Поиск по сайту:
Найти



Народные блоги

Добавить ленту статей сайта в свой iGoogle
Последние публикации
Правнук   остання публікація

За бар'єр!... Де буяє життя...

Правнук | 29.01.2008 14:30

14
Рейтинг
14


Голосов "за"
19

Голосов "против"
5

Останній лист від Правнука, або Підстава для мовчання.

Моя справа прокукарікати. А там – хоч і сонце не сходь!... Життєве кредо сільського птаха.

Боюсь, що цей твір дочитають не всі... Не тому, що він довгий, а у Вас немає часу чи Ви недостатньо знаєте мову... А тому, що більшість з тих, хто читав Правнука раніше, вже склав про нього певну думку... І буде важко повірити в деякі фрази і досить незвичні сентенції... Важко подолати стереотип... Але, можливо, Вам цікаві ці труднощі і даремно я так...

Сьогодні Правнук поставить крапку не тільки в циклі запланованих на сайті, досить випадкових і зовсім не випадкових статей, а й спробує поставити деякі крапки над "ї". Щоб було не "Украіна", а так, як треба... Чи ще більше напустить туману...

Сьогодні автор трохи пробіжиться степом своїх статей і нагадає свою потворну, націоналістичну суть...

Щоб тут же знову сховатися в траві і спочити... Бо вже ребра аж ходором ходять, а язик уже довший хвоста...

Будь-хто може дати копняка старому жебраку – вже всім ясно, ким він став. А от чи варто так поводитись з замурзаним підлітком – адже він може виявитись в недалекому майбутньому автором законопроекту про вашу пенсію?... Перефраз Бернарда Шоу.

Коли ти зробив щось таке, що не лізе в жодні ворота, – не заглядай в підручники – чи можна так робити?... Ти ж уже зробив – значить можна...

А в тих підручниках ти, все-одно, не знайдеш істини... Бо істину таки створюють, а не пізнають... І саме тому вона в кожного своя і щодня інша... Бо, здебільшого, творять її на вічно мінливій межі свого "хочу" і суспільного "треба"... А пізнавати-то пізнають, але вже потім... Те, що ти створиш...

Тож, коли ти створив щось таке, що неможливо загнати в жодні наявні рамки – назви це "політикою"... По-перше, не помилишся... Навіть, якщо помилишся... А по-друге, тобі тут же цю дурню пробачать...

Тому, вже вкотре, автор, не знаючи, до якого з наявних на сайті жанрів віднести своє майже світоглядне есе, поставив його саме сюди – в "політику"... Бо щось із політики Ви в ньому обов'язково знайдете... Бо поставити його в кілька жанрів одразу просто неможливо...

Тож почнемо... Бо те, що Ви щойно прочитали, була, певна річ, передмова...

Зато, когда его вынесли за скобки, – все сразу поняли, что это было за Число. – Это был наш общий множитель! – говорили одни Числа... – Это был наш общий делитель! – говорили другие Числа... Так Число приобретает значение... После того, как его вынесут... Ф.Кривін. Дужки.

Шкода, що про мене так не скажуть... Прикро, але що ж вдієш?... Хоча, власне, автора ще не винесли і його надгробок не приплескали зверху лопатою... Це десь попереду... Автор свідомо виносить себе за дужки сам... За дужки спільного колективу авторів "Народної правди"...

Можливо, тимчасово, але на невизначений термін... А, можливо, безповоротньо і назавжди... Автор точно не знає, але, найімовірніше, друге... У всякому випадку рішення остаточне і оскарженню не підлягає саме в жанрі "політика"...

Не тому, що йому неприємна компанія... Зовсім ні... Одного-двох приємних людей достатньо, щоб змиритися з будь-якою компанією... А тут їх було значно більше...

І не тому, що вершина виявилась несподівано близько, а автор боїться висоти... Хоча рейтинг трьохзначного числа змусив замислитися – може ти тут тому, що тобі треба саме на цю от вершину?...

Теж не є правдою... Бо своєї вершини тут автор вже досяг... Хоч у Вас може бути і інша думка... Який саме з творів автор вважає своєю вершиною – на Ваш розсуд... Але саме після одного з них він відчув здивування, спустошеність і спокій – неминучі і єдино достовірні ознаки досягнення будь-якої мети... Відчув порожнечу і самотність... Те, що відчуває альпініст на вершині свого Кіліманджаро...

Все решта – опора, антураж і сходи... А зараз, попереду, спуск... І якась іще, уже інша, і в іншому, не інетному місці, мета...

Як і належить людині – знай, чи подужаєш кус? І, деручись на вершину, не забувай про спуск...

Правнук не пам'ятає автора. Десь, колись, випадково – але вчепилось... Отже, так ся мало бути, щоб зараз зринути... Просто спонтанно зринути...

Так само спонтанно, без жодного примусу, народилися й майже всі (крім, можливо, дуже небагатьох запланованих) попередні статті... Аж до цієї, останньої... Не знаю, що мене штовхало до їх написання... Це не є моєю професією – писати статті... Скоріше, це відволікало від основних занять і йшло їм на шкоду...

Автор не є професійним політологом, філологом, вчителем чи науковцем... Якщо Вас цікавить наявність диплому з цих дисциплін... І, в принципі, своє місце на згаданому десь раніше "шляху дурнів" обіймав цілком заслужено... Хоч як би хто з того не зловтішався... Просто він мав кілька думок і подав їх, як вмів, на свій, хлопський розум...

Треба було пересилити себе і скористатись порадою для початківців: не можеш не писати – не пиши... Автор не зміг – бо себе перемогти (чи, навіть, до чогось змусити) найважче... Автор не зміг подолати тієї спокуси – і натомість отримав ще одну...

Спокусу переглянути поставлену раніше мету... Вдатися, щоб потішити власне самолюбство, до маленьких тактичних хитрощів... Множачи повтори сказаного, міняючи порядок слів у реченнях і дратуючи курсором калькулятор, який не може збагнути логіки твого вибору...

Спокусу зрадити принципу елементарної чесності... Спокусу піднятись ще на одну сходинку в рейтингу... Спокусу знайти собі друзів серед ворогів...

Щоб отримати прямо протилежний результат і переконатися в давно вже відомому – ти ніколи не догодиш усім... Бо ще той не вродився, щоб всім догодив... Хоч багато хто й пробував...

Спокусу не спитати себе тверезо: навіщо?... Адже те, що планував – ти давно вже сказав...

Все частіше стала зринати в уяві валіза без ручки – шкода кинуть, важко нести... Негоже гепарду перетворюватись в їздового собаку... Краще вже сидіти голодним, ніж ламати свою природу... Краще хай стане одним націоналістом на сайті менше – природа заповнить порожнечу і знайде їй достойний баланс...

Тож це один з незапланованих автором дописів... Когось цей автор, схований за біжучим гепардом, обурив... Когось образив... Когось, не будучи, в принципі, таким вже й голодним, вхопив за горло...

Тому не хочу йти по-англійськи, не хочу грюкати дверима і сподіваюсь встигнути раніше, як пошлють по-російськи... Хочу сказати гостям і господарям "До побачення!"... Бо автор вирішив, нарешті, піти... Просто піти... Тому, що все має кінець...

Бо автор сказав практично все, що хотів сказати... І, навіть, більше сказав, як хотів спочатку...

Він висловився... А час покаже, чи потрібен був взагалі цей Правнук і, тим більше, його статті...

Правда, сам автор думає, що вони таки мають право на життя... Як мають таке право на життя самі українці... Як має таке право українська мова... Хоч би хто з політиків зразка табачників не вважав її неповноцінною і недолугою... Це такі політики є неповноцінними і недолугими... Хоч як би захмарно не оплачувала таку їхню "діяльність" держава Україна...

Тож автор висловився... Повторюватись ще раз немає сенсу...

Може, це можна було сказати іншими словами і в інший спосіб... Можливо... Можливо, саме це і зробить хтось інший... Можливо, й сам автор колись підхопив, сам не усвідомлюючи того, чийсь падаючий прапор... Можливо... Не знаю... Але якби все знав – то нащо б жив?...

А, може, цього не слід було казати взагалі... Тим більше, що нічого нового автор практично й не сказав... Все це Ви, в принципі, або знали, або відчували, або взнали би завтра й без мене...

Ця точка зору теж знайде своїх прихильників... Автор чомусь думає, що більшість їх буде в російськомовному таборі... Серед тих, хто взагалі з відразою читає україномовні тексти, намертво пов'язавши українську з вмістом свого холодильника, або читає їх "по-діагоналі", пропускаючи цілі абзаци і висмикуючи з тексту окремі слова, щоб, скориставшись нагодою, загорлати про розпалювання міжнаціональної ворожнечі... Для чого, власне, й читає...

Все це можливо... Але автор зробив те, що мусив зробити... Без чого не міг спокійно спати...

Тож камінь у воду кинуто... Чи він породить якісь хвилі і якийсь слід взагалі, чи тихо згине десь в глибині інтернетного болота – автор не знає...

Автор не виключає, що останньому посприяють... Що його не здивує і, навіть, викличе розуміючу посмішку... Але це вже для Правнука не має значення... Він висловився... І йому, як і всім, не дано передбачити, де він почує і чи почує колись взагалі відлуння своїх слів...

Я усвідомлюю, що пізнавальна цінність моїх творів і коментарів коливається біля нуля і в сухому залишку в цьому сенсі мало чим відрізняється від медузи... Яка теж на 99,99% складається з води...

Але візьму на себе сміливість нагадати Вам ще одну банальщину, з розряду музейних аксіом: речі починають говорити, коли на них довго дивишся... Ті речі, що промовляють одразу – далеко не найкращі...

Це – звичайно ж, не про мої твори... Це – про тенденцію бачити те, що показують, очима екскурсовода...

А якщо без нього – то що осідає в душі?... Зможеш ти осягнути, що, женучись за рибкою, встиг, не помітивши цього, скупатися сам?... Збагнути, що непомітно для себе, без примусу, просто тому, що подобався стиль автора, розширити, наприклад, свій лексичний запас?... Подумати, що якоїсь іншої мети автор міг і не ставити?... Що це просто могла бути, скажімо, лекція, під яку не заснеш?... Ну, наприклад, з граматики?... Чи прихована, як в ранковім серпанку, ще одна спроба пробудити в українцеві почуття власної гідності?...

Я свідомо не розкриваю мети, яку ставив своїми текстами... Та й була вона не одна... Але можу сказати, що вона практично досягнута... І, до речі, не без Вашої участі... Тож подяка усім, хто причетний... Хто причетний?... Повірте, не помилитесь, вважаючи, що Ви...

Всі ми граєм в житті якісь ролі... Я вважав за потрібне висловитись в той спосіб, що залишивсь позаду... Нічого нового для Вас, повторюсь, не сказав... Але, можливо, в результаті у когось склалося про мене хибне уявлення... Перегляньте його... І повірте – я просто людина із натовпу...

Автор переконався, що в нього є однодумці... Але нам практично нема в чому один одного переконувати... Ми дивимось в одному напрямку... Деталі наших розбіжностей несуттєві... Не з усім, що казав, погоджувались?... Ну, то дивно було б інакше – я ж бо Вам не начальник...

Автор не здивувався наявності в нього опонентів... Також було б дивно, якби їх при таких поглядах не було... Але розмова з ними все більше нагадує розмову сліпого з глухим... Чи навпаки... Кожен раз, коли натрапляю на їхню статтю, згадую кінцівку анекдоту про сліпих, яких зрячий на одне око вів лісом ввечері до дівчат... Анекдоту про взаєморозуміння... Пригадуєте?... До дівчат вони не дійшли, бо той зрячий напоровся своїм оком на сучок, воно витекло, а він спокійнісінько (бо який же вже сенс верещати?) констатував: "Ну, всё, пришли".... А сліпі, почувши ці слова, хором, в один голос: "Здравствуйте, девочки!"...

Тож: "На добраніч, дівчатка!"... Автор лягає на дно і дає обітницю публічного мовчання на невизначений термін...

Дехто, можливо, за цим шкодуватиме... Заспокою – це ненадовго... Ненадовго, бо обов'язково з'явиться якийсь інший правнук чи нащадок великих прадідів... Себе я назвав, якщо пам'ятаєте, поганим правнуком... Надіюсь і вірю, що заміна буде славним...

Інші фінішу Правнука зрадіють: "Наконец-то!","Скатертью дорога!"... Але скатертини під ноги пошкодують...

Звичайно, я можу сказати у відповідь – не радійте передчасно з безкарності, копаючи старого жебрака... Але скажу інше...

Можете насміхатися... Можете зловтішатися... Можете перекручувати мої слова... Можете тішитись перемогою... Ви можете робити все, що завгодно – хоч танцювати від радощів на авторовій труні... Вас за це не поставлять в куток... Це – вільна країна... І від Правнука коментарів стосовно вашої поведінки не буде... Правнук помер...

А раз помер – то звільнилося місце для вам подобных... Спішіть зайняти...

А раз помер – то душа його, не вірячи такому щастю і в сумнівах блукаючи над тілом, може дозволити собі останню вольність...

Так би мовити, в порядку останнього слова після страти...

Ми всі зараз молимось на економіку... Вона, нібито, всіх примирить і всі нерівності згладить... Вона – панацея від всіх наших бід... Без хліба не жиє людина... Таки не жиє... Але й не хлібом єдиним жиє...

Бо коли одна людина з'їдає іншу людину – це економічно вигідно... Це ж одразу двоє людей вже не хоче їсти... А коли не з'їдає – то маємо двох голодних і проблеми з їх харчуванням...

Це не моя думка... Цю думку ви знайдете у знавця звичаїв людожерів Фелікса Кривіна... У нього є й багато інших цікавих думок...

І все ж людині з'їдати іншу людину недобре – ні фізично, ні соціально, ні морально... Чому недобре?... Та біс його знає... Але якось воно надто вже не по-людськи – це "економічно вигідно"... Не зовсім ситно, не втекти вже від цього, але не по-людськи...

Ви все ще тут?... Дивно... В світі стільки цікавого, навіть, крім того ж Кривіна, а ви читаєте Правнука... Його майже філософський трактат... Жанр, якого немає в переліку НП, але який існує незалежно від наявності в рубрикації... І де ж ви, цікаво, знайшли на цю філософію час?...

Може, варто, все-таки, змарнувати його на щось інше, закривши цю сторінку?... Збігати, наприклад, за пивом, чи хильнути скляночку за те, щоб Петро впустив душу Правнука без перепустки...

І, може, це буде найрозумнішим, що ви зробите за наступних сорок хвилин... Чи сорок днів... Бо вже хто-хто, а Правнук точно не розкриє вам очі... Не підведе до води... І не змусить Вас пити...

Хіба що, може, покаже, в яку сторону річка... Та й то досить невизначено і приблизно... Десь, скаже, приблизно он там, між тими двома горбами...

Що звуться, наприклад, порядок і свобода...

Десь між цими двома Еверестами людських хотінь і бажань існує безліч держав з різними пропорціями тих протилежностей... Є, начебто, з чого вибрати...

Але ми дивна нація – і тому в тому виборі пішли своїм, дивним шляхом... Ми навіть не спробували в країні з величезним відсотковим вмістом одноетнічного населення побудувати національну державу, а вже проспівали всьому світові, що лагідніші нас лише ягнята... Просто з горбочка, щоб якнайдалі було нас чути, проспівали... Співати ми все-таки вмієм, не забереш...

І найбільше мене потішила в тій серенаді від перших осіб надгуманність ідеї, що кожен, хто побажає, має жити в нас краще, як у себе вдома... Москаль краще – як в Москві, єврей краще – як на Брайтон-Біч, зулус краще – як в спекотній Африці... Ну й так далі по етнічному списку...

В цій пісні не згадали тільки власне нас, українців... І чого б то?... Бо нас не існує?... Та ні, начебто, теж стрічаємось... Нам вже краще жити немає куди?... Теж сумнівно... А, здогадався!... Ми є обслуговуючим персоналом для вищезгаданих нацменшин і для решти незгаданих, хто там завтра наїде, – я правильно зрозумів?... І саме тому нас чомусь не помітили... Як не помічають гарно вишколеного слугу...

Я не чекаю якоїсь іншої відповіді на поставлені питання від нинішнього керівництва країни, чий національний склад прихований не гірше кодів доступу до золотого запасу США чи поіменного списку резидентури ГРУ та МОССАДу в органах української влади...

Хотілось би почути цю відповідь на виборах, але на тих, що пройшли, згадану тему "основні гравці" дружно і одностайно проігнорували... І знову ж таки – чого б то?... Сповідують загальнолюдські цінності?... То чого ж тоді всіх нас так безжалісно обкрадають?... Може, по тій простій причині, яка згадана автором у статті про Гондурас – не українці про чужу націю дбати не будуть?... Бо й про свою-то не дуже дбають, раз тут проїдаються?... Можливо... Я знову не знаю відповіді, але знаю, що українцям при владі потрібні свої... Як повітря... Але ми все ще дивна нація – і тому вперто обираємо чужих... Тих чужих, яким болить все, що завгодно, тільки не Україна...

Оце написав, перечитав і подумав: якби таке сказав за комуняцького режиму – то вже був би далі, як свого часу за того режиму опинився дід...

Тому автор вдячний організаторам сайту за надану можливість висловитись без купюр... Хоча й впевнений, що далеко не всі його погляди редакція розділяє...

"Народна правда" є, звичайно ж, народною... Хто б і що б не казав... Просто не у всього народу поголовно вже є комп'ютери з круглодобовим виходом в інет-простір, доступом до сайту НП і бажання саме тут гаяти вільні хвилини свого життя... А хіба десь інакше?...

Тож претензій до НП у автора немає... Жодних... Я ж ознайомився попередньо з правилами проживання в цьому гуртожитку... Тобто, в рамках даного проекту... Усвідомив, що авторові дали вибір... Примусово сюди не вселяли... І він мав змогу або знехтувати запрошенням, або прийняти правила гри і по ним грати... Як приймають правила проживання в державі – щоб там жити...

Або шукати іншої гри... Тобто, іншої держави з іншими правилами проживання...

Коли ж ти хочеш змінити правила гри, усвідомлюючи програшність своєї позиції, то неминуче спровокуєш конфлікт з іншими учасниками гри... Хоч, може, ти саме до цього і прагнеш?... До конфлікту?... Бо це якраз і є твоя незмінювана суть?...

Ну, тоді це вже буде, і теж неминуче, зовсім інша гра... І зовсім інша держава... Де хтось обов'язково скористається твоїм же прикладом – як прецедентом... І де жнива, в тім числі і для тебе ж, не забаряться... Бо день за днем – і осінь прийде незалежно від твого бажання...

Тож, панове Бородін, Valeriy, Веддаарди, Александра та інші вуса і метастази другої державної... Ви вже визначіться для себе в цьому мовному питанні... Хочете ви жити в іншій країні, прийнявши до відома не сховані від очей правила проживання, – чи хочете нічим не поступатись і опинитись в тій самій, з якої ми, майже всі, починали?...

Ви, звичайно, скажете, що хочете, нічим не поступаючись, жити в іншій... Тобто, створивши її під себе?...

Але тоді виникає маленька закавика: якщо не поступаєтеся ви, то тоді неминуче мусять для вас поступитися інші... Ті, для кого це споконвічна земля...

Ах, знову забув!... Це ж і ваша земля також... Так ви твердите... Американці теж вважають своєю ту Америку, де живуть... Якось зовсім забувши, що корінь практично кожного з них лежить за океанами... Їм ніхто слова проти не каже – бо господарі вже віками в землі лежать...

Як результат, вашою мовою кажучи, соревнования культур...

Ну, тоді скажемо так, точніше: нащадки тих, кого ваші предки колись заміщали... Чи замістили...

Якщо вони це зроблять без опору (як на вашу думку – зроблять?) – то своїм нахрапистим менталітетом ви, без жодного сумніву, відтворите тут другу Росію... Ту, від якої свого часу подалися в Україну...

Якщо ж вони опиратимуться (а вони, вже на мою думку, опиратимуться!) – то конфлікт, самі розумієте, неминучий... Чи можете назвати його війною – суті явища це не змінить... Але якщо ваша діяльність спрямована саме на породження цього конфлікту, то визнаю – поки що працюєте успішно...

Я знову не стелився перед Вами в надмірній ввічливості, як би того хотів пан IoannKo, знову був з Вами відвертим і, повторюсь, знову поставив Вас перед вибором: жити в іншій країні і чимось поступитись – чи нічим не поступатись і опинитись в тій самій, в якій жили і від якої тікали... Ви ж можете знехтувати моїми словами про неминучість цього вибору (і більшість з російськомовних так, без сумніву, і зробить), але не кажіть потім, що ви не знали... Не кажіть, що історія твориться без вас... Не кажіть, що від вас нічого не залежить... Не кажіть, що ви особисто не причетні...

Бо те, що відбувається при нас – відбувається за нашої участі... Іншого не дано...

Вам не подобається моя відвертість?... Що ж... Назад не вернеш... Але я не вдарив вам в спину... Вас не стало менше... Ви можете висловитись... Тут. І зараз... Або деінде і будь-коли... Я не закриваю вам рота... Я замовкаю сам...

Ще кілька слів навпростець, без надмірної ввічливості, стосовно дуалізму перемог...

Ти вважаєш, що Правнукове мовчання стало твоєю перемогою?... Ти вважаєш, що якщо прадідів правнуків ешелонами вивозили до Сибіру, то ніхто вже й не стане на герць?... Ти вважаєш свою істину і правоту остаточною?... Ну, тоді просто шкода для тебе будь-яких слів... Все-одно, жодного з них ти не почуєш...

Бо хіба може місіонер зважати на погляди дикунів?... Він же приніс їм світле слово Христа!... А вони, ці недоумки, ніяк не можуть збагнути, чому цю, вкрай миролюбну доктрину, треба обов'язково насадити мечем?...

Не можуть – і не зрозуміють... Бо для них ця доктрина вже давно, навіть, не вчорашній – позавчорашній день... Вони з неї, як Піфагор зі своїх штанців, вже давно й безнадійно виросли... Вони вже забули писані у себе конституції, коли у тебе тільки вчилися аз-букати...

Ти приніс їм свою правду... Насаджуючи цю, нову для тебе, доктрину в прийнятний для тебе спосіб, ти, звичайно ж, виграєш... Можливо... Не більше п'яти рублів... І неминуче, зате одночасно, програєш... Не менше п'ятидесяти гривень... Чому ж ти цього не бачиш?... Не можеш бачити, бо бракує вітаміну А?... Чи просто не хочеш бачити?... Ти не хочеш бачити – то хто ж тобі зможе допомогти?... І навіщо ти читаєш ще й цю статтю?...

Сподіваєшся, що хтось за тебе вирішить всі твої проблеми?... А ти лише вказуватимеш на них пальцем?... Сподіваєшся, що саме твою персону виділять з юрби і вмовлятимуть цю юрбу очолити?... Що хтось виготовлятиме для цієї юрби стільці, а для тебе зробить персональне крісло з бильцями?... Бо ж ти ощасливив цю країну своєю присутністю?... Чому ж цих, ощасливлених, ти вважаєш дурнішими за себе?... Вважаєш позбавленими елементарної клепки?... Чому?...

...Тож Правнук замовкає, але не замовкають питання...

Бо ти дійшов, нарешті, до того, що ці, твоїми пращурами окуповані, давно вже запили водою і кров'ю?... І хто з них не полінується дати тобі відповідь?... В яку ти не схочеш і вдуматися, бо вже поспішив прокричати: "Пошёл ты на веселые буквы со своей сермяжной правдой!..." Що в перекладі на зрозумілу й дикунам мову означає: "Забирайся геть з очей!... Не дратуй населення!..." І куди ж нам забратися з рідної землі, щоб ти не дратувався?...

...Питання, питання, питання...

А ти не хочеш питань... Тим більше адресованих тобі... Ти хочеш відповіді, яка дасть тобі право не відповідати на подібні питання... То що ж тут може вдіяти якась стаття на НП і якийсь наївний, дивакуватий Правнук?... "К чему говорить о таком пустяке?.."

...І знову питання...

Якщо ти не встанеш сам – ну, хто ж за тебе це зробить?... Якщо ти не зрозумієш, що робиш, сам – хто ж зможе, при відсутності примусу, вбити тобі в голову елементарне?... І яка з того вбитого буде користь?... Якщо ти заздалегідь мислиш себе елементом творіння, будучи фактично складовою руйнації... Якщо ти твориш свій світ, руйнуючи чужий... І думаєш, що цей, для тебе чужий, буде мовчки і безкінечно споглядати справу твоїх рук і слухати твою демагогію...

...Питання, питання, питання...

Питання, на які ти неминуче отримаєш відповідь... Приблизно таку ж, яку отримує акула, що проковтнула маленьку зграйку піраній і з подивом угледіла їх за п'ять хвилин у себе ж перед очима... Знову... Бо акула теж складається переважно з м'яких тканин...

...Вже скінчились питання, вже пішли алегорії... Відхилився на хвильку і знову забув... Ця ж стаття стоїть в жанрі "політика"...

Ну тоді кілька слів наостанок про своє розуміння націоналізму... Такого ненависного деяким зайдам українського націоналізму...

Українець, українська мова, українська нація – ці поняття є для мене, Правнука, нерозривними... Тотожними... Є синонімами... Є невід'ємними частинами єдиного моноліту... Навіть, якщо цілісність цього моноліту – питання майбутнього... Прикро, якщо станеться інакше... Хоч багато хто хоче саме того "інакше"... І, може, "прикро" – не зовсім те слово, що треба...

Єдність мови і єдність території – як основа єдності нації і цілісності держави... Інакше замість гарного і соковитого яблучка їстимемо зів'яле, та ще й поточене хробаками... Якщо кожен – хто в ліс, хто по дрова, – то грітися будемо, бігаючи по хаті в кожусі... Коли кожен мешканець другої в Європі за розміром держави керуватиметься своїм "хочу" замість спільного "треба" – то сюжет ще неіснуючого великого герба України не обійдеться без персонажів байок Крилова та Глібова... І як би не крутились і не сідали музиканти навколо прикрашеного яскравими стрічками розмальованого воза – отриманий стогін тільки спаплюжить і зіпсує наш імідж пісенної країни... Бо коли кожен, вириваючи в сусіда мікрофон і затоптуючи диригента, співатиме свою серенаду – то цьому суперпрофесійному ВІА не засвітять гастролі в Ла Скала...

Вже чую, як хтось матюкається...

Цей жахливий некерований Правнук... Письменник клятий... Нема, щоб по Шекспіру чи Чехову: коротко, ясно, по суті... На біса він пише такі довгі й марудні тексти?... Розбив би їх на дрібніші – і читати легше, і рейтингу для, і почуття однозначніші... Плюс – мінус... Наші – їхні... Свої – чужі... Чорно-біле кіно...

А що робити, якщо вже всі наші?... Хоч ще і не свої?... Як жити далі?... Як визначитись?... Як визначитись у кольорі, якщо поміж двома згаданими полюсами їх цілий, вибачте за іноземне і майже лайливе слово, спектр?... Грайлива веселка... Райдуга – щоб іноземцям зрозуміліше...

А яка користь зі спостереження за грою цієї веселки?... В кишеню не покладеш, в склянку не наллєш...

І яка користь з читання цього Правнука?... Російськомовні від нього, здебільшого, носа вернуть, якщо не клянуть, а українцям він не дає жодної відповіді... Все тільки питає... Може, він правнук якогось комісара?... І, може, послати його в бібліотеку?... Хай прочитає там дві-три книжки... Щоб осів в черепочку туман...

Послати-то можна... Але ж не проконтролюєш – чи пішов?... Та й був там автор в дитинстві кілька разів...

Я копался в многомудрых

Книгах, сваленных в подвале...

А узнал в конце ученья

То, что знал в его начале...


Втім, це так, ліричний відступ... Миттєва слабість... Імітація розваги... А ми ж тут, на сайті, не для розваги... Тож вернімось у втомлений і серйозний світ дорослих...

На сході кажуть: "Не питай, якщо не хочеш почути брехню"... Тож на всі, поставлені самому ж собі питання, я не чекаю відповіді... Але зовсім не забороняю вам поставити ці ж питання собі – і спробувати самостійно знайти ту відповідь... Іноді цікавий не тільки результат – іноді цікавий і сам процес пошуку... Бо шукати і знаходити – то є чи не найбільша насолода, яку дає нам життя...

Кілька слів тим, хто чомусь вніс Правнука до списку обраних авторів...

Пані Олена... Складні почуття... Але треба прагнути до об'єктивності... Дякую персонально за беззастережну підтримку моїх творінь... Віра в Вашу апріорі позитивну оцінку деяких з них дала мені рішучість до їх публікації, дала їм життя... Інакше наявний на сайті список був би значно коротшим... Тож Ви, по праву, є їх повноцінним співавтором...

Пані Яра... Всього один коментар – але дякую, як за статтю... За те, що чітко вловили мелодію твору...

Ви цілком праві, пане Анатолій... Знаючи лише одне значення слова "розлогий", мимоволі прагнеш до афористичності... Та й древні греки вчили бути лаконічними... Вони б, мабуть, легко змогли підібрати влучну коротку характеристику мого маленького зібрання творів... Та й Ви можете... І будь-хто може... І то все буде правда... Бо істину таки створюють... Кожний, для себе, свою... А живуть от чомусь за чужою...

І, не згадуючи всіх поіменно, не в образу – просто решті прихильників творчості Правнука: звичайно ж, мені була приємною Ваша підтримка... Вона надихала... Тож ризикну не зрадити собі і в останньому слові: я Вам цього не забуду!...

І дякую всім, хто мене не виділяв, але схвально оцінив мої аматорські твори...

Подяка пану sane – не впевнений, що наші погляди в усьому співпадають, але Ваших три знаки оклику замість коментаря до статті про Януса сказали мені більше будь-яких слів...

Пан Кр-к... Ви, звичайно ж, фігура, що заслуговує на згадку... Враховуючи Ваше тактовне ставлення до моїх промахів, дозволю й я собі короткий face to face стосовно Вас... Нас поєднує мова, країна, історія, підхід до державності, деякі інші погляди і стандартний хромосомний комплект... В не дай Боже війні ми б, напевне, сиділи в одному окопі... Але в розвідку я б пішов сам...

Сказати, що автор дуже вдячний тим, кому його творчість не подобалась чи викликала омерзение, було б перебільшенням і брехнею... А брехати автор дуже не любить...

Тож, особливо дякувати опонентам (щоб не озвучувати інших, більш точних, слів), начебто, немає за що... Хіба що, може, за увагу – не обійшли, прочитали... Але ж тут не диктатура, тут – вольному воля... І якщо тобі не тим пахне, що ти любиш, – відійди, дай понюхати іншим цю шинель номер п'ять...

То й виходить, що така увага подяки не варта... Ну то й не дякую... Хай їсть цей верблюд свою верблюжу колючку і мріє про оазу в пустелі, яку залишає за спиною...

Хоча... Один абзац персонально для тих, кого дуже дратували мої статті... Надіюсь, що поява цієї якось врівноважила Вам всі попередні неприємні хвилини... Тож біологічний закон збереження гомеостазу дотримано... Мусить же і Вам бути від Правнука якась втіха...

До речі, стосовно згаданої... Незабутню втіху Правнукові дарував читач, що був навдивовиж вірний у своєму несприйнятті його творчості... Який нагадав авторові, що в цьому вічно мінливому, начебто шестиденному, породженні Творця є і стабільні величини: любов Калігули до Тіберія теж вічно жива... Як пам'ять про Леніна і мрія про світову революцію в серці щирого комуніста... І справжній ворог ніколи тебе не залишить...

Декого я, безумовно, в чомусь розчарував... Що вдієш... Всі помиляються... І я, мабуть, в чомусь помилявся... А в дечому, дай Боже, щоб помилився... То ж хай кине камінь той, хто без плями... І хай не здригнеться рука...

Але, можливо, я не дуже помилюсь, якщо висловлю думку, що, все-таки, не Правнук був найбільшим розчаруванням Вашого життя...

Персональне вибачення тим, кого автор ненадовго випередив в рейтингу... Не скасувати вже того Дарвінівського факту, що гепард – то не равлик... І тому мусить бігати швидко – природи не зміниш... Але він більше не буде... Бо лягає спочити в траві, щоб спроквола поглядати втомленим примруженим оком на засніжені вершини таких гарних здалеку гір і давати безкарно сідати на свого носа метеликам...

Автор вибачає тим, хто хотів спровадити його до божевільні, на малозаселені полярні острови та в інші екзотичні місця... Чи бажав йому підтримати своїми грошенятами фармацевтичну промисловість (якось, поки що, утримаюсь – вона й без мене не бідує)... Чи то в коментарях, чи то в приватному листуванні... Наші слова часто випереджають наші думки... А вимовлене чи написане слово таки не безкрила пташка... Не мені – Вам з тим жити... А з чим жити мені – то моя є приватна проблема...

Бо іноді справді краще жувати, ніж говорити... А іноді, щоб тебе почули – краще замовкнути... Чи щоб помітили – зникнути... Іноді крапля дії важить більше цистерни промов... А підставлене мовчки плече – гарячого, щирого, публічного співчуття...

І завжди краще не переконувати інших, а зробити крок до вдосконалення самому... Щоб просто і банально стати прикладом...

То ж бути – чи здаватись?... Це питання з порядку денного ти не знімеш ніколи... І тому, давайте-но, куме, не марнувати сил на балачки... Вже всі перехожі давно зрозуміли, що ти за пташка, чим дихаєш, до чого прагнеш і куди летиш... Чи, можливо, пливеш... Вже пора тобі, куме, на дно...

Стосовно свого маленького зібрання творів... Відверто здивувало лише несприйняття статті про методи оздоровлення... Чи то не звернули уваги на жанр твору, чи то надміру серйозно сприймаються діючі політики...

А отак-от для себе, зваживши на їхні чесно зароблені статки: вони того варті?... Хто з них, будучи на повному державному забезпеченні, виправдовує ті затрати хоч на восьму частину?... Це ж майже збірна України по футболу – максимальні гонорари, мінімальний результат...

Хоча я, все-одно, радий, що моя праця пропала не марно... Хоч би тому, що комусь сподобалась форма моїх коментарів, а комусь – образність мислення... Останнє передбачає наявність у мене мислення взагалі... І автоматично – наявність мого існування... Бо ж мислю – то, значить, існую... Хоч би що не писав Хандусенко...

Не стану приховувати ще одну річ – це було, здебільшого, цікаво. Все-одно, що проїхатись електричкою "Рівне-Здолбунів-Київ-назад"... Різні пасажири, різні думки, різні розмови... Різні, і в той же час однакові, теми... Радикалізм, толерантність, байдужість, задерикуватість, гарячність, зверхність, поблажливість...

... дурість чужа і дурість власна... А чужу забути легше... А в своїй і секунди не вернеш назад... І так крок за кроком...

І його не можна побачити, зважити, понюхати, відчути на колір чи смак, а він собі невпинно збігає... Його не можна зупинити, але завжди можна відміряти... І відміряти можна будь-чим... А не міряєш ти – то відміряє він...

Втрата на одну-єдину мить самоконтролю – і наслідки вже непоправні, як тріщина у склі... Вже керують тобою довгі роки...

Вже ти гортаєш сторінка за сторінкою "Книгу про смачну та поживну їжу" і гірко думаєш: "Ех... Не так пройшло моє життя, як хотілось би... Я ж завжди любив чай з двома ложками цукру... Чого ж вдома пив з одною, а в гостях – з трьома?..."

... врівноваженість і агресивність, нестримне прагнення переконати в своїй правоті і категоричне несприйняття протилежної думки...

Нам так хочеться, щоб до нас дослухались... Або щоб нами захоплювались... Або щоб нас любили... Або щоб нас поважали... Або щоб зневажали... Або щоб ненавиділи... Або щоб, хай вже й так, насміхались...

Нам хочеться, щоб нас помічали... Душа біжить самотності, байдужості та порожнечі і прагне спілкування будь-якою ціною... Саме тут Ви знайдете справжню причину будь-якого конфлікту і будь-якої війни... Але я не претендую на абсолютну істину...

Можливо, комусь подобалась Правнукова трохи своєрідна манера вільно висловлюватись на серйозні, здавалось би, теми, а когось ця іронія неабияк дратувала...

Це все від сьогодні в минулому... Від сьогодні ви, хто з надією, хто з цікавістю, будете вдивлятися в обличчя нових пасажирів... Може, там, серед тих облич, знову з'явиться якийсь адепт українського націоналізму... Того клятого націоналізму, який, як і скрізь, конкретно нічого особливого тій нації не обіцяє, але чомусь все дає... І, навіть, більше дає, як обіцяє...

Від сьогодні навколо того місця, яке займав автор, ще буде деякий час відчуватися легка аура смердючої людської присутності, а потім ви провітрите купе і згадка зникне... Вільне місце обійме хтось інший, такий же, чи, навпаки, напахчений дезодорантом, і свій подальший головний біль ви зможете списати на запах, якого не любите... Бо людина рідко буває вдоволена всім і завжди... І ще рідше буває щасливою... Завжди і всюди вона знайде недоліки, завжди і всюди їй чогось бракує...

... серйозність, надмірна серйозність, іронія, сарказм, зрідка гумор... Малувато, на мій погляд, було гумору... Ні, не окремим жанром малувато... Безпосередньо в розмові здалося мало... Безпосередньо в житті... Все-таки саме він робить розмову і, відповідно, дорогу більш приємною...

Бо ж дорога у всіх пасажирів цього потягу, що зветься Україною, здебільшого, одна... Якось не виходить їхати у двох напрямках одночасно... Хоч дехто і умудряється, і до того прагне... І, навіть, хоче роз'єднатись по вагонам...

...Ну і, звичайно ж, хамство...

В останню чергу хотілось згадати саме цю, чисто людську, рису... Його вельможність Хамство... Куди ж без нього?...

Бездумне і безкарне... Йому ще до мавпи тисяча років, а воно вже вміє тицяти у клавіші і вчить інших жити... Воно має право в твоїй присутності курити – а ти маєш право в його присутності тим дихати...

Чи, може, й продумане, але все-одно безкарне... Вільне в своїх проявах і безжальне, як рак... Свобода слова... Свобода слова для хамства... Хай би вже краще була такому слову тюрма...

Не те, щоб я скаржився, дуже там переймався лайкою або епітетами на свою адресу чи покривався густим дівочим рум'янцем від брутальних речень... Але ж це засоби масової інформації... Вони ж мусять ще й виховувати, нести якусь естетику... Хоч, може, й тут я неправий і саме в цьому й полягає та свобода слова...

Зате, як тільки усвідомлюєш, що саме такі пасажири часом створюють у вагоні клімат – одразу ж отримуєш відповіді на всі свої "чому?"...

І саме тому хочеться вийти в Здолбунові, а не пиляти ще 15 хвилин до кінцевої в цьому ж потязі без пересадки... Вийти – і трохи пройтися пішки чи проїхатись на конях... Для різнобарв'я...

Тож, знімаємо з полиці речі і ставимо крапку... Не тому, що автора ображали, не розуміли чи обмежували в виборі ролей... Хоча кілька глядачів явно шкодували за відсутністю під рукою тухлого яйця... Дуже згидився їм цей бездарний актор... Так, що не тішила й п'єса...

А тому, що роль Правнука в цій п'єсі зіграно... Всі його репліки вже в повітрі... Залишилось виконати ремарку "йде" і податися за лаштунки сцени...

В свій, ще не засипаний, бандерівський схрон... Чи, можливо, окоп... Де, власне, й проходить справжнє життя... Де зберігаються віками мова, культура і звичаї... В тих окопах, що зараз, в цей відносно мирний час, звуться вулицями... Де кожна хата – фортеця... Хай вона, навіть, і сто разів скраю...

Чи виникне в автора потреба знову проїхатись поїздом "Народної правди" – покаже час... Свій внесок в спільну стрічку статей сайту автор вважає досить скромним, щоб не сказати дріб'язковим... І тому прагнув, по можливості, не надокучати читачам своєю надмірною появою... А оскільки написав, все ж, більше, ніж планував спочатку, то приносить вибачення за ще збережену соціалістичну звичку до перевиконання плану...

Автор також сподівається, що збитки від його гостювання були незначні, посуду він побив небагато, виделки з собою не прихопив і одвірка, виходячи, не вивалив...

Якщо автор когось в цій подорожі знічев'я чи мимоволі образив необережним словом – ще раз вибачте... Нікому, часом, не розкажеш того, що без здригу викладеш в поїзді незнайомим людям... Бо знаєш, що більше ніколи їх не побачиш... Бо десь попереду станція, де розмови перервуться...

Всі ви, мабуть, в цілому хороші люди... Навіть, ті, хто ошивається тут, на сайті, з обов'язку служби... Це природньо... Тож чисто по-людськи, без політики, я бажаю вам всім, однодумцям, опонентам і просто читачам успіхів у приватному житті і здоров'я... За що, в принципі, можна й не дякувати... Я не ображусь...

Тож у автора кінцева зупинка... Він виходить і бажає решті пасажирів щасливої дороги... Бережіть себе... Не доїдайте один одного... І не тримайте на автора зла... Поставтесь поблажливо до його огріхів і гріхів – може, й Вам хтось пробачить, як до того дійде...

Автор щиро вірить, що потяг "Народної правди" не зійде з рейок, а поїзд "Україна – найкраща країна світу" досягне пункту призначення без аварій і, тим більше, без надмірних людських жертв... Шляхом належної профілактики дистанції...

Правда, сам автор трохи затримався в дорозі – мабуть, цей поїзд манівцями їхав, не навпростець... Чи то цей пасажир на станціях виходив пива попити і наступного чекав?...

Ну й наостанок, вже в дверях, без жодного гумору, цілком свідомо, щоб якось виправдати існування цієї статті саме в жанрі "політика", хто б і що б не сказав спросоння у відповідь з верхньої полиці, почувши ці зовсім не порожні слова:

Cлава Україні!

Незважаючи ні на що.

Хто боровсь – полягли недаремно...

З повагою до товариства, Правнук.

Комментарии









© 2007 - 2012, Народная правда
© 2007, УРА-Интернет – дизайн и программирование

Перепечатка материалов разрешена только со ссылкой на "Народную правду" и указанием автора. Использование фотоматериалов раздела "Фото" — только по согласованию с автором.
"Народная правда" не несет ответственности за содержание материалов, опубликованых авторами.

Техническая поддержка: techsupport@pravda.com.ua