Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації
Іван Миколайчук і Україна   кохання і життя

Український Птах із національною ознакою.

Львів'янка | 14.06.2010 17:43

13
Рейтинг
13


Голосів "за"
14

Голосів "проти"
1

Про історію цієї любові можна складати пісні та легенди. Кілька десятиліть тому в цю пару була закохана уся Україна, не говорив про них хіба що лінивий. Вони були відкриті світові, їхня любов надихала інших і спопеляла їх самих. Здавалося би, кожен, абсолютно кожен знав про них усе.
Але історія цієї любові так і залишилася напівзагадкою.


25 років кохання

Марія Миколайчук

Коли я після школи пішла, я знала, що там при театрі нашому обласному є студія театральна, ну і я вирішила попробували свої сили туди. Одним словом там щось попросили мене зробити і кажуть: "Ми знаємо її – можна брати". І так я поступила на 2-й курс цієї студії театральної.

АВТОР. Майбутня учасниця суперпопулярного тріо "Золоті ключі" Марія Карп'юк народилася на Буковині. Ще зі школи вона цікавилася поезією та театром, мала хороший голос, тому у неї навіть не виникало питання, чим займатися у майбутньому – вона збиралася присвятити себе мистецтву.

Марія Миколайчук

І, коли мене побачили там актори вже інші, які там працювали, вони до мене підходять і питають: "Ви – сестра Миколайчука?". А я кажу: "А хто це такий?". "Но, це не правда!" Думали, що я жартую, але дійсно, я не знала і поняття не мала, хто це такий.

АВТОР. Майбутній світоч українського поетичного кіно Іван Миколайчук також народився і виріс на Буковині. Він був четвертою дитиною у сім'ї, тож досить рано мусив почати працювати, щоб заробляти на життя і допомагати батьками.

Марія Миколайчук

Десь через місяць, він був, так сказати, хворий, йому гланди вирізали і тому місяць його не було взагалі. А коли він уже прийшов десь через місяць... я ходжу нормально на роботу, вже все. Заходжу, стоїть гурт акторів обступили якогось високого і один, як стержень стоїть високий хлопчина. Ну, звичайно звертаєш на обличчя, на незнайому людину увагу. Я так на нього і так пильно подивилася, і я зайшла, він побачив нове обличчя і також. Але ось цей погляд, перший погляд, ви розумієте, ніколи його не обмениш... він своє зробив. Таке якесь... блискавка пролетіла між нами.

АВТОР. Напевно, вони і справді судилися одне одному. Безліч людей звертали увагу на дивовижну схожість Івана та Марії. Вона сама з цього весь час дивувалася, бо тої схожості не помічала.

Марія Миколайчук

Коли я вперше приїхала в село, коли Іван мене запросив в село, то в селі між собою люди також казали: "О, Василь Єленин,, Василь Єленин ховав іще одну 11 доньку свою, бо сьогодні з"явилася". Ну, це для мене було взагалі таким якимось дивом. Думаю, чим же ми так схожі? Мабуть, внутрішньо щось така якась схожість була.

Хоча люди дійсно говорили, могли нас так по вулиці зупинити: "Ой, як ви один одному підходите!", так нам було приємно завжди. Трохи дивно, трохи приємно.

АВТОР. Працюючи в театральній студії, Іван та Марія жили на одній вулиці, і, природно, ідучи на роботу чи повертаючись з неї, Іван завжди проводжав красиву та ще й таку схожу сусідку. Так вони почали зустрічатися.

Марія Миколайчук

Коли я приїхала перший раз в село, коли Іван мене привіз, ну, показати, познайомити. Ну, я взагалі, коли Іван мене зустрів у районному центрі, на велосипеді, як у нас кажуть "колесо". На колесі приїхав за мною і зустрів мене з поїзда. І каже: "Ти не обертайся, не... не озирайся, тому що тут повно наших, вони не могли витерпіти поки ти приїдеш додому, а сьогодні, – каже, – базарний день. То вони і на базар приїхали і за одно скоріше побачити тебе." А я кажу, так давай я поїду назад. Він каже: "Та, перестань, ну що ти. Давай, – каже, – сідай на колесо, я тебе повезу."

Так ми так оце 5-6 кілометрів, від районого центру до села, на колесі їхали. А, коли вже приїхали додому, ну, ясно, всі зустріли мене, хто там, не всі ж на базар поїхали. І... коли... але я всіх недорахувалася, Івану, ну, знайомить там все, каже: "А там ще один, - каже, – десь ховається". Він потім мені вже признався каже, – скільти раз ти приїжджала, скільки раз я тебе бачив. Я кажу, так я тебе не бачила! А я тебе завджди бачив. Ховався, ну, він такий стидливий був.

АВТОР. Марія сподобалася Івановим родичам і вони зразу прийняли її до родини. Її ж батьків Іван Миколайчук підкорив тим, що з першого дня назвав батьком і мамою.

Марія Миколайчук

Він проводив мене до дому, ну ми стали, як зазвичай, не все договорили, один одному ще щось розказуємо. Ішов батько мій на перерву з роботи на обід, з роботи. Ясно, що батькові, вже давно, батькам моїм говорили, про те, що у мене є "зозноба" у театрі є, що ми зустрічаємся, але батько ніколи не бачив його. А тут він уже побачив, з ким я маю справу. І каже, еу, накінець-то я побачив. Ну, заходьте, заходь Марусяк, він так назвав його зразу, мабуть, з "Камінної душі" героя. Каже: "Заходьте". Ну, Іван не сперечався, нічого, ми пішли.

Батько з порога мамі каже: "Жінко, обід на стіл, ми гості маємо."

АВТОР. Під час того першого обіду стався курйоз, який досі любить згадувати пані Марія. Іван Миколайчук виріс у родині, де було 10-ро дітей, його сім'я, хоч і не бідувала, але і не жирувала. Природно, Іван поняття не мав, що таке делікатеси і що з ними роблять за обідом.

Марія Миколайчук

Ну, ми так пообідали. Батько каже: "Будете горілку пити, чи коньяк пити?" Ну, Іван того коньяку не те, що не бачив, він не пив. Ну, сім"я велика, там з коньяками не гралися. Ну та й – "коньяк". Ну, тато налив трошечки коньяку, там трошечки випили, пообідали.

А потім прибрали з стола і мама поставила на десер апельсини. Ну і запрошує, а Іван: "Дякую, дякую". "Та беріть", знаєте, як у нас хлібосольні люди. Ну, чекав, чекав чогось, він чекав, я потім зрозуміла, що він чекав. Ну, й мама вже так настирно запрошує. І він взяв так апельсин, дивиться на нього, потім взяв і як яблуко укусив. Мама каже: "Краще розлупіть, то так вам буде легше." А він каже: "Та ні, я так привик". А він той апельсин перший раз бачив в житті.

АВТОР. Іван та Марія зустрічалися 4 роки, перш ніж побратися. Він не дарував їй подарунків – на стипендію у 25 карбованців, яку мав Іван, дуже не розгуляєшся. А він ще й намагався допомагати батькам. Але їй і не потрібні були дорогі подарунки, їй потрібен був він сам.

Марія Миколайчук

Коли у нас було весілля і запропонували щось сказати, не мені, а батько встав і сказав, Івана батько, сказав: "Ну що ж пане Карп"юк (бо моє дівоче прізвище Карп"юк), Що ж пане Карп"юк? Тепер як це будуть доньку вашу оголошувати, не будуть оголошувати, що співає Марія Карп"юк, а буде Марія Миколайчук."

АВТОР. Так вона стала Марією Миколайчук. Вона змінила не тільки прізвище, усю себе вона присвятила тому, кого любила.

Після одруження, пара перебралася до Києва. Спершу вони не мали геть нічого – жили в коридорі гуртожитку на ліжку із залізними пружиннами, мали одну ложку і одну вилку, тому їли по черзі. Зате були щасливі.

Марія Миколайчук

Так ми вже на ліжку в коридорі жили, там такі протяги були, без кінця хтось ходить, хтось відкриває, серед ночі хтось встає біля нас, попри нас проходить. Але зато ми були вже докупи. І коли Івану, якби сказати, спалили роговицю на фільмі "Сон", то він довгий час не знімався і прийшов до нас в гості провідати Віктор Григорович Івченко, його керівник курсу, коли він подивився каже: "Якщо через цього актора зупинилася кіно-фабрика, і ніхто нічого не робить, то напевно дешевше обійдеться державі, якщо держава дасть їм однокімнатну квартиру."

І він дійсно пішов по всім інстанціям і нам дуже швидко дали цю однокімнатну квартиру на Жилянській, тому що розуміли, що це перспективний актор, що за ним майбутнє.

АВТОР. За Іваном Миколайчуком і справді було майбутнє. Ще будучи студентом Театрального інституту Карпенка Карого, він почав зніматися в кіно. І практично одразу став не просто знаменитим, він став символом українського поектичного кіно.

А Марія Миколайчук пішла співати у хор Вірьовки, який у той час був осередком української культури.

Марія Миколайчук...Ми отримали цю кваритиру. Но, за те, коли Брондуков, Осика там ще Кондратенко Олексій, це така трійця була однокурсників. Осика з Москви приїхав, бо він у ВДІКу вчився. Але вже киянин, наш друг. Кум був. 37:49 Коли вони побачили нашу однокімнатну кваритиру, перевозили нас з гуртожитку в однокімнатну квартиру, Боря Брундуков сказав, каже: "Що, думаєш, що ви тут жити будете одні? Ні-ні, ви будете там, наше місце буде з Льошою тут, а Осика значить буде тут жити. І, – каже, – не переживайте, гуртожиток залишається на місці." Так що і це дійсно там було у нас завжди багато людей.

АВТОР. Вулиця Жилянська, 43а, квартира 21. Невдовзі цю адресу напам'ять знали усі ті, кого згодом назвуть шістдесятниками. Невеличка однокімнатна квартира стала державою в державі – саме тут на 20 квадратних метрах практично щовечора збиралася уся тодішня богема. Тут співали пісні, читали вірші, вели полеміку. У цій однокімнатній рукавичці формувалося майбутнє української культурної еліти.

Марія Миколайчук

Я пам"ятаю колись Іван приїхав з чергових гастролей, не гастролей, а зйомок, ось коли ми якраз отримали хату, ще двері вхідні закривалися, коли він постукався, то дворничка питає: ви хто? Він каже, я тут живу. Та хто ви є, ви з якої квартири? Він, з 21-ї. А хто ви будете? Та я, каже, чоловік жінки своєї. А вона каже, там таких чоловіків уже повно. Вона взагалі не могла зрозуміти, взагалі нашого стилю життя, чим ми живемо, хто там живе. Просто приходять люди безкінечно, в основному чоловіки, бо його друзі приходили.

Це вже потім, коли нас вже близче пізнала, то вона каже: "Боже, я взагалі не могла зрозуміти, що це за жінка, скільки людей живе." Але вона нас полюбила потім, дійсно бувало так, що коли у нас не було грошей, а треба було гостей якось приймати. Так ми куди бігали? До цієї дворнички. Вона нам завжди зичила гроші. І ми завжди приймали гостей. Гості наші ніколи не знали, чи в нас гроші є, чи у нас немає.

АВТОР. Та квартира дала путівку в життя не одному культурному діячеві.

Іван Гаврилюк. У 17 років вирішив поступати до Києва на театральний. Якась добра душа дала йому адресу Миколайчука – мовляв, він порадить, допоможе. І хлопець зважився навідати вже знаменитого тоді актора, з яким навіть не був знайомий.

Іван Гаврилюк

Я приїхав на вулицю Жиданівську тоді називалася. Подзвонив у двері – і відкрив двері "живий артист". Це коли кажуть "живий артист", це я дуже добре розумію, тому що щойно відбулися прем"єри фільмів з участю Івана Миколайчука в головній ролі – фільм "Сон", де він грав Шевченка, фільм "Тіні забутих предків", це була подія для України, для Львова це була мега-подія, це було щось неймовірне. Це весь Львів був на цих сеансах. Діти із школи ходили, втікали з уроків.

І от я побачив...., який так сміявся, ззаду ходив Брундуков Борис в таких сімейних трусах, з якоюсь мискою, це був такий великий актор, потім, я теж не знав, хто це такий спочатку, це Федір Панасенко, актор Сумського театру, який дуже багато знімався у кіно, якого, напревеликий жаль, мало згадують, дивовижна персона і дивовижний чоловік. Ну, і запросили мене їсти.

АВТОР. Це було можливо лише тоді. Незнайомого хлопця, хай навіть земляка, Миколайчук не просто запросив до хати, він запросив його до нового життя. Згодом саме Миколайчук зіграє ключову роль ще й у особистому житті Івана Гаврилюка. Тоді ж Миколайчук просто ласкаво назвав його Малий, бо той був менший на 7 років, і залишив жити у своїй однокімнатній рукавичці.

Іван Гаврилюк

Ну і також неймовірно, це і здвалося, знаєте, як в уяві особливо юнацькій там, ще не було навіть 18-ти років. Боже, як кіноартисти живуть? Мабуть, вони живуть розкішно. А тут – однокімнатна квартира, маленька кухонька. Все це... стіни голі, якісь там диванчик, якесь там ліжко і все.

АВТОР. Іван Гаврилюк таки поступив в театральний інститут і там зустрів своє кохання – жінку з дивовижними очима. У актриси Мирослави Резніченко одне око синє, а інше – каре. Пан Іван не знав, як до неї підійти, і товариш порадив просто попросити розповісти йому казку, мовляв як розповість, вона буде його. І незвичне прохання розповісти казку пані Мирослава таки виконала, бо була надто заклопотана тим, що цей хлопець їй подобається. От так почалася історія їхнього кохання. А наступного ж дня Іван Гаврилюк повів свою обраницю до Миколайчука – це було ніби знайомство з названими батьками.

Іван Гаврилюк

Коли я перший раз привів Мирославу то Іван мене забрав на кухню за руку мене: "Звідки ти її взяв? Звідки ти її взяв, Іване? Малий, ти звідки її взяв?" Ну, вона... Мирослава була така розкішна, леопардівна, Мирослава має побатькові

(п.Мирослава:це він мене так назвав)

Мирослава Леонтівна, а Миколайчук її назвав Мирослава Леопардівна.

(П.Мирослава: Так мені це... і приклеялося)

Вона носила таку шубу під леопарда, а потім так і вела себе, як леопард, бо дещо забороняла

(п.Мирослава: Бо я левиця)

деяким персонажам робити щось ну, гуляти, скажімо.

АВТОР. Через 4 дні після того знайомства Миколайчуки влаштували молодій парі весілля. Іван та Марія стали спершу весільними батьками, потім і хрещеними. А на додачу пустили до себе жити.

Взагалі, зі стилю життя Миколайчуків дивувалися колеги і просто знайомі. Хто заздрив, хто засуджував. Але усі, ясна річ, пліткували. Не могли не пліткувати. Марія – красива, тендітна, співоча, Іван – тепер його назвали б секс-символом. Жінки втрачали від нього голову і липли, як мухи до меду. А до того ж постійні поїздки – в неї гастролі з хором, в нього – зйомки і творчі зустрічі. Ситуація передбачає багатозначні погляди.

Марія Миколайчук

Було таке: "Так, От це ти їздиш тебе по 2, по 3місяці, нема." Це дійсно було так, що ми їздили. "Ти там собі нікого не завела?" А я кажу: "А що? Шкребе?" "Нє, я тебе хочу, мені просто цікаво ти там нікого собі не знайшла?" Я кажу, ну, якщо ти питаєш, то тебе вже шкребе. Ну, все-таки він мені довіряв, він мені довіряв. І я кажу, це мені скоріше притензії є до кого пред"являть – до тебе, тому що ти з актрисами там всякими... от а я у мене простіше життя, співоче.

Але звичайно, скучав, дуже скучав, бувало такі випадки, коли він "слухай, хто я такий, я солом"яний вдівець, хто я такий? Тебе по 2 по 3 місяці нема, я ж жива людина. Слухай, кидай ту свою роботу". Я кажу, ну, ж Іван, я ніби-то також співаю.

АВТОР. Нявряд чи хто собі уявляє, скільки витримки і терпіння треба було мати, щоб спокійно дивитися, як на чоловіка гронами вішаються жінки. Але любив він одну-єдину жінку – свою Марічку.

Вона ж раз і назавжди вибрала свій шлях. Вона була берегинею їхнього кохання. Напевно, один Бог знає, чого їй це коштувало! Співати і їздити по гастролях, постійно жити на людях, при цьому встигати доглянути свого чоловіка – і це при вічних радянських дефіцитах усього, навіть молока і м'яса.

Марія Миколайчук

Вони не могли зрозуміти, що я могла зірватися – от переїзд на гастролях з міста в місто, там три дні, наприклад. І я думаю, поки вони будуть їхати поїздом, я зриваюся, на літак сідаю і прилітаю в Київ. Я півтора доби я з Іваном. То я за цей час і поперу, я приберу в хаті, наварю їсти, я набудся, налюблюся з ним, і я приїжджала, і ніколи не запізнювалася на концерт. Їх це... що це таке? Як ти позволяєш собі... Я хапалася за життя, як могла, ну, але тоді мене не розуміли.

Для себе я вибрала Івана. Тому що бути жінкою Івана це – також професія. Не мала.

АВТОР. Хоч вона і вибрала Івана, саме Іван Миколайчук долучився до розвитку її кар'єри. Якось пані Марія запросила додому своїх подруг по хору Вірьовки – Ніну Матвієнко та Валентину Ковальську. Вони повечеряли, а потім утрьох заспівали, і Іван звернув увагу на те, як гармонійно вони разом звучать. Так утворилося тріо "Золоті ключі", яке після першої ж платівки стало суперпопулярним.

Попри всі суперечки, які неминуче бувають у сімейному житті, вони любили один одного. Друзі кажуть про них, що вони могли зачинитися вдома і забути про весь світ на кілька тижнів. Це були їхні медові місяці, коли вони знову літали. А найбільшим щастям були поїздки до рідної землі, в Карпати, особливо восени, коли гори палають різнобарв'ям і димлять туманами.

Марія Миколайчук

Ми могли, якщо літом ми приїжджали, то ми виносили, Іван мені виносив вереню, як у нас кажуть, вереню, розстилав в саду на траві. "Ляж, полежи і послухай землю, як вона пахне, як вона співає, як вона шумить, послухай. Як цвіркуни цвірчать. Як пташка співає, як дерева пахнуть, все пахне. Ти прислухайся."

І це таке було чудо, він мене навчив жити і, розумієте, я... Він передо мною поставив таку високу планку, що я опуститися по сьогоднішній день не можу. І я щаслива від цього.

АВТОР. Іван Миколайчук обожнював робити подарунки дружині. Але робив це оригінально. Він кликав Мирославу, дружину Івана Гаврилюка, давав їй гроші на покупки і просив, щоб та пройшлася з його дружиною по крамницях.

Мирослава Резніченко

Так, він дуже любив Марічку одягати. А коли він отримував якусь певну суму, він ні на що їх не витрачав, він страшенно хотів одягти Марічку, тому, що він комплексував, що Марічка не так одягнута, як би йому хотілося. А Марічка, коли у них були гроші, вона весь час думала, як його одягти найперше, вона про себе ніколи взагалі не думала.

І він каже: "От обі гроші, їй навіть не давай, бо вона все одно мені щось купить, а ти ці гроші тільки, щоб ти її одягнула з ніг до голови: пальто, то, то, то. Все."

Марія Миколайчук

А був один раз випадок, це він був у Югославії, він там знімався у фільмі, у Іллєнка "Червона гора" він називався фільм. і раптом дзвонить мені і каже: "Миця, який твій камінь?" Я кажу: "Мій камінь взагалі – алмаз." І раптом на пів години я чую з того боку трубки регіт такий, сміх. Я кажу, так чого ти смієшся? Це мій камінь. А він: "Дорога ж ти в мене така!" Я кажу: "Ну, у мене ще є цей рубін, червоний колір, гранат". І він каже: "Ну, це вже більш доступніше."

То він мені привіз перстень такий золотий, дуже красивий із рубіновим каменем. І воно мені так подобалося тоді, таке воно було, хтось вкрав у мене.

АВТОР. Часи змінювалися. Після відлиги 60-х, настав застій 70-х. Миколайчукові не давали зніматися через надміру патріотичні погляди. Він мріяв знімати кіно сам, але зробити це йому вдалося лише раз. Їх оточила глуха стіна нерозуміння і ворожості.

Якось ще молодому Іванові Миколайчукові якась ворожка сказала, що він проживе тільки 25 років. І тому на своє 25-річчя, за порадою дружини, Іван поїхав у рідне село, щоб, як щось трапиться, то, принаймні, на батьківщині. Але нічого не трапилося і вони забули попередження ворожки.

Минули роки. Іван Миколайчук вже важко хворів.

Марія Миколайчук

І ось, прожили ми з ним... і коли він лежав вже зовсім хворий, дзвіночком покликав мене, я підбігла, він мені каже: "Ти знаєш, нам сьогодні 25!" Я перший раз в житті забулася, що день нашого весілля. Я кажу, Боже, я забулася, Іване. А він каже, схилися. І він мене так поцілував, я не можу вам передати цей холодно-жагучий поцілунок, це... я не могла витримати, я вискочила... я вже собою не могла володіти.

Але він мені згадав про цей день. І через 4 дні його не стало, наздогнало тих "25" років. Рівно 25 років ми прожили.

АВТОР. Івана Миколайчука немає вже 20 років. Україні залишилися його фільми, його Марічці залишилися тільки спогади. А вона залишилася вірна їхній любові. Він і досі повертається лише до неї – але тепер вже тільки у снах.

Марія Миколайчук

Я щаслива від того, що я це чудо мала, я коли дивлюся фільми за його участю, я забуваю про те, що... я просто живу тим часом, в я кому це відбувалося і щаслива від того, що він у мене був, він у мене є! Дальше я вже не можу... я вже все. АЙ- махає рукою. Без нього тяжко жити.

Вдова Івана Миколайчука Марічка: "одного разу, коли покійний чоловік мені приснився, я запитала його: " чому ти приходиш і весь час зникаєш? Візьми мене з собою!"

І він відповів: "туди, куди я зникаю, тобі ще не потрібно...


Коментарі









© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua