Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації
Україна   єдина державна   друга державна   двомовність   наслідки колоніалізму   право народу

Стаття-коментар до: "Яка двомовність нам потрібна?"

Гетьман | 16.01.2009 23:09

11
Рейтинг
11


Голосів "за"
13

Голосів "проти"
2

Українська мову всіма силами намагаються протиставити російській, певному рівню культури, місцю проживанню, майновому статусу і так постійно. Насправді українська мова в даних випадках не протиставляється іншій мові, як окрики бігунів, де переможцем є перший перетнувший фінішну пряму. Фіксують перемогу по іншому, а мовою співають гімн.

Нехтування цим розумінням призводить до помилок і блукаючого пошуку проблеми української як єдиної державної і російської другої державної. Де останні дві речі відповідають за статус і дають розподіл сфер застосування. Тут немає правил вільної конкуренції і протиставлення вподобань. Йде боротьба за інструменти державобудови та розвитку народу в напрямі рівності з іншими.

Яка двомовність нам потрібна?

Знаючи українську звичку постійно наступати на ті самі граблі, можна не сумніватися, що й цього року з наближенням президентських, і, можливо, й парламентських виборів, українці знову стануть свідками запеклих пропагандистських баталій на тему "державної", "офіційної" чи, принаймні, "регіональної" двомовності.


Хіба це українська звичка? І чи справді лиш граблям і просто зацікавленням людей в плані подобається не подобається можна пояснити проблему вимоги двомовності? Ні. Це не просто іграшка для електорату, а засіб певної політики. Маючи фактичну двомовність гасла поширення її на всю Україну завдяки введенню другої державної-є боротьбою світоглядів, а не просто подарунком політиків. Адже жителів російськомовних регіонів, яким не заважають спілкуватись російською просто обіцянкою зробити її державної не купиш. Коли ж російськомовність йде як частина світогляду "Схід", то стає принциповою річчю.

При цьому одні, як завжди, покликатимуться на досвід західних демократій, зокрема тих, де офіційна двомовність – як у Канаді, Бельгії чи Фінляндії, або й багатомовність – як у Швейцарії – узаконені на загальнонаціональному рівні.

Це додатковий їх аргумент направлений на підтримання русского национализма (патриотизма) і співпадання його з рамками європейських уявлень. Базовим безапеляційним аргументом служить відчуття себе відмінними від україномовних українців.

Інші доводитимуть – також небезпідставно, – що узаконення "другої офіційної" в українських специфічних умовах призведе до дискримінації "першої офіційної" та її носіїв, – приблизно так, як це вже було за умов фіктивної "двомовності" в УССР і як це відбувається сьогодні із повсюдно зневаженою і дискримінованою білоруською мовою у формально начебто "двомовній" та Білорусі.

Дискримінація, притиснення, обмеження застосування в тих сферах де в нормальній державі мала б розвиватись мова народу, назву якого ця країна носить, -і є метою другої державної в Україні. Причому навряд чи "русские патриоты" допустять таку помилку як СССР в недогляді фітивності двомовності. Бо не будуть переконані в "нерушимості" і сповненні бажанням поститись за період єдинодержавності української.

При цьому ані захисники української не намагатимуться з'ясувати належним чином тієї специфіки, котра неминуче, на їхню думку, перетворить "офіційну двомовність" в Україні у лицемірну версію совєтської одномовності.

Це не може служити закидом, адже захисники єдиної державної бачать розвиток України в цьому напрямку. Райдужні прогнози щастя двомовності-це для поборників останньої позиції.

Ані оборонці російської так і не розтлумачать, які ж саме правові механізми слід би Україні запозичити у Швейцарії, Бельгії, чи Канади, аби "двомовність" була схожа на їхню, а не на совєтську, чи сьогоднішню білоруську. Отож саме з'ясуванню цих двох специфік та механізмів i присвячено пропонований нарис.

Вболіваючим за впровадження російської другої державної приклади радянського союзу і Білорусії є зрозумілішими і ближчими. Існування подібного в Європі-це для понту і констатації можливості добитись європейського рівня життя і без єдиної державної. Невідповідність України з порівнюваними моделями чогось нікого не хвилює. А вони очевидні: Україна як Незалежна країна існує з волі і бажання українців, інші-хохли, жиди, помоскалені, меншість українців, євреї, русские цілком згодні й на державність інших народностей на території України. Відповідно ровиватись в певному руслі держава може лиш задовільняючи потреби українців в подоланні наслідків колонізації: впровадження української мови в державні справи, відновлення історичної правди, виховання відчуття своєї непорушної держави.

Спадщина колоніалізму

У найзагальніших рисах українську мовно-культурну специфіку можна окреслити як постколоніальну.

Колонізація України російською, а згодом, і совєтською імперією відбувалася протягом кількох століть і її наслідки більш відчутні там, де вона була тривалішою – як на Ліво- та Правобережжі.

А надто там, де опір автохтонної мовно-культурної традиції виявився мінімальним, з огляду на її недостатню тяглість та слабку закоріненність (як на Півдні та Сході), а також з огляду на те, що традиційні адміністративні та поліційні репресії проти українського руху доповнювалися особливо інтенсивним переселенням людності.

Як наслідок, чисельність росіян на території України виросла практично від нуля (у XVII-XVIII столітті) до 8% за переписом 1926 року і 22% за переписом 1989.

Місто Київ, за даними Даніеля Бовуа, зробився переважно російськомовним допіру у 1830-тих роках, після поразки польського повстання й запровадження імперією низки цілеспрямованих русифікаційних заходів.


Зрозуміло не від "дворянської прихоті" русифіковувалась Україна. Це в Росії полячились, французились і германізувались члени царського двору і з ними. Частині українського народу, яка перебувала під зверхністю Москви дісталось доля малоросійської народності, кріпаків і служивих царя. Не малий опір став причиною повальної русифікації, і дієвість і жорстокість комуністичної машини примусу. Це її результати, з якими "валуївські циркуляри" і близько не валялись.

Західноукраїнські міста, котрі до їхньої окупації Совєтською армією в 1939 році практично не мали російського населення, зробились у 50-тих роках ХХ сторіччя на четвертину або й третину етнічно російськими.

Міста в Західній Україні містили й до 1939 не тотально переважаючий процент українців. В доіндустріальні часи основні засоби виробництва знаходилась в селах, де проживала більшість українців. З переміщення основних економічних виробництв в міста-туди пішли й українці. Чисельність яких швидко в рази стала переважати проценти інших націй.

Російський колоніалізм в Україні, зрозуміло, істотно відрізнявся від класичних "заморських" колоніалізмів – насамперед тим, що не дискримінував українців за етнічною ознакою, оскільки взагалі не вважав їх окремим етносом.

Дискримінація й навіть репресії поширювалися лише на тих українців, котрі ту свою етнічну (зокрема мовно-культурну) окремішність обстоювали, тобто не приймали офіційно відведеної їм ролі малоросів (регіональний варіант росіян) чи "совєтських українців" (ідеологізований варіант тих таки малоросів).


Зробити з українця прихованого українця, змусити його до цього нічим не відрізняється від заморського колоніалізму. Український народ добрячи закріпачили, але по суті це не відрізнялось від життя інших народностей в Австрійській Імперії. Царський режим Московії, перетвореної у Великую Рассею з приєднання Малой России, був відсталішим і жорстокішим. Принципово притиснення і урізання прав українців за те що українці було звичайною річчю окупантів.

Тому авторське твердження що "не дескримінували за етнічною ознакою" є невірним. Вважають колонізатори так, як їм потрібно для закріплення своєї влади. Коли українець розуміє свою окремішність і за це отримує бо колонізатор його таким не вважає, як і його право на свободу, то це і є дискримінація за етнічною ознакою. Котрий з українців вважав себе полонізованим під Волгою русским, то може дійсно собі думати і помилятись далі, що його не дискримінували русские, а просто приймали за нерівного собі, бо наче жив не там.

Репресували усіх, хто заважав і становив потенційно загрозу приєднанням до тих, що виказували свою окремішність. Причому за ті ж самі ознаки, незважаючи на своє вважання, якими були мова і місце народження.

Радянська система Російської Імперії в незалежницьких прагненнях українців, що базувались на неменшому потенціалі цивілізаційної сприйнятності ніж русские, бачила реальну загрозу. І відповідно діяла попри всякі інтернаціоналізми чи рівності народів СССР. При вирішенні питань, де потрібно було кимось пожертвувати і показати жорстоку науку, витратним матеріалом ставали українці, і вже потім інші "граждани Союза".

Колоніальна спадщина, отже, визначає специфіку мовно-культурної ситуації в Україні наступним чином:

По-перше, тривалі й систематичні, прямі й непрямі утиски українських мови й культури істотно ослабили їхні ресурси, їхню суспільну функціональність, а відтак і конкурентність стосовно панівних російських мови й культури, котрі подібних всебічних і радикальних утисків не зазнавали.


Мови самі по собі не панують. Це ознака, що вказує в якої народності влада. В даному разі йдеться про залишок від панування над українським народом іншої. Російськомовність отримали разом з діячами і звичками щось робити, в тому числі і в державі, з УРСР. Росія з російською мовою колонізуючи українців штучно створювала умови. В радянському союзі при повсюдності державного контролю і жорстокості виконання тримати в заданих рамках співвідношення мов було реальною і ефективною задачею.

Зараз конкурентність української потрібно розглядати не з погляду історії, а сучасності. Що заважає і на чому варто концентрувати зусилля. В кінці кінців питання мови в Україні є питання Державності.

По-друге, політика русифікації, як елемент колоніалізму, не лише зробила більшість українців двомовними, а й перетворила багатьох із них на російсько-одномовних – насамперед у середовищах більш урбанізованих, а отже, як правило, освіченіших, економічно заможніших та культурно розвиненіших.

Невільно з'явилась посмішка при прочитанні останнього речення цього абзацу. В чому цікаво проявляється ця культурна розвинутість? У вмінні підлизатись до начальства, гарно говорити чи може україномовним недоступне розуміння речей в яких розібрались урбанізовані російськомовні? Жарт мабуть, або пиха чи "не так як усі".

Бо хіба не україномовні в СССР були освіченішими і їх твори знали всі попри заборони і так далі. Не підлиз з радянських газет і партійних балакунів мати за освіченіших. СССР з його дискримінацією українці, як потенційних націоналістів, все ж давав можливість вчитись в деяких вузах і на деяких спеціальностях, що не було прямою залежністю від кількості грошей. А їх в панівної і ними ощасливленої частини окупованих націй було більше, забезпечуючи економічну заможність.

Причому факт такий, що всі російськомовні урбаністи в Україні знають українську і лиш можуть прикидатись наче не розуміють. Інша справа сприйняття це за селянськість і протиставляння городянству. Не мова тут різниця, а різна широта поглядів і відчуття командності та складності суспільних взаємозв'язків. Проте варто розуміти, що дані пояснення стосуються теперішніх часів, а раніше відмінності не було. Навіть навпаки-владою СССР кращими російськомовними міщанами визнавались вихідці з сіл, які гарненько служили. Західноукраїнські міста україномовні, як і частково міста Півночі і Центру України. Урбанізований Схід теж не говорить чисто російською. Підправити мірило освіченості російськомовних на ці факти і з твердження автора про відсталість україномовних нічого не залишається.

Все це істотно розширює ринок для російськомовного культурного продукту і водночас звужує для україномовного.

Існування потужного російськомовного ринку в сусідній Росії ще дужче цю диспропорцію поглиблює – як за рахунок вільного перетікання російських продуктів на ринок український, так і за рахунок їхньої нижчої вартості, ширшого асортименту, більшої рекламної "розкрученості".


Неіснування альтернативи україномовного продукту і можливості його донести до споживача, щоб праця не була марною та приниженою в своїй країні, формують основний бар'єр і захист російськомовного. А не те, що окреслено словами з абазу "все це". Створення умов з повним ланцюгом, а не українських каналів з російською мовою та україномовних продуктів на російських каналах. Здійснивши це можна буде забути про розкрученість і засилля низькоякісних по змісту, але оформлених по західних технологіях продуктів з Росії конвеєрного типу для людей позбавлених альтернативи споживання іншого.

А також глибокої суспільної упередженості щодо гіпотетичної "кращості і первинності" російського продукту порівняно з переважно незнаним, але апріорі "гіршим" продуктом українським.

Ця масова упередженість є, власне, третьою і найголовнішою прикметою колоніальної спадщини в Україні. З одного боку, вона відбиває загальне, властиве усім колоністам-колонізаторам зневажливе ставлення до тубільців, до їхньої мови й культури, визнаних апріорі меншовартісними, придатними лише для фольклору та (або) перекривляння-висміювання тих-таки тубільців.


Немає цієї упередженості як глибинного фактору. Щойно появляється модне українське, а не хохляцьке, згідно використання сучасних засобів і не лінивості, як воно одразу захоплює українців усякомовних. Образа "непризнаної" інтелігенції не свідчить про несприйнятність українським народом свого україномовного продукту. Колонізатори для висміювання використовували не людей, а їм лиш показували це висміювання.

А з іншого, відбиває так звану інтерналізацію, тобто прийняття і засвоєння колонізаторської точки зору самими колонізованими, – насамперед тими, котрі намагаються асимілюватися в мову й культуру колонізаторів.

А також великою мірою й тими, котрі зберігають свою автохтонну мову, проте підсвідомо починають дивитись на себе очима колонізаторів. Тобто проектують самі на себе їхню зневагу і поводяться відповідно до очікувань панівної групи: розмовляють, наприклад, на публіці виключно мовою колонізаторів, аби не наражатися зі своєю тубільною мовою на їхні глузливо-поблажливі посмішки чи вдаване нерозуміння.


Слабаки. Підсвідомість не допоможе це виправити. Лиш якись поштовх до здобуття гордості виправить ситуацію. Встановлення піоритетів матеріальної і статусної вигоди та національної гідності. Все інше навряд чи може. Хіба що так само їх "колонізувати", та тоді що толку з таких громадян, часу не варто тратити?

Без усвідомлення цього третього, найважливішого елементу колоніальної спадщини незрозумілою залишається причина збереження колоніальної ситуації в незалежній начебто Україні попри тривалу відсутність поліційних репресій, а навіть певну державну підтримку української мови в шкільництві, адміністрації та закладах культури.

Колоніальна ситуація необмежується мовою, а економікою і зовнішньою політику, де все це неупорядковане. Не отримавши відповідного реформування ми й відстали порівняно з Польщею. "Певні заходи державної підтримки" теоретично не могли й не можуть вирішити питань будови і розвитку української державності. Нарікати на якість людей без проведення масштабних рішень зарано.

Більше за те, без належного з'ясування цього елементу в Україні не лише гіпотетична "офіційна двомовність" справді неминуче буде совєтсько-білоруською, а не європейською.

Та ще й офіційна, українська начебто, одномовність буде не набагато ефективнішою у плані сподіваного відродження української мови й культури та практичного забезпечення мовних прав україномовних громадян бодай на рівні з громадянами російськомовними.

Державна підтримка української освіти чи (декларативна поки що) підтримка національного культурного продукту здатна зменшити деякі диспропорції між двома основними мовно-культурними групами. Проте не здатна змінити найголовнішого – домінантного суспільного дискурсу, який через безліч каналів, на різних рівнях санкціонує російськомовність як норму і водночас марґіналізує україномовність як девіацію – як регіональне дивацтво, "націоналістичну" обсесію чи, у випадку політиків, суто кон'юнктурне вдавання, яке теж не варто сприймати всерйоз.


Отож бо з'ясувати момент до кінця і стає зрозуміло, що навіть якщо всі позбавляться властивості соромлення української мови, сприйняття її за селянськість, маргіналізованість, націоналізм, то українська від цього не зазвучить на телеекранах і інших місцях для запозичення. А там далі шлях до русифікації і повернення до попереднього стану соромлення, ... Відстояти офіційну й буде першим кроком та передумовою до дльшого забезпечення повноцінного і безпечного існування української мови для українців. Щоб українець знав рідну мову, мову його народу і докладався до мільйонів голосів своєї нації, своїх предків, щоб вони чули його.

Мова, як переконливо показали ще півстоліття тому французькі пост-структуралісти, є не лише нейтральним засобом комунікації, а й надзвичайно важливим інструментом здійснення влади, накинення волі, утвердження домінування, чи, навпаки, в опозиційних контр-дискурсах – засобом спротиву.

Всяке мовлення (чи, по-французькому, дискурс) закорінене у наявних владних стосунках, прямим і непрямим чином їх відбиває й підтримує, спираючись на відповідні суспільні інституції.


Важливість єдиної мови як інструменту організованості-єдиний клич, єдине поняття, обмін досвідом, зрозуміло й без французів чи ще когось. Так само, як єдиний прапор і одні правила поводження з прапорцями, одна державна мова забезпечує ефективність державної влади. До чого відноситься суд, правоохоронні органи, армія, технічні досягнення, медицина, транспорт.

В Україні панівний дискурс визначається панівною групою – постсовєтською олігархією, котра володіє майже всіма виробничими та фінансовими ресурсами, основними мас-медійними інструментами та більшістю кишенькових політиків на всіх рівнях.

Практично уся ця "еліта" має совєтську (партійно-комсомольско-каґебешну) генеалогію і відтак в основній своїй масі є совєтськомовною і совєтськокультурною, себто практикує у повсякденні спрощений варіант російської мови і такий самий спрощений варіант російської культури (що можна приблизно порівняти з експортним варіантом американської культури для третього світу).

Найголовніша дискурсивна стратегія цієї групи – представлення наявної ситуації, у тому числі мовно-культурної, як "нормальної" та, відповідно, нейтралізація альтернативних поглядів – через їхнє замовчування, а ще більше – висміювання, перекручування та виштовхування до сфери обсесії й божевілля ("национальной озабоченности").


Завдання олігархії є заробити гроші, а не підтримувати певну мову. Чим вони й займаються. Грабуючи переважно Україну на спілку з Росією, вони у владі й протягують відповідну політику. Кремлю ж це якраз доречі, бо співпадає з його геополітикою поширення свого впливу на Україну для подальшого економічного визиску. В цьому й основний гріх олігархії в питанні мови. А так як олігархами в нас в державі стають злодії, а не через просто недосконалу систему розподілу капіталів, то їх ставлення до мови прирівнюване до ставлення "ворів в законів".

Цілком очевидно, що гасло офіційної двомовності у цьому контексті є спробою юридично закріпити постколоніальну "нормальність" (фактичне домінування російської мови і російськомовної олігархії) та законодавчо унеможливити її інституційну ревізію.

Прикметно, що жоден поборник "двомовності" в Україні не завдає собі клопоту пояснити стурбованим українцям механізму недопущення на місцевих теренах білоруського, чи совєтського сценарію функціонування двох формально нібито рівноправних мов, одна з яких – легко вгадати яка – неодмінно виявляється на практиці набагато "рівнішою".

Без такого механізму (і відповідних пояснень) покликання на досвід двомовності в деяких західних демократіях є, у кращому разі, безвідповідальним, у гіршому – лицемірним.

А тим часом саме цей досвід і ці механізми заслуговують окремого розгляду.

Микола Рябчук, для УП


Вимога офіційної другої державної не просто спроба закріпити існуючий стан з українською, а поширити і посунути українську в державній сфері. Забрати інструменти втілення і примусового зайняття українською мовою свого місця в сфері державного керування. Що значить не просто відсунути українську на задній план, а й українців як таких в їх державі. Радянський і білоруський сценарії двомовності містять обов'язкову складову-Росію з її колоніальними намірами. Від місця знаходження української за такими схемами залежатиме і буде показник степені колонізованості українського народу.

Просто красива річ, яку потрібно берегти-це не для української мови. В ній наш дух, наш виразник як народу, це засіб побудови нашої держави. Колишні ссср-овці-поборники української держави, розуміють її міць. Пропихання двомовності покликане внести дизбаланс в державне управління, викликати громадянські протистояння. Винесення на п'єдестал другої державної російської мови показує для якої країни вони стараються.

Не здолати. Доки українського народу-доти й української мови буде чутно. Історія довела. Залишається гідно виконати завдання часу зберегти і примножити її багатство, дати право кожному українцю в Україні знати її і користуватись нею. Ніякі сторонні штучні притиснення української не мають права на існування і повинні зустрічати відпір. Та не лиш словами української, а розвитком України загалом.

Коментарі









© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua