Поиск по сайту:
Найти



Народные блоги

Добавить ленту статей сайта в свой iGoogle
Последние публикации

Донецький синдром

Вас-иль | 28.04.2011 11:24

3
Рейтинг
3


Голосов "за"
3

Голосов "против"
0

З одного боку маємо любов до вбивць, грабіжників, бандитів. З іншого ненависть до тих, хто боровся за свободу, за визволення від тих же вбивць і грабіжників.

Шоком були результати парламентських виборів 1990 року та президентських виборів 1991 року. Минуло кілька років перебудови. Про злочини комуністів не міг знати лише глухий сліпий і безграмотний. Теми Гулагу, голодомору, репресій, вбивств, катувань висвітлені детально і різносторонньо. Важко було припустити, що нормальна людина після цього вибиратиме комуністів. Але ж вибрали.

Постала незалежна Україна. Хто має бути героями нової держави? Насамперед ті, хто боролися за її незалежність. Що маємо натомість. Щиру (!) ненависть до Мазепи, Петлюри, українських повстанців 1918-1921 років, повстанців 1942-1952 років, з боку частини українців (!).

Отже маємо. З одного боку любов до вбивць, грабіжників, бандитів. З іншого ненависть до тих, хто боровся за свободу, за визволення від тих же вбивць і грабіжників.

Алогічна та незрозуміла ситуація для нормальної людини. І зовсім природна для людини чи групи людей, що пережили сильний стрес, пов'язаний з загрозою їх життю і здоров'ю з боку бандитів та терористів.

Назва цьому явищу, на яке світ звернув увагу в останні десятиліття – Стокгольмський синдром.



Стокгольмським синдромом називають незрозумілу симпатію заручника до терористові, для якої, здається, немає ніяких підстав.

Історія походження терміна "стокгольмський синдром" така: в серпні 1973 р. два рецидивісти захопили в банку чотирьох заручників, чоловіка і трьох жінок, і протягом шести днів загрожували їх життю, проте час від часу давали їм деякі поблажки. Драма ця тривала п'ять днів, і весь цей час життя захоплених заручників висіла на волоску.

Але в момент їх звільнення сталося щось несподіване: жертви стали на бік злочинців, намагаючись перешкодити поліцейським, що прийшли їх рятувати. А пізніше, коли конфлікт благополучно розв'язався і злочинці були посаджені за грати, колишні їхні жертви стали просити для них амністії. Вони відвідували їх у в'язниці, а одна із захоплених у заручники жінок навіть розлучилася зі своїм чоловіком, щоб поклястися у любові і вірності тому, хто п'ять діб тримав на її скроні пістолет. Згодом дві жінки з числа заручників побралися з колишніми викрадачами.

Авторство терміну "Стокгольмський синдром" приписують криміналісту Нільса Біджероту (Nils Bejerot), а характерний набір ознак синдрому такий:

– Бранці починають ототожнювати себе з загарбниками. Принаймні, спочатку це захисний механізм, найчастіше заснований на неусвідомленої ідеї, що злочинець не буде шкодити жертві, якщо дії будуть спільними і позитивно сприйматися. Бранець практично щиро прагне дістати заступництво загарбника.

(Любов до комуністів, Сталіна, Путіна, Росії)

- Жертва часто розуміє, що заходи, прийняті її потенційними рятувальниками, ймовірно, завдадуть їй шкоди. Спроби порятунку можуть перевернути ситуацію, замість терпимою вона стане смертельно небезпечною. Якщо заручник не отримає кулю від визволителів, можливо, те ж саме йому дістанеться від загарбника.

(Нелюбов до мазепинців, петлюрівців, бандерівців, нациків, свідомих, оранжевих)

– Довге перебування в полоні призводить до того, що жертва дізнається злочинця, як людину. Стають відомі його проблеми й устремління. Це особливо добре спрацьовує в політичних чи ідеологічних ситуаціях, коли полонений дізнається точку зору загарбника, його образи на владу. Тоді жертва може подумати, що позиція злочинця – єдино правильна.

(Причиною відмінності між західниками та східняками – різний час перебування в соціалістичному раю)


Зараз маємо справу з такою ж ситуацією. Пригноблені, бідні, нещадно пограбовані жителі Сходу та Півдня люблять своїх гнобителів – бандитів, олігархів, комуністів та регіоналів та палко ненавидять тих, хто бажає позбавити їх від такої влади.

Слід констатувати безперспективність спроб окремих політиків та політсил похитнути гегемонію регіоналів на Донеччині та Луганщині.

До цього всі вже звикли і змирились. Причиною постійних поразок на виборах тих, хто вдають з себе патріотів та національно свідомих є їх абсолютно неправильний підхід до ведення агітації в таких умовах. Вони намагались переконати жертв в їх антагонізмі до терористів (комуністів, олігархів...) Насправді такі дії мають протилежний ефект – жертви ще більше прив'язуються до пригноблювачів, сприймають їх ворогів, як своїх.

Можливо, варто борцям з системою, звернути увагу при розробці методів агітації на Сході взяти до уваги наступні рекомендації.

У веденні переговорів при захопленні заручників однією з психологічних завдань медіатора є заохочення розвитку взаємної симпатії (стокгольмського синдрому) між заручниками і загарбниками з метою збільшення шансів заручників на виживання. Парламентер просто зобов'язаний провокувати, заохочувати формування цього синдрому будь-якими способами. Тому що якщо терористи і заручники будуть подобатися один одному, то тоді менше шансів, що заручники зроблять щось дурне, що спричинило б жорсткі дії терористів. А терористам, у свою чергу, буде вкрай важко зважитися на вбивство заручників, до яких вони відчувають симпатію.

Парадоксально, вимагає творчого осмислення, але, задуматись варто.

Комментарии









© 2007 - 2012, Народная правда
© 2007, УРА-Интернет – дизайн и программирование

Перепечатка материалов разрешена только со ссылкой на "Народную правду" и указанием автора. Использование фотоматериалов раздела "Фото" — только по согласованию с автором.
"Народная правда" не несет ответственности за содержание материалов, опубликованых авторами.

Техническая поддержка: techsupport@pravda.com.ua