Поиск по сайту:
Найти



Народные блоги

Добавить ленту статей сайта в свой iGoogle
Последние публикации

УРОКИ ГОЛОДОМОРУ

Максим 'Вихор' | 24.11.2008 19:52

13
Рейтинг
13


Голосов "за"
18

Голосов "против"
5

Ось і закінчилися цьогорічні вшанування жертв Голодомору 1932-33 років. Нарешті ми сказали про своє горе вголос, на весь світ. Пам'ять про замучених голодом свята. Але це – ще не все. Ми повинні знати і пам'ятати не тільки імена заглиблих, а й тих, хто намагався їм допомогти і помститися за них.

Ось і закінчилися цьогорічні вшанування жертв Голодомору 1932-33 років. Нарешті закатованих голодом українців вшанували на загальнонаціональному рівні – це великий крок в справі відродження української національної пам'яті. Скільки за ці дні було спалено свічок і сказано промов! Нарешті ми сказали про своє горе вголос, на весь світ. Пам'ять про замучених голодом свята. Наш національний обов'язок – молитися за них і пам'ятати їхній біль і їхні муки. Але це – ще не все. Ми повинні знати і пам'ятати не тільки імена заглиблих, а й тих, хто намагався їм допомогти і помститися за них.



ЕШЕЛОН УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО БРАТЕРСТВА

Московсько-більшовицький режим намагався замовчати свій злочин проти українців, зробити вигляд, що нічого нема. Однак, 24 липня 1933 року Митрополит УГКЦ Андрій Шептицький пише Пастирське послання "Україна в передсмертних судорогах. До всіх людей доброї волі", де рішуче засудив більшовицький злочин і закликав усіх християн світу порвати завісу мовчання навколо знищення українців червоною Москвою.

Але Митрополит не обмежився лише посланням. Він організував збір зерна і продуктів на Галичині для голодуючих східних українців. Для нас, наших батьків та матерів, наших дідусів та бабусь з Галичини пішов цілий ешелон продовольства. Однак уряд УРСР ешелон не пропустив – на першій прикордонній станції через Збруч його було затримано. Та й інакше бути не могло: не міг більшовицький кат передати хліб тим, кого сам же морив голодом... Не маючи змоги припинити мордування східних українців, Митрополит розгорнув цілу кампанію, щоби розповісти всьому світу, який злочин відбувається. Завдяки Шептицькому, у Відні місцевий Кардинал Теодор Іппіцер скликав міжнародну міжконфесійну конференцію, яка розглянула становище голодуючих українців та можливості допомогти їм. Було створено рятувальні комітети в різних країнах світу, на захист голодуючих став Міжнародний Червоний Хрест, слова про Голодомор прозвучали на Конгресі Європейських національностей, з'явилися повідомлення в європейській пресі...

Митрополит та його сортаники зробили все можливе, щоби ми, східні українці, не залишилися зі своєю бідою сам на сам. Сьогодні це треба пам'ятати як ніколи. Деякі політики намагаються нав'язати нам думку, що "східняки" і "західняки" – це різні люди, навіть не брати, що у нас різні інтереси і цінності. Але це – нахабна, зловмисна брехня. Коли на Східну Україну прийшов Голодомор, наші брати з Західної України не відвернулися від нашої біди, а кинулися на допомогу. Так, вони мало що могли зробити – між нами тоді були державні кордони, а над нами – чужинні володарі. Але ніякі кордони не змогли поставити стіну між українцями. І тому галичани зібрали для нас, "східняків", отой ешелон – ешелон українського національного братерства.



ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ І ГОЛОДОМОР: ПРАВО НА ПОСТРІЛ


22 жовтня 1933 року Польська Агенція Телеграфічна повідомила на весь світ, що у Львові – в радянському консульстві – застрелено начальника канцелярії Майлова, а вбивця здався в руки поліції. Убивцею був бойовик ОУН – 18-річний Микола Лемик. Мотивом убивства був протест проти Голодомору, влаштованого більшовиками на Правобережній Україні. Метою убивства був прорив завіси мовчання навколо більшовицького злочину над українським народом.

Як тільки Організації Українських Націоналістів стало відомо про Голодомор, до львівських боївок ОУН у Львові вислали організаційний заклик: щоб для виконання атентату зголосився доброволець, який може загинути або бути засудженим до довічного ув'язнення. Добровольців знайшлося багато, але для справи було обрано Миколу Лемика. Дав наказ, мотиви та інструкції юнакові сам Степан Бандера. Юнак розумів, що іде на вірну смерть. Коли в нього спитали, чого він хоче для себе, він сказав: "Як застрілять і буду лежати, то кидатиметься в очі моє старе взуття. Не хочеться, щоб вороги сміялися". На завдання Лемик пішов уже в нових чоботтях... Вранці 21 жовтня Микола Лемик вийшов з готелю, зайшов до церкви, помолився, і рівно в 11.30 зупинився біля радянського консульства. За кілька хвилин він сказав Майлову "Це тобі від Організації Українських Націоналістів – за муки і смерть наших братів та сестер, за голод в Україні, за всі знущання..." і одним пострілом убив його. А потім здався польській поліції. Лемик отримав довічне ув'язнення, але після початку Другої Світової війни втік з тюрми і продовжив діяльність в лавах ОУН, кінець кінцем загинувши від рук Гестапо...

Навіщо це пам'ятати сьогодні, коли пройшло вже цілих 75 років – майже ціле життя? Можливо, історія – погана вчителька і учні часто прогулюють її уроки. Але один урок ми, українці, прогуляти не маємо права – занадто дорого нам обходилася наша неуважність. Історія свідчить, що в сталінське ярмо ми попали лише тоді, коли більшовикам вдалося нас розколоти. Спочатку більшовики вигадали "куркулів" і знищили їх "як клас" – обікрали, а потім, вислали або розстріляли найбільш хазяйновитих, працьовитих, самостійних селян – тих, на кому трималося незалежне українське село. Але цього виявилося замало. Більшовики вигадали ще й "підкуркульників" і знищили всіх, хто не хотів жити "по-сталінськи"... Але і цього виявилося замало! Українських селянин – навіть той бідняк, який пережив репресії – не хотів іти в колгоспне рабство. І тоді більшовики вигадали найстрашнішу кару – кару голодом... Тільки після Голодомору морально зламані, з підірваним здоров'ям селяни пішли в колгоспи – у них відібрали паспорти, заборонили вільно пересуватися по країні, заставили працювати за трудодні і мізерну хлібну пайку. Українське селянство протилося новій кріпаччині до останнього, але його зламали. А зламати його змогли лише тоді, коли пересварили багатших з біднішими, вбивши людям в голову ідею класової ненависті, одуривши обіцянками кращого життя. В результаті під більшовицький ніж впали спочатку багаті, потім "середняки", а потім і біднота...

Сьогодні нас так само намагаються поділити, розповідаючи про "конфікт Сходу і Заходу України", про те, що у Галичини і Донбасу різні історичні шляхи. Щоби розколоти нас, штучно розувається "мовна проблема", розмухується істерія з будь-якого питання – аби тільки розпалити ворожнечу між українцями... А в цей час нас грабують, знущаються над нами – однаково, що на Галичині, що на Донбасі. Наша так звана "політична еліта" (на 90% – колишні радянські чиновники і на 60% – не українці) тільки радіє, коли українці сваряться між собою – так легше нами керувати, безкарно грабувати нас... Тому ми повинні пам'ятати, що українці – одна нація. Ми повинні пам'ятати своїх загиблих і своїх героїв – тих, хто намагався допомогти українцям і помститися за знищення українців. І треба не тільки пам'ятати минуле, а й відповідно діяти сьогодні – триматися за своїх, допомагати своїм, захищати своїх. Ми, українці, не потрібні нікому, крім нас самих. І єдиною запорукою того, що геноцид українців ніколи не повториться, є тільки сильна Українська Соборна Самостійна Держава.

Вічна пам'ять загиблим!

Слава Україні!

Героям слава!

Прес-служба ЛООВО "Свобода"

Комментарии









© 2007 - 2012, Народная правда
© 2007, УРА-Интернет – дизайн и программирование

Перепечатка материалов разрешена только со ссылкой на "Народную правду" и указанием автора. Использование фотоматериалов раздела "Фото" — только по согласованию с автором.
"Народная правда" не несет ответственности за содержание материалов, опубликованых авторами.

Техническая поддержка: techsupport@pravda.com.ua