Поиск по сайту:
Найти



Народные блоги

Добавить ленту статей сайта в свой iGoogle
Последние публикации

Що було до "Епохи твіттера"

Ігор Бурдяк | 2.05.2014 19:56

2
Рейтинг
2


Голосов "за"
2

Голосов "против"
0

Чому Україна "має те, що має". Точка зору.

Що було до ''Епохи твіттера''
Україна має багато "славних гетьманів". Тут вам і той "Дорошенко, що попереду", і "Сагайдачний, що проміняв жінку на тютюн, на люльку" і "батько Хмель", якого Україна "якби була знала, у колисці б задушила, під серцем приспала" (Шевченко), і Виговський, якому належить вислів "Як далеко козацька шабля засягла, так далеко і влада козацька бути мусить"...

Вони всі в українському пантеоні. Нашу історію, так само як й історію інших народів, творили конкретні люди, котрі народжувалися, жили і помирали. Чи не дивно, що перелічені історичні постаті, яких українці однаково вшановують, по-різному бачили місце України в європейській геополітиці?

Гетьман Петро Дорошенко перейшов під політичний протекторат Туреччини. Чому?

Османська імперія була надзвичайно толерантною до релігійного і національного розмаїття на підвладних їй територіях. Прекрасно працювали "соціальні ліфти". Головні візири (прем'єр міністри) були в основному нетурецького походження (серби, хорвати, албанці, курди, греки). Нерідко із "соціальних низів". Султани часто одружувалися з рабинями, які теж в основному були чужинками. Щось подібне у "феодально-драбинній" середньовічній християнській Європі чи Росії і уявити було б неможливо. Дуже добре почувалися в імперії євреї. Туркам Коран забороняв "фінансовий бізнес" (адже тоді Туреччина не була світською державою). А банківські позики потрібні всім підприємцям. Тобто, євреї-немусульмани були вигідні Османській імперії, бо без них не функціонувала б банківська система.

Геноцид проти вірмен у 1915 році був організований "молодотурками". Ця політична партія мала за мету повалення султанату та створення незалежної національної турецької держави. Тобто змінилися пріоритети із віри (мусульманства) на "турецькість". За панування султанату такий геноцид (за національністю) був немислимий.

Гетьман Іван Виговський бачив майбутнє України у конфедеративному союзі з Польщею і Литвою (Гадяцька угода). Вона була підписана, та нереалізована.

Обидва ці проекти потерпіли невдачу через те, що не були сприйняті тогочасним українським суспільством...

Воно обрало проект Сагайдачного-Хмельницького (навіки з "єдиновірною" Москвою). Дещо з цього приводу я описав тут: Де встановити демонтований у Севастополі Пам'ятник Петрові Сагайдачному?

Тепер хотів би детальніше.

Єрусалимський патріарх Єремія ІІ 5 лютого 1589 року висвятив митрополита Йова на першого патріарха РПЦ з титулом "Патриарх Московский и всея Руси". Східні патріархи визнали автокефалію московської церкви (спілкування з РПЦ було перевано з 1448 року, після Флорентійського Собору). Над Україною забовванів "русский мир". Москва зразу ж стала зазіхати на київську митрополію, український єпископат на чолі з митрополитом Михайлом Рогозою прискорив підготовку давнього задуму (Унію з Римом).

А передісторія така (про Флорентійський собор 1439 року, на якому була укладена церковна унія між Римом і Константинополем). Із рецензії кандидата філософських наук Івана ПАСЛАВСЬКОГО на книжку візантолога Ігоря ШЕВЧЕНКА "Україна між Сходом і Заходом".

"Учений висловлює цікаву думку про наслідки, які ця унія мала передусім для Москви. Зокрема, він пише: "Те, що трапилося на Флорентійському соборі, москвичі* зрозуміли як зраду православної віри грецьким імператором, грецьким патріархом та ласими на гроші греками. Ця подія з часом знайшла відгук у ряді московських творів, де віровідступництво греків дедалі різкіше протиставлялося стійкості у православній вірі московського князя" (с. 100). У Московії використали факт Флорентійської унії для проголошення незалежної Московської митрополії від "зрадливого" Царгорода (1448 р.), а "відступництво" греків обґрунтовували ідеєю, що центр "істинного"православ'я перемістився (особливо після завоювання Візантії турками 1453 р.) в Московську державу.

Тим часом на українських землях реакція на Флорентійський собор була прихильною. Якщо, скажімо, в Москві вкрай вороже зустріли одного з творців церковної унії – Київського митрополита Ісидора і навіть арештували його, то в Києві його прийняли тепло, а тодішній київський князь Олелько Володимирович надав йому у володіння всі церковні маєтності, які традиційно належали київським митрополитам. Що ж стосується наслідків Флорентійського собору на українських землях, то вони, за твердженням І. Шевченка,"ледве далися взнаки"" (с. 165).

Таке твердження шановного автора видається нам надто категоричним, хоча, правду кажучи, подібні оцінки результатів Флорентійської унії для України були поширені й в українській класичній історіографії. Нагадаємо в цьому зв'язку суворий присуд Івана Крип'якевича, який у відомій розвідці "Львівська Русь в першій половині XVI ст." писав, що Флорентійська унія "не зробила ніякого вражіння, ніякого руху, ні за, ні проти" (ЗНТШ,1907, Т. 77, кн. 3. – С. 79).

Тим часом Ігор Шевченко в іншому місці вказує принаймні на два моменти в історії церковного життя України, що були спричинені Флорентійським собором. По-перше, цей собор, на його думку, "привів до адміністративного розподілу Київської митрополії 1458 р. на митрополію Москви і всієї Русі та митрополію Києва, Галича і всієї Русі. Ця остання, створена папою, охоплювала території під польсько-литовським правлінням і мала бути унійною;... По-друге, Берестейська унія, проголошена через два століття (1596), вважалася продовженням Флорентійської унії на тих землях Польсько-литовської держави, де жили українці й білоруси" (с. 142). Від себе додамо, що майже всі київські митрополити другої половини XV ст. признавалися до двох церковних юрисдикцій – римської і царгородської, – і це також було результатом Флорентійського собору, який заклав ідеологічні основи такої екуменічної постави київської ієрархії. Отже, якби наслідки Флорентійського собору для України обмежувалися лише наведеними вище фактами, оцінювати їх такими, що "ледве далися взнаки", означає їх явно недооцінювати. Тим більше, що вплив Флорентійського собору цими фактами далеко не вичерпується. У нашій історичній літературі, зокрема і в рецензованій праці І. Шевченка, практично обійдено увагою ту роль, яку відіграла в розвитку української культури XV – початку XVI ст. духовна атмосфера, що склалася в Європі після Флорентійського собору й укладення на ньому церковної унії. Маємо на увазі постфлорентійський релігійно-культурний екуменізм, що запанував у середовищі духовних еліт Візантії й Європи і сягнув інтелектуальних середовищ українсько-білоруських земель. "Прикінці XV віку повіяло по Русіновим, європейським духом", – писав Іван Франко, і цілком мав рацію (Зібр. тв. у 50 т. – К., 1983. – Т. 40. – С. 221). Саме тоді з'являються перші східнослов'янські друковані книги Швайпольта Фіоля (1491) і Франциска Скорини (1517-1525), здійснюються переклади цілої низки духовних, історичних та авантюрних повістей західноєвропейського походження, починає творитися українська латиномовна наукова і художня література в особі таких знаних її авторів, як Юрій Котермак з Дрогобича, Павло Русин з Кросна, Лукаш з Нового Міста, Микола Гусовський та ін. Ці культурні явища могли зродитися лише в атмосфері релігійно-культурного екуменізму, який голосила Флорентійська унія. Бо ж справді, німець-католик Швайпольт Фіоль друкує на замовлення перемиського православного єпископа церковнослов'янські богослужбові тексти, а православний русин Скорина з католицьким іменем Франциск здійснює переклади книг Святого Письма не з канонічних для православія грецьких текстів, а з латинських і чеських! Ба більше, український перекладач однієї із західних повістей залишає без зміни нечувану ще недавно в православному середовищі фразу "ми отцю папі послушні", а виходець з Дрогобича Юрій Котермак свою першу друковану працю "Прогностична оцінка поточного 1483 року" (Рим, 1483) присвячує тодішньому папі Сиксту IV і пише на його честь добірною латиною віршований панегірик! Сім років перед тим, 1476 року, тодішній Київський митрополит Михаїл Пструцький та ще добрий десяток українсько-білоруських церковних і світських достойників пишуть листа до цього ж папи Сикста IV, в якому підтверджують йому свою послушність і схвалюють рішення Флорентійського собору!

...вказані культурні факти і явища виразно засвідчують, що на українсько-білоруських землях в другій половині XV – на початку XVI ст. вперше після XI століття відбулася мирна зустріч східного християнства із західним. Скажемо більше, це була перша серйозна зустріч Сходу і Заходу в українській культурі, зустріч, яка принесла конкретні плоди і заклала перспективу на майбутнє. Без духу Флоренції 1439 року така зустріч, вважаємо, була б неможливою, а тому недооцінювати значення Флорентійського собору для України, є, принаймні, некоректно.

Продовженням Флорентійської унії, як справедливо вважає професор І. Шевченко, була Берестейська церковна унія між Київською митрополією і Римом. Це була, без сумніву, переломна подія не тільки в житті Київської Церкви, а й усього українського народу...


Це важко заперечити. Подія була переломна. Москва самовизначилася із своїм майбутнім ("Третім Римом") у 1441 році, коли відмовилася прийняти акти Флорентійської унії. Київ ці акти прийняв. Це була не лише церковна подія. Це було й політичне самовизначення. І воно було підтверджене Унією Берестейською. 33 статті Унії, скомпоновані на підставі умов Флорентійської Унії, і підписані всіма українськими єпископами, були схвалені папою Климентієм VIII 23 грудня 1595 в Римі. Після цього вмішалася світська влада. Під тиском князя Костянтина Острозького, який, до речі, був одним із основних ініціаторів і натхненником Унії, свої підписи відкликали єпископи Гедеон Балабан (львівський) і Михайло Копистенський (перемиський). Унія була остаточно укладена на Берестейському Соборі 15 грудня 1596р. Константинопольський патріархат, до складу якого входила тоді київська митрополія, ніяк не заперечив цього акту. І навіть більше: тодішній патріарх в приватному листі схвалив його.

З 1596 до 1620 року у Києві існувала і діяла лише унійна київська митрополія. Потім вмішалося козацтво на чолі з Петром Сагайдачним. НМД, вмішалися туди, куди не покликані не були {політична помилка (що гірше, ніж злочин) }. Це справа духовенства, а не війська. У 1620 році єрусалимський патріарх Теофан висвятив київську православну єрархію...а Москва отримала шанс стати центром цивілізації...і готова заплатити за це будь-яку ціну. У Путіна місія.










© 2007 - 2012, Народная правда
© 2007, УРА-Интернет – дизайн и программирование

Перепечатка материалов разрешена только со ссылкой на "Народную правду" и указанием автора. Использование фотоматериалов раздела "Фото" — только по согласованию с автором.
"Народная правда" не несет ответственности за содержание материалов, опубликованых авторами.

Техническая поддержка: techsupport@pravda.com.ua