Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації
Подорожі   Китай   одісея   мандри   пекін   Сталін   Мао   життя   гори   кошеня   молоко   бізнесмен   Тібет   велопробіг   путешествия   китай   одиссея   тибет   бизнесмен   Сталин   жизнь   грамота

А чи справді китайці й до сьогодні користуються ієрогліфами?

Ярослав Дерега | 13.06.2007 12:23

8
Рейтинг
8


Голосів "за"
8

Голосів "проти"
0

Головне для мандрівця у мандрах- це сам мандрівник. Головна ціль кожного мандрівника -повернутися додому цілим і неушкодженим.
Головною ціллю наших мандрів було побачити справжній Китай. Буденний, живий, а не книжково-виставковий.
"А чи справді китайці й до сьогодні користуються ієрогліфами?"-саме такий сумнів висловив один львівський бізнесмен.


А чи справді китайці й до сьогодні користуються ієрогліфами?
КРАЇНА НАВПАКИ: СВІЖІ ВРАЖЕННЯ ВІД МАНДРІВ КИТАЄМ 2007 року.

Головне для мандрівця у мандрах – це сам мандрівник. Так гласить китайська приказка. Головна ціль кожного мандрівника – повернутися додому цілим та неушкодженим. Це вже з нашої європейської "Одісеї".

Головною ж ціллю наших мандрів було побачити справжній Китай. Буденний, живий, а не книжково-виставковий. Довідатися, як живуть тут люди, і пересвідчитися на власні очі "чи справді китайці й до сьогодні користуються ієрогліфами?" – саме такий сумнів висловив один львівський бізнесмен.

Ми з батьком вже замандрували по Китаю понад 30 тисяч тисячометрів. Спершу планували влаштувати велопробіг через увесь Китай за маршрутом Пекін-Шанхай-Ґуанчжоу-Гонг-Конг-Тибет. Взяли навіть з собою наші надійні випробувані на гірських дорогах та перевалах Карпат та Криму німецькі ровери, які ми везли в розібраному вигляді в своєму купе від самого Львова через Москву аж до Пекіну транссибірським потягом Москва-Пекін (наступного разу повеземо ровери в багажному вагоні: дещо дорожче, але менше мороки в дорозі та й опісля). І хоч ми не знайшли фінансової підтримки ані у львівських можновладців, ані у львівських чи київських банків, бо ж бажали присвятити наш велопробіг 750-літтю Львова, проте, одержавши благословення Львівського голови пана Садового, ми рушили в далеку путь.

Трансибірський потяг Москва-Пекін, оспіваний у піснях 50-60 років минулого століття в короткотривалий період "вічної невмирущої дружби між великим китайським та великим совєцьким народами" і яким колись перевозили виключно великих партійних та господарських босів обох братньо-ворожих держав, нині став серед європейців модною трасою для мандрівки до далекого загадкового Китаю через не менш далеку й не менш загадкову для них Росію. Тут можна зустріти мандрівців з Франції та Англії, Італії та Німеччини, Швеції та Голландії. Трапляються японці, американці, канадійці й австралійці, які таким чином завершують свої мандри навколо земної кулі. За добрих майже сім діб "потягування" тут можна знайти друзів та зав\'язати знайомства на все життя. Атмосфера легкого веселого цікавого невимушеного спілкування панує повсякчас.

Навідміну від решти іноземців, італійці жодного разу не харчувалися в вагоні-ресторані, де пропонувалося стандартне меню за вельми дорогими цінами та не дуже смачними стравами. Загостювавши туди для ознайомлення один раз, ми вирішили обмежитися закупленими у Львові швидко-розварними вівсом, гречкою, плюс солене топлене масло та оливкова олива, часник з цибулею, горіхи, яблука, сухофрукти, печиво та шоколад, запиваючи це все зеленим чаєм з лимоном. А смачнющий чорний бородинський хліб, п'ять буханців якого ми купили перед від'їздом в кіоску прямо біля Ярославського вокзалу в Москві, став улюбленими ласощами не тільки нашого, але й сусідніх вагонів. В перервах між сном та прийомами їжі, грали в звичні карти, показували гостям фільми про Львів та Україну на нашому леп-топі, пускали диски з піснями "Пікардійської терції", які всім були особливо довподоби.

Щодо найпросторішої світової держави, можемо засвідчити, що озеро Байкал поки що ще є. Краси унікальної! Гадаємо, цієї інформації про наших північносхідних сусідів досить для зацікавлених читачів.

Китайський кордон зустрів нас різкими перемінами. По-перше, час тут зміщений на плюс три години порівняно з сусіднім російським. По-друге, залізнична колія завширшки така сама, але іншої форми. Не Т-подібна, як у нас і в Росії, а проста П-подібна. І форма стику колеса з колією теж інша: не П-подібна, а Г-подібна, з гачком повернутим вліво. Отож довелося чекати на кордоні п'ять нудних годин поки замінять шассі вагонів.

Та це були тільки перші несподіванки. Найбільш безневинні, так би мовити.

Приїхавши вже на місце, китайська сувора дійсність перекреслила всі наші плани. Виявилося, що мандрувати по Китаю на роверах практично неможливо. Наша напружена багаторічна підготовка у Карпатах та Криму виявилася цілком недоречною. Тут усюди своя специфіка. Найчастіше в негативну плані. Отож, ми були вимушені мандрували окремо від наших роверів: ми в плацкартному вагоні, а вони, вірні наші коники – в багажному. Проте, одному з них не пощастило: в невеликому містечку недалеко кордону з Тибетом він прийшовся довподоби якомусь місцевому злодію. Хоча й було його припнуто до металевого стовпа на грубий ланцюг буквально за шість метрів від поліцейського поста (ровера, а не, на жаль, злодія:). Страж порядку потім широко усміхаючись безтурботно й весело відповідав що не зобов'язаний слідкувати за чужоземними роверами.

Була у наших мандрів ще одна мета: таким чином ми вирішили відсвяткувати появу написаного батьком першого в Україні підручника з китайської мови "Китайська грамота", який вийшов друком минулого року у Львові. Було цікаво довідатися як сприймуть нашу книгу в самому Китаї. Я кажу нашу, тому що теж долучився до підготовки до друку цього майже 900-сторінкового фоліанту: мною була виконана уся додрукарська підготовка, дизайн та верстка. Тут ми знову ж таки зіткнулися з приснослівною китайською специфікою. Китайці вважають, що лише й тільки вони самі мають право складати підручники з китайської мови. Решта їх просто не цікавить. Та про це розповімо якось згодом. Адже, удосконаливши тут свою китайську, батько планує відкрити в Україні приватну школу по вивченню китайської мови за власно розробленою методикою, а я хочу поступати в Бей-Да, тобто Пекінський університет, на китаїстику.

Потяги як і автобуси в Китаї (а ми, як правило, мандруємо саме ними) зазвичай вщент набиті людьми. Ціни на квитки не те що дорогі, а жахливо дорогі. В середньому в сім разів дорожчі. У порівнянні, звісно ж, з українськими. Так аби зрозуміти: за проїзд від Львова до Києва у плацкартному вагоні тут треба було б заплатити порядку 200 гривень, та 350 за купе, при цьому вигод особливих немає. Правда, існують ще вагони з сидячими місцями (вони є у всіх поїздах всіх напрямків), при бажанні, саме тут можна здобути незабутній досвід ночівлі сидячи. За "сидячий" квиток зі "Львова" до "Києва" з вас візьмуть приблизно третину плацкартного. А у вагоні ви побачите багато людей з "стоячими" квитками, що за ціною від сидячих не відрізняються навіть на 1 юань, але стали таким собі "вирішенням" проблеми браку траспорту.

Транспорт в Пекіні: метро – 3 юані (2 гривні), автобус – від 1 до 2,5 юаня (0,70 – 1,70 гр). Працюють до 21-23 години. Трамваї тут вже давно відмінили. Пекін – величезний мегаполіс. Як Париж, лише вшестеро більший. Від одного кінця міста до іншого 3-4-6 годин їзди на автобусі чи потязі. Готелі від 140-180 юанів (100-120 гр). Ліжка в гостелах по 40-50 юанів. Англійської мови ніхто не знає. За поодинокими винятками, навіть шофер таксі не знає таких "важких" слів як "Stop. Shop. Computer. Time."

Що вражає найбільше в Китаї, так це перенаселеність країни. Людей справді аж задуже густо. Всюди і завжди. Велике село тут завбільшки у місто Львів як за територією так і за населенням. Зрештою часто важко зрозуміти різницю між селом та містом.

Дітей тут дуже і всюди. І їх дуже і всюди люблять. Їх носять на руках або за спиною, прив'язаних широким рушником, до добрих семи років. Якщо ви йдете через місто і впродовж однієї хвилини не зустрічаєте хоча б трьох дітей віком від немовляти до 6 років, значить ви вже не в Китаї.

Якщо проїхатися від північного міста Харбін (це китайська Москва) через Пекін (їхній Париж) і далі на південь до Шанхаю (місцевого Нью-Йорку) та Ґуанчжоу (колишнього Кантону з багатющим Гонг-Конгом поряд – це у них замість Каліфорнії), ви не зустрінете жодного клаптя землі не заселеної чи незабудованої чи незадіяної в землеробстві. Кожна-кожнісінька грудочка тутешнього ґрунту перебрана-перемацана людськими китайськими роботящими руками тисячі якщо не мільйони разів. Це вражає. І пригнічує. Важко дихати. Бракує свободи, простору, волі. Є відстані – нема простору. Окові нема де відпочити. Пейзажі якісь химерні. Звичних пейзажів тут не існує. Вони, як і тиша і спокій, залишилися десь у неприступних горах, чи в знаменитих парках. Чи у резерваціях для вибраних новобагатих.

Хрестоматійна китайська привітність та гостинність теж залишилися хіба лише в віддалеких гірських селах та книжках з минулого тисячоліття. Панує якась злорадно-заздрісна злість не лише на всіх іноземців, яких тут переважно вважають американцями, але й на своїх ближніх. Дійшло до того, що напередодні Пекінської Олімпіади китайське телебачення змушене було почати регулярно крутити ролики з показом прикладів ввічливої, гречної поведінки на дорозі, в транспорті, в побуті. Сусідні монголи, справжні батьки китайської нації, які надали китайцям обличчя та імпульсну силу розвитку, поміж собою називають своїх невихованих та жорстоких дітей просто "козлами". Та це між іншим.

Внаслідок великої бідності більшості населення, а кількість його, подейкують, давно перемахнула за півтора мільярда душ, всі і кожен зранку до ночі тільки й думає за те як би підзаробити. Адже нині, коли керуюча в країні компартія скасувала безоплатну медицину та безоплатне навчання в школах та вузах, людям аж дуже непереливки. Їм надали свободу виживати. А як вони це робитимуть, то нікого не обходить.

В містах більшість працює по 12 годин денно, 30 днів на місяць, з одним вихідним. Середня зарплатня 500 юанів (десь 330 гривень) місячно. По селах багато сімей навіть неспроможні заплатити 20 юанів (13 гривень) в місяць за навчання дитини в школі і змушені тримати дітей вдома й залучати до важкої сільськогосподарської праці. Нерідко навіть у великих містах можна побачити 9-12 річних дітей, які сидять на тротуарах на своїх шкільних ранцях і виконують домашні завдання, а перед ними лежить картонна табличка з написом про допомогу оплатити їх навчання в школі. Якщо ж дитина захворіє, а в батьків немає чим платити за лікування, дитину просто виписуть з лікарні додому. Про дорослих зайве й балакати. Очевидно, що тутешня кум-партія нездало втілює в життя одну з засад вельми поважаного тут Генераліссімуса Йосіфа Сталіна про те, що в процесі будівництва соціалізму держава має не відмирати, а зміцнюватися.

Зрештою, кожна країна має свою долю, свою карму до проживання, свої ілюзії до гіркого протверезіння. Життя ж – воно наче мед. В тому смислі, що немає у світі сили яка б могла, за словами Мандельштама, прискорити рух меду, що витікає з нахиленої банки. Життя окремої людини чи цілого суспільства – однаково. "Хто для нас Мао? – перепитує шофер таксівки вчора. "Він є нашим святим. Він – китайський Бог!". Так і сказав: "Ta shi zhong-guo-de shen!". Портрет Мао в кожному автомобілі, в кожному магазині, твори "геніального філософа" стоять в книгарнях у відділі "конфуціанство" поряд з працями Конфуція та його послідовників (скільки ж тисяч їх книжок спалив новоспечений геній?).

Весь Китай живе за пекінським часом. Тоді коли в Пекіні світає о 4 ранку, то в Тибеті лише о 6. Проте, навіть такої величезної території (сюди б вмістилося вісімнадцять Україн, або ж майже вся Європа) їм мало: китайці вважають Сибір питомо своєю територією, незаконно анексованою Російською імперією в ХІХ столітті. То ж тепер вони потроху перебирають його до своїх рук. Кількість китайців, що постійно проживають і працюють в Сибіру, ніхто точно не може підрахувати. 100 мільйонів гектарів кращих західносибірських лісів віддано в багаторічну оренду Китаю. І хоча територія самого Сибіру така велика, що одне лиш болото в Тюменській області за територією перевищує площу цілої України, китайці вміють любити своє. Якщо американці люблять свою країну і ненавидять всіх хто не розділяє їх думки, а росіяни не люблять своєї країни і ненавидять всіх хто розділяє їх думку, то китайцям однаково хто як любить чи й не любить їх чи їх країну: їм цілком достатньо того, що вони самі її люблять, й самі себе поважають.

Самодостатність китайців навряд чи виглядатиме такою вражаючою, якщо згадати, що вони споконвіку жили в самоізоляції, обгороджуючи свої землі високими стінами там де не було високих гір. Стіна – головний символ китайської цивілізації. Зокрема, в селі кожен будинок з навколишніми господарськими забудовами обов'язково відгороджується високими 4-6 метровими товстими стінами з цегли. Так що будівництво самої стіни часто обходиться господареві набагато дорожче, аніж сам будинок, який може мати вельми скромний вигляд й розмір.

Вулички в селах подібні на високостінні цегляні лабіринти. Вражає те, що на півночі країни біля Пекіну майже біля кожної стіни й кожних воріт (оббитих зазвичай листами сталі, розмальованими і завжди щільно замкнених) багатоколірно майорять густо посіяні цілком українські рідні мальви. А на міських клумбах, як правило, присутні привітні, ностальгічні чорнобривці. Окрім мальв та чорнобривців, повсюдно зустрічаються верби, тополі, сосни (який це був празник коли саме в суботу перед вербною неділею ми раптом натрапили на цілу вулицю засаджену вербами в далекій за п'ять тисяч кілометрів від Пекіну провінції Юннан, сусідом Тибету, в південному місті Кунмін, що знаходиться на висоті майже двох тисяч метрів над рівнем моря, з його жахливим сонцепалом та розрідженим повітрям (це ж шість мільйонів населення, що мешкає на висоті Говерли!).

На воротах кожної оселі обов'язково малюють червоною фарбою ієрогліф, що означає по-китайському "щастя". Часто він намальований в перевернутому вигляді, аби обдурити злу долю, яка тільки й мітить аби нашкодити чоловікові й перевернути всі його плани. То ж коли вона переверне перевернуто намальований знак щастя, то все буде якраз в нормі.

А те що в Китаї немає хліба, масла, сиру ані твердого ані домашнього, звичної ковбаси (вона тут солодкуватого смаку), червоного буряка (борщу, відтак, тут не звариш) – важко стерпіти. Зате можна досхочу попоїсти ситного ослячого м'яса, або собачого солодкуватого, яке вважається тут лікувальним делікатесом для зміцнення серцевої діяльності. Або печених горобців – як у казці. Голуб'ячого м'яса та, навіть, змій та жаб – величезних як курчата. А також воронячих яєць. З риб тут вибір неназванно неймовірний. Єдиний знайомий – короп. Ціни на м'ясорибне – пристойні: 15-30 юанів (10-20 гривень) за порцію в 200-300 грамів. За тарілку локшини в м'ясному наварі – 5-8 юанів (3-5 гривень). І це – в звичайних харчевнях, яких тут десятки на кожній вулиці. Цукор коштує 4-5 юанів (3-3,50 гривень), рис 3,50-5 (2,50-3,50 гривень) за кілограм, яйця по 5-8 мао (35-60 коп) за штуку, свинина, баранина, яловичина (якої тут мало хто їсть) 15-30 юанів (10-20 гривень). Це за кілограм. Хоча тут продають в цзінях. Один цзін – це 500 з лишком грамів. Ціни на фрукти теж, як не дивно, відповідні нашим та російським. Дивно, бо за тутешніх кліматів (від напівпустельного й різкоконтинентального до субтропіків та вологих субтропіків), можна збирати по два а то й три урожаї в рік.

Розважаються китайці, зазвичай, грою в свої китайськи шахи, китайське доміно (що кілька років тому увірвалося до Європейського простору під назвою "маджонг") та карти, яких тут є кілька видів та форм. Окрім нам звичних, зустрічали ще принаймні два види: видовжено вузькі на вигляд з незрозумілими малюнками. Грають виключно на гроші. Дорослі і діти і старі і навіть дуже старі. Грають всюди, навіть просто на тротуарах. Ще вельми популярні бадмінтон, волейбол, настільний теніс та більярд. Благо, клімат сприяє. Столи часто стоять просто надворі. А спортом номер один нині став баскетбол. Молодь грає лише і тільки в кошиківку. Через 8-10 років планують побити американців і виграти олімпіаду! А коли китайці беруться за щось – то це надовго й всерйоз. Як це було спершу з настільним тенісом та бадмінтоном, потім з фігурним катанням, потім зі стрибками в воду тощо.

Про танці розмова окрема. Увечері в парку чи сквері збирається група людей в 20-30 осіб, хтось приносить магнітофон з репродуктором – і танці допівночі. Вальс, танго, фокстрот, самба, ча-ча-ча, китайські танці (щось середнє між вальсом та кадрилью). Тут танцюють здебільшого 30-90 річні. А згідно щойно опублікованого указу, танці вводяться як обов'язковий предмет в школах.

Зранку (а встають тут всі дружно о 5-6 годині, лягаючи о 9-10) всюди навіть на майданчиках перед супермаркетами колективні традиційні китайські заняття зі знаменитого ці-ґун – дослівно: "звершення духу, духовний подвиг" – система вправ для зцілення тіла й духу повільними рухами (80-літня моторна бабуня мугикаючи ритмічну мелодію плавно піднімає правою рукою свою праву ногу вище голови а потім залегка розтягується в шпагаті), а також у-шу ("військове мистецтво"), кун-фу або ґон-фу – дослівно, "праця на дозвіллі", або ж просто "дозвілля", або й цілком просто, "заслужений герой", тайцзицюань – дослівно: "небесний кулак, кулак найвищого ґатунку" – традиційна улюблена розвага даосів, дійсно найзагадковіша й настрашніша зброя народних "утаємничених" мас упродовж століть та тисячоліть – головні секрети тайцзицюану ніколи нікому не відкривають, вони передаються усно від батька до сина.

Китайське телебачення завжди під густим інфантильно-патерналістичним соусом. За дуже рідкісними винятками, лише з китайськими серіалами та класичними чорно-білими фільмами про героїчні подвиги невмирущого Керманича. Пісні співають виключно китайські. Жодної іноземної ані по радіо, ані по ТБ, ані в харчевнях чи ресторанах.

А ще китайці розважаються гаданням за Ї-Цзіном (гадальники пропонують свої магічні послуги просто розсівшись на низеньких табуретках на тротуарах вздовж центральних вулиць) та... коханням. В смислі сексом. В цій царині вони неперевершені знавці й майстри. Все в тутешньому житті зконцентроване навколо сексу, який в Китаї споконвіків вважався окремим розділом медицини й традиційно відокремлювався від кохання та шлюбу.

Харчування теж відповідно сприятливе для підтримки високої сексуальної активності: їдять дуже багато різноманітного насіння (лушпиння з якого викидають тут же собі під ноги: чи то на вулиці, чи в парку, чи на вокзалі, чи в потязі – прибиральник сумирно приходить і це все прибирає), часнику та інших гострих приправ, жирної свинини, кавунів та динь, плюс, звичайно, постійно-всюдисущий рис – найпотужніший в природі людський афродізіак. Нарешті, класична кінза. Замість солі, якої тут на стіл ніколи не ставлять.

Горілки (специфічно-китайської в 35о-70о) напиваються досхочу. І напевно вміють пити. Позаяк, нігде не зустрінеш співаючих чи метво-сплячих пияків. Та й, либонь, встидаються. Взагалі, досить встидливий нарід. Попри все. Очевидно, мама-культура тримає! Прецінь, вісім тисячоліть безперервної безпрецендентної культуробудівничої тяглості, єдиної в світі, то не зовсім жарти!

Книжок на батьківщині книгодрукування вдосталь. Ціни – дещо дорожчі, аніж в Україні. Книгарень з розрахунку приблизно одна на тисячу їдалень. Читають порівняно мало. Але ж і читачів тут більше, ніж народу в цілій Європі! Твори класичних китайських філософів Лао-Цзи, Конфуція, Чжуан-Цзи, Мен-Цзи, Сун-Цзи, наприклад, можна зустріти за цілком доступною ціною в 5-6 юанів (3-4 гривні) навіть на газетно-журнальних прилавках на залізничних вокзалах. В книгарнях люди не тільки купують, але й читають книги. Може, й здебільшого, навіть. Годинами читають, розсівшись просто на підлозі.

Свій день тут ми зазвичай починаємо з "трамваю N9" – чудесний мультик – дає настрій на цілий день – український, веселий настрій. Снідаємо звичною залитою окропом надійною вівсянкою. І йдемо в ван-ба, тобто інтернет-бар. Це як свято, що завжди з тобою. Коштує він тут 2-5 юанів (1,30-3,30 гр) за годину. В них суворо заборонено палити. Але без "воскурення фіміаму" чудотворним новосвятим духам Світового Павутиння в споконвіку буддистській країні не обійтися: біля кожного комп'ютера святоурочно височить повна недопалків попільничка, а в повітрі весело-поважно теліпаються підвішені в густому димі дамські делікатні та чоловічі суворі сокири та сокирки. Звісно, тютюново віртуальні, як і вся навколишність.

Вчора увечері вертаючи до готелю побачили на тротуарі біля смітника мале майже ще сліпе руде кошеня і вирішили забрати його з собою. Якщо виживе то буде мандрувати з нами. Була субота, то назвали його просто й невишукано Паць-Субота. Паць же не тільки тому, що скучили за українським салом (сало тут є, проте якесь воно худе і несмачне), а й також від назви міста, в якому ми зараз мешкаємо, та й рік нині так сказать свинячий за східним календарем. Зрештою, історія про пригоди Ведмедика Пуха та його друзів Паця й Ія улюблена не тільки для мого батька але й для мене. Вчора наш Паць не міг навіть голови підняти, очі були заклеєні слизом з грязюкою. Протерли очі змоченою у воді салфеткою. Купили півлітра молока. Дали одну ложку. За 10 хв ще одну. До ночі вже зміг відкрити очі і тримати голову. Вже нині сам відкриває рота до молока. Але дихає з натугою. Ледве встає на лапи. Будемо відгодовувати.

Отож, до наступної зустрічі на шпальтах нашої з вами улюбленої газети!

До зобаченції, панове!

Й тримайте кулаки за нашого Паця-Суботу!

Дерега Роксолан, Дерега Ярослав

13 ЧЕРВНЯ, 2007 РОКУ, ПЕКІН, КИТАЙ.

Коментарі









© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua