Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації

Третє Єванґеліє від Дитинства

Ярослав Дерега | 21.10.2008 11:41

-3
Рейтинг
-3


Голосів "за"
0

Голосів "проти"
3

ВИХОВАННЯ ПОВИННЕ МАТИ АБСОЛЮТНИЙ ПРІОРІТЕТ НАД НАВЧАННЯМ. Інакше наука швидше перетворить самонадіяну людину на позірно всемогутнього бога-каліку, аніж вона встигне стати людиною.
"Знання без виховання – меч в руках сатани."
Головна Ціль: ВИХОВАННЯ КУЛЬТУРИ ПРАВИЛЬНОЇ ЛЮБОВІ (ШЛЯХ СЕРЦЯ).
Людина – це сума почуттів


Четверте Єванґеліє від Дитинства

(для Українських ДОРОСЛИХ!!! Мужчин старших 21 року)

(початок читай: "Єванґеліє від Дитинства", ""Друге Єванґеліє від Дитинства" та "Третє Єванґеліє від Дитинства")

(ВИХОВАННЯ ПОВИННЕ МАТИ АБСОЛЮТНИЙ ПРІОРІТЕТ НАД НАВЧАННЯМ. Інакше наука швидше перетворить самонадіяну людину на позірно всемогутнього бога-каліку, аніж вона встигне стати людиною.

"Знання без виховання – меч в руках сатани."

Головна Ціль діяльності нової школи – ВИХОВАННЯ КУЛЬТУРИ ПРАВИЛЬНОЇ ЛЮБОВІ (ШЛЯХ СЕРЦЯ).

Людина – це сума почуттів. Серце, а не розум, відчуває Бога.

"We feel because we are felt by God" (ми відчуваємо, бо Бог нас відчуває).

Китайський мудрець твердить, що правда серця в тому, щоб дати йому волю.

Головний Метод в новій школі – це

МЕТОД ДОВІЛЬНОГО НЕСПІШНОГО СПІЛКУВАННЯ: дитина повинна завжди знати, що її завжди люблять ("Пробач!" – "Я вже забув!"), що її завжди вислухають (бо ж невислухані – це "les imcompris", незрозумілі).

Жодної критики ані щодо себе, ані щодо інших. "Он мєня нє учіл, а радавал... Он васпітал наш пламєнь" казав любомудрий Сашка Пушкін про свого вчителя проф. Куніцина в Царско-сельскому ліцеї, де, до речі, ліцеїсти одержували вже в 17 років вищу освіту, як і мало б бути повсюди.

І, нарешті, (не обійтися ж людині без "зайвого", адже саме "завдяки зайвому мавпа стала людиною") Культура Правильної Любові до Довільного Веселого Мистецтва (30% шкільного часу): через Поетичний Театр, що охоплює малювання, музику, спів, танець, поезію, театралізоване спілкування.

При цьому не фетишизуючи мистецтво заради мистецтва, пам'ятаючи, що мистецтво, як і культура взагалі, є ворогом життя, що "зуби дракона сіє воно, мистецтво", що "мистецтво співприродне комунізмови".

Необхідна повсякчасна свідомо-іронічна десакралізація мистецтва, демістифікація культури як однієї з ідеологічних форм.

Поряд з тим, дитині життєво-необхідна Культура Правильної Любові до Довільної Веселої Праці: майстерня, лабораторія, сад – 40% шкільного часу.

А, звично, школа асоціюється з сидінням за партою.

Проте, саме практична праця повинна породжувати необхідність і бажання вчитися. Проста продуктивна праця, в тому числі на природі, має стати основою навчально-виховного процесу. Саме така праця продукує найкращу духовну страву і духовні ліки – позитивні емоції. Щоби дитяча душа могла вбирати у себе веселість. Pour favoriser l'estime de soi. "Для щастя треба людині лише щодня радісно працювати."

Найголовніше і найпотрібніше для гармонійного розвитку дитини це, безумовно, Культура Правильної Любові до Довільного Веселого Руху: Довільна гімнастика, Довільний біг, Довільне плавання, Довільна гра в м'яч (футбол, баскетбол, волейбол...) – 30% шкільного часу.

Адже скелетно-м'язова система є ведучою в організмі, на яку рівняються всі інші системи. В тому числі, нервова. А відтак і духовна)

ТЕКСТ 4

20.

Українська мова повинна вивчатися лиш як ЗАСІБ, (а не як самоціль – бо ніщо не може бути самоціллю в Новій Школі) – для порівняльного вивчення іншоземних мов, в Поетичному Театрі методом "текстуального жесту" та театралізованого, ігрового, маскового спілкування (маска латиною звучить як persona; persona по-італійськи значить людина; а по-французькому personne може означати або якусь конкретну людину, або ж просто НІХТО)

Вивчення Мови проходить у 5 етапів:

1. етап: Українська мова + китайська мова (спільні основи людства).

2. етап: Українська мова + італійська мова (основна спілкувальна іншоземна мова);

3 етап: Українська мова + англійська мова (друга спілкувальна іншоземна мова).

4 етап: Українська мова + французька, німецька (європейський світогляд).

5 етап: Українська мова + чеська, литовська, грузинська, латина, грека (загальне мовознавство).

Всі чужоземні мови, окрім китайської, повинні вивчатися з 12-річного віку за спеціальною, інтенсивною методикою ("мова, як текстуальний жест").

Китайська мова вивчається з 7 років за спецметодикою (з 7 до 12 років – ієрогліфіка; з 12 років – розмовна китайська мова).

Італійська мова вивчається пріорітетно, але й паралельно з англійською.

Через рік додаються французька та німецька мови, які теж вивчаються одночасно-паралельно, з абсолютним пріорітетом для французької мови (англійськими дослідниками фактично доведено, що "від німецької мови в людини псується обличчя і характер").

Решту мов починають вивчати з 16 років, за окремою спецметодикою.

21.

Окрему увагу слід звертати на виховання глибокого усвідомлення небезпечності ідеалізації художньої літератури, яко вчителя життя.

Цікаво, що культ мистецтва виник щойно в ХІХ столітті. До тих пір діячі мистецтва (музиканти, малярі, поети, співаки, танцюристи-балетисти) вважалися за нижчих людей. Їх місце було серед іншої прислуги: конюхів, перукарів, кухарів, єґерів. Платонові варто подякувати хоча б за те, що він вилучив митців з числа осіб, які б мали скласти ідеальне суспільство. Так і має бути. Бо мистецтво має небезпечно перфекціоністичну природу. І людина спонукається до штучного покращення природи, самої людини і суспільства, забуваючи, що "прекрасне – це лиш початок жаху" за словами "духівника" М. Цвєтаєвої чеського австріяка Р.М. Рільке, прижиттєвого співвітчизника львів'ян до речі.

Коли штучні, завжди тимчасові, норми мистецтва намагаються втілювати в життя, як вічні норми самого життя, то це породжує ілюзії про нездійсненно "прекрасне майбутнє", яке людям довелося вже пережити на власній шкірі у вигляді німецького нацизму з його арійськими нормативними стандартами, та російського комунізму з його перфекціоністичною зрівнялівською чисткою суспільства.

Ані Шейкспір, ані Леонардо да Вінчі, ані Вівальді, ані навіть Моцарт за геніїв не вважалися. І, головне, що вони самі себе такими не вважали. І навіть уві сні не мріяли про те, що вони могли б мати право чи, тим гірше, обов'язок наставляти людей на "путь істинний".

Вони просто творили. Мовчки. І ґеніально.

Деякі дослідники стверджують, що нерідко найвизначніші митці знищували свої найдовершеніші твори самі своїми ж руками, відразу чи за певний час після створення. Щоби вони не заваджали своєю перфектністю жити ані їм самим, ані іншим людям.

Яскравий приклад такого вирішення проблеми вражаюче описаний у фіналі роману Самерсета Мома "Місяць і гривеник". Можливо, саме це спонукало й Ґоґоля спалити свій рукопис. Рукописи ж горять, ще й дуже добре горять: найкращим, божественним, найбільш богоугодним полум'ям.

Той же божественний небожитель Іосіф Бродскій недаремно сказав, що він волів би "долі Архілоха, від творів якого залишилися лише щурячі хвостики".

Особливо небезпечна т.з. традиційно класична європейська, в тому числі Українська, та преславна вєлікорусcкая література (до речі, несподівано, в світі набагато більше відома, – і цілком справедливо!, – русская музика на чолі з Чайковським та Прокоф'євим. А р. ліцєратура з усіма її заклопотаними талстимі та "дастающіми дастаєвщіками" цікавить хіба високочолих студентів). Прикро відомі всім гіркі слова сучасних вєлікорусcкіх істориків, філософів, письменників: "Вєлікая р.л. – ето наш грєх.", ""Жізнь, спасьонная ат русскай ліцєратури."; "Це вона, класична русская література (читай: і Українська, і німецька...) винна в усіх жахах большевізму (читай: і фашізму) та лагерної практики."; "Толстой і Достоєвскій виховали Лєніна і Троцкого."; "Комунізм – це і є література", "Русская літєратура з усією її моральністю була ліцемірною, ханжеською", "Вєлікая русская ліцєратура не стільки виховувала, скільки псувала людей, нав'язуючи шкідливі для життя звички.", "Література робиться небезпечною, коли її починають брати як керівництво до дії. І вона сама не без задоволення починає вживатися в цю роль моральної та мало не політичної (як і церква) керівнички широких мас. Саме це відбулося в Росії, де Анєгіна з Пєчьоріним та Базарова з Ансаровим всерйоз приймають за живих людей, приклад яких треба або з ентузіазмом наслідувати або з презирством відкидати. Література в Росії зіграла шкідливу роль закріпителя міфотворчої енергії. Вона фіксувала архаїчні форми свідомості. Русскій чєлавєк звик вірити, що толстовський П'єр Бізухофф та Рескольнікофф Дестаєфскава живі люди", "Вся русская (читай: і Українська, і німецька...) література – це розповідь про неможливість щасливого кохання."; "Сєрєбряний вєк – калибєль рєвалюціі", "Русскую жізнь паґубіла паезія, што вишла із кнігі в жізнь", "В Росії (читай: і в Україні, і багато де ще) не люблять щасливих, але люблять нещасних." Навіть такий визнаний герой-класик, як Аліксандр Селжиніцин, попав під нещадно саркастичний вогонь критики легендарного страждальця Верлама Шеламова, котрий сказав після виходу "Івана Дінісевічя", що "в русской ліцєратурє паявілса єшшьо адзін лакіровшік дзійствіцєльнасці. Настаяшій лагірь, Калима, атучіваєт ат ліцєратури расс і нафсіґда." І знову він, який пережив всю Колиму: "русская ліцєратура, с Телстим і Дестаєвскім, і бальшевіцкій тєрор єсть явлєніямі аднаво парятка...", "Лагері зникають там і тоді, де і коли люди втрачають бажання сідати і сидіти в них."

За відомим правилом: "l'attacque dure tant qu' il y a une victime..." (атака триває доки є жертва)

Ці всі зауваження актуальні, без сумніву, і для української літератури, яка завжди мавпувала як не німаків, то москалів. Наші люди, вічно "вічні революцьонери", звикли "жити не для радості, а для совісті", і для них улюбленим заняттям було, як і для старших русскіх брацьєфф, відчування вини – щось на кшталт духовно-релігійного оргіастичного онанізму.

Наскільки паперово-словесна дастаєвщіна розходиться з живим життям зрозумів на свою біду сам її автор, Ф.М.Д., коли він раптом покинув свою безпомічну смертельно хвору дружину з дітьми, і втік до Парижу з молоденькою попкасто-цицькастою секретаркою. Це – природно і зрозуміло. Проте, якою па-дастаєвскі молочно-слізним глупим інфантилом треба бути, щоби щиро "вазмушшяцца", коли пружногруда піпка, щойно приїхавши ду Парижу, зразу ж проміняла світову облізло-імпотентну знаменитість на супер-яйцьовитого іспанського тореадора з молодим когутячо-невтомним міжніжжям! Ґеніальний "пісяцєль" так і не спромігся осягнути жорстоко-просту анти-православну істину, що "життя важливіше від книжки", що "життя вище моралі", що "життя в супроводі моралі нестерпне".

Ще вправний доктор Антін Чехів запримітив "штото нєздароває в русскам увлєчєніі іскусством".

Може, причина такого невиліковного ідеалізму в мові? Адже "мова – дім буття", і яка мова, таке й життя.

За твердженням Осіпа Мендельштама, ґеніального поета-єврея, "русскій єзик пе сфаєй пріродзє плетанічєскева херакцєра", і тому більше придатний для книжкових романів та співочих романсів, аніж для практичного життя. Можливо, русскій єзик слід би доповнювати в щоденному житті якоюсь більш "тверезою", "серйозною", більш "арістотелівською" мовою. Хоча б англійською, чи італійською...

Існує ж знову думка, що всі біди Рассіі від вчасного непрочитання Арістотеля. Бо тоді як переклади ідеалістичного Платона з його буцім-то самоіснуючими ідеями-ейдосами русскіє (та й українці!), читали вже з 17 століття, то перший переклад анти-платонівського Арістотеля русскім єзиком вийшов друком лише в 1895 році.

22.

А що ж Україна? Це все стосується і України. І української мови. Чи язика? Бо вже ж нема хохлів, але ще нема й українців. Хіба якісь хух'яїнці. Стогнуть. Сваряться. Неживуть. На десятиметровому метровому чорноземі. В ІІІ компутерному тисячолітті.

Україна, наче спляча красуня, що спить невинним сімстолітнім сном, і скаржиться на свою збідовану, незайману безневинність, при цьому весь час співаючи найгарнішою у світі мовою найгарніші на світі пісні, сподіваючись, що хтось її як не приголубить, то хоча б зґвалтує, хоча б для порядку, хоча б ненароком. Але вже остаточно і серйозно. Бо Чорнобиля, видно, недостатньо...

Зрештою, це тільки нелюди німаки-фашисти убивали наших дітей, тільки звірі-москалі морили наших дітей голодом, а ми, терплячі, безневинні, ангелоподібні хохли, що не мають зерна неправди за собою, були відважні лише на те, щоби по-бидлячому сумирно поїдати трупи своїх власних дітей та инших рідних, що вмирали з голоду 1933 р. та ін...

Україна збудеться тоді, коли нарешті ті ж таки українські цигани та українські жиди (ці племена наче лакмусовий папірець метафізичної дійсности життя), відчують нарешті повагу й потребу заговорити і заспівати мовою українською.

Коли на вулицях українських міст українські ж благословенні повії не тільки заговорять мовою, а й почнуть вживати українські же матюки. Тоді лише можна сказати, що на світі дійсно є така держава Україна.

Коли слово "хуй" і слово "пизда" і слово "їбати" займуть своє належне абеткове місце як питомо українські слова в "Словнику української мови", як це є в словнику, приміром, англійської мови.

Пише Граф Рочестерський John Wilmot жартівливий ґвалтівник:

She was so exquisite a whore

(вона була такою вправною супер-курвою)

That in the belly of her mother

(що в утробі своєї матері)

She placed her cunt so right before

(вона повертала свою пиздоньу так просто наперед)

Her father fucked them both together.

(що її батько їбав їх обох заразом)

(До речі, т.з. лайливі слова суть ніщо інше як здевальвовані внаслідок неправильного і недоречного мирського вживання стародавніх священних табуйованих слів, яких не годилося промовляти всує. Навіть таке "негарне" слово як "їбати" походить від священного тібетського терміну "їбан" (кит. "йан"), що значить "сонячний, чоловічий, мужеський".)

Коли ми усвідомимо, що більша ганьба сказати "я ненавиджу жінку", аніж "я їбу жінку".

Коли ти маєш повне культуральне право писати-говорити "вбити жінку, зарізати жінку, застрілити жінку, зґвалтувати жінку", але цілком некультурно звучить "виїбати жінку", то нарід буде більш схильний робити перше, аніж друге. Біда в тому, що сама жінка не знає, що їй треба: перше чи друге. Брати правду кажуть, що "фсє баби – дури..." І все одно лізе ду парляменту. Втім, там же ж багато заможних мужичків...

Не буде у нас ніякої т. з. правди, допоки ми радше співатимем "Нещасні ми з тобою розійшлися,// в сльозах, навіки, по своїх// могилах з хробаками", аніж хоча б "Мій хуй уперто-любо-лагідний щоночі// в пизді твоїй щасливій вічно хай пребуде //із піснею кохання поцілунків".

Засилля феміністичного інфантилізму знищила функціональну ефективність (тобто правдивість) спілкування українською (і не тільки) мовою. Відбулася девальвація українського слова, втрата істинності. По суті, повна недовіра до українського слова, що рівна з недовірою Істині, своїм батькам, своїй історії, своїй культурі, собі самому.

Культура міцного чоловічого слова існувала в усі віки, в усі епохи, в усіх народів.

Війна за Мову розпочалася не сьогодні, і триває вона не перше століття. Феміністично-інфантильним ханжеським "ангелам" місце не на "препаганій, стогрішній землі", а хіба що безвилазно в нещасних утробах своїх нещасних матерів...

23.

Очевидною є небезпечність т.з. книжкового менталітету, лого- та книго-центризму, коли т.з. книжкова начитаність вважається головним показником т.з. "інцєліґєнтнасці" та незамінною перепусткою до вибраного кола т.з. "інцєліґєнціі".

Цей неперекладний термін (не плутати з інтелектуально-духовною елітою, як це є у світі), як відомо, чисто русскава походження, це суто русская реалія.

Вона ж, ця "преславна" інцєліґєнція, за окремими винятками, справді була, за класичним визначенням, "гнилою", ведучи паразитичне, панське, розгульне життя,

а в проміжках поміж рабським визискуванням підневільних людей, поміж нескінченними запоями та сексуальними оргіями, (або, навпаки, внаслідок жахливих сексуальних комплексів), забавлялася в народолюбів, шукаючи винуватих і... роботи.

І, одурівши від алкоголю та розпусти, жбурляла бомби в усіх без розбору царів.

Згадаймо сакральну, характерно русскую, унікально-ліньтюхову, антихристову за своєю суттю, пусто-балакливу, дитинячо-претензійну проблему будь-якої інтеліґенції: "кто вінават, і што дзєлаць?"

Бо, як відомо, "нині треба робити те, що робив вчора".

І саме робити, а не думати, балакати і байдикувати, і мучитися бездіяльністю – цим найпопулярнішим хобі русскай (та іншої) "інцєліґєнціі"!

До речі, батько самого Ф.М. Дестаєвскева був забитий своїми кріпаками, мабуть, не за проповідь Єванґелії...

Бездіяльний нудьгуючий дворянин, щоби стильно жити: "Я вазьму с сабой "Ідзіота", штоби нє скучяць ф туалєцє."

А потім і собі писати сльозливо-розумні романи про балачки і "муки туалетної творчості" (медицині добре відомий взаємозв'язок між закрепами-запорами та озлобленістю душі), і влаштовувати криваві перевороти та паперово-карточні, інфантильно жорстокі режими.

Навіть прописна патріотка ґеніальна Меріна Цвітаїва, котра за свій гіпер-патріотизм заплатила власним життям, заявляла, що "я ні люблю інціліґєнціі, нє прічісляю сібя к нєй."

Дворяни-інтеліґенти виступали проти ліквідації кріпацтва, чого добивався цар Павло І. Саме т.з. дзікабрісти повстали проти Павла І, який посмів було зазіхнути на всевладдя дворянства. Бо він був не дворянським царем, як його попередники, але антидворянським. "Міф а дзікабрістах сечініл дверянін, багачь Ґєрцин. Худую славу а Нікелає І сездалі дверянє-дзікабрісти, с кеторимі он веївал."

Чаадаєв і Хомяков, "совісць Рессіі", стведжували, що "васстаніє дзікабрістав аткінула Рессію на 25 лєт назат. Русскій народ нє панімаєт, што царі важнєє чім паети."

"Дзєло русскей сфебоди і дзімекраціі сервалі дзікебрісти. Пеліцейскеє ґесударстве ні ат слова 'пеліція', а от ґрєчіскева 'політія', т.є. сісцєма управлєнія. Нікелай І іздал 119 указев і пестеневлєній аб аблікчєніі пележєнія крісцян. Нікелай І ні рішілса атмініць кріпесноє права із боязні дверянскай аппазіціі, везможнесці кеторей он увідзіл буквальна в пєрвий дзєнь сваїво царстваванія 14 дзікебря 1825 ґода на Сінаццкай плошшядзі."

Цар Аліксандр ІІ був убитий інцєліґєнтамі в той день, коли він мав підписати першу русскую кансцітуцію.

Навіть наш геніальний доморощений інцєліґєнт Т. Г. Ш. співав тої ж пісні. Напевно введений в оману дворянами-собутильниками. Зрештою, ґеніальний поет не конче мусить бути і ґеніальним політиком. А втім, поет мудро й резонно закликав різати своїх власних панів, а не бідних москаликів!

Виявляється, що саме царі були боронителями народу. А посібники по історії писалися і надалі пишуться різними "нідерєзенимі інціліґєнтемі"...

Зрештою, навіть найгеніальніші митці нерідко грішать проти свого таланту, забуваючи, що "митець – не бог, не цар і не герой; він як небожитель, нікому нічого не винен: ні своїй жінці, ні своєму народу, ні навіть Папі римському."

Фашизація, нацизація та комунізація західної культури сталися внаслідок глибокої духовної травми, яку європейство, захопившись побудовою високої, тонкої, складної культури, наче нової Вавілонської Вежі, одержало внаслідок своєї агресивно-зарозумілої зневаги до простого, малого, нелогічного. До ірраціонального. До природнього. До інакшого. Трагедія правоти. Гордині розуму, що є власне найбільшим християнським гріхом.

Висока культура вимагає високих жертв.

24.

Або культура, або життя. У Львові, вісьовому езотеричному місті, психі-атрична лікарня символічно знаходиться в парколісовому масиві Куль-парків.

Після І світової війни (або, як її спочатку називали, Велика європейська війна) європейська культура прийшла до розуміння своєї умовності, незначимості, неонтологічності, другорядності.

До Усвідомлення Культури яко відчуження людини від справжнього буття, про що протягом двох тисяч років твердив Христос, головна суть вчення якого насправді "виліковувати людину від культури".

Твердив, і, як виявилося, надаремно, в оглушені мафіозно-фарисейськими церковниками вуха людства.

Що культура, революція, філософія, церква, держава є всього лиш штучними утвореннями, "метафізичними наростами на тілі буття."

Оспівана та опльована (як і будь-яка подія в водолійно-православному світі) Актябрьская Рівалюція, "ета п'яная драка", була всього лиш незграбною спробою, – виконаною як завжди по-русскі-православно "на авось", розмашисто, щиро-щедро-кроваво, "рукамі ніабразованих чітацілєй Дестаєвскева, Телстова і Ґорькева" -, спробою необхідного назрілого світового процесу розриву з відчуженням людини, про що вірно писав ще один ґеніальний жид Маркс (бальшевікі ж взяли у Маркса найгірше і найслабше, не науку, а казку: про місію пролетаріату, про комунізм, бо самі общинно "хворіли" ним столітями),

і який проходив на Заході хоч і не зовсім безболісно, але без кровопролиття та погромів культури.

Захід рятував не весь світ, як общинно-православні бальшевікі, а окрему людину.

Бальшевіцкая лєнінская кгававая гівалюція (ця метафізична помста двегянскава інціліґєнта русскаму цагю за убітава бгата: "зуб-за-зуб") і була першим ведмежо-незграбним кроком на шляху до культурного перевороту, до розвінчування культури як однієї з ідеологічних форм.

І це був дійсний сюжет ХХ століття – усвідомлення культури як неістинного існування людини.

"Справжня революція ХХ століття, яка включає Актябрьскую рєвалюцію як момент – це бунт проти культури, який відбувається в рамках самої культури."

І це пора вже просто усвідомити, і не робити з культури фетіша.

Щоби потім не треба було в котрий вже раз її громити.

Адже людини не здатна довго терпіти ідолів та фетишів, хитромудро задрапірованих в зарозумілих дискурсах високочолих бездіяльних інцєліґєнтафф-паразітафф безяйцевих.

Найзухваліший антикультураліст в історії людства, предок всіх сучасних нігілістів та інших гіппі, Діоґен Синопський-той-що-з-бочки, кінік і цинік, вже 2500 літ подає людям приклад.

Щоправда людей він і з вогнем і серед білого дня навіть в центрі навіть стародавніх Афін не знайшов!.

Цей "веселий онаніст" на витончене вчення Платона про божественний eros реагує публічною мастурбацією, на заперечення Платонового вчення про ідеальні eidos-ідеї він весело пердить, і старанно виколупує брудним пальцьом смачні кози з свого брудного носа, коли пан Грубий-філософ-Платон балакають про бужественне.

Зухвалець, та й годі! Але ж "ляклива срака рідко весело пердить".

Проте навіть цар Олександр Македонський не посоромився насміли-тись позаздрити "божевільному бочкареві", сказавши, що він сам волів би стати Діоґеном, якби не був Олександром. "Не заступай мені сонця" відповідав зухвалець володареві половини світу.

На зарозуміло Високо-Витончену Високослівну Культуру зухвало брудні Антикультурники, захищаючи-рятуючи Низько-Некультурне живе життя, відповідають рятівно-безпардонною зухвалістю: Гімно-Пердом та Сечо-Спермою.

З некультурним пісяльником не могли дати ради ані тисячослівний мудрагельно-підступний Сократ, ані його учень-ренегат Платон, який не дослухався єдино тверезої поради старого балакуна не писати книжок.

Якби він лише знав наскільки правий був учитель! Скільки біди принесли довгі словеса хитрого псевдомудреця Сократа (який заради стерви-слави навіть при загрозі життю не забажав прикусити-"сократити" свого розгульного язичка), зібрані в товсті фоліанти Товстуном-плагіатником!

На відміну від "дурнуватих" витівок справді мудрого бочкаря-життєлюба.

Цей цинічно-щирий кінік протягом усього свого вісімдесятишестилітнього веселого життя весело пердить, смачно сере, щасливо сцить, зосереджено мастурбує посеред велелюдної афінської вулиці, на очах базарного натовпу.

Цей анти-Сократ (ренеґат Товстун прозиває його заздрісно "божевільним Сократом", урівнюючи цих обох антиподів),

цей "перший в історії космополіт",

цей "громадянин світу", як він назвався при питанні про громадянство

"плював на культуру та архітектуру, перекручував усталені історії богів та героїв, зневажав поговір та поважність, їв сире м'ясо та сирі овочі, лежачи на осонні жартував з повіями", проганяючи набридливо-пихатого Сашка Великого, аби той не затуляв йому сонця.

А коли пан-цар забажали аби бочковий фільозоф завітали до Македонії, щоби послухати його "вар'ятської" бесіди, непідвласно вільнодумно відповів, що від Афін до Македонії такий же шлях, як і від Македонії до Афін.

"Попри те, що Діоґен не приймав до себе в учні, його навчальний імпульс, бодай підспудно, став одним з наймогутніших в історії духу.

Таким чином, філософ дає маленькій людині на ринку рівні права на несором'язливе переживання тілесності, яке стане в пригоді для опору будь-якій дискримінації.

Доброзвичайність є гарна річ, але природність – теж незле.

Кінічний скандал означає тільки це і більше нічого.

Оскільки вчення пояснює життя, кінік мусив виставити на ринку репресовану чуттєвість.

Тільки-но глянь, що цей мудрець, з якого дивувався сам Олександр Македонський, дозволяє собі витворяти зі своїм членом!

І сере він у всіх на очах.

Тут бере свій початок філософський регіт, що підтримує істину.

Регіт, про який слід знов згадати вже тому, що нині все працює на те, щоби людина забула про сміх.

Те, що хоче жити, потребує більшого, ніж прекрасної видимости.

Найрозсудливішій теорії ідеаліста Сократа свавільно протиставили себе розумні тіла на кшталт непристойного Діогена."

Сучасна культурологічна ситуація, під умовною назвою пост-модернізм, характеризується несерйозним ігровим ставленням до культурних цінностей, не вірить в справедливість, реалізм, красу, духовність, мораль.

Чистої води бубабізм!

Він теж руйнує естетику як метафізичний принцип, але це не заважає їх іронічному прийняттю.

All art is quite useless. Спантеличував мирних буржуа Oscar Wilde. Все мистецтво цілковито марне.

Aле нічого кращого від таких пустих дрібниць людині не дано ані створити, ані сприйняти.

Таке людське життя пусте-дріб'язкове.

"І коли люди усвідомлять, що вони кінечні та смертні, вони посправжньому возлюблять один одного" вірив, тяжко покалічений культурою, геніальний світовий мученик Хведя М. Д., теж наш із хохлів.

Саме згаданий книго- та лого-центризм є джерелом безупинного, безмежного інфантилізму суспільної свідомості

як у вічно-меншовартісноображеній-індиково-гордовито-зажуреній-та-до-всіх-крім-себе-лояльній Україні,

так і у вічно-хворій-на-панібратсько-розхристаний-шовіністично-убивчий-православний-комуно-імперіялізм-внаслідок-метафізичної-сексуальної-фрустрації Росії, (навіть Дастаєвскій з Талстим скаржилися на нестійкість та розхитаність русскіх життєвих традицій базованих на православ'ї),

та й у вічно-по-дитячому-перелякано-і-ДО-кровожерності-серйозній-вічно-латентно-фашіствуючій Німеччині,

(зауважмо слова Отто Франке ще з 1912 року, що "значна вада німецьких мізків у тому, що вони не бачать сенсу в іронії, цинізмі, гротеску, презирстві й дотепності" – цей cправді німецький собачо-гавкаючий "der blutige Ernst" (ця "кровожерна серйозність"). А цими днями в Німеччині (!) відбувався суд над певним Armin'oм Meiwes'oм, комп'ютерним оператором (!), 42 років, гомосексуалістом, що проживав самотньо у великому особняку на окраїні міста Роттенбурґа. Цей her через інтернет цілком по-європейськи демократично відкритим текстом на сайті www.cannibalism пропонував серйозним бажаючим завітати в гості до гера Арміна, аби гер Армін їх серйозно умертляв і не менш серйозно з'їдав. Людина приходила до hera додому, вони гостювалися, їли, пили, содомувалися, а потім гість цілком серйозно (негречно-некультурно ж якось вже відмовлятись!) йшов з серйозним гером до серйозного підвалу, де той таки серйозний гер цілком серйозно заколював свого цілком серйозного-маде-ін-Deutschland гостя-добровольця, як просту несерйозну (майн ґотт, а може і цілком серйозну!) свиню, пардон schwein'ю (не годиться ж рівнятися нашій легковірній веселій свинці до породистої германської серйозної цивілізованої schwein'і), розділяв його "тушку", щоб помістити в свій холодильничок і смачно по кавалку щодня собі серйозно хрумкати із серйозним салатіком і серйозною смаженою германською картопелькою запиваючи серйозним германським біром протягом добрих шести серйозних германських місяців. Таким серйозним, германсько-цивілізованим чином, в серйозній цивілізованій германській пащеці серйозного християнського німака-содоміста серйозно знайшли свій останній серйозний притулок не один голубокровний серйозний арійський германець з вищою серйозною університетською германською освітою та серйозною вигідною посадою з серйозним євро-окладом. Мало того, весь процес від початку і до кінця знімався навмисно на відео, щоби щодня переглядати собі підчас трапези. Мало того, цивілізований каннібал вирішив прославитись і передав свої відеоматеріали до поліції, пояснивши свої гастрономічні преференції занудністю життя та... відсутністю заборони людоїдства в німецькому кримінальному кодексі. Леґітимного, цивілізованого серйозного німака-людоїда серйозні судді-німаки серйозно засудили на 8,5 серйозних років серйозного германського ув'язнення в серйозній германській цивілізованій тюрмі з серйозними вигодами і серйозним персональним компутером, бо герой хоче написати свої сенсаційно-серйозні спогади. Права на публікацію яких вже викупив за 10.000.000 єврів сурйозний німак-видавець. Підкінец судия сказав-му, же єк буде чемний, то випустят-го за п'єть літ. Німаки – нарід таки еурупейски досраки серйозний і законопослушний. Демократія-пляцок-в-дупі! Серйозні англійці-бібісісти серйозно-чемно відрапортували про дивака Мenschen-Fresser'a ("якщо ваш друг вам набрид, ви можете його засмажити і спожити") і продовжили свою серйозну балачку про "ґєндєрноє-блін нєравноправіє в нєдаразвітих-блін славянскіх странах". Є надія, що німаки-людоїди та й продвинуто-ґендернуті англо-шльондри і надалі зволять вчити диких нецивілізованих хохлів, як правильно демократично-блін жити, хоч і содомічно-канібально...) (доречі, парвославно-весела Расєя знаходиться, за їх же свідченням, серед світових лідерів побутового канібалізму. Але ж у них дрімуче напів-голодне православ'я, а тут Еуропа-блін-пляцок-намакдональді!!!);

та у багатьох інших т.з. "цивілізованих" країнах, де традиційно подекуди й дотепер сподіваються на вирішення всіх проблем суспільного життя очікуванням "чуда" чи фашізованими диктатурами, гасло яких занудно однакове: "Одним махом покінчимо з комунізмом! (капіталізмом!, фашізмом!, канібалізмом!) ".

Може, дешевше обійдеться пошукати, як радять класики, цензора в собі. А тут уже одним, як звиклося, махом не обійтися...

Пора нарешті прокинутись до гідного життя, і перестати бути посміховиськом в очах людей, в очах історії, в очах Бога.

Прийшов час відповісти на Шевченкове: "Ви по-українськи, чи серйозно?"

До речі, існує думка, що диявол дивиться на світ крізь три ока: дзеркало, книгу, телевізор. Але ж і диявол навіщось потрібен світові, якщо всемогутній Бог його, диявола, терпить










© 2007 - 2012, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua