Синій гриб
"Не поспішай, Михайлику", – просила Марушка брата, але він не слухав її і йшов так шпарко, бо гриб, якого вони знайшли в Дубках, вже пустив сік, і він стікав по Мишкових руках от аж до ліктів. Йому так кортіло хоч один раз лизнути руку.
Але Михайлик пам'ятав (колись мама розказувала), що сирових грибів їсти не можна, бо вмреш. І Марушка хникала позаду, боялась, щоб той не надумав відкусити м'ясистого, м'якенького "синяка", бо він і справді чомусь посинів у Михайликових руках.
Вже і греблю перейшли, а там недалеко й їхня хата.
"Скоріше, скоріше, – шепотів Мишко, – Зараз Марушка наварить юшки, сядемо до кринички в долині. Тата й мами не було вдома.
Темніло у Михайликових очах, хотілось дуже їсти, і він лизнув собі ліктя. Потім ще раз, ще, ще... Не втерпів і вкусив м'ясисту шапочку. Кусав до тих пір, поки не залишилась одна ніжка.
Він вже нічого не розумів. Все кругом нього крутилось, як велетенське колесо. Марушка вже йшла стежкою і чомусь підскакувала до самого неба з відрами... Мишко забіг до хати і почав гризти і дряпати худенькими ручками долівку під ослоном і битися головою об землю, а Божа Матір дивилася на Михайликові страждання своїм смиренним поглядом.
Коли Марушка зайшла до хати, Мишко вже лежав у вибитій ямці і хропів.
Татом і мама повернулися додому підвечір, але Мишко вже не дихав.
Три дні всі плакали на Мишком. А на четвертий день мама нагріла води, дістала зі скрині сорочечку з манішками.
Сонячні промінчики зазирали в убогу кімнату, бігали по долівці, миснику, жердці, пестили Михаликів чубчик, зазирали в його зажмурені очі.
Михайлик прокинувся... Зіскочив з лежанки, злякано подивився на світ Божий, на маму і сестру, і почав бігати по хаті, потім з хати на вулицю, туди-сюди, поки не видряпався на високу черешню, що росла на сусідській садибі. Заліз на самий вершечок і жадібно їв зелене листя. Довго їв.
Потім зіскочив на землю, сів на рові і гірко заплакав.
