божевільна думка просувати фіно-угорську доктрину, свідчить про марність 16-річних пошуків національної ідеї, про відсутність національної потенції, якщо хочете. Все, на що спромоглася російська інтелігенція, – заявити, що росіянин – на 80% фіно-угр, а тому, враховуючи досвід інших фіно-угрів, має всі підстави добре жити.

Щоб не здаватися демагогом, зазначу, що про відсутність національної ідеї і про копітку працю Путіна в її пошуку говорив у одній з передач Гордона на Першому Національному Задорнов.

Як би це прикро не виглядало, доки державою керуватимуть "нетакісти", держава перебуватиме у стані перманентного протиріччя: немає національної ідеї – необхідно її створити – є підґрунтя для її створення – це підґрунтя суперечить принципу "не так" – національної ідеї так і немає. Замкнене коло.

Якось дивився по одному з російських телеканалів передачу Познера. Заслуговує на увагу один з його коментарів. Мовляв, російська державна еліта повсякчас каже про те, що "на Заході" все погано: суцільний занепад, жити взагалі неможливо. А чи багато громадян Російської Федерації відвідали Євросоюз і на власні очі переконалися, що там панує суцільний жах? Може, варто спочатку надати населенню повну й об'єктивну інформацію про рівень життя європейського середнього класу, а потім надати право вибору: "так" або "не так"? Але для російської влади це вкрай небезпечно, бо існує неабияка ймовірність, що населення надасть перевагу "так" і що тоді робити з "окремим руським шляхом".

Чому наукові кола так багато уваги приділяють етнічному походженню росіян (так само, як наукові кола інших країн – етнічному походженню їхньої титульної нації)? Тут вони праві. Генетична пам'ять завжди лежала в основі добробуту. Безбатченкам завжди було важче, хоча й існують винятки... поодинокі, які не стосуються нації. Якщо нація, звісно, є.

Міф про наявність російської нації.

Національну ідею можна будувати за відсутності нації.

Нацією можна називати населення. Ці факти нам довели американці, най їх шляк трафить, але ж довели!

Але набагато легше національну ідею запроваджувати серед нації, при чому нації, яка крім території проживання має ще низку ознак ідентичності.

Прикро, однак росіяни свою націю, яка зароджувалася за часів Грозного, поклали на вівтар "вєлікадєржавнава шавінізма". Я не буду зараз пояснювати значення цього терміна, позаяк не я його вигадав і не я зробив так, що він став застосовуватися виключно у відношенні російської політики з державами-сусідами. Однак російська нація того часу так і не народилася.

Росіяни – єдина в світі спільнота, яка називає себе прикметником: "рускій". Я – українець, є німці, англійці, болгари, латвійці, американці. Всі вони називають себе іменниками (хоча, мушу зауважити, у деяких мовах іменник і прикметник звучать однаково, як-от: English, German, однак іменник завжди пишеться з великої літери). І тільки росіяни вперто називають себе "рускімі". Це так само принизливо, якби я себе називав "українським".

Справа тут у тому, що свого часу термін "рускій" став уживатися на позначення всіх народів, які перебували в складі "вєлікай рускай імпєрії". З часом, коли частина народів з цієї імперії вийшла, а частина і справді сприйняла слово "рускій" як своє наймення, цей термін став застосовуватися виключно на позначення народу Російської Федерації.

Коли я кажу про вівтар, я маю на увазі те, що в абсолютній більшості випадків на запитання "Хто Ви є за національністю?" росіянин дасть відповідь "рускій". Як би за часів Російської Федерації влада не намагалася змінити цей совковий стереотип і запровадити інший гідний термін "росіянин", останній так і не увійшов до загального вжитку.

Хочете чи ні, але це – плата за довготривалий процес зовнішньої експансії та утвердження неприродного агломерату "вєлікай рускай імпєрії". Звісно, те, що́ зараз проживає в межах території Російської Федерації аж ніяк не можна назвати нацією у тому розумінні, яке свого часу сформулював Ортега-і-Гассет. Основною категорією нації є спільні поняття про побут, правила співжиття, норми поводження всередині спільноти тощо і аж ніяк не спільна думка про такі надсуспільні та/або наддержавні утворення, як Євросоюз, NATO, СНД. Справа в тому, що кожна особа залежно від приналежності до тієї чи іншої етнічної групи має чітке уявлення про свої звичаї та традиції, бо ці речі закладаються під час виховання. Разом з цим та сама особа має дуже віддалене уявлення про те, що являє собою NATO. Про це має погане уявлення навіть населення тих країн, які є членами NATO.

Гадаю, що не становить таємниці той факт, що до Російської Федерації входять народи, які мають часом абсолютно різні уявлення про побудову Всесвіту, не кажучи вже про мораль і т. ін. Ті ж цінності, про які повсякчас говорить російське телебачення, для більшості населення є штучними, другорядними і незрозумілими. Другорядність підтверджується хоча б інтерв'ю бесланських матерів (документальний фільм "Хроніки Беслана", звісно, є неросійським), котрі майже прямим текстом говорять про абсурдність нав'язаних їм цінностей, через які загинули їх діти.

Все це підтверджує відсутність російської нації, є лише абстрактне утворення "вєлікій рускій народ", при чому звучить це словосполучення з відвертою ностальгією по минулому та співчуттям. Зараз уже ніхто навіть не звинуватить росіянина у зухвалості та гордовитості, натомість обмежиться ледве помітною усмішкою (ледве помітною, щоб не образити і без того вразливу "рускую" свідомість).

Російську націю дуже невміло намагається створити держава, однак ця спроба виглядає як рухи 17-річного одинадцятикласника-відмінника під час першого сексуального досвіду з 22-річною студенткою-відмінницею, для якої це теж перший досвід.

Справа в тому, що націю лише зомбуванням населення не створиш. При чому якщо це зомбування полягає у пропаганді зовнішньої експансії. Пропаганда зовнішньої експансії навпаки створює зовсім інші наслідки, про які я скажу нижче.

І головне! Для створення квазінації (бо нація, я переконаний, штучною бути не може, принаймні випадків навмисного створення в історії немає; навіть мексиканці з'явилися поза прямим умислом іспанців) потрібна генетична пам'ять. З цим в Російській Федерації вкрай погано. Держава носить запозичену назву, хоча світовій спільноті відомо, хто такі русини (руси, роси). Так само Румунія носить гучне наймення, хоча всім відомо, де знаходиться Рим.

Російська Федерація має чужий прапор, точніше використовує кольори чужої європейської геральдичної традиції, запозичені психопатом Петром. Щоправда, задля того, щоб було "не так", як у європейців, був змінений порядок розташування кольорових стрічок.

Всім також відомо, що першим чинником самоідентифікації нації є її мова. Російська мова перетворилася на мову загального вжитку, нею розмовляють всі, навіть ті, до кого вона не має жодного відношення (та сама проблема з англійською, іспанською мовами: вони стирають відмінність людей). Росіяни хибно вважають, що мовна експансія робить користь державним інтересам. Навпаки. Кожна етнічна спільнота, нація має свої мови. Знищення мови (штучна заміна на іншу) призводить до стирання генетичної пам'яті, люди перестають усвідомлювати себе частиною етнічної спільноти. Якщо мова йде про ворога – прийом себе виправдовує, однак якщо йдеться про частину населення своєї країни – річ абсолютно безглузда, адже нащо згодиться юрба, яка не пам'ятає свого походження, споконвічних цінностей, спорідненості тощо. Для виборів до парламенту або виборів президента – те, що треба, однак для військових дій – навряд: за що їм воювати. А між іншим у Російській Федерації майже не залишилося народів, які б говорили своєю національною мовою. Відбувається зворотний процес: строкатий народ перетворюється на ідентичну юрбу. Дуже схоже на сталінський план з виведення "савєцкава чілавєка". І цього "савєцкава чілавєка" у часи Другої світової війни загинуло щонайменше у 5 разів більше, ніж німців на всіх фронтах. Біомасою легше керувати, її не шкода втрачати, але й зиск з неї невеликий. Зауважу тільки, що на той час формування "савєцкава чілавєка" перебувало на початковій стадії.

На юрбу перетворено населення США, це очікує й Російську Федерацію.

Але найгірше те, що націю Російська Федерація ніколи не матиме: передумов немає, надто все зіпсувала концепція "вєлікава рускава народа", відсутня генетична пам'ять, внаслідок чого втрачені національні цінності.

Міф про національні цінності.

Де та Росія, про яку знімає фільми Міхалков?

Де та самобутня російська культура, яка іноді випадково на другому плані простежується у творчості Пушкіна (випадково, бо, як би не прикро було це визнавати, Пушкін був гедоністом і рушійною силою його творчості були вино та жінки)?

Де народна творчість, пісні, національне вбрання, жива народна мова (мат всупереч розповсюдженому стереотипу тюркського походження)?

Де віра? Де гідна національної віри релігія? Де, врешті-решт, церква, за яку не соромно?

Натомість маєте донцових, марініних, бригади, бумери, численні серіали і купу іншого дешевого лайна для загального вжитку.

Натомість маєте московський патріархат (канонічна православна церква), який відправляє обряди за спрощеною системою як на конвеєрі, підтримує політиків, бере участь у виборчій кампанії проросійських політичних сил, утримує кав'ярні та інші комерційні заклади.

Маєте, врешті-решт, "національного" поета-ефіопа Пушкіна, який про націю ледве обмовився у своїй творчості.

Одним словом, маєте не Росію, про яку знімає фільми Міхалков, а Російську Федерацію (я не дарма вживаю конституційну назву держави). Росії давно вже немає і не буде. Останній шанс зберегти Росію був у 1917 р. у Керенського. Однак тимчасово зберігши самобутню Росію згодом він би втратив державу. В шахах це називається "виделкою". Росіяни замість шляху збереження Росії обрали шлях збереження держави, і на майже 70-річний строк отримали юдо-більшовизм, після якого шляху відродження Росії годі шукати.

Попса у вас до цього часу залишилася совковою, рок-н-рол депресивний, процвітають негритянські субкультури (хіп-хоп, RN, а головне, все вищезазначене не справжнє, замовне. Аварія співає про ветеранів "савєцкай армії", Аліса – про те, що їм не подобається помаранчевий колір (за логікою жанру вони повинні бути закохані в колір блакитний, що теж можна зрозуміти неоднозначно). Це оригінальність?...

Є, щоправда, незамовний шансон (незручно якось слово "шансон" застосовувати до тюремної лірики), однак саме "шансон" є найяскравішим індикатором сучасної російської культури. Квінтесенцією внутрішньої сутності тюремної культури є приклад Круга: про кого співав, від рук тих і загинув.

Росіяни не усвідомлюють того, що заборонений плід не може бути не смачним. Все західне, що забороняють державні "нетакісти", так чи інакше потрапляє на терени Російської Федерації. От тільки парадокс: чомусь такі позитивні риси, як норми міжособистісних відносин, правила партнерства у бізнесі, кодекс державного службовця, свобода слова, відсутність цензури тощо ніяким чином у Російській Федерації не закріплюються, бо не цікаві. Натомість весь бруд: наркоманія, злочинність, проституція, гомосексуалізм, порнографія – як віруси дуже добре себе почувають на новому ґрунті. Тут принцип "не так" не діє. Росіяни, подивіться на свою літературу та кінематографію: чим вони відрізняються від американських аналогів, з якими ви так непоступливо намагаєтесь боротися?

На запитання, ким би росіянин хотів, щоб став його син, він дає відповідь: "Прєжді всіво – Чілавєкам!" На перший погляд звучить ґонорово, однак якщо розібратися, – яка планка може бути нижчою у людських амбіціях?! Я, наприклад, Українець, хочу, щоб Українцем був мій син. Мені недостатньо, щоб він був лише "біосоціальною істотою", фактично приматом без минулого, традицій, культури та інших соціальних надбудов.

Після нашої "Помаранчевої революції" я випадково прочитав інтерв'ю з Шевчуком (його пісню "Последняя осень" наші телеканали використовували для надання іронії останнім дням правління Кучми). Його спитали, чому він був присутній на Майдані у Києві під час загальновідомих подій. Він відповів без зайвого пафосу: щоб відчути дух бажання... бажання людей щось змінити. Мабуть, це той дух, який свого часу Scorpions у Москві назвали "вітром змін". А ще я запам'ятав відповідь того самого Шевчука на закид про його аполітичність: для мене, мовляв, Росія дещо інша, ніж її бачать владні кола. Саме Шевчукову Росію я хотів побачити під час минулорічного відвідування Санкт-Петербурга. Як думаєте, трафив? Перше, що я побачив, як зійшов з поїзда, – пофарбовану у фіолетовий колір істоту (стать, здається, була чоловіча). Навкруги косметичні декорації, зроблені перед самітом країн "великої вісімки". А як завернеш у якусь арку – совок: брудні під'їзди комуналок, вибиті шибки, обмальовані й обісцяні під'їзди. "Блєск і ніщєта куртізанкок". І це північна столиця "вєлікаросії"?...

Невже нікому з росіян не хочеться спробувати побачити Росію очима Шевчука?

Які ж суто російські цінності має російське суспільство? Державний гімн з совєтською музикою, старі совєтські свята в якості нових державних, "вілікаю атєчєствєнаю вайну" з її "геніями-жуковими". Це все, наразі, чим може пишатися росіянин.

Хтось пам'ятає, з чого почалося святкування 8 березня? Невже російським жінкам не соромно, що їх вітають у такий день? Невже їм не болить те, що їх вітають тільки у цей день, а інші 364 дні на рік навіть не згадують? Європейська традиція підносить жінку, вимагає щоденної турботи про свою кохану чи любу. Знаки уваги повинні йти з середини, повинні бути наслідком внутрішніх бажань. Натомість в Російській Федерації ставлення до жінки характеризується гаслом "мовчи, жінко, твій день – 8 березня".

Бодай хтось у Російській Федерації святкує Міжнародний день солідарності трудящих так, як його належить святкувати: з демонстраціями, мітингами, присвяченими питанням робочого часу, заробітної плати, соціальних гарантій, профспілкового руху тощо? В кращому випадку це свято наповнюється політичним змістом.

9 травня. Що Російська Федерація святкує у цей день? Перемогу Совєтського Союзу над нацистською Німеччиною? Де зараз ці дві держави? Їх давно немає. Святкуючи це свято, Російська Федерація визнає правонаступність злочинних діянь Совєтського Союзу. Між іншим, це свято є принизливим як для сучасної Німеччини, так і для Російської Федерації. Німеччина давно спокутувала свої гріхи:

- позбувшись нацистського керівництва за наслідками Нюрнберзького процесу;

- позбувшись Сілезії, Судетської області, Ельзасу з Лотарингією;

- офіційно визнавши хибність націонал-соціалістичної ідеології і вибачившись перед світовою спільнотою за злочини проти людства;

- частково відшкодувавши жертвам нацизму моральну шкоду (остарбайтерам у вигляді грошової компенсації).

Який сенс за таких умов зараз нагадувати Німеччині про помилки минулого, хоч і жахливих масштабів? Відповідь на це питання очевидна: Російська Федерація святкує "дєнь пабєди" не для того, щоб нагадати Німеччині про "поразку" і не для того, щоб підкреслити велич і непереможність Совєтського Союзу чи то "савєцкай армії".

Про яку велич армії і геній жукових можна вести мову, якщо Совєтський Союз втратив навіть за офіційними підрахунками Москви близько 27 мільйонів вояків, у той час як Німеччина не більше 5 мільйонів за весь період війни. Це перемога? Або я погано розумію сенс перемоги, або його неправильно свого часу розумів ментально хворий коба, най його шляк трафить. Перемога здобувається для людей, щоб їм було жити краще, ніж за умов поразки. Щонайменше 27 мільйонам ця перемога взагалі у 1945 р. була до "одного місця".

Втім... так, це перемога, але формальна. Її не святкувати треба, а оплакувати мільйони жертв, співати анафему "важдям", які скоїли жахливий злочин, і кожного року оголошувати день жалоби по загиблих. Це було б справді гідним вшануванням подвигу ветеранів Другої світової війни.

І Російська Федерація, як не дивно, все це розуміє, натомість кожного року в кращих совєтських традиціях влаштовує святкові паради, які є нічим іншим, ніж демонстрацією своєї зброї ядерним державам. Очевидно, що демонстрація зброї є непрямою пропагандою військової агресії, а тому є знущальною щодо людей, які від неї загинули. Взагалі, демонстрація зброї яскраво відображає ставлення Російської Федерації до своїх громадян. Мовляв, 27 мільйонів, безсумнівно, жах, але в разі потреби ми "за ценой нє пастаїм".

Сьогодні, здається, кожному зрозуміла абсурдність військових парадів: всього лише кількох ядерних ракет достатньо, щоб створити непоправні наслідки не тільки для ворога, але й для всього людства, всієї планети.

Але глибинний сенс святкування 9 травня насправді лежить зовсім в іншій площині. Просто в Російській Федерації, якщо б не 9 травня, не було б чого святкувати. Споконвічні стародавні традиції забуті, генетична пам'ять стерта. Нічого нового за нинішнього "нетакізму" Російська Федерація створити не спроможна. Залишається совок. І добре, бо без совка був би суцільний вакуум.

І, нарешті, пафос.

Російська Федерація святкує не свою перемогу. У Другій світовій війні, як би несподівано це не звучало, виграли жиди та німці.

Перші коштом набагато меншим, ніж 6 мільйонів знищених євреїв (лєвіти без докору сумління зараз називають холокост "обрізанням сухого гілля"), здобули державу Ізраїль, контроль фінансових ресурсів США, а разом з цим – самих США, а також перманентну нестабільність на Близькому сході з халявною нафтою. Другі раз і назавжди позбулися нелюдяної ідеології – націонал-соціалізму, зуміли консолідувати всі свої ресурси для пошуку нового сенсу життя та духовного відродження (не останню роль тут відіграв статус "лузерів"). І все відбулося коштом близько 5 мільйонів німців.

І перші, і другі досягли своєї мети. За валовими економічними (промисловими) показниками перше місце у світі посідає США, Німеччина – третє.

А де Російська Федерація? А все тому, що Друга світова війна, що називається, розв'язала Совєтському Союзу руки. Безкарність мільйонних жертв війни, формальний статус переможців, моральне виправдання комуністичного ладу як такого, що призвів до перемоги, а разом з ним – більшовизму... Все це істотно пригальмувало Совєтський Союз у прогресивному розвитку: не було каталізаторів.

На рубежі 90-х років ХХ ст. "лузерами" як раз стали Совіти.

Звідсіля – й пояснення принципу "не так". Російська Федерація є правонаступником Совітів, а тому разом з усім іншим лайном успадкувала й статус "лузерів". А тепер згадаймо з американських (а хоча б і російських) фільмів, як себе поводять "лохи"?... Так-так: якщо мене ніхто не любить, я буду любити себе сам.

Свого часу якась російська команда КВК пожартувала: поведінка Російської Федерації у відносинах з країнами великої сімки нагадує казку "Вовк і семеро козлят", при чому "козлят" – це дієслово.

Я б сказав більше. Поведінка Російської Федерації дуже сильно, з огляду на вищезазначене, нагадує поведінку онаніста, з однією різницею: фізичний онанізм, на відміну від ментального, корисний для здоров'я.

Звідсіля й примарні-неіснуючі-вигадані-штучні цінності.

Міф про могутність Російської Федерації.

Як я сказав вище, могутність держави не слід вимірювати кількістю одиниць ядерної зброї, позаяк різниці між 1 ракетою (Індія) або кількома тисячами (США) немає: для непоправних наслідків треба всього лише кілька примірників, при чому не так важливо, над якою територією вони вибухнуть (система ПРО за своєю сутністю абсолютно некорисна і є лише черговим засобом шантажу).

Єдиним чинником, яким можна оцінити міць держави – контроль енергоресурсів. США мають недостатньо власних енергоресурсів, однак мають дієві важелі контролю.

Російська Федерація має власні енергоресурси, тому номінально її можна б було включити до переліку "могутніх держав".

Разом з цим на заваді могутності Російської Федерації стоїть все та сама проблема: держава не може нормально жити без зовнішньої експансії.

Зовнішня експансія стала рушійною силою всіх діянь Російської Федерації, змістом і формою всіх державних процесів і, одночасно, кінцевою метою. Зовнішня експансія позбавила російський народ самодостатності, відвернула від власних проблем і зосередила на проблемах Грузії, України, Сербії, США разом з Іраком.

Російська Федерація живе експансією і як наркотик щодня її потребує.

Саме експансія є визначальним чинником використання енергоресурсів.

Російська Федерація насолоджується мовчанням Європи щодо періодичних акцій шантажу, самозакохано б'є себе в груди, спостерігаючи безсилля споживачів газу в діалозі з Російською Федерацією. Таким чином тішиться хворобливе російське ego...

А енергоресурси тим часом поступово витрачаються...

У той час як всі "країни нафтодоларів" капіталізують кошти, отримані від продажу нафти, Російська Федерація тішиться своєю "міццю".

"Країни нафтодоларів" залучають на роботи на нафтових свердловинах громадян інших держав, щоб уникнути інфляції, пов'язаної з виплатою заробітної плати (гроші просто йдуть за кордон). Подекуди загальна кількість населення таких країн в 4 рази перевищує кількість підданих (громадян). Закордонні працівники будують об'єкти інфраструктури, нерухомість. Аналогічним чином в об'єктах інфраструктури та нерухомості капіталізується прибуток від продажу нафти. Згодом капіталізовані гроші справедливо розподіляються між підданими. Таким чином арабська дитина вже від народження забезпечена всім необхідним на кілька століть уперед.

Араби дбають про своїх підданих, знаючи, що, Аллах, подарувавши їм найцінніші скарби планети, позбавив ці скарби невичерпності.

А де капіталізується прибуток від енергоресурсів Російської Федерації? Чи відчуває звичайний громадянин – мешканець, скажімо, Тули – те, що він живе чи не в найбагатшій природними ресурсами країні? Це відчувають тільки кілька абрамовичів та березовських, однак не слід забувати, що єврейська нація створена не за етнічною ознакою, і всі статки жида аж ніяк не належать державі, громадянином якої він є.

Для тих, хто дивився фільм "Syriana": як думаєте, чому у війнах за світові енергоресурси бере участь Казахстан і не бере участь Російська Федерація? Бо вона в цей час займається ментальним онанізмом, кайфуючи від того, що Європа благає не зменшувати постачання газу. Війна з вітряками!

Європі не шкода благати. Так було за часів світових війн, так відбувається і зараз. Але Європа завжди залишається Європою і виходить з усіх негараздів з найменшою кількість втрат. Для Російської Федерації "плюс-мінус" кілька мільйонів населення ніколи не важили надто багато, так само, як і їх добробут, якщо на кону "гасударствєний інтірєс".

Міф про самодостатність вєлікава рускава народа.

Тиждень тому відпочивав на солоних озерах Солотвиного (Закарпаття, кордон з Румунією). Поліетнічний регіон, ще й туристів з різних країн вистачає. Є серед останніх і росіяни.

Моя кохана дівчина весь час нашого відпочинку ходила в моїй футболці з написом "Слава Богу, що я не москаль". Одного разу до неї з очевидним роздратуванням звернувся відпочиваючий росіянин: "А що у вас написано на футболці?" "Прочитайте" – відповіла вона. "Подобається ображати людей?" – продовжував росіянин. "Я не вважаю цей напис образливим для росіян" – спробувала заспокоїти росіянина моя кохана. "А ви по носі ніколи не отримували за цей напис?" – не заспокоювався росіянин...

Моя кохана не стала пояснювати росіянину, що справжній козак ніколи не підніме руку на дівчину, на це здатний лише москаль. Вирішила не роз'яснювати бідоласі, що разом з нею відпочиває її козак, шабля якого завжди напоготові спричинити передчасну панахиду за москаликом, який необачливо зазіхнув на Святу Українськість.

Зрештою хто реагує на напис "Слава Богу, що я не москаль"? Тільки москалі. Росіяни, які себе москалями не вважають, мені завжди з цього приводу лише усміхались. Врешті-решт у футболках з цим написом вийшов на київську сцену гурт "Лєнінград", що викликало резонанс і обурення в різних російських виданнях: як посміли! Нормальні й адекватні росіяни вважають москальство принизливим і всіляко від нього відхрещуються. От тільки проблема (не ображайтесь): адекватні зараз у меншості.

Свого часу моя кохана назвала особу, яка народилася й виросла в Тернополі й з часом переїхала назавжди жити до Російської Федерації, москалем. Я категорично не погодився, назвавши цю особу нормальним росіянином. Він сам для себе вирішив, де йому краще жити, де він досягне успіху, де, врешті-решт, йому комфортніше. Москалі ж – це ті, які, де б вони не мешкали, постійно намагаються нав'язати іншим народам своє москальське бачення того, як цим народам краще жити. Москалів вдосталь і в Україні.

Тому й слава Богу, що я не москаль, та й по всьому...

Що буде, якщо суто гіпотетично прибрати з політичної карти світу сусідні з Російською Федерацією держави? Зовнішня експансія як система життєзабезпечення держави стане на 90% неможливою, оскільки Європа, США, Китай та арабські країни м'яко кажучи "чхали" на російські амбіції. Чим жити Російській Федерації, якщо не буде Грузії, України, Білорусі? Чиї проблеми намагатися вирішити? Існування держави втратить сенс.

В світі залишилося, здається 2 держави, поведінка яких на світовій арені свідчить про відсутність самодостатності: це США та Російська Федерація. Одна тільки різниця: американський народ мало опікується питаннями, якими опікується керівництво держави, тому відсутність самодостатності народу тут під питанням. Я б сказав про відсутність державної самодостатності: американській державі болить те, що досягнувши "американської мрії", вона втратила щось набагато цінніше, – здатність людей емоційно переживати, відчувати "високе" й "недосяжне", мріяти, насолоджуватися життям, можливість культурного екстазу. Американське суспільство на межі декадансу, американська культура холодна, а держава, усвідомлюючи це, шукає виходу з безвихідної ситуації (я зараз не чіпаю суто економічного підґрунтя американської експансії). Звідси й намагання пояснити іншим, що саме американській спосіб життя є найкращім. Однак, це намагання викликає тільки усмішку співчуття, внаслідок чого США небезпідставно лютують.

У Російській Федерації все дещо не так. Самодостатності там бракує саме народові.

Як я казав, минулого літа відвідав Санкт-Петербург. На кожному кроці мене питали про політичну ситуацію в Україні. При чому питали так, як мій собака просить у мене під час обіду кісточку: з блиском в очах і сподіванням, що я відповім, мовляв, гірше нікуди. В їх очах містилася мовчазна молитва: "Ну скажіть, що у вас справді там все так погано, як нам розповідають ЗМІ. Ну будь-ласочка..."

Що я міг відповісти? Що якби хтось цікавився іншою історією, ніж написаною у російських підручниках, то, напевно, знав би, що для України те, що відбувається, не є кризою. Це нормальний історичний рух: Україна в силу свого індивідуалізму й синдрому гетьманства завжди мала зранку 3-4 держави, ввечері – 5-6 і стільки ж гетьманів (типовий приклад: Руїна з Чорною Радою). Але! Увага! Всі ті держави були Українськими. В українському суспільстві ніколи не було настільки серйозних протиріч, щоб на базі однієї етнічної спільноти утворилося принаймні 2 держави, як це свого часу сталося з Німеччиною та Австрією.

Кризи в Україні хочеться Російській Федерації, бо вона знає: добробут українського народу мало відрізняється від добробуту російських громадян. І це при тому, що Україна не визнає єдино вірним "руський шлях".

Я запитав у свого друга (до кого їздив на весілля), який у нього місячний дохід. Він відповів, що приблизно 500$ на місяць, при чому зауважив, що це середній дохід для Санкт-Петербурга. У його дружини на той час був дохід (здається, вона була медсестрою) не більше 250$. При цьому проїзд у будь-якому громадському транспорті коливався від 12,5 (метро) до 17 рублів (все інше). Пива дешевше 1$ я не бачив. І, головне, кожний, хто зі мною спілкувався, наголошував, що, мовляв, у нас "добре" живуть лише Москва та Санкт-Петербург, а як виїдеш за межі міст – картина набагато "обнадійливіша".

Пенсіонери люті на Путіна за те, що скасував їх пільги, натомість додавши до пенсії по 100 рублів як "кістку собаці". Пенсія у Санкт-Петербурзі для звичайних пенсіонерів, які не мають "особливих заслуг" перед державою складала на той час близько 3000 рублів (якщо вірити матері мого друга).

Не продовжуючи далі цю невдячну тему, зазначу лише таке. Я живу у Запоріжжі – місті, яке є відносно дорогим для України. Так от: пиво тут я купую за 1,90 гривень (приблизно 9,50 рублів), проїзд і досі можна знайти по 50 копійок (2,50 рублі). Я лише рік тому закінчив навчання на денному відділенні, а мій сукупний дохід уже складає від 400$ на місяць (це для Запоріжжя ненабагато, але трошки нижче середнього), а пенсія дідуся (щоправда, ветерана війни) разом з усіма додатковими виплатами складає часом до 500$.

Це Запоріжжя, а в Києві (з досі майже запорізькими цінами) звичайна прибиральниця отримує близько 400$. Росіянам раджу робити висновки самим.

Причини браку самодостатності очевидні: як можна жити по-іншому, ніж росіян змушує їх влада, і при цьому жити нічим не гірше?!

Ті, хто не був на Західній Україні, закидають "бандерам", мовляв, пів регіону на заробітках. Так воно й є, але якби бачили ті скептики, які на Заході України заможні господарства з триповерховими оселями, збудовані на зароблені за кордоном кошти (в тому числі в Москві): все зароблене – на Батьківщину.

Російське державне керівництво постійно спрямовує свідомість населення на розв'язання чужих проблем. Росіяни менше переймаються тим, що відбувається у них в державі, однак вважають своїм обов'язком щонайменше дати негативний коментар подіям в Україні та Грузії. Очевидно, що така політика російської еліти спрямована на відвернення уваги від своїх, не менш болючих проблем.

Але! Ми, Українці, свої негаразди знаємо і протягом віків навчилися жити в боротьбі з ними. А те, що не вбиває, як відомо, робить нас сильнішими. А росіяни? Опікуючись чужими питаннями, витрачаючи енергію на те, щоб до нього прислухались ті, чиїми питаннями вони опікуються, російське суспільство ставить себе у вкрай непривабливе становище. Приблизно так виглядає 2-річна дитина, яка починає кричати й плакати через брак уваги з боку дорослих. Натомість дорослі й зробити їй нічого не сміють (бо ж дитина), але й капризи відверто набридають.

Однак дитина себе ще не усвідомлює одиничкою у соціумі, тому говорити про її самодостатність не доводиться, натомість росіяни відверто демонструють те, що російське суспільство собою незадоволене. Йому щось потрібно (що саме, росіяни самі визначити не можуть)... увага, визнання, що вони справді "вєлікій рускій народ", страх. Цей хворобливий комплекс є наслідком ностальгії по колишній славі Російської Імперії, Совєцькому Союзу. Росіяни досі не можуть відпустити від себе колишні совєтські республіки: як же так – вони вже не наші і на нас так відверто "поклали". Аналогічну поведінку демонструє Іран – колишня могутня Персія – який так хоче брати участь у світових глобальних процесах, бути впливовим... але часи не ті.

По дорозі із Санкт-Петербурга додому разом зі мною їхала до Бєлгорода одна росіянка. Перед державним кордоном всіх попередили, щоб приготували документи. А вона й каже: "Што за їрунда, раньше Балгарія ні била заграніцей, а січяс уже і Україна стала!"

Яскраве підтвердження моїх слів.

Я не москаль, тому не буду намагатися вирішувати чи то бодай давати поради росіянам, що їм робити зі своїм горем. Зауважу лише таке.

Ми, Українці, не претендуємо на частину українських земель, які є східною територією Польщі, оскільки поляки формально спокутували свої гріхи перед Українськістю, першими дружньо подавши руку й відмовившись від гасел типу "Львув то єсць польшке м'ясто".

Ми, Українці, не зазіхаємо на придністровську територію (де проживають етнічні українці), яка є частиною Республіки Молдова, оскільки Молдова жодного разу не зробила недружнього вчинку у відношенні України.

Ми, врешті-решт, не зазіхаємо (поки що!) на Кубань, яка – росіянам це відомо – є етнічною територією України.

Однак зазіхнути на всі ці території (крім, мабуть, Польщі) не так важко. Для цього нетреба могутньої держави та численних військових ресурсів. Треба зробити себе привабливими, а далі гени місцевого населення скажуть своє. Тут навіть не треба зовнішніх активних дій, крім просвітницьких.

Жителі придністровських територій кажуть (у мого приятеля там живуть родичі), що вони просто не знають, що відбувається у Молдові та зацікавлених державах, нічого крім незалежності їм не пропонують росіяни, а головне – вони бояться нової стрілянини. Тому й голосують за те, про що кажуть зовні: той самий совок. Але потайки називають себе "хохлами" і кажуть, що їх "Батьківщина" (не "Родіна"!) – Україна. У них навіть топографія тримовна: позначення здійснюються молдовською, російською та українською мовами.

Для жителів Кубані ми обов'язково збережемо регіональною російську мову (так ся стало, ми не кати), з якою у європейській Україні їм би було нічим не гірше, ніж у Російській Федерації. А росіянами кубанці себе ніколи не вважали (почитайте Шолохова). У мене навіть є збірка пісень гурту "Кубанський хор". Як думаєте, якою мовою вони там співають? Українською.

Між іншим, Російська Федерація без Кубані повністю залишиться без хліба. Будемо обмінювати на газ. Наші так звані "проросійські" жителі Південного Сходу України одного разу вчинили... У Запорізькій області є село Новобогданівка. Українцям воно відоме тим, що там зненацька почали вибухати склади зі старими снарядами. Повз це село проходять основні залізничні шляхи на Південь України, тобто на моря. Вибухати снаряди стали як раз влітку, коли росіяни, керуючись стадним інстинктом, вирушили відпочивати до "дружніх" східняків. Під час вибухів, звісно, з метою безпеки, потяги зупинили у самісінькому Українському Степу. "Дружні" місцеві жителі, керуючись своїм споконвічним "мєлкабуржуазним індівідуалізмам", не розгубилися. За офіційними повідомленнями як українських, так і російських каналів хліб росіянам, що застрягли у степу, продавали за 25 рублів (і це 2 роки тому!). Приблизно так само й воду. Для довідки зараз найкращі сорти хлібу у нас коштують до 2 гривень (до 10 рублів).

Що ж, росіян у нас люблять!

В разі розгортання промосковської пропаганди в Криму ми цілком легко могли б віддати землю татарам, яка і без того є їхньою споконвічною святою землею. Домовитися з мусульманами набагато легше, більш того вони виконують домовленості. Крим стає Автономною Кримською Татарською Республікою, певний відсоток доходів – до Державного бюджету України, а решта – на розсуд татар. От тоді можна подивитися на промосковсько налаштованих. А в разі загострення міжетнічного конфлікту введемо військове положення з прямим президентським правлінням.

Російська Федерація звикла, що Україна тільки й робить, що захищається від постійних зазіхань та звинувачень. Я обмалював сценарій, коли Україна піде в наступ, при чому ані слова не сказав про Чорноморський Флот, про транзит газу та елементи російської ПРО, розташовані на нашій території (як і про елементи американської ПРО, яка поки що не розташована на нашій території).

Росіянам треба молитися, щоб в Україні не запровадили другою державною мовою російську, бо не буде за рахунок чого підтримувати свій вплив на наших москалів перед черговими виборами.

І...

останній міф.


Міф про те, що на Південному Сході України проживає "проросійське" населення. Частково про це я вже згадував. Дещо додам.

Я сам – Східняк (і цим пишаюся), із Запоріжжя. Про мої переконання зрозуміло з цієї статті. Мій друг після загальновідомого конфлікту навколо острову Тузла прочитав у "Дзеркалі тижня" (український елітарний впливовий тижневик), що за результатами соціологічного опитування людей, готових зі зброєю в руках боронити територіальну цілісність України, у всіх (!) областях України приблизно однаково. При чому якби в Донецьку їх було не більше, ніж у Львові. І дарма, що вони там переважно російськомовні – вони не ототожнюють себе з росіянами. Вони – Українці. Так само не вважають себе росіянами чи то "руськими" мешканці Запоріжжя. Протиріччя Сходу і Заходу – це внутрішнє питання про спосіб життя, а не про належність до тієї чи іншої держави, бо так вирішили як на Сході, так і на Заході.

До Санкт-Петербурга я їздив з другом. Він українець, але розмовляє російською. Такі, як він, завжди найбільш пасивні та флегматичні до всіх політичних процесів. Однак, побувавши в Російській Федерації, навіть він сказав: "Дивні вони... метушаться, живуть штучними проблемами..." Для нього це багато!

Закінчуючи, хочу сказати, що не личить козакові ображати гостя у своїй оселі, позаяк Українське Обійстя святе. Тому всіх росіян, а бодай і москалів, щиро зустріну у себе, і, сидячи з ними за одним столом, ми вип'ємо смачного запорізького пива. Просто спитайте Кремезного серед україномовних запорожців.

Для своїх:

Буду вдячний за якнайширше розповсюдження інформації, вміщеної у цій статті. Радикальний націоналізм не дозволяє мені зробити її переклад російською мовою. Тому буду вдячний також за поширення матеріалу російською та іншими мовами. В разі використання інформації, вміщеної у статті, посилання на автора не є обов'язковим. Я не заперечую також проти розповсюдження інформації від імені інших осіб. І останнє: конструктивну критику сприймаю тільки українською лайкою. Будьмо!

Сашко Кремезний

28.06. – 02.07.2007 р


Коментарі









© 2007 - 2020, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua