Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації
Олійник О. Г. Книга віршів Усе переходить у спомини

А може він і справді птахом був...

Олекса Косар | 28.05.2010 13:58

5
Рейтинг
5


Голосів "за"
5

Голосів "проти"
0

Небагато з поміж людей обдаровані талантом бачити у навколишньому світі, який більшість сприймає як щось вже буденне й звичне, мимо чого прошкуємо байдужі, поглинені суєтою суєт, щось особливе і надати йому змісту, характеру й символіки.

(Читацькі враження на книгу Олійника О. Г. "Усе переходить у спомини". Вірші. – Чернігів: КП "Видавництво "Чернігівські обереги", 2009, – 256 с.)

Олександр Григорович Олійник – наш земляк, журналіст, поет, живе й працює в м. Чернігові. Народився 1940 року в місті Барвінкове Харківської області, у 1946 році сім'я переїхала до селища Варва Чернігівської області.

Після закінчення факультету журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка вже ось півстоліття Олександр Григорович йде журналістськими стежками: працював власним кореспондентом Укрінформу (1980 – 2004 рр.), з 1979 року й по нині – на обласному радіо ведучий щомісячного літературного радіожурналу "Сонячні кларнети", з жовтня 2007 року – редактор обласної газети "Біла хата".

О. Олійник автор 3-х збірок віршів – "Олені на станції" (1971), "Зарічка" (1992), "Чорний птах" (1994), друкувався у численних колективних виданнях. У минулому році видано його книгу "Усе переходить у спомини", до якої увійшли названі збірки, а також твори, що написані після виходу останньої з них.

Розповідати про книгу поезій – не просто, адже кожний вірш – це окремий сюжет, почуття, роздуми над явищами життя. Звісно, можна поговорити про кожну збірку окремо, хоча б з точки зору проекції на час її написання й тогочасні переживання та світобачення ліричного героя, але всі вони, попри те, що книга має назву однойменного вірша, який має дещо песимістичний мотив, об'єднані однією ідеєю – життєлюбства, і це, як на мене, найголовніше, що є характерним для поетичної творчості Олександра Григоровича Олійника. Попри Сковородине "у світі людей справедливості немає", в його поезіях простежуються невтомні пошуки її. Хоча бачимо і розчарування, і втрати: "...Напевно птахом був... // І хоч кричи: // З людьми вже вік прожив, а не зріднився" (с. 172), "Пробачте, люди, що не вас люблю. // Я сам із вас і знаю ваші вади..." (с. 179); та все ж таки істина поетом осмислювалася через покаяння і прощення: "Тепер, коли на небі ти, // Збагни мене в своїм безсмерті. // Збагни й прости..." (с. 148), "Я стільки світу прикрощів завдав – // Не вистачить ні каяття, ні схлипу" (с. 243); і сповнювалася надією: "У людських душах – океан тепла. // Розкриймо ж душі – Всесвіт обігрієм" (с. 174).

Небагато з поміж людей обдаровані талантом бачити у навколишньому світі, який більшість сприймає як щось вже буденне й звичне, мимо чого прошкуємо байдужі, поглинені суєтою суєт, щось особливе і надати йому змісту, характеру й символіки. Прагнення людини до комфорту, який все дужче стає нестримно-потворним споживацтвом, а також, як нам здається, бачити в тому якусь красу й престиж, все далі й далі веде нас від своєї природності, і ми все більше стаємо залежні від штучно створеного, що нерідко входить у конфлікт із самою людиною. І тому, хто знає, про що сумують кам'яні олені, яких поет зустрів у привокзальному скверику: про те, що не можуть податися в мандри, чи по людині, що все більше й більше стає технократичною, а отже – заручником своїх творінь: "Кам'яні у оленів груди, // І вуста не просять води. // Привели їх у скверик люди, // Щоб дивились на поїзди. // Люди гарне любили зроду, // Дбали й тут вони про красу. // Та не всім до сердець доходить // Оленячий сум" (с. 6).

Віршам О. Олійника властиве філософське осмислення буття людини: "Йдемо життям – і прагнем знати все, // Йдемо на труд – і прагнем все зробити. // А кожне відкриття в собі несе // Нове, незнане, інше – невідкрите" (с. 5). І цей висновок поета перегукується з думкою видатного науковця В. І Вернадського, який сказав: "Людина може й повинна перебудовувати своєю працею й думкою область свого життя, перебудовувати докорінно в порівнянні з тим, що було раніше. Перед нею відкриваються все більш і більш широкі творчі можливості. Перед людиною відкривається величезне майбутнє, якщо вона зрозуміє це й не буде застосовувати свій розум і свою працю на самознищення". Тож чи не тому й сумують кам'яні олені в парку, спостерігаючи діянням сучасників: забруднене повітря, вода, техногенні катастрофи, і ще зовсім не зрозуміло чим відгукнеться в майбутніх поколіннях коротка абревіатура ГМО.

Та все ж, людина у поезіях О. Олійника ще тримає отой споконвічно-генетичний зв'язок зі своїми витоками, адже то ж не спроста навіть до трактора: "За хорошу вдачу робочу // Тебе люди зовуть конем", бо "Це коня запрягали в плуга, // Його піт пили врожаї... // (с. 8). І далі, у цьому ж смислі: "Містам радію, мов юнак освідченню, // Сумую, як згадаю хутори. //... Ціную вельми водогону зручність, // Ще більше – воду з дідових криниць" (с. 11) – егоїстична єдність зі світом урбаністичним ще не знищила в людині, якій, власне, і призначено бути співзвучною частиною природи, прагнення до гармонії з нею: А ще поет має переконання, що життя людини, як і колообіг у природі є нескінченним: "На білім світі – логіка уперта, // На білім світі – антитезний смерч. // Йдемо в життя для того, щоб умерти, // Йдемо з життя, щоб відступала смерть" (с. 9). Ця теза перегукується з євангельським ученням і подолання смерті смертю Сина Божого та Його Воскресіння, що дає нам сподівання на не даремність буття земного.

Поетичне слово О. Олійника не байдуже до проблем сучасного суспільства, до пошуків їх причин, про що точно й гостро сконцентровано у вірші "Дефіцит": "А лихослів'я гоготить вогонь, // А чорна заздрість божевільно скаче, // Крадійство і хабарництво цвітуть... // І хто ж їх сіє, що так щедро родять, // Які нітрати живлять їхню суть // На нашому занедбанім городі? //...Напевно, ж ті таки, // Що породили й повені, й Чорнобиль, // Що перетнули чистий плин ріки,ё // Щоб сотворить морів гнилу подобу" (с. 173). І в даному контексті щирі й відверті патріотичні почуття: "Не руш Вкраїни, бо вона моя, // Неначе доля і неначе мати. // Її нарешті бачу вільну я – // Тепер уже не страшно й помирати" (с. 182). І ще, хіба це не проблема для сучасності, про яку потужно сказано у вірші "Любіть!": "Любіть Україну як сонце, любіть. // Любіть не за кусень рожевого сала – // За те, що колиска вас тут колисала. // Любов пронесіть через тьму лихоліть, // Живіте – любіть. І вмирайте – любіть" (с. 203).

Незагоєна рана України – вимираючі села, колись кимось так ніжно і влучно названі колискою української нації, сумом і болем відтворені у поезії О. Олійника. Не можуть не зворушити читача такі рядки: "А біда, як мертва тиша // Сповиває дні, // Що селові вже останні // Перед небуттям" (с. 48). "Давно не знаєм, Богу дяка, голоду, // Нема війни – небес блакитне тло. // Та вслухайся, як мовчки, але голосно // Ридає це покинуте село" (с. 49). "Спада на хутір вечір-мрево – // Роздолля чорному йому, // Бо ліньки навіть ліхтареві // Розгонити густу пітьму, // Коли світить нема кому" (с. 50). "Там сонце й сон – усе чудове // І чисте, як у росах цвіт. // Повз нього в череду корову // Щоранку виганяє дід" (с. 52).

Напевно, немає поетів, які б не оспівали красу рідного краю, а особливо наймиліші серцю лірика його місця, де минуло його дитинство і юність. "Удай, Удай... Вже похилі роки, // Вже притихла свіжа бистрина. // А татарське зілля і осоки, // Наче в буйнім чубі сивина" // (с. 20). "Мов сестра в'юнливого потічка, // Поряд з ним ця вулиця лягла. // Не Заріччя звалась, а Зарічка. // Це вона – в спориш повита стрічка – // У дитинстві в бран мене взяла" (с. 32).

Душа поета – це стрімкий політ, прагнення до свободи й долання не покорених вершин, тож, мабуть, не спроста однією з провідних тем віршів О. Олійника є образ волелюбного птаха, його шугання крізь вітровії й негоду. Читаючи вірші про птахів, здається, що поет не бачить місця для себе на землі, він увесь там – у небі, разом з ними. "Наймиліша крилатим у світі // Висота у свободі своїй. // Ні вітри, що навпроти незмінно, // Ні дощі, ані хмар каламуть // Не поставлять птахів на коліна – // На колінах птахи не живуть" (с. 178). І прощання з ластівками, що гуртуються у вирій для нього, як розлука з рідними й найближчими: "Прощались птахи з маревом зеленим, // А я стояв під ними поміж хат, // Мов сирота, бо полетять од мене. // Як не проси – без мене полетять" (с. 180). Та навіть у хвилину душевного смутку поряд з ним – птах: "...А зараз мовчки дзьобиком спиваєш // Сльозу у мене зі щоки" (с. 194); "Безсмертям п'янким причаститься // Супроти зневіри і зла // Поможе колись мені птиця // Розкованим змахом крила" (с. 218.); "Поховайте птаха на моїй могилі, // Як його покличе вирій назавжди" (с. 242); Напевно, спостерігаючи ось таку велику пристрасть ліричного героя поезій О. Олійника до образу птаха, прихильники вчення про реінкарнацію не минуть нагоди сказати, що він у своєму попередньому перевтіленні був птахом. А що ж: можливо, він і справді птахом був?... До цього можна лиш додати: птахом сильним, гордим, мудрим і добрим. До речі, в українській поезії, дозволю собі трохи іронії, відчувати і співвідносити себе зі світом братів наших менших, стало традицією, ось як свого часу, наприклад, і незабутній поет Богдан-Ігор Антонич: "Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, // на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко" ("Вишні).

Творчість Олександра Олійника не оминула і теми кохання. У своїх пошуках його ліричний герой проникає в таїну двох сердець не стільки через призму чуттєвості, як з точки зору вічного – стану душі, почуття любові для нього таке саме природне, як і сама природа, і сприймає він його також як диво з див дароване нам Творцем. "З тобою поруч вірю я у диво, // А чому – нерозгадна таїна. // Чи ж любим сад за те, що він красивий? // Ми просто любим, бо прийшла весна" (с. 119). Любов у віршах поета вже осмислена життєвим досвідом: "І сяє сонце, грає лист зелений // Серед зими крізь хуги каламуть. // Для тебе, у тобі, в мені, для мене – у цьому суть (с. 119), і як висновок, хоча він і стосується кохання, з яким, нібито, розминувся, а проте, чому б його не сприйняти у стосунках з тим, хто поруч: "Буде в нас гарна хата, // Спільна судьба – дорога. // Треба ж так небагато // Для оцього усього: // Треба тільки шукати // Вічно одне одного" (с. 230). А ще й ось так буває: "Дві жінки нарізно несли // Осінні квіти на могилу. // Той, хто лежав під блиском плит, // Обом їм був до болю милим. //...І мовчки дивувався світ, // Що йдуть суперниці у парі... // (с. 166).

У текстах віршів книги "Усе переходить у спомини" читач зустріне багато несподіваних і оригінальних порівнянь. Картини на стіні – "пензльове клечання", "Іще крайнебо – свіжа рана" – досвіток, "Гілки дубів, немов селянські руки", "Покрила все намітка із туману", "Мовчали так – аж губи терпли", "У воду верби й клени забрели", "Дівочими очима грає повінь", "Душа повинна бути, як світлиця", "...любов землі і неба // Відбита у краплині травневого дощу", "Стою в ставу некошених отав", "Землиця у грудневому сніжку // По Всесвіту пливе, мов наречена", "Город рябий од нетривкого снігу", "А осені без діла просто мука, // Вона так схожа на старечі руки", "Прозориться день, як вода із кринички", "Вечір смаглочолий", "Над ставом хата в біло-синій льолі // Назустріч зорям в небо попливла", "Хмар каламуть", "Скирти полем побігли у даль", "Бо ж ластів'їно тужить // У небі крилограй", "... в комаринім затінку // Стрижі пасуть осоку".

Щоб пізнати світ, потрібно, щонайперше, вивчити себе. А для цього читайте поезію, опановуючи світ і світобачення іншої людини, ви пізнаєте і себе.

Коментарі









© 2007 - 2020, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua