Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації

П'яте Єванґеліє від Дитинства

Ярослав Дерега | 21.10.2008 17:54

-8
Рейтинг
-8


Голосів "за"
1

Голосів "проти"
9

Прийшов час, коли Україна повинна рости не "Сібірью"- "па-браццкі- братанскай".

І не "ворожим Заходом".

А дійсно самостійно.

З власним розумом в голові.

І з власною бомбою в руці.

Не гріх поміркувати над тим багатозначним фактом, що Україна є найбільшою країною Еуропи і знаходиться в ґеоґрафічному центрі Еуропи, і що такі цікаві особ


П'яте Єванґеліє від Дитинства

(для Українських ДОРОСЛИХ!!! Мужчин старших 21 року)

(початок читай: "Єванґеліє від Дитинства", "Друге Єванґеліє від Дитинства", "Третє Єванґеліє від Дитинства", "Четверте Єванґеліє від Дитинства").

(продовження читай: "Шосте Єванґеліє від Дитинства", "Cьоме Єванґеліє від Дитинства", "Восьме Єванґеліє від Дитинства" та "Єванґеліє від Дитинства: іще Половина (Післямова з французьким десертом) ").

(ВИХОВАННЯ ПОВИННЕ МАТИ АБСОЛЮТНИЙ ПРІОРІТЕТ НАД НАВЧАННЯМ. Інакше наука швидше перетворить самонадіяну людину на позірно всемогутнього бога-каліку, аніж вона встигне стати людиною. "Знання без виховання – меч в руках сатани."

Головна Ціль – ВИХОВАННЯ КУЛЬТУРИ ПРАВИЛЬНОЇ ЛЮБОВІ (ШЛЯХ СЕРЦЯ).

Людина – це сума почуттів. Серце, а не розум, відчуває Бога.

Китайський мудрець твердить, що правда серця в тому, щоб дати йому волю.

Головний Метод – це

МЕТОД ДОВІЛЬНОГО НЕСПІШНОГО СПІЛКУВАННЯ: дитина повинна завжди знати, що її завжди люблять ("Пробач!" – "Я вже забув!"), що її завжди вислухають (бо ж невислухані – це "les imcompris", незрозумілі).

Жодної критики ані щодо себе, ані щодо інших. "Он мєня нє учіл, а радавал... Он васпітал наш пламєнь" казав любомудрий Сашка Пушкін про свого вчителя проф. Куніцина в Царско-сельскому ліцеї, де, до речі, ліцеїсти одержували вже в 17 років вищу освіту, як і мало б бути повсюди.

І, нарешті, (не обійтися ж людині без "зайвого", адже саме "завдяки зайвому мавпа стала людиною") Культура Правильної Любові до Довільного Веселого Мистецтва (30% шкільного часу): через Поетичний Театр, що охоплює малювання, музику, спів, танець, поезію, театралізоване спілкування.

При цьому не фетишизуючи мистецтво заради мистецтва, пам'ятаючи, що мистецтво, як і культура взагалі, є ворогом життя, що "зуби дракона сіє воно, мистецтво", що "мистецтво співприродне комунізмови".

Поряд з тим, дитині життєво-необхідна Культура Правильної Любові до Довільної Веселої Праці: майстерня, лабораторія, сад – 40% шкільного часу.

А, звично, школа асоціюється з сидінням за партою.

Проте, саме практична праця повинна породжувати необхідність і бажання вчитися. Проста продуктивна праця, в тому числі на природі, має стати основою навчально-виховного процесу. Саме така праця продукує найкращу духовну страву і духовні ліки – позитивні емоції. Щоби дитяча душа могла вбирати у себе веселість. Pour favoriser l'estime de soi. "Для щастя треба людині лише щодня радісно працювати."

Найголовніше і найпотрібніше для гармонійного розвитку дитини це, безумовно, Культура Правильної Любові до Довільного Веселого Руху: Довільна гімнастика, Довільний біг, Довільне плавання, Довільна гра в м'яч (футбол, баскетбол, волейбол...) – 30% шкільного часу.

Адже скелетно-м'язова система є ведучою в організмі, на яку рівняються всі інші системи. В тому числі, нервова. А відтак і духовна)

ТЕКСТ 5 (ВИКЛЮЧНО для ДОРОСЛИХ! Українських Mужчин)

25.

Прийшов час, коли Україна повинна рости не "Сібірью"- "па-браццкі- братанскай".

І не "ворожим Заходом".

А дійсно самостійно.

З власним розумом в голові.

І з власною бомбою в руці.

Не гріх поміркувати над тим багатозначним фактом, що Україна є найбільшою країною Еуропи і знаходиться в ґеоґрафічному центрі Еуропи, і що такі цікаві особи, як Wolfgang Amadeus Motzart, Antonio Saglieri, Antonio Vivaldi, Leovardo da Vinci, Josef Haydn, Giacomo Casanova, Nicolo' Paganini, Giuseppe Verdi, Соломія Крушельницька, Ferenc Lizst, Siegmund Freud, Іван Франко, Ольга Кобилянська, Леся Українка, Adam Mickiewicz, Frederique Chopin, Johan Strauss, Imre Kalman, Franz Legar, Jaroslav Hashek, Franz Kafka, Rainer Maria Rilke, були насправді нашими співвітчизниками, жили і творили в одній державі, в одному культурному просторі! А рідний кожній жінці на землі Leopold von Sacher-Masoch народився, жив і творив у Львові, – це він став родоначальником "мазохізму, як вічно бабського в людській душі".

Син самого Вольфґанґа Амадея Моцарта, Франк-Ксаверс Моцарт, був прямо причетний до заснування Львівської консерваторії. І "в подяку" за це у Львові, який має найгарніший у світі оперний театр, ще ні разу не ставили жодної опери його великого батька. Ойой! недаремно ж Львів – це зачакловано спохмурніла батьківщина злого невеселого мазохізму. Духовидці кажуть, що над містом здавна зависла якась чаклунська хмара нерадости й нелюбові і його, місто, потрібно довго й ретельно відбудобувати...

Але зі Львова ти міг просто втікти поїхати розвеселитися до Відня, до Венеції, чи до Мілану, чи до Кракова, чи до самого Мotzart'a в Salzburg. Приємно і вигідно.

А життя і повиннo бути приємним і вигідним, теплим і круглим, щасливим і ситим, грайливим і полюбовним. І вічним. Як у поета: "our love fostered, when fed and happy, we played" ("наша любов розквітла, коли ситі й щасливі, ми забавлялися").

Як каже мудрий брат-єврей, "Расєю луччє любіць на растаяніі." Навіть ґаспадзін Салженіцин визнав, що "ми убілі цьоплую украінскую культуру."

Так вони ж усе убивають, до чого лиш торкаються.

Це ще розумів пра-хохол Антін Чехів, якому набридло, за його ж словами "биць дресірованай себачькей вульґарней русскей культури", якому смертельно набридло сучасне йому "інціліґєнцкеє опшіство, ґдє церят нілюбовь ґ жізні і страх смєрьці", і коли покинув столицю заради хоч якогось діла, поїхавши на змоскальщений понищений пра-японський Сахалін. А там виявив ще більш гнилу, ще більш фальшиву православно-пропиту бюрократію, ніж у рідній Масквє. Це ж він писав карєнним вєлікаросам у відповідь на закид щодо себе та своїх "слішкам завишених ідзєалафф": "В нашє врємя, каґда опшєством абуялі лєнь, скука жізні і нєвєріє, каґда фсюду царят нєлюбовь ґ жізні і страх смєрці, каґда дажє луччіє людзі сідзят слажа рукі, аправдивая сфаю лєнь і сфой разврат атсутствієм апрідзільоннай цєлі в жізні, падвіжнікі нужни, как воздух. Саставляя самий паетічєскій і жізнєрадасний елємєнт опшєства, ані вазбуждают, утєшают і аблаґаражівают єво. Іх лічнасці – ета жівиє дакумєнти, указивающіє опшєству, што кромє людєй, вєдущіх спор об аптімізмє і пєсімізмє, пішущіх ат скукі нєважниє повєсці, нєнужниє праєкти і дєшовиє дісєртаціі, развратнічаючіх ва імя атріцанія жізні і лґущіх раді куска хлєба, што кромє скєптікафф, містікафф, псіхапатафф, єзуітафф, філосафафф лібєралафф і кансєрватарафф єсьть єшшьо людзі інова парятка, людзі подвіґа, вєри і ясна асознанай целі. Нинєшьняя ліцєратура – ето ліманад, ана прадуціруєт ґуттапєрчєвих мальчікафф. Єслі пазіцівниє ціпи, каториє саздайот ліцєратура, саставляют ценнасний васпітацєльний мацєріал, то цє жє самиє ціпи, даваємиє самой жізнью стаят виши фсякай цини. "

Таким чином Антін Чєхів, який сам себе називав споконвічним хохлом, "атряс прах інціліґєнскай Рассіі ат нок сфаіх."

Але де Київ, "сторозтлінний про-сібірскій", а де Львів, поки ще не до кінця розпроданий привладними селюхами. Ту ж таки шизофренічну роздвоєність хохляцької душі (як назвати її українською?) апофеозом увіковічнено в роздвоєному ж пам'ятнику Шевченкові у Львові, столиці гуцульських ремісників.

26.

Езотерично-Духовний Засновник-Буддівничий американської нації, ніхто інший, як Том Сойєр, котрий залюбки слухав як його тітонька читала йому про Мойсея в комишах до тих пір, аж поки не дізнався, що той вже давним-давно помер, сказав (по-буддійськи, даосично) устами всіх дітей світу (а також дорослих-дітей, за Христом), для яких важить живе життя, а не книжно-фарисейські доктрини,: "Плювати я хотів на нього і на всіх решту покійників! Вдова носиться з ним, як з родичем".

Зауважмо, що, по суті, всі книги – це розповіді про покійників. В них йдеться, головно, про мертвих людей та давно забуті, давно збуті мертві події.

Виходячи з головного постулату психолінгвістики, що людина є творцем свого невідомого минулого, і цим своїм вигаданим минулим прокладає собі шлях у своє невідоме майбутнє, – певно хтось постійно намагається фіксувати минуле і цим сфабрикованим минулим контролювати майбутнє... (англійське "fix" частенько вживається у значенні "обдурювати").

Можливо, саме тому люди без вагання віддають перевагу телебаченню, де можна щось побачити на власні очі, тобто дізнатися дійсно правдивого. Хоч і тут можливі безкінечні маніпуляції.

Що ж, "людство помиляється на всіх шляхах своїх. Бо ж людині не дано бути, а лише здаватися".

Якщо вже й читати художню літературу, то для дітей (і не тільки) безпечніше і набагато корисніше (та й вельми цікавіше, зрештою) читати Жюля Верна, Алєксандра Дюма, Джека Лондона, Конан-Дойля, Аґату Крісті, братів Струґацкіх, різних пєлєвіних та інші БУБАБІЗМИ, арабські та інші справжні, "сексуально-повноцінні" казки, аніж білогарячкові імпотентно-дебільні фантазії геніально-гуманних псевдо-класиків, тобто байдикуючих, розгульних, сексуально-заклопотаних, нещасних, дворян-нероб-балакунів.

Товариш-Ґеноссе-єврей Зігмунд Фройд і Со. чітко вияснили потаємні пружини "красного" письменства. ("Смішна імпотенція слів перед життям!!!").

Цікаво, що на думку французьких психоаналітиків, взаємовідносини між письменниками та читачами характеризуються формулою: "Коли ми читаємо, то вони – нас. Коли ми пишемо, то ми – їх..."

Коментарі – мовчки...

Має бути, принаймні, вільний вибір що-кому-коли-як читати, якщо вже читати взагалі.

Хер Hitler, тавагішьчь Лєнін, мусьйо-сіньйор Буонапарте, пахан Йося із Сакартвело: ці та инші миршаві 160-сантиметрові піцюрки, у яких міжніжна голова піднімаючись вище наплічної, затьмарювала рештки їхньої завіспленої безбордельної свідомості...

Хто-зна, можливо, якби миршаво-амбітний селюх, недовчений, коротконогий, малорослий, без франка в кишені, корсікансько-італьянський мусьйо-сіньйор Буонапарте, для якого війна була єдиним доступним йому засобом завоювання грошей та жіночих дупок, (на відміну від свого сучасника, вродливця, високородного, високоосвіченого, грошовитого, атлетичної будови, високорослого співвітчизника, його потаємного alter ego (?) Джакомо Казанови), вже ставши "зголоднілим італьяшкою-імператором на трупах сонно-загодованих французів", не запроторив би, на заздрощах, вродливого багатого родовитого та успішного Донасьєна-Альфонса-Франсуа маркіза де Сада до божевільні, а, натомість, ретельно вичитав би саме його книги, а не давньоримських імператорів, – тоді "він би не загубився в лабіринтах минулого і не запалився би маніакальними ідеями світового панування", до чого спонукував його комплекс селюшної меншевартості, і не вчиняв би дійсних, а не віртуальних, як в де Сада, мільйонних людських м'ясорубок-побоїщ.

Так само як і плюгавенький, короткорослий провінціальний сексуально-надпотужний і фрустрований жидо-монгол, недовчений економіст Вован Вольґберґ, і селюшний недо-художник, бауер-безбатченко з того ж таки племені Адольф Шикельґрубер (Bauer = селянин) та його грузинський духовний побратим, потворно-завісплений каліка-недоносок, сухорукий, малорослий забуто-провінційний безбатченко, недо-піп Йося Джуґашвілі, єврей, син покритки ("шлюхін син" як його прозивали сусіди) й молодий убивця.

Якби всі вони змалку читали не Біблію (яку, до речі, до 1571 року церква правомірно забороняла читати і людям, і попам), а того ж таки лицемірно забороненого маркіза де Сада та інших "нє-толстих пісяцєлей", та більше вчащали до борделю, аніж до церкви, то навряд чи б відважилися втілювати садо-прочитане в життя...

Aдже маркіз де Сад показав у спрощеній формі (у формі медичного антидопінгу-протиотрути), без лживих культурно-релігійних мотивацій жертвоприношень, все те, що люди звикло робили до нього і після нього, і роблять досьогодні.

І навряд чи Вовахан Волґман захотів би творити свою "всімігную гівалюцію", якби дослухався поради свого улюбленого "глиби-чєловєчіщя": "Чєм думаць а рівалюціі, схадзі луччє в публічьний дом пачісціць сфаі мазґі."

І Ілліч, під звуки вічної "Апассіонати", скаче на Надзєжду, потім на її кулєжанку і під величні звуки гера Бетговена вибирає make love, not war. Певно ж гер Б. підслухав дивні ритми в самого Г. Б., коли Той сотворивши світ, замилувався ним і вдоволено промуркотів собі в бороду: "Ну, бог твою мать! Ах ти, боже, ах ти сукін син! Ну просто заїбісь!" І все навколо заїбалось. Але раптом прийшов Вовочка і запрєціл фсьо єто ніпадобство.

Сучасні школярі добре врубаються в психологію статі й сексу: "В Онєґіна було важко всередині, і він прийшов до Татьяни облегчитися." І "вічні" секс-проблеми "вічно-книжкового" Шейкспіра у них вирішуються доцільно просто і єдино правильно: "Якщо А кохає Б, а Б кохає В, то А мусить знайти собі іншу Б." Коли ж в сім'ї виникає любовний трикутник, Микола каже до Петра по-сучасному: "Моя жінка мені хоч їсти вари за то, шо я з нев сплю, а тобі, Петре, шо вона робе за то, шо ти з нев спиш?"

До речі, цікаво б конфіденційно довідатись якими книжками полюбляють розважати себе в години дозвілля святійші ватіканські мужі?

Можна хіба позаздрити широті їхнього вибору.

Бо ж саме у Ватіканській святійшій бібліотеці зберігається, наприклад, найбільша у світі колекція... порнографічної літератури, яка увінчується загадковою бронзовою статуєю півня з чоловічим торсом, замість голови в якого пеніс, і з написом на постаменті: "Спаситель світу."

І правильно роблять!!!

Начитавшись таких книжок, вони здатні з новими силами та устократненою веселою боккаччівською енергією боротися за високу цнотливість нашого грішного світу, "проти порнографії та інших проявів всюдисущого зла."

Шкода лишень, що мало хто має такий легкий доступ до такого високоефективного способу відпочинку та відновлення енергії.

Інакше б кількість борців за високу мораль у світі направду унадцятикратнилась.

Тим часом містер Jon Boss щойно видав в США дослідження з історії еротичного та порнографічного мистецтва.

Він виявив, що розквіт цивілізації прямо пов'язаний з розквітом "полюбовного мистецтва".

І навпаки, при занепаді цивілізації занепадає еротично порнографічне мистецтво.

В стародавніх Індії, Китаї, Римі еротично-сексуальні сцени прикрашали стіни житлових будинків городян. В Китаї так є донині.

Секс, як і дієта, мусів бути гарним і правильним.

А також звичним, здоровим, легким, радісним і щасливим.

СВІТОМ ЗВИКЛИ ОМАНЛИВО ПРАВИТИ РІЗНОМАНІТНІ ЖЕРЦІ- балакуни.

Забуваючи, що істина несповідима. Вона – в людині. А не поза нею. І шукати її нема потреби. Ані в словах. Ані в книжках. Ані в науках.

"Історія про великого оповідача на ймення Христос".

Кажуть, що "Біс – в Христі". Радше, біс в християнстві.

В тих конкретних людях, які як колись, так і тепер експлуатують вчення Христа в своїх власних злото-зелених інтересах.

Варто зауважити думку Карла Ґінзбрука в його "Екстазах" що: "Само мистецтво створює міфи. Зокрема, в основі міфу про відьом лежить факт існування наративного, тобто оповідального мистецтва. Оповідальник – це людина, яка розповідає тут і тепер про те, що було там і тоді. Це модель і матриця образу відьми, яка літає вночі на шабаш, а на ранок повертається в рідне село. Ось які архетипи породжує невинне здавалось би мистецтво оповідати чутки з життя. Поет (письменник) не тільки вірить у відьом, він і сам в певному смислі відьма."

Справді, перед людиною постає цілком ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНИЙ вибір: "To live or to narrate?" (або жити, або розповідати про життя.)

Адже "т.з. реальність – це історії, які ми собі розповідаємо".

Бо ж фактів як таких не існує. Є лише інтерпретації подій, і це все, що умовно зветься фактами.

З лінґвістичної точки зору, "істинне висказування – це в усіх без винятку випадках лише один з незчисленної множини варіантів брехні".

Мовленева поведінка та осмислення мовлення – це спроба зрозуміти брехню.

Психолінґвістика стверджує, що для розуму не існує різниці між реальним та ідеальним.

Що мислення можливе лиш дякуючи цілій серії спотворень.

Наприклад, РОЗУМ АВТОМАТИЧНО-ЛЕГКО ПІДМІНЯЄ БОГА ІДЕЄЮ ПРО БОГА.

Але: "мислити віру – це значить вже не вірити".

"Мисль ізрєчьонная єсть ложь", сміливо здогадувався мудрий класик.

Дійсно, людина може лише здаватися. Людині не дано бути.

(Недаремно, в китайській мові, найавторитетнішій мові світу, ніколи не було слова "бути").

Той же Арістотель в Стародавній Греції, в арабів та в середньовічній Еуропі – це три різні філософи, три різні постаті, три різні тлумачення одних і тих же слів та ідей.

Адже певне слово набуває певного значення, наповнюється певним смислом, в певному культурно-часовому контексті, що створює певний окремий дискурс.

До речі, найновіші дослідження успішно розвінчують міф про багатокнижковість, як єдиний шлях до знань.

Зокрема, видатний тартуський вчений і мудрий єврей Юрій Лотман вказав і на другий, однокнижковий шлях, коли прирощування інформації іде за другою моделлю, шляхом міркування. Мій 6-річний син щасливий зі свого відкриття: "Я не знав, я подумав і дізнався!"

Головне – мати модель. І не конче книжкову.

Тим паче багатокнижкову.

Якось великий фізик Ернест Резерфорд зауважив одному своєму занадто читаючому помічникові: "А коли ж ви встигаєте думати?"

І звільнив його.

Ось цікавий, красномовний факт:

В Італії 29 жовтня 2002 року оприлюднили результати соціологічного опитування, яке виявило, що 51% італійців за своє життя не прочитали, ані не написати жодного рядка. І при тому Італія одна з найбагатших країн світу. Італійське мистецтво, музика, товари споживання цінуються всіма, завжди і всюди.

Що тут додати? "І немає на світі більш розумного і освіченого народу, ніж в Україні". Освіченого? Ким? Чим? Де? Як? Для кого? Для чого?

Взагалі, досить 10% грамотних людей, щоби суспільство могло нормально і повноцінно функціо-нувути. Для конкретного блага конкретних людей. А не для втілення примарних ідей та ідеалів.

(Щоправда, після того як до Євросоюзу вступила Польща, Італія втратила своє почесне лідерство щасливого неуцтва. От і серед слав'ян з'являється нарешті нормальний нарід, незациклений на паперових пусто-пердних звуках).

Як гарно пише ультра-сучасний поет пост-модерніст Тімур Кібіров в своєму "Пасланіі Лєнке" (хоч і по-іншоземному, але чьотка і точьна) у відповідь усім ще незагинувшим ультра:

"і, Ґосподзі, мчяцца на вистрєл, самі стрєляют і рєжут.

А ми будзєм квасіць капусту, будзєм варєньє варіць

Іс крижовніка ф тазіке мєднам, фкусную пєнку снімая,

Назойлівих ос атґаняя, пот утірая блаженний.

Банкі закручіваць будзєм і заставляць антрєсолі,

Штоп вєчєром зімнім, крєшшєнскім

Долґо чяі распіваць пад уютноє ходікав пєньє,

Пад завиваньє за окнамі блокавскай в'юґі..."

27.

Пора вже, як кажуть, міняти орієнтир з історії (хоч і книжково-героїчної) на просту скромну зручну теплу смачну міщанську, побутово-сексуальну біографію.

Поет допоміжно підказує в цій ситуації (тим, хто совісно заклопотаний), що "шолкаває більйо кардзінальна памєняєт жертвєнноє міравасрєніє рєвалюціанєра на уютноє міравасрєніє мірнава, цьоплава, вєсьолава абивацєля. Штоби жіць мєдлєнно і устраіваясь. Вєдзь жізнь далжна биць уютнай і круґлай."

А для ностальгуючих нових романтиків він обіцяє відкрити невдовзі на Колимі приватний лагєрь.

Звісно, що платний. Одні нари коштуватимуть одну штуку долярів в місяць, плюс, за вибором, по стольнику за дзєнь катаржнава труда (з бонусним застосуванням відбірного мату, канчуків та інших тортур).

Окремо аж непристойна плата за ніч в карцері... Ех, нема більше халявної героїчної романтики для..., капіталізм праклятий, знову "жиди фсьо на дзєньґі пєрєвєлі, начітавшісь Маркіза де Сада. Жаль толька, шо на сто лєт апаздалі... вєдзь, вєрно, в школє чіталі нє то... Де Сад же бил запрєщьон... і в Ґєрманіі, і в Рассіі, і ва Франціі... Вмєсто таво, штоби проста чітаць кніґі Де Сада, сєксуально-вазмущьонниє інцєліґєнти рєшилі пряма ваплаціць еці кніґі в жізнь. І очень даже прєуспєлі. Ґдє уш там бумажна-парнаграфічєскому маркізу до настоящева Ґулаґа с єво марозамі, і маутхаузенов с іх крєматоріямі".

"Здатність та готовність до самопожертви можливо культивувати лише в глибоко фрустрованих людей, головне бажання яких втікти від світу у власне 'я'" каже Eric Hoffer, психолог зі СеШтатів.

Згідно філософа Батая, маркіз де Сад зрозумів природу Бога.

У росіян це зробив Дастаєвскій. Химерний тип. Ґеній. Тобто злочинець-лиходій.

Страхов, його сучасник, писав: "Я нє моґ щітать Ф.Д. ні харошім, ні плахім чілавєкам. Зол, завістлів, развращьон. Ліца, наіболєє на нєво пахожі, ета гєрой "Запісак іс патполья", Свідріґайлов в "Прєступлєніі і наказаніі", Ставроґін в "Бєсах". Ета бил істінно нішшясний і дурной чілавєк, каторий ваабражал сібя шшяслівцем, ґіроєм і нєжно любіл аднаво сібя. Їво цянуло к пакасцям і он хвалілса імі. Он похвалялса Вісковатому, што в моладасці ізнасілавал нєпалналєтнюю дєвачьку..." (яку потім крокодильно оплакував чорнильними сльозами як Сонєчку Мармєладаву. "Какой удзівіцєльний ґєній нашей славєснасці і чілавєчєскай маралі!" "Дзєцкая слєза" у нєйо мєжду нок пачімута красная?).

"Вєлкая русская ліцєратура – наш грєх" відважуються на відвертість наші рускі сучасники, "пісацєлі і художнікі апасний народ: ані ґатови радзі прізрака красоти на любиє жєртви; вот ви і жєртвуйцє сабой, а нє тєррарізуйцє массавим псіхозом індактрініраванниє толпи."

Весь той страшний-як-в-гусака-між-лапками-сам-знаєш-що marquis de Sade є не більше, ніж блідим відлунням всіх наших культурно-цивілізованих-біблійно-читаючих-церковно-вихованих рррєвалюцій, голодомо-рів, танково-ракетних війн, газових камер, крематоріїв, лаґєрєй і прочєго смердючого блєфу високої культури... (а "коли пишеш, то не страшно" марно вчив воєнних попів мусьйо маркіз)

Та й русскій каммунізм розвалився не завдяки героїчним і як завжди гнилим і безробітним-кто-вінават-і-што-дзєлаць заклопотаним інтєліґєнтам-дисидентам ("нада свінєй развадзіць, а нє іскаць винаватих."). І не завдяки американським голівудським кіно-президентам з їх ж капіталами.

Він, русскій каммунізм, просто видохся і, як метеликова лялечка, болісно, страждаючи, виростає, нарешті, зі своїх праваславна-дзєцкіх 1000-лєтніх дєрєвєнскіх штанців, намагаючись переродитися на щось міське, справжнє, доросле, живе, неправославно-серйозне, життєстверджуюче, відповідальне.

І цей процес ще далекий до завершення. Старе ще довго розкладатиметься і смердітиме.

"Крєстьянство – бастіон азіаччіни в Рассіі. Праваславниє крєстьяне с іх апщінним духом закопалі русскую Амєріку... Астап Бендер (єврей за трототипом!) - єдінствєнний пазіцівний ґєрой савєцкай ліцєратури..."

Роки комунізму були нічим іншим, як важким, болючим, несправедливим (як і вся історія людства) процесом виховання і дозрівання нового справді буржуазного маєтного класу у важких умовах подолання опору тисячолітнього дрімучого інфантильно-православного сп'яніння на безмежних півдиких просторах Азіопії.

І його багатомільйонні жертви – звично-єдиний спосіб православно трибу життя.

Та й бальшєвізм зовсім не є західно-європейською чи жидівською заразою, як злісно-сльозливо виправдовуються московські православці, підсвідомою мрією яких завжди було "пусціць жізнь прахом." (Це що, гіпертрофований інстинкт смерті? Чи згусток православного метафізичного духу?)

Вони чомусь випускають з уваги, що саме в Рассіі, саме в русскам праваславіі християнство реалізувалося як магічна релігія.

Вони раптом "забули" про свого питомого православця, містичного бальшевіка, який створив проект т.з. "опшчєва дзєла па васкрєшєнію мьортвих" Н.Ф.Фьодорова (1828-1903).

Він єдиний неортодоксальний русскій філософ, твори якого були видрукувані за совітів ще в 1972 році. До того ж масовим накладом! В СЕС (1987р.) про нього написано: "Русскій рєліґіозний мисліцєль-утапіст, видвінул праєкт всєопшєва васкрєшєнія умєршіх атцов і прєадалєлія смєрці срєтствамі саврємьоннай наукі".

Сучасні дослідники визнають, що "Фьодерафф нє толька прєттєчя бальшєвізма, он подлінний автор ідзєі Ґулаґа. Он бил яркім виразіцєлєм прєдзєльнай утапічьнасці каллєкцівнава бєссазнацєльнава у русскіх. Он утвєрждал, што 'асвабаждєніє лічьнасці єсць толька атрєчєніє ат опшєва дзєла', а 'рапсво можєт биць блаґом, вєсці ґ блаґу, єслі ано будзєт виражаць опшєє дзєло'. Троцкій, вєрний учєнік Фьодарава, видвінул праєкт трудавих армій (читай, Ґулаґа), он жє утвєрждал, што прєдставлєніє а рапскам трудзє как нєпраізвадзіцєльнам – єта буржуазний прєдрассудак. Ета Фьодарафф видвінул ідзєю авладзєнія нєбам. Ціалковскій – ацєц касманавцікі, бил учєніком Фьодорова, і ідзєя мєжпланєтних пальотафф продіктована нєапхадзімасцю рассєлєнія васкрєсших прєткафф, іба на зємлє ім будзєт цєсна. Н.Ф. Фьодерафф бил містіческім прєттєчєй бальшєвізма, каторий ф сфаїх праізвєдзєніях дал праґрамму бальшевіцкай дзєяцєльнасці па пєрєустройству биція. Рассія – спєцзємля для научьних чюдєс. Русская історія савєцкава пєріада паттвєрдзіла правату Фьодарава, как крайнєва прєтставіцєля русскава утапізма – радавой чєрти русскай мислі і жізні, в факцє рєшєнія Савєцкава правіцєльства а сахранєніі трупа Лєніна с пєрваначяльнай цєлью їво падальшіва васкрішєнія."

Будь-яка "правильна" ідеологія, як і будь-яка "правильна" релігія, живиться жертвами, живе виключно завдяки жертвам. "Штоби пастаянна дєржать народ в єжових рукавіцах ради дастіженія бальшой целі і ваплашєнія вєлікай ідєі". Які навряд чи хтось будь-коли здатний усвідомити.

Справді ж бо, людина сама ніколи не знає, що вона "витворяє"...

"Не питайте мене, що я роблю. Я сам не хочу цього знати", благав леґендарно-містичний циркач Хведір що Хвелліні із найзимнішого амаркордівського Ріміні.

І все, що робиться, на краще?

(і вічнеє благословіння пану Моцарту Вольфангу Амадейовичу чарівні звуки чиєї музики постійно допомагають не загрузнути в буденщині)










© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua