Питання "розвінчування" пам'ятників, що втратили свою ідеологічну актуальність, з одного боку, не нове, а з іншого – неминуче. Адже будь-який пам'ятник за визначенням несе в собі ідеологічне навантаження, власне, й споруджується для посилення певного візуального акценту на якихось суспільних (а то й суспільно-політичних) пріоритетах поточної епохи. Коли епоха змінюється, пам'ятники зазвичай втрачають свою актуальність: це проходили і до нас, тож відповідний досвід у світовій культурі існує. У гострих випадках навіть виникає активне несприйняття вчорашніх ідолів з боку якихось радикально налаштованих груп. Тоді постає питання "знесення" – питання варварське за визначенням.
Насправді уникнути тут психологічного роздвоєння і не скотитися до банального вандалізму досить легко. Варто лиш ті "пам'ятники", що втратили свою ідеологічну актуальність, перевести в розряд "пам'яток" і вже в цьому статусі опікуватися ними, як музейними експонатами.
Це питання дуже актуальне для сьогоднішньої України з її тотальною внутрішньою роздвоєністю. За таких умов надзвичайний ефект мають будь-які вдалі практичні рішення – саме як прецедент. Поки таких прикладів поважного масштабу ми не маємо, натомість маємо вражаючу монументальну спадщину тоталітарної епохи, що в більшості випадків просто валяється під ногами або ж за інерцією продовжує "працювати пам'ятниками". Різке збільшення антикварного попиту на твори соцреалізму не залишає сумнівів в тому, що скоро це все просто зникне, прибереться до рук приватних комерсантів і втратиться суспільством як його законна історико-архітектурна спадщина. Зауважте – спадщина загальна, а не окремих колекціонерів.
Саме тому, на мою думку, було б доречним такий прецедент нарешті створити. Причому, найкраще це було б зробити в столиці, де об'єктивно найкращі організаційні передумови. Заради справедливості скажу, що в ЗМІ вже "засвічені" дві пропозиції з цього приводу. Досить-таки туманно говорилося про ідею експозиції "колишніх пам'ятників" на Броварському шосе. Не зовсім зрозуміло, чому саме там; схоже, виключно тому, що вільного місця багато і нікому ця експозиція не заважатиме. Але ж і не допомагатиме! Будь-який музей (зокрема й під відкритим небом) потребує активного обслуговування, нормального відвідування, врешті-решт охорони. На Броварському ж шосе все доведеться креслити "з повітря". Практично, з нуля.
Відносно недавно набула розголосу ідея Шевченківської РДА м. Києва про перетворення на "парк радянського періоду" добре всім відомого Парку ім. О. С. Пушкіна на Шулявці. Розуміючи прив'язку такого ефектного наміру до політичних амбіцій нинішнього голови РДА Віктора Пилипишина, і тут не можна не відзначити очевидні практичні "мінуси".
Насамперед, як і у попередньому випадку, Парк ім. О. С. Пушкіна жодним чином не пов'язаний з радянською монументальною пропагандою, тож таке перевтілення буде для нього неприродним. Навіть більше, цей парк має свою "пушкінську" ауру і вже "очолюється" цілком класичним монументом великому російському поету, що неминуче викличе дисонанс з новоприбулими "ленінами". Краще було б подумати про наповнення паркової території якимись новими формами культурного життя, але без радикального архітектурного переосмислення. Врешті-решт, не так багато в центрі Києва лишилось класичних парків, варто їх поберегти.
На мою особисту думку, існує третій – найдоречніший – варіант. Він також звучав в окремих публікаціях, однак дуже нечітко, загальним таким фоном. Йдеться про територію колишньої ВДНГ (нинішнього Експоцентру) на південному виїзді з Києва. По-перше, сама по собі Виставка є чудовим, цільним і гармонійним комплексом, фактично візитною карткою парадної радянської архітектури в Україні. У фахівців, щоправда, є зауваження до суто мистецької оригінальності цього проекту: кажуть, такі "клони" московської ВДНГ були поставлені свого часу на потік – з мінімальними "республіканськими" корективами. Однак, як цілісний комплекс історичних пам'яток наша ВДНГ безумовно гідна уваги*.
Ще важливіше, що Виставка засадниче створювалася, як універсальний експозиційний об'єкт, тож всі належні умови для майбутнього музею монументальної спадщини, вся належна інфраструктура вже давно створені і потребують, хіба, певної модернізації. На відкритих майданчиках, яких тут більш, ніж досить, можна легко скомпонувати такий собі "комуністичний скансен", найвигідніше розставити колишні пам'ятники, оформити їх зеленими насадженнями, встановити таблички з пояснювальними текстами.
Правильно було б виділити для такої експозиції також один-два центральні павільйони. Бажано, з числа найстаріших, ближчих до доби Хрущова, а то й Сталіна (бо ж будували Виставку ще з 1952 року, а рішення про будівництво взагалі приймали у 1949-му). У залах варто було б детально розповісти про "прижиттєву долю" кожного з монументів, показати всі етапи спорудження (від появи задуму і альтернативних проектів до власне будівництва), а також свідчення про урочистості за участю колишніх владоможців, що й самі встигли стати частиною історії. Фото-відеоматеріалів, найрізноманітніших публікацій – море!
В ідеалі поряд можна облаштувати павільйон, присвячений загальним рисам українського варіанту радянської ідеологічної пропаганди. Всі ті безкінечні життєстверджувальні плакати і листівки, якими Політвидав так щедро посипав наше дитинство, всі хитромудрі витвори майстрів компостування мізків – також ознаки специфічної-непересічної майстерності – нині б стали такою собі машиною часу. І суперпривабливою експозицією, відвідувачів якої, на моє глибоке переконання, не бракувало б. Та й з прибутком все було б ОК.
На Виставку вдасться легко переміщувати не лише київські об'єкти, а й з інших українських регіонів – звідти, де цим оригінальним пам'яткам не знайдеться належного місця і навіть загрожуватиме небезпека. Причому, розміри майбутніх експонатів можуть бути якими завгодно. Місця вистачить всім.
А найголовніше, новоприбулі "вожді" гарантовано впишуться в стильову картину ВДНГ, разом з щедро орнаментованими соцреалістичними павільйонами створять непересічний музей радянського минулого. Музей ностальгійний, надзвичайно промовистий, близький нинішнім зрілим поколінням і водночас такий, що остаточно поставить чітку візуальну крапку на комуністичних ілюзіях.
Не "музей радянської окупації", як ще одне знаряддя ідеологічної боротьби, а саме спокійний, коректний музей нашого спільного минулого. До якого, як не крути, вже не буде вороття.
Оригінал – http://muzyka-sniv.livejournal.com/15202.html
__________________________________
* На жаль, увага ця й досі швидше декларативна. Хоча сайт Національного комплексу "Експоцентр України" й стверджує, що "на території – 180 будинків і споруд, 20 з яких отримали статус історико-культурних пам'яток України", насправді це звичайна хвалькувата брехня. Ще 16 травня 1994 року попередник нинішнього Головного управління охорони культурної спадщини КМДА зарахував оті двадцять споруд до дивної і практично нерегламентованої категорії "нововиявлених пам'яток" – тобто, кандидатів у справжні пам'ятки, які ще треба належно оформити і зафіксувати у Національному реєстрі. Оскільки ніхто цим особливо не переймається, то віз і нині там...
