Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації

Cхід і Захід в історії української культури На марґінесі книжки Ігоря Шевченка "Україна між Сходом і Заходом". Частина І

Ігор Бурдяк | 5.05.2014 16:45

2
Рейтинг
2


Голосів "за"
2

Голосів "проти"
0

Автор – Іван ПАСЛАВСЬКИЙ, кандидат філософських наук.
Праця опублікована в журналі "Універсум".
Автор попросив опублікувати її і на нашому інтернет-ресурсі.


Cхід і Захід в історії української культури На марґінесі книжки Ігоря Шевченка ''Україна між Сходом і Заходом''. Частина І
Проблема дихотомії Схід – Захід в історії української культури привертає увагу вже не одне покоління українських дослідників. За півтора століття існування новітньої української науки дослідження ролі східних і західних факторів у формуванні української духовності займали не останнє місце в українознавчих студіях. Михайло Максимович, Микола Костомаров, Михайло Драгоманов, Іван Франко, Михайло Грушевський, Олександр Лотоцький, Дмитро Донцов, Іван Мірчук, Дмитро Чижевський, а в новіші часи Олександр Оглоблин, Омелян Пріцак, Ярослав Ісаєвич, Ярослав Дашкевич – всі вони тією чи іншою мірою торкалися проблеми Сходу і Заходу в культурно-політичній історії України.

Однак при всьому багатстві висловлених думок, поглядів і спостережень, віднайдених джерел і фактів, написаних статей і розвідок, досі відчувався брак синтетичної праці, яка б узагальнювала нагромаджений науковий досвід із зазначеної проблеми. І ось навесні минулого року заходами Інституту Історії Церкви Львівської Богословської Академії і при підтримці Центру досліджень історії України ім. Петра Яцика Канадського інституту Українознавчих студій Альбертського університету вийшла у світ книга професора Ігоря Шевченка "Україна між Сходом і Заходом. Нариси історії культури до початку XVIII століття"*. Одразу зазначимо, що поява цієї праці є небуденною подією в науковому і культурному житті сучасної України. Праці такого високого наукового рівня, як нова книжка Ігоря Шевченка, рідко з'являються узагалі в науці, а в нашій українській – тим більше. Попри свої великі наукові достоїнства, це ще й високоінтелектуальна лектура, яка задовольнить не тільки дослідника-професіонала, але й інтелігента найвищого ґатунку.

Та це й не дивно. Автор цієї непересічної праці – професор Ігор Шевченко – світової слави вчений-візантолог, довголітній професор Гарвардського університету (1973-1992), дійсний член багатьох академій і наукових товариств, почесний президент Міжнародної Асоціації Візантиністів. Він народився 1922 року під Варшавою, в родині політичного емігранта – офіцера армії УНР. Здобувши класичну гімназійну освіту, продовжив студії у Празькому Карловому університеті, а закінчив їх у Лувенському католицькому університеті, де здобув ступінь доктора класичної філології і візантиністики. Ігор Шевченко є автором широкознаних у науковому світі монографій, зокрема "Суспільство та інтелектуальне життя пізньої Візантії" (1981), "Ідеологія, література і культура у візантійському світі" (1982), "Візантія і слов'яни в літературі та культурі" (1991).

Спеціалізуючись з історії культури Візантії, особливо візантійсько-слов'янських культурних зв'язків, І. Шевченко у своїх дослідженнях багато уваги присвячує культурним взаєминам Візантії і Русі-України. Власне весь його науковий досвід, що нагромадився саме на цьому відтинку його наукових пошуків, і ліг в основу "візантійської", чи пак, "східної" частини рецензованої праці.

Справа в тому, що І. Шевченко розглядає "Схід" і "Захід" в культурно-політичному, а не в географічному сенсі. Адже географічний Схід для України – це позадонські простори, тобто Азія з її культурним еквівалентом – мусульманством, тим часом як культурний Схід стосовно України – це географічний південь, тобто Візантія з її культурним виявом – православ'ям. Що стосується "Заходу", то він відносно України збігається і в географічному, і в культурному сенсі: це латинська Європа з найближчим сусідом – Польщею. Саме вплив візантійського Сходу і польського Заходу є основним предметом розгляду в новій книжці І. Шевченка "Україна між Сходом і Заходом".

Формально ця праця не є монографією, а радше збіркою наукових праць, чи нарисів, як їх називає сам автор. Усіх нарисів є дванадцять, і охоплюють вони період культурного розвитку України від хрещення Києва до початку XVIII століття. Ось їхні заголовки: "Україна між Сходом і Заходом" (1), "Візантія і слов'яни" (2), "Релігійні місії очима Візантії: імперський зразок і його місцеві варіанти" (3), "Хрещення Київської Русі" (4), "Владимиро-Суздальське князівство як суперник та епігон Києва" (5), "Політика Візантійського патріархату у Східній Європі в XIV ст." (6), "Візантія та східні слов'яни після 1453 року" (7), "Польща в історії України" (8), "Відродження руської віри" (9), "Релігійна полемічна література в українсько-білоруських землях у XVI-XVII ст." (10), "Багатоликий світ Петра Могили" (11), "Формування національної самосвідомості перед 1700 роком" (12). Як бачимо, усі ці нариси розміщено в хронологічному порядку, вони спираються на єдину логіко-історичну основу, тому книжка має цілісний характер і в певному сенсі може розглядатися як своєрідне монографічне дослідження.

Одним із основних завдань, які ставив перед собою автор, було виокремити ті важливі фактори, які найбільше вплинули на формування української культури в епоху Середніх віків і ранньомодерного часу. Природно, що він почав із візантійського фактора, бо візантійська культурна спадщина була домінуючою якраз в ранній і середній періоди християнської Русі-України (нариси 1-7).

Далі І. Шевченко переходить до характеристики західних впливів, які йшли переважно через Польщу, зокрема в час, коли українські землі входили до складу польсько-литовської держави (нарис 8). Вплив Заходу, на думку вченого, значною мірою спричинився до культурної емансипації українців від їхніх північних сусідів – московитів, з якими їх єднала спільна візантійська спадщина. В нарисах 9-12 автор показує те інтелектуальне бродіння, яке почалося на українських землях у XVI-XVII століттях внаслідок складної взаємодії візантійських і західних культурних віянь, і яке стимулювало розвиток національної свідомості українців.

Як і кожна справді наукова праця, книжка І. Шевченка несе в собі величезний заряд фактологічної, культурологічної та ідеологічної інформації. Ця багатюща інформація, яку так щедро розсипав автор по своїх нарисах, збуджує уяву, наводить на роздуми, примушує переосмислювати здавалось би усталені погляди на ті чи інші явища й процеси культурного життя українців у минулому. Рецензована праця – це цінний набуток для істориків української духовності, передусім для істориків Церкви, дослідників філософії та етнопсихології українського народу.

Це не означає, однак, що всі твердження й висновки І. Шевченка треба сприймати як аксіоми, без критичного аналізу. Вже на основі того матеріалу, яким він щедро наповнив свої нариси, можна зробити висновки, які не обов'язково збігатимуться з висновками автора. Проілюструємо це на прикладі оцінки І. Шевченком деяких історичних подій і явищ, що мали переломне значення в історії українського народу.

Так, розглядаючи державне хрещення Київської Русі, І. Шевченко однозначно позитивно оцінює історичний вибір князя Володимира прийняти візантійський варіант християнства. Його оцінка дослівно така: "Якщо стати на точку зору Києва X ст., то слід погодитися, що це був очевидний і мудрий вибір" (с. 53). Те, що це був очевидний вибір Володимира, не викликає сумніву, але можна засумніватися, чи таким вже мудрим був цей вибір. Підстави для такого сумніву дає насамперед історичний досвід християнської Русі-України, а також деякі висновки і спостереження самого автора. Так, він пише, що в момент Володимирового хрещення Візантія "була найблискучішим культурним центром" і перебувала "на вершині своєї політичної могутності" (с. 53). Правда, далі автор зауважує, і цілком слушно, що "витонченість і рівень освіченості візантійських книжників, їхнє знання всього канону грецької античної літератури були рисами, яких поганська Русь, мабуть, ще не могла оцінити як слід. Зате могла оцінити величезну красу царгородського мистецтва та врочистість церковних богослужінь" (Там само).

Оця "велична краса царгородського мистецтва та врочистість церковних богослужінь", якими спокусився Володимир, говорить лише про одне: князь Володимир під час своєрідного конкурсу конфесій, про який говорить Початковий літопис, віддав перевагу формі перед змістом, азійській помпезності перед європейською строгістю. Тобто це означає, що Володимирові не дано було збагнути, що ця "величність і врочистість" Візантії є всього лише її лебединою піснею, і що друге християнське тисячоліття буде за молодою і динамічною Європою, інспірованою і керованою Римом. Можна, звичайно, заперечити сказане, мовляв, тепер легко судити, а тоді, в момент хрещення, перед очима Володимира стояла могутня, згуртована імперія Ромеїв, де під покровом доктрини про симфонію Церкви і держави божественний імператор призначав і скидав східних патріархів, часто тлумачачи їм догмати віри. Не те, що розрізнена Європа, де національні провідники стояли в черзі до патріарха Заходу за благословенням і королівською короною. Спокуса Візантією була справді велика і лише найбільш далекозорі політики могли їй не піддатися. Таким політиком виявився, зокрема, угорський володар Стефан (Іштван), який всього лиш якихось десять років після хрещення Русі Володимиром зробив свій вибір на користь Римської Церкви, хоч візантійські місії вже довший час активно працювали серед угрів, і перший угорський єпископ був висвячений саме в Царгороді.

На прикладі угорця Стефана і русина Володимира особливо наглядно видно історичний виграш першого та історичний прорахунок другого. Віддавши свою країну і свій народ під опіку престолу св. Петра, Стефан отримав королівську корону, і напівдике азійське плем'я зробив рівноправним членом європейського кола народів. Володимир же, спокусившись "величністю й урочистістю" візантійського обряду, а ще більше візантійським цезаропапізмом, задовольнився матримоніяльним зв'язком з царгородським імператорським двором на правах васала, а свій генетично європейський народ на довгі віки прив'язав до азійсько-християнської колісниці. Сам І. Шевченко в іншому нарисі пише, і цілком слушно, що візантинізація була подією, яка "разом з татарським лихоліттям відчужила Русь від Європейського Заходу" (с. 18). То ж невже в цьому мала полягати мудрість візантійського вибору Володимира?

Скажемо більше. Як показала історія, візантинізація мала фатальні наслідки для формування політичної культури і духовного етосу українського народу. Найбільшою шкодою, яку завдала візантинізація, було те, що в політичному мисленні і в практиці державотворення у нас так і не виробилося поняття корони як символу національно-державного суверенітету. Дві відомі з історії спроби повернути на європейський шлях політичного розвитку, що були пов'язані з іменами Ізяслава Київського (1075) і Данила Галицького (1253), великого успіху не мали. Так само без успіху закінчилися спроби церковного усамостійнення Києва, зокрема за Ярослава Мудрого, Ізяслава II Всеволодовича, того ж Данила Галицького. Незважаючи на ці перманентні спроби політично і церковно відірватися від Візантії, кожного разу в кінцевому підсумку Київ залишався вірним візантинізмові. Ігор Шевченко вважає, що так було "не лише тому, що про це дбали його митрополити-греки, але насамперед тому, що був з нею пов'язаний від початку – від Володимирового хрещення" (с. 57). Справедливі слова, але й вони зайвий раз підтверджують думку, що вибір Володимиром Візантії був не вельми зваженим.

Не менш фатальні наслідки залишила візантинізація у духовній сфері українців. Уже говорилося, що Володимир прив'язав свій народ релігійно і культурно до Візантії, коли вона перебувала в зеніті своєї політичної і культурної величі. Це був пік її висхідного розвитку, після якого почався різкий спад, коли активність її внутрішнього розвитку змінилася пасіонарністю. Цей дух пасіонарності вже хворої Візантії мертвотним спазмом стиснув душу молодого народу-неофіта і впродовж довгих століть не випускав її зі своїх чарів-обіймів. Це блискуче завважив наш великий поет-мученик Василь Стус. У його "Таборовому зошиті" читаємо: "Думаю про 1000-ліття християнства на Україні. Гадаю, що було зроблено першу помилку – візантійсько-московський обряд, що нас, найсхіднішу частину Заходу, прилучив до Сходу. Наш індивідуалістично-західний дух, спертий візантійським деспотичним православ'ям, так і не зміг вивільнитися з цієї двоїстости духу, двоїстости, що витворила згодом комплекс лицемірства. Здається, що пасеїстичний дух православ'я тяжким каменем упав на молоду невизрілу душу народу – призвів до жіночості духу, як атрибуту нашої духовності. Залізна дисципліна татаро-монголів запліднила російський дух, додавши йому агресивности й пірамідальности будови. Український дух так і не зміг виламатися з-під тяжкого каменя пасеїстичної віри. Може, це одна з причин нашої національної трагедії [...]. В кожному разі жертвою православ'я ми є найбільшою. Вийти з-під його східних чар ми так і не змогли. Це знищило нашу вітальну, життєву енергію" (Стус В. З таборового життя // Прапор, 1990. – Ч. 2. – С. 113-114).

Необхідно сказати, що в своїх негативних оцінках візантійського фактора в розвитку української ментальності Василь Стус мав великих попередників в особі Григорія Сковороди, Михайла Драгоманова, Івана Франка й, особливо, Тараса Шевченка. Останній, як відомо, не раз застерігав від "прославляння візантійства", а в поезії "Ликері" (1860) відкрито попереджував про фальшивість "візантійського Саваофа". Узагалі, якщо прийняти ту очевидну істину, що українське національно-державне самовизначення в усі часи було органічно пов'язане з необхідністю вирватися з візантійських (спершу грецьких, а згодом московських) пут і повернутися в Європу, то доведеться визнати, що візантинізація України в заранні її християнської історії була неприродним явищем і дала вкрай негативні наслідки.

Перейдемо до іншої історичної події, яка на осі Схід – Захід мала доленосне значення для східнослов'янських народів, і яка, зрозуміло, не пройшла повз увагу професора І. Шевченка. Йдеться про Флорентійський собор 1439 року, на якому була укладена церковна унія між Римом і Константинополем. Учений висловлює цікаву думку про те, які наслідки ця унія мала передусім для Москви. Зокрема він пише: "Те, що трапилося на Флорентійському соборі, москвичі* зрозуміли як зраду православної віри грецьким імператором, грецьким патріархом та ласими на гроші греками. Ця подія з часом знайшла відгук у ряді московських творів, де віровідступництво греків дедалі різкіше протиставлялося стійкості у православній вірі московського князя" (с. 100). У Московії використали факт Флорентійської унії для проголошення незалежної Московської Митрополії від "зрадливого" Царгорода (1448), а "відступництво" греків обґрунтовували ідеєю, що центр "істинного" православ'я перемістився (особливо після завоювання Візантії турками 1453 року) в Московську державу.

Тим часом на українських землях реакція на Флорентійський собор була прихильною. Якщо, скажімо, в Москві вкрай вороже зустріли одного з творців церковної унії – Київського митрополита Ісидора і, навіть, арештували його, то в Києві його прийняли тепло, а тодішній київський князь Олелько Володимирович надав йому у володіння всі церковні маєтності, які традиційно належали київським митрополитам. Що ж стосується наслідків Флорентійського собору на українських землях, то вони, за твердженням І. Шевченка, "ледве далися в знаки" (с. 165).

Таке твердження шановного автора видається нам надто категоричним, хоча, правду кажучи, подібні оцінки результатів Флорентійської унії для України були поширені і в українській класичній історіографії. Нагадаємо в цьому зв'язку суворий присуд Івана Крип'якевича, який у відомій розвідці "Львівська Русь в першій половині XVI ст." писав, що Флорентійська унія "не зробила ніякого вражіння, ніякого руху, ні за, ні проти" (ЗНТШ, 1907, Т. 77, кн. 3. – С. 79).

Тим часом Ігор Шевченко в іншому місці вказує, принаймні, на два моменти в історії церковного життя України, що були спричинені Флорентійським собором. По-перше, цей собор, на його думку "привів до адміністративного розподілу Київської митрополії 1458 р. на митрополію Москви і всієї Русі та митрополію Києва, Галича і всієї Русі. Ця остання, створена папою, охоплювала території під польсько-литовським правлінням і мала бути унійною;... По-друге, Берестейська унія, проголошена через два століття (1596), вважалася продовженням Флорентійської унії на тих землях Польсько-литовської держави, де жили українці й білоруси" (с. 142). Від себе додамо, що майже всі київські митрополити другої половини XV ст. признавалися до двох церковних юрисдикцій – римської і царгородської, – і це також було результатом Флорентійського собору, який заклав ідеологічні основи такої екуменічної постави київської ієрархії. Отже ж, якби навіть наслідки Флорентійського собору для України обмежувалися лише наведеними вище фактами, оцінювати їх такими, що "ледве далися в знаки", означає їх явно недооцінювати. Тим більше, що вплив Флорентійського собору цими фактами далеко не вичерпується. У нашій історичній літературі, в тому числі і в рецензованій праці І. Шевченка, практично обійдена увагою та роль, яку відіграла в розвитку української культури XV – початку XVI ст. духовна атмосфера, що склалася в Європі після Флорентійського собору й укладення на ньому церковної унії. Маємо на увазі постфлорентійський релігійно-культурний екуменізм, що запанував у середовищі духовних еліт Візантії й Європи і сягнув інтелектуальних середовищ українсько-білоруських земель. "Прикінці XV віку повіяло по Русі новим, європейським духом", – писав Іван Франко, і цілком мав рацію (Зібр. тв. у 50 т. – К., 1983. – Т. 40. – С. 221). Саме тоді з'являються перші східнослов'янські друковані книги Швайпольта Фіоля (1491) і Франциска Скорини (1517-1525), здійснюються переклади цілої низки духовних, історичних та авантюрних повістей західноєвропейського походження, починає творитися українська латиномовна наукова і художня література в особі таких знаних її авторів, як Юрій Котермак з Дрогобича, Павло Русин з Кросна, Лукаш з Нового Міста, Микола Гусовський та ін. Ці культурні явища могли зродитися лише в атмосфері релігійно-культурного екуменізму, який голосила Флорентійська унія. Бо ж справді, німець-католик Швайпольт Фіоль друкує на замовлення перемиського православного єпископа церковно-слов'янські богослужбові тексти, а православний русин Скорина з католицьким іменем Франциск здійснює переклади книг Святого Письма не з канонічних для православія грецьких текстів, а з латинських і чеських! Ба більше, український перекладач однієї із західних повістей залишає без зміни нечувану ще недавно в православному середовищі фразу "ми отцю папі послушні", а виходець з Дрогобича Юрій Котермак свою першу друковану працю "Прогностична оцінка поточного 1483 року" (Рим, 1483) присвячує тодішньому папі Сиксту IV і пише на його честь добірною латиною віршований панегірик! Сім років перед тим, 1476 року, тодішній Київський митрополит Михаїл Пструцький та ще добрий десяток українсько-білоруських церковних і світських достойників пишуть листа до цього ж папи Сикста IV, в якому підтверджують йому свою послушність і схвалюють рішення Флорентійського собору! Правда Сикст IV якось не надав особливої уваги цьому доброму знакові з Києва, бо якраз тоді був заклопотаний ідеєю-фікс – навернути Москву на католицтво.

Та як би там не було, але вказані культурні факти і явища виразно засвідчують, що на українсько-білоруських землях в другій половині XV – на початку XVI ст. вперше після XI століття відбулася мирна зустріч східного християнства із західним. Скажемо більше, це була перша серйозна зустріч Сходу і Заходу в українській культурі, зустріч, яка принесла конкретні плоди і заклала перспективу на майбутнє. Без духу Флоренції 1439 року така зустріч, вважаємо, була б неможливою, а тому недооцінювати значення Флорентійського собору для України, є, принаймні, некоректно.

Продовженням Флорентійської унії, як справедливо вважає професор І. Шевченко, була Берестейська церковна унія між Київською митрополією і Римом. Це була, без сумніву, переломна подія не тільки в житті Київської Церкви, але й всього українського народу. Як же її оцінює Ігор Шевченко? У низці його висловлювань про Берестейську унію спостерігаються певні протиріччя. Так, в одному місці він говорить про "нав'язування" унії з боку польського уряду, а трохи далі пише, що цей же "польський уряд не зустрів її з відкритими обіймами" (ст. 145). Узагалі, окремі місця і пасажі, де йдеться про Берестейську унію, не можна не сприймати критично. У зв'язку зі сказаним насмілимось вступити з шановним професором у дискусію з приводу його ключового твердження про Берестейську унію, причому люб'язно скористаємось його ж цінними спостереженнями й висновками, зробленими ним в інших місцях рецензованої книжки і з іншого приводу. Цитуємо цю тезу І.Шевченка дослівно: "Люблінська унія виявилася поворотним пунктом у формуванні української національної свідомості, бо пришвидшила культурну полонізацію православних українців і проклала шлях наступові католицизму, кульмінацією якого стала релігійна Берестейська унія 1596 року (розрядка наша – І. П.) " (с. 125).

Люблінська політична унія 1569 року між Польською короною і Великим князівством Литовським справді виявилася поворотним моментом у формуванні української національної свідомості, але не тільки і не стільки тому, що "пришвидшила культурну полонізацію православних українців", як тому, що створила для цього міцну державно-територіальну, економічну і культурну базу. Щоб не бути голослівним, надамо слово науці. Згадуваний історик Іван Крип'якевич, зокрема, писав: "Люблінська унія 1569 року при всіх негативних наслідках дала принаймні одну користь, що всі українські землі були злучені в одну цілість, що скасовано кордони, які відділяли Західну Україну від Східної. Тепер уся українська територія опинилася під тою самою владою, в тих самих обставинах. Вирівнювалися провінційні різниці, різні землі передавали одна одній свої здобутки, могла витворитися спільна організація і спільна національна політика. Галичина і Холмщина, що мали вже за собою два століття боротьби з Польщею, ставали до спільної акції з Волинню і Наддніпрянщиною, в яких збереглися ще залишки і традиції державного життя з литовських часів" (Крип'якевич І. Історія України. – Львів, 1990. – С. 131).

Словом, Люблінська унія започаткувала один із тих не багатьох історичних періодів, коли цілий український народ був об'єднаний в єдиному державному організмі. Часові рамки цього періоду можна окреслити більш конкретно: від Люблінського акту 1569 року, за яким майже всі українські землі об'єднувалися в єдине політичне тіло, до Зборівської угоди 1649 року, яка, з одного боку, відновлювала український суверенітет над значною територією України (головно над тією, яка дісталася Польщі від Литви за Люблінською унією), а з другого, – знову поділила українські землі на "східні" (згодом московські) і "західні" (польські). Однак, незважаючи на короткотривалість післялюблінського періоду, його значення в історії України важко переоцінити. Вперше з часів давньої Київської держави основні українські землі – Київщина, Поділля, Волинь і Галичина знову об'єдналися в єдиному державному організмі і творили економічну, політичну і культурну цілість. І хоч цей державний організм не був власного витвору, все ж зібрання в одне ціле майже всіх українських земель мало величезне культурно-історичне значення. Воно прискорило інтеграційні процеси всередині української нації, істотно зміцнило її фізичний і духовний потенціал. Вісімдесять років спільного життя і боротьби східних і західних українців підготували національний вибух 1648-1657 рр., який радикально змінив політичну мапу Європи.

Та повернемося знову до ходу думок професора І. Шевченка. Це правда, що Люблінська унія проклала шлях на Україну для латинського католицизму, але дуже сумнівно, чи Берестейська унія була "кульмінацією" наступу католицизму. Берестейська унія була радше відповіддю на історичний виклик Заходу, який наступав на Україну не тільки у вигляді католицької Реформи, але й протестантської Реформації. З другого боку, те, що сталося на Берестейському соборі в жовтні 1596 року, було передусім результатом багатовікового внутрішнього розвитку церковного життя на українських землях. Мав рацію Іван Франко, коли писав, що Берестейська унія була "приготована цілим ходом історичного розвою" (Зібр. тв. у 50 т. – К., 1981. – Т. 30. – С. 80). Юрисдикційний розрив з Царгородом відбувся не внаслідок дії зовнішніх сил, чиїхось "наступів" чи "підступів", а перш за все в результаті неоднозначних взаємин між Києвом і Візантією впродовж усього періоду канонічної залежності Київської митрополії від Константинопольського патріархату. І тут нам на допомогу приходить сам автор рецензованої книжки, який блискуче показав, як протягом XIV-XV-XVI століть у взаємовідносинах між Києвом і Константинополем поступово нагромаджувалася та критична маса негативу, яка в кінці XVI століття привела до розриву між ними (нариси 6-7).

Отож, політика константинопольських патріархів у Східній Європі після розпаду старої Київської держави зводилася виключно до протегування Москві. Спершу, в початках XIV ст., Константинополь дав перевагу Москві перед Галичо-Волинню, інспірувавши переїзд київських митрополитів на північ, а в другій половині цього ж століття більше йшов назустріч Москві, ніж Литві в справі призначення київських митрополитів. Не забуваймо при цьому, що Литва в XIV-XV століттях – це на 90 відсотків українсько-білоруські землі з переважаючим православним населенням. Недарма в історичній науці Литва часто фігурує як Литовсько-Руська держава. Силою цих обставин, церковна політика литовських князів об'єктивно була підпорядкована головній меті – добитися унезалежнення Київської митрополії від Москви. Бо хоч митрополити називалися "київськими", київського в них було дуже мало, позаяк вони не тільки резидували в Москві, але й вели відкриту промосковську політику. Тому відновлення самостійного статусу Київської митрополії із сакральним центром у Києві було в інтересах не тільки литовського двору, але насамперед українців і білорусів.

На конкретних історичних фактах І. Шевченко переконливо показує, що в боротьбі між Литвою і Москвою за київську церковну спадщину Візантія, як правило, "вибирала Москву і здебільшого задовольняла вимоги, що виходили від Москви" (с. 89).

Ось кілька красномовних фактів. Патріаршою грамотою від 1354 р. офіційно затверджено перенесення митрополичого престолу з Києва до Владимира-на-Клязьмі. В грамоті Владимир названо столицею руської митрополії і сказано, що має він бути столицею вічно. Це був удар по Києву: нагадаємо, що того самого 1354 р. київський престол посів висвячений у Тирново "самозванець" Теодорит, ставленик великого литовського князя Ольґерда. Теодорит міг по праву називатися митрополитом київським, бо він жив у Києві, де його підтримувало місцеве населення. У самому Царгороді пальму першості віддали ставленику Москви Алєксієві. Та найбільша зневага до Києва висловлена в грамоті патріарха Ніла від 1380 року, який, оправдуючи цього ж Алєксія в тому, що він не відвідував єпархій в литовсько-руській державі, називає Київ – "трупом" (с. 94).

Особливо шкідливу роль для українських національних інтересів відіграв Константинополь своєю термінологічною політикою. Нагадаємо, що то власне з його патріаршої канцелярії з'явилися на світ Божий поняття "мала" та "велика Росія". Константинопольські патріархи вперто вбивали в голови владимиро-суздальських, а згодом московських князів, що вони також "руські", а їхні володіння – то не просто Русь, а "велика Росія". Владимиро-суздальські літописи принаймні до 1270-х років ніколи не вживали для своїх земель назви "Русь", – "Руссю" вони називали землі середнього Подніпров'я з центром у Києві. Щодо питомої Русі, то патріарші канцеляристи відвели їй роль "малої Росії". Один із найперших таких уживаних термінів знаходимо в так званій Золотій буллі імператора Йоанна VI Кантакузина, датованій 1347 р., і в синодальному підтвердженні її того ж року, де мовиться про ліквідацію Галицької митрополії. (До речі, ліквідація Галицької митрополії була здійснена Константинополем на вимогу великого московського князя Симеона Гордого). Тут назва "мала Росія" ототожнюється з Галичо-Волинню, без Києва. Проте вже за кілька років, у 1354 р., патріарх посилається на Київ, як на місто в "малій Росії". Цікаво, що починаючи з середини XIV ст., патріарші грамоти, всупереч реальному станові речей, іменують московських князів "князями всієї Русі", розуміючи під тим територію не тільки "великої", але й "малої Росії". З усього цього І. Шевченко робить слушний висновок, що Москва, напучена своїми протекторами з Константинополя, "вела ідеологічний наступ, уміло розігруючи свою карту "всієї Русі". Вона міцно тримала в руках всеруський митрополичий титул й успішно використовувала царгородського патріарха, щоб здійснити свої церковні та політичні цілі – не допустити литовського кандидата до всеруського митрополичого престолу і вибити з литовських рук козир, – а саме, що Київ, історичний осідок митрополії, фактично був підпорядкований Литві, – і таким чином ізолювати, чи-то пак, "маргіналізувати", литовського супротивника" (с. 90).

У цьому Москву всіляко підтримувала Візантія. Однак 1415 року великий князь литовський Вітовт відважився, як каже І. Шевченко, на "революційний крок": він відновив власну митрополію, а собор єпископів українсько-білоруських земель обрав без згоди патріарха окремим київським митрополитом Григорія Цамблака. Царгород, звісно, засудив цю акцію, проте прецедент було зроблено: через якихось сорок років Київська митрополія остаточно відділилася від Москви (1458). Але про це докладніше говорилося вище.

Недоброзичливе, а то й зневажливе ставлення константинопольських патріархів до Київської митрополії, яка й без того ледве животіла під чужою займанщиною, продовжувалося і в XVI столітті. Особливо болючого удару по ній завдав Константинополь 1589 р., коли дав згоду й благословення на створення окремого Московського патріархату. До того ж в той самий час східні патріархи, спочатку Антіохійський Йоаким 1586 р., а за ним Константинопольський Єремія II Транос 1589 р. здійснили низку реформ у Київській Церкві, які спричинили великі непорозуміння між мирянами в особі братств та ієрархією.

Цього вже було занадто! Українсько-білоруський єпископат, починаючи з 1590 року став поважно задумуватися, як позбутися принизливої опіки з боку турецьких підданих – царгородських патріархів і уникнути безпосередньої загрози з півночі в іпостасі Московського патріархату, який присвоїв собі багатозначний додаток "і всєя Русі" і став відкрито претендувати на супрематію над усією східноєвропейською церковною провінцією. За цих обставин шлях був один: він вів на Захід.

Так зродилася велика ідея Берестейської унії!










© 2007 - 2020, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua