Поиск по сайту:
Найти



Народные блоги

Добавить ленту статей сайта в свой iGoogle
Последние публикации
антиукраїнці   спільна діяльність

Шляхом трьохликого Януса, або Лікбез для жінки

Правнук | 19.12.2007 16:25

10
Рейтинг
10


Голосов "за"
14

Голосов "против"
4

Ця стаття – не про дурнів.
Ця стаття – про опонентів.
З точки зору дурня.


Дурість – дар божий, але не слід нею зловживати. Бісмарк. З коментарів до статті п. Анатолія Всеобщая Декларация прав наций.

Наша команда забила замечательный, изумительный, невероятный, великолепный, исключительный по своей красоте гол!!!... На который противник ответил пятью случайными и безобразными... З футбольного репортажу.

Почему ж эти птицы на север летят? В. Висоцький

Ця споконвічна загадка Сфінкса – куди скерувати свій черговий маленький твір? Він знову ні про що і знову про все... Може, cпробувати в "гумор"? Бо ж тут досить часто йдеться і про серйозні речі...

Чи, безпрограшно, – в "політику"? Від "полі" – багато. Бо ж три – це багато. Це ж одразу не менше п'ятнадцяти і безмежне море можливостей...

Хоча в "гумор" було б правильніше – бо суперечки й дискусії, хай би про що, на будь-яку тему, завжди кумедні. Кумедні тим, що зі сторони все здається до кришталю ясним, як дівочі очі, а коли сам хочеш вставити слово – то наче втрачаєш розум...

А коли від цього "гумору" смієшся крізь сльози, бо трагічне в житті часто йде поряд зі смішним, та ще й над собою, то куди тоді?...

Коротше, цей ребус автор створив, але розгадку його, творячи, загубив. І не знає, куди його спрямувати. Бо все знати – неможливо. А нічого не знати – тим більше. Тому не дивіться на моє спрямування, а вчепіть на нього бірку самі і свою. Це буде більш демократично. Якраз в руслі останньої суспільної моди.

Тут зовсім недавно Правнука, як неохайне кошеня, ткнули носом в цитату від Бісмарка. І автор задумався, ту цитату згадуючи, що є краще: зловживати дурістю, зловживати розумом чи просто зловживати?

А колись давно один з авторів НП, читаючи коментарі до статей, спровадив декого з таких же, як сам, в тому числі і Правнука, на "шлях дурнів". Досить незвично було, що тебе виділили з натовпу і обрали жертвою. Уявляєте – гепард крутить шию назад і дума одна: як то добре, що маю я ноги...

Те відчуття насолоди і гордості живе в мені й досі. Тож хочу їм поділитись. Бо не шкода такого добра.

Я вже не даватиму посилання, щоб зайвий раз не дратувати розумну людину надмірною увагою і не відволікати її від читання наших дурних коментарів.

(Оце-то так! Оце-то сказав! Але ж і йолоп!... І яка катастрофічна необережність! Тож це речення може вплинути на червоні цифірки навпроти попередніх статей Правнука... І чого б то раніше не подумати?... А того, що треба мати чим...)

Але, все-одно, ця стаття не про персонажів того шляху. Тобто, не про дурнів. Немає таких на сайті (крім, звичайно, автора цього шедевру, що ви зараз читаєте), не було, і не буде. Бо розум – не гроші. І кожне Боже створіння, з будь-яким IQ, його наявною кількістю майже завжди задоволене.

Ця стаття про опонентів. Про опонентів, звичайно ж, всім, не тільки Правнуку, хочеться сказати оте класичне від старого Райкіна: "Слушал я вас долго, терпеливо и внимательно – и, наконец, понял: ну и дураки же вы все!".

Хочеться. Але, по-перше, це було б неправдою. По-друге, Правнук собі такого дозволити не може. Бо він не той вищезгаданий пан і, навіть, прізвище інше.

А, по-третє, з тим "шляхом дурнів" ще треба розібратися. Бо якщо хтось вважає себе розумнішим за іншого, то це, щонайменше, нерозумно – як ви вважаєте? Адже той, хто виглядає йолопом, може, таким тільки виглядає, тобто, прикидається. І в кого ж тоді розум?...

Хм. Знову повело... Ні, хоч розуму й малувато, але треба, все-таки, зосередитись...

Коротше, ця стаття про опонентів. Автор розбив їх на три групи, але подає на стіл у вигляді персоналій. А до тих персоналій кожен бажаючий може приєднатися сам – не дурний-бо, зрозуміє, куди йому ближче і чию саме команду поповнити.

Хоча, в принципі, ці три умовні групи є просто трьома обличчями одного й того самого антиукраїнського Януса.

Борис Бородін... Людина, яка пише українською свої антиукраїнські твори і при цьому чи то мислить, чи то вважає себе українцем... Анти-Правнук... Щирий патріот Росії. Хочеться вірити і жевріє слабка надія, що з часом таки змінить орієнтацію...

Радий за Вас, пане Борис, що надибали собі сенс життя на цьому сайті, обравши собі мішень. В мене тут є ще декілька, мабуть, не помічених Вами, творів. Препаруйте ще й їх. Зробивши вигляд, що прочитали.

Я, взагалі-то, не уявляю, як можна щось читати, пропускаючи абзаци, речення і окремі слова. Які часто є основою допису, його хребтом. Саме тією дрібничкою, де ховається суть. Зерно дозрілого словесного поля... А хтось в лупу розглядає полову і обговорює одяг, не помічаючи потворності чи краси тіла...

Втім, це вже проблеми моєї особистої уяви. Сумнівно, щоб вони були цікаві комусь іще.

Тож, препаруйте. Може, розібравши ще й ці тексти на частини і окремі органи, Ви, врешті-решт, збагнете, де ховається душа, і побачите за окремими деревами ліс.

Хоча перед тим, як друкувати свою чергову статтю з жанру "CSI: місце злочину – Народна правда", перечитайте ще раз ту, яку піддали аутопсії. Перечитайте, пане Борис. Може, заодно, угледите ще й щось новеньке для себе. Те, що поспіхом не помітили. Якогось слоника чи жирафу на галявині для гольфу. Ця хиба властива дуже багатьом людям – не помічати. Не помічати начебто дрібниць... Чи не помічати головного, виділивши дрібниці...

Бо, буває, абсолютна віра у власну правоту засліплює очі. З такою б вірою в попи йти (певна річ, Московського патріархату), а не тутечки її марнувати. Переконуючи нас, темних, що всі злидні України від відсутності другої державної і решти чи то хвоста, чи то шлейфу цієї комети.

А, може, й справді, дослухатись до Вас – і зробити Вашу мову державною? Тим більше, що де-факто їй мало що вже до цього залишилось. Тим більше, що Росія на таку гарну справу грошей гарантовано не пошкодує. Підніме нам трошки за нафту і газ – і різницю нам же, дурням, на такий славний гуманітарний проект. Ті ж газ і нафта, врешті-решт, все-одно скінчаться, хоч у себе спали, хоч сусідам роздай, – а мова і все, що до неї прив'язано назавжди залишиться...

Чомусь згадалось Ваше улюблене: "Ну вот! Можете же, если хотите!".

Я-то можу. Я можу, навіть, приїхати до Вас в Київ і помити Вам на кухні підлогу, а в кімнатах вікна. І корона не впаде з голови – по причині її відсутності. І, якби це допомогло Вам зрозуміти (хоча існує в мене підозра, що Ви це якраз чудово розумієте) всю катастрофічність для України такого державного кроку і якось зарадило справі, – повірте, так і зробив би. Потратився б на квиток, онучу і миючі засоби...

А от стосовно хотіння...

Може, все-таки, вам, а не нам варто проявити хотіння? Тільки, звичайно, не те, яке розчинить нас в монстрі, що зветься Росією. І якого стримує тільки усвідомлення факту, що існує ще кілька таких же.

Тож, займаючись розтином моїх чи якогось іншого українського автора текстів, Ви, можливо, відчуєте, що для того, щоб бути українцем, мало українського громадянства, мало постійно проживати в Україні, мало надихатись українським повітрям і, навіть, мало, як я зрозумів, спілкуючись з Вами заочно на сторінках цього сайту, вміти складати докупи українські слова в начебто не позбавлені сенсу речення і писати їх без помилок... Мало – і край. І нічого не вдієш.

Стати українцем для Вас так само легко, як аборигену туманного Альбіону – ірландцем. Чи як Муссоліні – Великим Туарегом. Чи як Табачнику – камбоджійським божеством...

Чи як мені, Правнуку, який народився десь в районі озера Байкал (в принципі, не так вже й далеко до Країни сонця, що сходить), – японцем. Навіть, якщо я сто разів знатиму, що таке "хіракен" і з чим саме їдять вдало виконане "ура-маваші".

Коротше і грубо кажучи, вам до українця, як нам всім до неба рачки.

Тож, на мою думку, Ви вже не зможете стати українцем. Вже ні. Хоч, звичайно, можете себе ним рахувати. І Коротич озветься Вам в друзі – теж, мабуть, мислить себе українцем. Ще й, може, Великим.

А от Ваші діти й онуки зможуть. І дуже легко. Якщо захочуть. І якщо не стануть рахувати себе на ту пору, скажімо, французами.

Така-от моя паршивенька думка. Можете її теж роззути і написати на її основі статтю. Можливо, і майже напевне, вона матиме успіх і винесе Вас на вершечок рейтингу. І вже будете по праву поглядати на всіх з висоти своєї правоти.

Гіркі й обурливі для Вас мої слова? А що я вдію, як я так думаю? Пояснити, чому?

Бо Ви щоранку прокидаєтесь в мазепинській мрії, а самого Мазепу вважаєте зрадником...

Бо Ви живете в країні, за чию незалежність і соборність воювала породжена українським Опором УПА, а саму УПА вважаєте зграєю бандитів... Ах, які ж ми моральні, чистенькі і безгрішні в наших теплих квартирах, у зручних, щоб не загострився геморой, кріслах і стільцях з ергономічними спинками, щоб не затерпало у спині від військових дій перед монітором...

Вам муляє стосунок до вермахту очільника УПА Чупринки-Шухевича, якого Ви вважаєте катом і ворогом, але не муляє "Залізний хрест" Ріхарда Зорге. Який теж, мабуть, не за гарно підігнану форму дали.

Бо Ваші герої ще й досі той Пітер, що перший, й та курва, що друга... Бракує тут тільки монгола Чінгіза і Сталін ще проситься в ряд... І при таких ідеалах у Вас повертається язик звати себе українцем?

Ви, звичайно, скажете, що таки маєте таке право. Та маєте, маєте! Право Ви маєте. Є така категорія людей, що населяють Україну. Не один Ви такий, не один.

Українці не за походженням чи переконанням, а українці за громадянством. Украинцы. Украинцы-окраинцы.

Вас обуруює "зрада" Суворова-Різуна, але тішить межуюча зі зрадою дурість Богдана-старшого... Аякже! Це ж було в інтересах Вашої справжньої батьківщини...

І на цьому шляху Ви хочете знайти взаєморозуміння, злагоду і спільний напрямок руху?

Ви ж банально нелояльні до цієї нації і країни, в якій живете і яку, як видно, просто хочете знищити, перетворивши її на вічний сателіт Росії. Що ж, Вам є на кого спертися в цій такій благородній меті. Бо хохлів-яничар поки що вистачає.

Тож, якщо Ви справді мислите себе українцем, якщо Ви ще не заклякли в такому милому (бо з дитинства), імперському Homo Sovetikus, Вам було б не зайвим переглянути своє ставлення до подібного штибу осіб. Зовсім Україні не чужих.

Бо якщо Мазепа чи, скажімо, той же Різун залишаються для Вас зрадниками – не будете Ви українцем. У всякому випадку – в цьому житті.

Переглянути – бо, за великим рахунком, не те, що України, а й, навіть, СРСРу той же Різун не зраджував.

Бо зрадив він не країну, в якій колись жив. Зрадив він ненажерливу систему "ярма". Якому служив, але більше служити не схотів. І з яким Ви себе ще, мабуть, і досі ототожнюєте. Того самого "ярма", про яке колись зовсім іншої імперії імператор, справді великий Марк Аврелій сказав: "Я породжую війну – нічого більше".

Тож не якусь там країну зрадив Різун – він не зрадив себе. Бо був в душі вільною людиною. Бо йому теж свого часу урвався терпець. Терпець, скажем так, до брехні.

Вже й не знаю, яких ще слів треба дібрати, щоб Ви, нарешті, збагнули суть моєї, назвемо це так, критики.

А якщо я не можу дібрати потрібних слів і когось хоч в чомусь переконати, то що? Правильно – цілком заслужено мене спровадили на той спокійний і безконфліктний "шлях дурнів"...

Ошибка вышла – вот о чём молчит наука... В. Висоцький

Наука-то мовчить, але не мовчить шановний пан Хандусенко... Явище на сайті, яке ні об'їхати, ні обійти...

Безмежний Всесвіт документалістики... Або, як висловився колись, здається, Стрілець, функція... Хоча умовно, в цій статті, рахуємо цього автора людиною...

... Людина, яка вперто відстрілюється короткими чергами до останнього патрона в кожній дискусії і, мабуть, підірве себе гранатою, але не скориться і думки не змінить... Щось це мені дуже і дуже нагадує... З поліського минулого півстолітньої давності...

... Людина, яка дуже цінує, як аргумент, "русские былины" аж з двома "с" і якоюсь дикою буквою "ы", але терпіти не може того "i", яке з двома крапками...

... Людина, яка любить творчість наркомана Володимира Висоцького, але дуже не любить творчості п'янички Тараса Шевченка...

Ви відчуваєте в собі моральне право щось писати про Україну і українців, пане Хандусенко? Та в однім Тарасовім рядку більше правди про українську історію, культуру і сутність, ніж в усій "творчості" сотні подібних Вам авторів. Хоч би якою гіркою і непривабливою не була та віршована Тарасова правда, і хоч би якою "документованою" не була ваша... Не ображайтесь за таку оцінку і, можливо, надмірну емоційність. Повірте, нічого особистого.

... Людина, яка не плутає понять "свобода" і "вседозволеність"...

А от не-інженер Правнук угледів в тих, таких різних словах, п'ять спільних букв – і вже сплутав. Ну, що з тих "ополяченых русских" візьмеш? Нездатні вони своїм неповноцінним, зомбованим, селянським розумом осягнути такі абстрактні поняття.

Невтямки їм, що свобода від вседозволеності відрізняється лише самообмеженням. Моральним самообмеженням, яке інколи звуть вірою в Бога... А інколи й не звуть, а просто, Божих заповідей не нехтуючи, живуть по-людськи.

Бо не одні живуть, хоч і крайні індивідуалісти. І тому, що індивідуалісти, на інших завжди зважають.

А ви от, велико- и мало-русские, ні. Ви – колективісти. І помогло воно вам на шляху до свободи і казкового благополуччя? Вдалося вам створити рай хоч в одній, окремо взятій країні? Попри те, що, на відміну від українців, ви нікому не заздрите і ваша хата завжди в центрі?

Вдалося змінити людську природу хоч одного покоління своїм суперідейним вихованням?

Чи так і заклякли, попри всі свої війни, у вседозволеності? Примітивно й бездумно обмеженій страхом? Навіть, не втямивши, чому ж саме радянський айсберг розвалився на шматки?

Чи втямили? Бо якщо ні, то Правнук безсилий щось змінити у Вашому давно сформованому світогляді. Тим більше, що він і не вчитель, а Ви явно не учень. Скоріше вже навпаки, якщо Вашій писанині вірити.

Тож, будучи вільною людиною, індивідуаліст Правнук не піде стосовно Вас вже відкритою для вас в Україні стежкою вседозволеності, а обмежиться, обмежуючи себе в тій анархії, одним чи то зауваженням, чи то питанням. Бо більше одного в його куцих бандерівських мізках просто не поміщається.

Мені весь час кортіло задати Вам це питання, пане Хандусенко. І я весь час себе стримував. Але раз вже сьогодні так по-дурному вирвався в це Гуляй-поле, то стримаю себе, нарешті, від стримування.

Ви НАСПРАВДІ, для себе, вірите в ту ідеологію, яку вдень і вночі проповідуєте? В ту "правду", яку виставляєте на стрічку статей НП під виглядом документів?

Бо, як людина, безперечно, розумна, мабуть, чудово розумієте суть своєї "освітньої діяльності". Розумієте, який висновок напрошується, якщо цій Вашій "правді", не вдумуючись, повірити.

Тільки, будь-ласка, не відповідайте! Дуже Вас прошу. Я Вас раніше хоч про щось просив? Підіть назустріч. Не добивайте.

Бо відповідь, може, навіть, і документовану, може, й наперед заготовлену, Ви, без сумніву, маєте. Звичайно ж, ствердну.

І ковалі свого щастя пан Ковальов і пан Ковалевський її теж, напевне, мають. Зауважте – корінь (тобто, фундамент) їхніх прізвищ чисто український. Не Кузнєцови вони. І якби їх носіїв піддати тортурам, то згадали б вони, можливо, крім прізвищ, ще кілька слів з мови тих, хто обирав собі такі прізвища. А от надбудова...

І пані Меньшикова з Александрою її теж, без сумніву, мають... Цю свою відповідь, свою правоту і своє бачення свободи і справедливості.

От тільки проблема в тому, що якщо Вам і цій Вашій відповіді (не сумніваюсь, документованій) повірити, то ні мене, ні таких, як я, ні України просто не існує. І ніколи не існувало. Ми – вигадка. Фантом. Примара. Міраж.

І нашої мови, відповідно, теж не існує. Вона теж – химера. Покруч. Гібрид. Без штучного запліднення не цвіте.

Ми всі, пане Хандусенко, – Ваше марево, Ваша галюцинація, Ваш сон. Чи, може, кошмар?

Хоча, задавшись цим простеньким, вже вторинним, питанням про особливості Вашого інтиму з Морфеєм, неминуче впираєшся лобом у Ваші ж слова про діагноз...

А найбільше у Ваших, назвемо їх так, статтях мене тішить саме присутність документів про мою відсутність.

Хоча доречним і логічним в такому випадку є ще одне питання: якщо нас немає, то з ким же тоді Ви воюєте, з ким дискутуєте, кого і в чому переконуєте?

Ви хочете нас, неіснуючих, переконати, що Україна – чи то результат гарного настрою організаторів жовтневого перевороту сімнадцятого року, чи то плід спільної пиятики трьох лідерів згаслого СРСР, чи то несподівано вдалий проект польської розвідки.

Може, простіше, все-таки, рахувати так, як воно ближче до істини? Що це Московія – звичайнісінька бічна гілка колись великої метрополії? Приблизно така ж, як Штати – сучок Великої Британії?

І не було б її російської величі, якби той Юрко з довгими руками, що втік свого часу з Києва, побоюючись, що брати його просто придушать, гризучись за капелюшок Мономаха, не подався в ті місця, де з його князівським вихованням будь-хто міг стати другим після Творця. То гріх би був, якби те українське коріння не проросло аж до Аляски, маючи куди розширятись.

От він і розширявся, розбавляючи свою голубу кров з фінами там, чи уграми до прозорості джерельної води і множачи нащадків та апетит.

І аби ті його брати знали, чим це все закінчиться, то або б не дали йому утекти, або б наміряли йому городика десь під Полтавою – щоб для себе відкрити оперативний простір і самим амурської рибки скуштувати. І щоб потім в Богдана голова не пухла від проблеми Буріданового осла.

Але ж ви не кличете в національні герої Атіллу чи Гейне тільки тому, що їхня німецька Кет тут деякий час (аж декому впеклася) царювала.

То нащо вам в предки ця незграбна Україна? В ній же так все погано і непривабливо! Та й живуть тут суцільні зрадники і ненависники москалів. Один Мазепа чого вартий.

Чи то вам бракує героїв? Тож маєте своїх Великих: Ломоносова і Єрмака, Ульянова і Троцького, Булгакова і Денікіна, Калашникова і Солженіцина... Распутіна, врешті-решт... Чи просто Путіна... То ж є на кого молитися, чого ж на наших-то зазіхати? Ну, чого вам, справді, ще треба??

Знаєте, оце зараз, здуру, відкрию Вам, як відкривають лікарю-психоаналітику, свою душевну проблему: іноді після Ваших статей я відчуваю непереборне бажання перевірити наявність свого відображення у дзеркалі. І, бувають жахливі моменти, таки перестаю себе там бачити...

Може, під впливом Вашого безкомпромісного слова спрацьовує генетична пам'ять? Бо ж, (Ви цілком праві, пане Хандусенко, – не можу не визнати) всіх нас, українців, колись, дуже давно вже, таки не було... Або нашого ймення не було... А мене особисто, наприклад, не було 53 роки тому... А до 33 року нашої ери, кажуть, не було християнства. Хоч така-сяка віра в Творця вряди-годи і зустрічалась...

Ви це, пане Хандусенко, трохи рідше пишіть. Бо боюся передчасно і незворотньо щезнути, як нашвидкоруч зліплений з примусово завезеного на коктебельский пляж снігу Сніговичок... Боюся розтанути, як цукор у каві... Чи як на сонці ранковий туман...

Хто ходить по гостям щодня – той чинить дуже мудро. Кажуть, що ведмедик Вінні.

Г-н Геннадий... Человек, который зачастил на огонёк... Семейные неурядицы?

Единожды в своих творениях, г-н Геннадий, только для Вас, как для гостя, на русском. Во избежание кривотолков и разночтений.

Каждый раз, когда встречаю Ваше имя в комментариях, вспоминаю автоматически:
"Чужу біду руками розведу – своїй же ради не дам".

Вот сейчас отойду от якобы общения с г-ном Хандусенко и пройдусь легонько и осторожно по тонкому льду гостеприимства.

К гостям ведь всегда отношение трепетное. Иное. С одной стороны – оставлять гостей без внимания есть некрасиво. С другой – обижать гостей и смеяться над ними не принято у приличных людей. А с третьей – просто обмениваться любезностями – сплошной воды лицемерие и так называемый "хороший тон". А здесь у нас ведь "правда из народа", а не дипломатическая вечеринка?

Вот если б Вы были в доску свой – пусть даже и из "пятой колонны"... А так почти всё досталось Вашим собратьям по языку: г-ну Борису, который Бородин (в силу его особо пиететного отношения к Правнуку), ну и, касательно, простому инженеру из Николаева (если верить ему на слово). Так что, в этом смысле, Вам не повезло.


Вступать с Вами в дискуссию ранее, г-н Геннадий, считал себя не вправе по причине постоянно мною наблюдаемой, изначально вечной и непреклонной российской непогрешимости и правоты, а также недостаточного и, даже, откровенно говоря, слабого знания нюансов, конечно же, великого и могучего, русского языка. Который, говорят, создали датчанин из Луганска Даль и внучек эфиопа Пушкин. (Но эта версия, без сомнения, не выдержит критики г-на Хандусенко. Никак, кстати, не пойму, зачем ему фамилия с окончанием на -ко. Чтоб всем было видно, что последнее слово всё-равно останется за нами?)

Того языка, который, в принципе, должен бы быть родным, поскольку до 12 лет какого-то другого я вокруг почти и не слышал.

Должен бы – но так и не стал почему-то. Уж не знаю – то ли мелодии в нём нужной для меня нет, то ли ритма – но не отдыхает в нём душа моя.

Вот и сейчас, пишу – и "как железом по стеклу"... Похоже, сто раз прав был г-н Дмитро_Суми упомянувший чуть ранее слишком большие "стилистические разногласия".
(http://narodna.pravda.com.ua/politics/46af14f22bd57/).

А может, знала эта душа ещё при рождении, на своем ментальном уровне, что коротать ей все дни свои и испустить последний дух предстоит на украинской земле, земле отцов...

То ли не мил ей был край, где и сама она, и родители её оказались отнюдь не добровольно – и потому не искала в том, окружающем её языке опоры для какого-то родства...

Ну, не стал – так не стал... Не в том печаль...


Вы декларируете знание украинского и свой собственный, исключительный, пока не запатентованный способ его понимания. Для Вас, конечно, не новость, что в этом языке, как и в любом другом, есть нюансы. Материализованные в маленьких таких, коротеньких словах, частицах и междометиях. Которыми Вы иногда, по причине малой насыщенности этих слов буквами и отсутствия в них корня, пренебрегаете. Но которые дают нужные автору акценты, ударения и порой кардинально меняют смысл какой-либо фразы, абзаца или даже всего текста в целом с точностью до наоборот. Я уж не стану останавливаться на идиомах.

И то, что казалось простым, как калитка, становится сложнее шумерского письма.

Как человек умный, Вы понимаете, что иногда и запятая имеет значение, не то, что какой-то там предлог, суффикс или, уж извините, о'кончание. Последнее слово – просто пример. Кажется, простая помарка сверху, даже не запятая, – а мысли вот потекли совсем в другом направлении.


Не домысливайте того, чего на самом деле в тексте (любом украинском, не только моём) нет. И уж тем более этого не комментируйте. Посмеяться могут.

Посмеяться могут, г-н Геннадий, любящий споры с цифрами и по-взрослому. А ведь над гостями, сами понимаете, смеяться как-то не принято. У них – особый статус.

Гостей, повторюсь, не принято обижать и над ними смеяться. Это их права. Гости должны вести себя вежливо, а не так, как русские. Это их обязанности.


И как же мне дипломатически красиво выйти из этой непростой ситуации? Давайте, я попробую Вам вопрос задать

и совет дать. И то, и другое – уж извините, без разрешения. Но зато не по злобе, а из лучших побуждений. Хотя и публично.

Вопросик такой: если цифры, которыми Вы иногда оперируете, правдивы – то откуда санкция на их разглашение?

А если подретушированы или взяты вне комплекса – то зачем они? И могут ли служить весомым аргументом в серьёзном споре?

Не для дискуссии вопрос – для личного пользования. Но, если, всё-же, хотите ответить, то, пожалуйста, не мне лично, а тоже публично.


Потому, что мне лично Ваш ответ ни к чему. Меня, практически, то ли уже, то ли ещё – нет. Правнуку, г-н Геннадий, в ближайшее время будет не до эпистолярного жанра. А предстоит ему вновь, уже в который раз, с трудом и заново обрести плоть, упомянув всуе, суммарно уже семь раз, г-на Хандусенко...

А ещё, вспоминая откровенно нравоучительный тон некоторых Ваших комментариев, захотелось и мне сказать Вам что-нибудь педагогическое.


Датской школьнице где-то в семидесятых годах дали приз за кратчайшее раскрытие в сочинении темы. Это произведение звучало так: "Сократ был древнегреческий философ. Он ходил среди людей и давал им добрые советы. За это они его отравили".

Не знаю, дадут ли мне приз за мой совет, но Вам, похоже, над словами той датчанки-тинэйджера стоит задуматься. Чтоб не сказал Вам кто-нибуть после очередного комментария:
"Йшли б ви, дядьку, додому, своє сіно косити"...

...Да, тяжеловато пришлось бы Правнуку на упомянутом ранее дипломатическом рауте... И как они там исхитряются слова подбирать? Ведь это ж какой талант иметь нужно, чтоб и сказать всё, что думаешь – и при этом никого не обидеть? Просто немыслимо... Не потянул бы автор в дипломаты... И потому вернусь-ка я лучше в тот "путь дураков"... Чи то пак, на шлях дурнів...

На той шлях, де над дурнями сміються тоді, коли розумних за це саме б'ють. На той шлях, де, щоб гарно прийняти гостя, залазять в борги по самісінькі вуха і вище.

На той шлях, де закопують в землю чистого золота дукати, а викопують великого лисого облизня.

На той шлях, де гостям замість мордобою пропонують застілля. Наївно вірячи, що руки, які щойно несли до рота шмат печеної свинини, приправленої часником, і чарку горілки, не зможуть через хвилину обійняти руків'я меча...

Хоч, в принципі, ми гостям і їхнім друзям завжди раді. Якщо вони гостюють без дальнього прицілу. І, тим більше, без снайперської гвинтівки в креслярському футлярі... Або без скляночки з діоксином чи полонієм в нагрудній кишеньці...

І були б раді набагато частіше, якби стали трохи заможніші. В своїй переважній більшості. А не в своїй етнічній, але чомусь не українській, меншості.

А так раді тільки двічі...

Правда, гість, якого покликали, трохи відрізняється від того, який приперся сам. Але ж вихована людина і такому віддасть належне. Якщо той, певна річ, не попросить останнє і, тим більше, не стане забирати його сам...

Хоч у нас і стосовно таких часто діє основне правило гостинності: головне, щоб не образити. Адже не можна людині, яка з кращих поривань марнує свій час, щоб тебе, дурня, чомусь навчити і в чомусь просвітити, одразу вказувати на двері. Тим більше, що й дверей-то, як таких, нема. Вхід вільний.

Тож накрий-но, жінко, стола і ставай ліпити вареники. Казав мені колись кум, що жити треба так, наче завтра гості. То в нас, люба, гості вже сьогодні і зараз. Зараз вони освіжать наше сіре життя і прикрасять його розмовою.

Зараз нам з тобою, кохана, буде лікбез. Зараз нам з тобою розкажуть, що нам ніхто нічого не винен, бо нас не існує. Немає нас, мила. І ніколи нас не було. І ніколи нас вже не буде – бо глобалізація. А мова у всіх на цій землі була і буде одна – язик. Така сама є біда в нашої корови – користується язиком, бо не знає мови...

Бо окупація інформаційного простору, моя сердитенька, тепер зветься "конкуренцией языков". А щоб ця cтрава з локшини була хоч трохи їстивною, її подають під соусом "зневіри у власній мові"...

І оскільки нас з тобою, ляпонько, немає, і мови нашої, відповідно, теж, то вже ясно наперед, хто в тому конкурентному змаганні отримає преміальні...

Чого так гарно назвали? Бо й пеньок, жінко, коли його вбрати, виглядає гарно – сама те мені казала. А в нас же так люблять усе гарне! – душу віддадуть за обгортку, аби не вчахла пакувальна промисловість...

І раз ми вже згадали про антураж, то постав-но нам, люба, пляшечку тієї конячої сечі... Ну, що кум Василь з Молдавії припер... Для гостя. Бо, може, йому бурячанка наша не до смаку буде...

...Зараз нам з тобою, моя єдина, нагадають, що ніхто нас свідомо не винищував... Бо, по-перше, так написано в усіх підручниках історії країни, яка те робила, а, по-друге, нас не було ще до того, як комусь це спало на думку. Ти ж не можеш зарубати для гостя курку, якщо її нема? Не можеш. А раз не можеш, то ліпи вареники... І поклади-но там в кілька по камінчику. Тільки познач їх якось, щоб я не вхопив...

Що, нема камінчиків, бо шкода гостя? О, милосердна твоя душа! А потім будеш мене їсти, нащо запросив до хати того, хто прийшов без запрошення?

Таж він не так просто прийшов, жінко, а за покликом місіонерської душі... Щоб навчити тебе, селючку, мудрості городської... Мудрості зі славного міста корабелів Миколаєва (яке, на думку пана Хандусенка, ми спотворили, змінивши назву – і тому зараз там суцільні руїни)... Мудрості аж із самого Санкт-Петербурга, збудованого на кістках наших предків... Яких теж не було. Бо були вони козаками, а стали кріпаками. Тобто родичами нашої корови...

Тож схили покірно голову, жінко, перед цим безперечним фактом і ніколи більше не смій піднімати на мене руку. Тим більше з качалкою. Мене немає...

Чула?. А кому це ти, цікаво, вареники ліпиш? І чого покинула? І чого вже похнюпилась? Пожартував я. І гість, мабуть, жартує. Він більше не буде. Бо вже йде. Правда, щось їх вже двоє стало... Хм. А чого б то? Вони що, як мікроби, щотридцять хвилин плодяться?...

Що, справді вже йдете? Аби ви тільки знали, який нас бере жаль! Заходьте ще! І чим рідше – тим краще. Чи я мусив сказати "частіше"? Ну, заходьте...

Якщо вдома нас не застанете – то попитайте пана Хандусенка, куди він нас прилаштував. Він знатиме. Або пана Бориса. Йому теж могли сказати. Тож заходьте, пане Геннадій...

Не ображайтесь на нас, темних. Ми ж не знали, що Ви в нас нічого не брали. То, мабуть, монгольські татари були...

Дякуємо Вам за увагу до нашої скромної оселі. Заходьте. По-сусідськи. Хоч, власне, чого заходити, якщо ви, формально пішовши, фактично, куди не глянь, скрізь присутні?

Ну, тоді не заходьте. Тоді залишайтесь. Почувайтесь, як вдома. Або, як каже наш Голова, краще, як вдома. Не обмежуйте себе. Ні в чому. Тим більше, що вам і не звикати. Які вже там можуть бути рахунки між сусідами? Чи, вибачте, родичами. Бо ж у нас з вами все по-братськи, правда? Без обману?...

Не плач, жінко!... То я здуру, закушував мало... Та й не образився він. Не образився – і, побачиш, завтра знову прийде. Сподобались йому твої вареники... Та й сьогодні не йде він нікуди...

У всякому випадку, не назавжди йде. Бо, на відміну від нас з тобою, він існує. І тому, навіть, коли йде, то одночасно й залишається. Он, глянь у вікно! Бачиш – берізки? То пра-, пра-, пра-, пра-щур пана Геннадія посіяв... Та ні, не садив він нічого, бо при зброї тоді був. Саме вертався з Альп, ходив туди земельки трохи доєднати до імперії. Для рівноваги – щоб Сахалін в море не потягло... Ну, й коли вертався, то попросив тут водички попити, бо хотів на м'якому поспати кілька чи то днів, чи то поколінь...

Та не плач ти і не заламуй руки! Спокійний я...

А раз нас тоді чи то вже, чи то ще не було, то й не було кому ті берізки зрубати. І тому тут від Ноя "исконно русская земля"...

Тож нікуди гість від нас не піде, не свари мене... Зараз він он там, за вуликами, де вуйко Василь "шмайсери" в просмолених ящиках закопав, проблюється від спілкування з нами, примітивними брудними селянами, які навіть поза межами притомності не б'ють на застіллі чарок, ну й від того конячого екскременту, що ми йому, не шкодуючи, наливали, і до Степана на сайт... тьху ти, щоб його курка подзьобала! Що за мара в голову лізе?... у хату піде. Там його Чебу Рашкою знають...

Робота у нього така – по гостям ходити і за нашим селом наглядати... Він же за нами, як земля за радянським колгоспом, приписаний... Так що, не плач, моя золота. Ніде не подінеться він...

А Ви думали, гостюючи, що тут скрізь медом мазано? То неправда є. Тут часом можна дуже швидко згадати, що в гостях добре, а вдома – найкраще. Бо вдома ти господар, а в гостях – таки гість... Але ж ви скрізь господарі, то вам те слово про гостя гірше слова "окупант"...

Але Ви не йдіть так вже одразу, відчувши образу... Попийте, бодай, чаю з малиною, жінка сама робила, чи з медом, брат мені з Херсонщини передав... Бо з цукром в Україні бувають проблеми. Не хоче бурячок рости на чорноземі. Мільярдери ростуть, і без поливу, хоч країна дуже бідна, а бурячок-от всихає...

Так що попийте ще чаю, пане Геннадій! І заходьте. А якщо не зайдете – то нам, звичайно, буде дивно, що Ви нас забули, але ж не чекати Вас вічно...

Ми вже тоді тут якось самі...

Безпарадно...

Безпорадно...

Без порад (но)...

Без опори на озвучені кимось (і для цього причепурені) цифри... По-можливості, зі спільною, як вже там вийшло, долею... Якщо дасть Бог – все-таки, спільною мрією... І, якщо порозуміємось, – спільною, наростаючою в голосі піснею... На зразок от цієї, нетлінної, мовою гостя:

Наше горло отпустит молчание...

Наша слабость растает, как тень...

И наградой за ночи отчаянья

Будет вечный полярный день...


Але наш, український день, вибачайте, вже ніколи не буде полярним.

І, навіть, не буде широти Санкт-Петербурга.

Комментарии









© 2007 - 2012, Народная правда
© 2007, УРА-Интернет – дизайн и программирование

Перепечатка материалов разрешена только со ссылкой на "Народную правду" и указанием автора. Использование фотоматериалов раздела "Фото" — только по согласованию с автором.
"Народная правда" не несет ответственности за содержание материалов, опубликованых авторами.

Техническая поддержка: techsupport@pravda.com.ua