Поиск по сайту:
Найти



Народные блоги

Добавить ленту статей сайта в свой iGoogle
Последние публикации

Про що стаття "За що греко-католики повинні бути вдячні Сталіну.?"

Ігор Бурдяк | 27.04.2011 15:28

3
Рейтинг
3


Голосов "за"
3

Голосов "против"
0

Як мала би виглядати реабілітація УГКЦ.?

Під час обговорення попередньої статті в одного читача виникло питання: а про що стаття.?

Передостаннє речення цієї попередньої статті "Верховний Архиєпископ Святослав Шевчук звернувся до Президента України з проханням-вимогою – реабілітувати Українську Греко-Католицьку Церкву". Цей крок Предстоятеля Церкви спонукав мене до написання статті. Я не знаю, що конкретно хотів би він від держави. Але зазвичай під реабілітацією розуміють відшкодування збитків, завданих потерпілій стороні протиправними діями іншої сторони.

Перше, що спадає на думку в нашому випадку – повернення державою церковного майна. Але не лише це. Більше того, мабуть основне не це. Згадаймо, що чинила влада після неправової і неканонічної ліквідації Берестейської Унії.

Після окупації радянською владою Західної України всі без винятку ЗМІ в Україні були залучені до активної пропаганди, спрямованої на фальсифікацію історії УГКЦ, дискредитацію її видатних постатей. У Львівському відділенні Спілки письменників України були постійно в штаті письменники, які спеціалізувалися виключно на "розвінчанні антинародної суті уніатства". Письмові та усні виступи проти УГКЦ всіляко заохочувалися. Була навіть встановлена спеціальна журналістсько-письменницька премія (ім. Я. Галана) за художньо-публіцистичну діяльність, спрямовану на "розвінчання зловісного альянсу українського буржуазного націоналізму і греко-католицької церкви". У Львові під безпосередньою опікою обкому компартії регулярно видавався щорічник "Пост ім. Ярослава Галана", присвячений спеціально цим питанням. А в сільській місцевості Галичини практично в кожній школі були створені спеціальні клуби, в яких учнівську молодь навчали ненависті до всього українського і греко-католицького. Ці клуби носили ім'я все-того ж Я. Галана, відомого літературного погромника українських національних і церковних святощів. У цю антиуніатську кампанію були включені і деякі православні попи, які зручно розмістилися в колишніх греко-католицьких храмах. За своїм розмахом і політичною гостротою ця уніатська пропаганда могла зрівнятися хіба що з шаленою ідеологічною кампанією, яку вели радянські органи масової інформації проти революційної ОУН і УПА.

Ось які назви мають дослідження українських підрадянських істориків післявоєнного часу на теми унії і Греко-Католицької Церкви: "Уніатська Церква – ворог українського народу", "Згубна роль церковної унії в історії українського народу", "Ідеологія зради і запроданства (про реакційну роль ідеології уніатства і українського буржуазного націоналізму) ", "Антигуманний характер моралі уніатства", "Антинародна діяльність уніатської церкви напередодні і в роки Великої Вітчизняної Війни", "Їх справжнє обличч'я (про підступну діяльність українського буржуазного націоналізму й уніатства) ", "Дорогою ганьби і зради (про злочинну діяльність уніатської церкви – замаскованого і підступного аванпоста католицизму на Сході) ", "Атеїзм в боротьбі з уніатськими фальсифікаторами", "Унія: шлях зради і ганьби" та ін. І жодної назви, яка звучала б просто, незалежно і по-науковому: "Історія Української Греко-Католицької Церкви"!

Уже з перелічених назв книжок і монографічних досліджень видно, що їх автори виходили із хибних методологічних позицій. Вони брали якусь одну, наперед заготовлену тезу, виносили її на обкладинку книжки, а весь фактичний матеріал компонували так, щоб, принаймні зовнішньо, довести її істинність. Одне слово, наукові висновки цих досліджень не випливали зі всебічного аналізу фактичного матеріалу, а доводилися лише як наперед задані.

Цим-то й пояснюється той красномовний факт, що в названих дослідженнях та в сотнях інших статей і публікацій на аналогічну тему по суті переварюються старі, як світ тези і положення, які зародилися ще в далекому ХІХ столітті в надрах російської дворянської історіографії, яка сповідувала відому імперську тріаду: "самодержавие, православие, народность". Коротше кажучи, українська радянська історична наука розглядала Українську Грекокатолицьку Церкву виключно з позицій великоросійських державних інтересів (москвоцентризму).

У результаті такого одностороннього підходу до історії Греко-Католицької Церкви в історичній науці на рідних землях утвердилися і донедавна домінували стереотипи, які не витримують серйозної наукової критики. Ось ці основні квазінаукові тези:

Перша: Стверджується, як аксіома, що Берестейська церковна унія 1596 року (від якої веде свій родовід УГКЦ) – це "поріддя католицької контрреформації", "підступи єзуїтів", "польська інтрига".

Друга: Українські єпископи, які пішли на союз з католицьким Римом, "зрадили свій народ", бо вони керувалися виключно власними "шкурними інтересами", і потаємно в душі плекали наміри "тотального окатоличення і златинізування" всього українського населення.

Але ж сама ідея унії, тобто поновного об'єднання двох християнських церков – візантійсько-православної і римо-католицької виникла там, де стався церковний розкол – у Візантії, і орден єзуїтів тут ні при чому. Розкол колись єдиної Вселенської церкви стався в 1054 році, коли Константинопольський патріарх Михайло І Керуларій відмовився визнавати главенство кафедри Св. Петра і Папи Римського у всьому християнському світі. В основі розколу лежали, однак більш глибинні причини суспільно-політичного й ідеологічного характеру. Справа в тому, що, починаючи з ІХ ст., у Візантії став розвиватися і культивуватися так званий цезаропапізм, тобто церковне вчення, за яким верховенство в державі й суспільстві віддавалося світській владі – імператорові, цезарові, а церковна влада підпорядковувалася світській. Гносеологічні корені цього вчення треба шукати у східному деспотичному способі мислення, яке глибоко проникло в духовне й суспільно-політичне життя Константинополя разом з територіальними здобутками Візантії на Сході.

Щось зовсім протилежного сповідувала (і сповідує) Західна церква. У її вченні, як відомо, церковна влада превалює над світською, є незалежною від світських володарів. Ось як пояснює ідейну суть розколу видатний російський філософ Володимир Соловйов: "Не церковна свобода, а цезаропапізм прийшов до нас з Візантії, де цей антихристиянський продукт безперешкодно розвивався з ІХ століття. Грецька єрархія, яка сама відкинула могутню опору, котру раніше знаходила в незалежному центрі вселенської церкви, опинилася кинутою на поталу держави і її самодержця. До схизми, кожного разу, як грецькі імператори захоплювали духовну царину й загрожували свободі церкви, представники останньої – то Св. Іван Золотоуст, то Св. Флавіан, то Св. Максим Ісповідник, чи Св. Феодор Студит чи патріарх Св. Ігнатій – зверталися до міжнародного центру християнства, використовували посередництво первосвященика (тобто Папи Римського), і якщо навіть самі гинули як жертва грубої сили, то їх справа, справа правди, справедливості і свободи ніколи не залишалася без непохитної підтримки Риму, яка забезпечила йому остаточне торжество (Згадаймо історію з аріанством, іконоборством, іншими східними єресями). Грецька церква в ті часи була і почувала себе повною частиною Вселенської Церкви, тісно пов'язаною з великим цілим за посередництвом об'єднуючого центру – апостольської кафедри Петра. Ці відносини рятівної залежності від наслідника первоверховних апостолів, від Первосвященика Божого, відносини чисто духовні, законні і повні гідності були змінені підпорядкуванням життейським, нелегальним і принизливим – владі простих мирян і навіть невірних" (Соловйов В. Россия и Вселенская церковь. – Краков, 1904, – с.77-78).

Отже, церковний розкол 1054 року стався з вини керівництва візантійської церкви. І з ініціативи керівництва цієї візантійської церкви дійшло до кількох спроб поновного об'єднання східної і західної церков, тобто церковної унії.

Злочинні дії КПСС, РПЦ і радянської влади нанесли непоправної шкоди нашій церкві і державі. В повній мірі її неможливо компенсувати. Завдяки брехливій пропаганді і неможливості із-за репресивних дій влади оборонити правду злочинцям вдалося збаламутити частину вірних і переорієнтувати їхню конфесійність. І таку ситуацію дехто продовжує використовувати на шкоду національним інтересам України. До цього вдаються навіть українські високопосадовці (напр. Табачник).

Звичайно, заборонити противникам благородної унійної справи висловлювати свою позицію в коректній формі демократичні принципи не дозволяють. Але справедливість вимагає сфатисфакції. А саме: держава повинна надати можливість УГКЦ частково компенсувати моральну шкоду, нанесену їй протягом 50 років брехливої пропаганди і на такий самий проміжок часу надати церкві безоплатний щоденний годинний ефір в державному радіо і телебаченні, а також передбачити постійну рубрику "Реабілітація УГКЦ" на такий самий період в офіційних друкованих органах Верховної Ради і Кабінету Міністрів, де УГКЦ могла б безоплатно поміщати свої матеріали.

Комментарии









© 2007 - 2012, Народная правда
© 2007, УРА-Интернет – дизайн и программирование

Перепечатка материалов разрешена только со ссылкой на "Народную правду" и указанием автора. Использование фотоматериалов раздела "Фото" — только по согласованию с автором.
"Народная правда" не несет ответственности за содержание материалов, опубликованых авторами.

Техническая поддержка: techsupport@pravda.com.ua