Поиск по сайту:
Найти



Народные блоги

Добавить ленту статей сайта в свой iGoogle
Последние публикации

Київська Церква. Частина друга.

Ігор Бурдяк | 5.04.2011 12:23

3
Рейтинг
3


Голосов "за"
3

Голосов "против"
0

"Доберестейський" період.

Київська Церква. Частина друга.
В попередньому дописі подано ситуацію в Київській Церкві до Берестейської унії.

Сьогодні продовжимо розгляд цієї теми. Отже, Флорентійський собор з однієї сторони породив Московську Церкву. Після нього московська митрополія зайняла антикатолицьку позицію і відділилась від київської. В Москві почали обирати митрополитів без погодження та благословення в патріарха (оскільки Константинополь уклав унію з Римом). Першим московським митрополитом був обраний за велінням Великого Князя Московського Василія Темного єпископ рязанський і муромський Йона.

А з іншої сторони київська митрополія позбулася московської "дочки" і разом з Константинополем прийняла умови Флорентійської унії. Папа Римський Пій II іменував, а Патріарх Константинопольський Григорій Мамма благословив на Київський митрополичий Престол окремого Митрополита – Григорія, учня й послідовника Кардинала Ісидора.

Але через деякий час нова, уже турецька влада змусила Царгородського патріарха відректися від унії. Отже, зі східних церков, які підписали Флорентійське з'єднання залишилася тільки Київська, яка надалі перебувала в єдності з Римом, як за часів Володимира Великого. Певний час вона була ніби сполучною ланкою між Римом і Константинополем. Але на початку ХVІ століття Київська Церква поступово ослаблює свої зв'язки з Римом. Причина полягала в вибуху протестантизму в Західній Церкві. Лютеранство, кальвінізм, принцип "чия влада, того й церква", хаос, який був ним спричинений і проник теж і в Польсько-Литовське королівство налякав Київську єрархію. Скориставшись таким замішанням в середовищі нашої церкви Царгородські патріархи, які під тиском турків відступили від Флорентійської унії почали знову вважати Українську Церкву однією з митрополій їхнього патріархату.

Під час тривалого побуту у Москві князь Федір змусив патріарха Єремію визнати Московський патріархат і цим довершив торжество інсталяції першого московського патріарха Йови, що відбулося 26 січня 1589 року під час Московського синоду.

У липні того ж року Єремія прибув до Польсько-Литовського королівства з наміром підпорядкувати Київського митрополита і тим самим протидіяти претензіям Москви на Київ. Зі свого боку польський король Зигмунд ІІІ надав патріархові Єремії дозвіл вільного побуту в Польщі для впорядкування справ Української Церкви.Єремія призначив Михайла Рогозу як "митрополита Києво-Галицького та всієї Русі". Правдоподібно сам патріарх висвятив Михайла Рогозу на єпископа у присутності короля Зигмунта. Окрім цього, патріарх Єремія призначив Луцьким єпископом Кирила Терлецького, зробивши його своїм екзархом, тобто особистим представником на всю Київську митрополію. Дотепер екзархами завжди були Київські митрополити. Цим актом патріарх упокорив нового митрополита й одночасно порушив історичні традиції Української Церкви. На додаток патріарх Єремія втрутився в суперечки поміж Ставропігійським братством та єпископами, стаючи по стороні братства.

Своєю поведінкою проти українських владик Єремія ІІ викликав загальне невдоволення. Митрополит і єпископи переконались, що від Царгородських патріархів не можна сподіватися підтримки Українській Церкві як посередників, бо вони дивилися на українські терени як на джерело доходів для свого зубожілого патріархату.

В науково-публіцистичній літературі, та й в суспільній свідомості утвердилися і стали панівними погляди великодержавної російської історіографії, за якими Берестейська унія – це суспільно-політичне зло, яке вигадали єзуїти й польські магнати для того, щоб вигубити "святое православие" і "русскую народность" в "Юго-Западной Руси".

З цього приводу хотілося б сказати таке. Тодішня Київська Церква була інша, ніж Московська. Нагадаємо, із-за різниці в відношенні до Риму митрополія була поділена на київську і московську. На відміну від Москви Київ надалі підтримував тісні стосунки з Римом. Красномовним документом з цього приводу є "Послання Мисаїла" Папі Сиксту ІV, датоване 1476 роком. Це було уже далеко після того, коли Константинополь під впливом Москви і нової світської (турецької) влади зрадив умовам Флорентійської унії. (Москва це зробила раніше). Послання підписали владики Київської Церкви і представники світської влади (русько-литовські князі). Воно починається словами: "Екуменічному патріархові, світлові цілого світу, Світлові Церкви, Отцеві Отців, найвищому Пастиреві Пастирів, святішому Сикстові". Папу Сикста ІV порівнюють із життєдайним джерелом "чотирьох рік, які напувають водою всі творіння... через чотирьох патріархів, міцних стовпів Східної Церкви". В іншій розгорнутій метафорі автори листа до Папи викладають українське бачення можливостей примирення між християнським Сходом і Заходом, яке грунтується на визнанні духовної влади як Папи, так і чотирьох східних Патріархів: "З цих рік п'ємо ми всі, що живемо тут в краю північнім, прилеглім до сходу, маючи в ньому доволі всього для насичення душ наших... омиваємося водою (з цих рік) і святим хрещенням очищуємось і освячуємось, і просвіщаємось... Від дитинства призвичаєні ми ці води пити в усі дні нашого життя і ми, і батьки наші і батьки батьків наших, аж до нинішнього дня. А інших вод ми не звикли вкушати, бо маємо сумнів, чи не противні вони природі нашій. Заради цього молимо Тебе, о Владико, пошли нам цю воду чотириструйних бистрин". Автори "Послання Мисаїла" захищають ідею, що "нема різниці між греками, римлянами... і нами, руськими слов'янами". На їхній погляд одні, другі й треті "всі єдино суть", і кожний хрещений в Ісусі Христі має право жити згідно зі своєю традицією.

І водночас, що найприкметніше, руські достойники визнають папське верховенство над Києвом, яке для них є очевидним, беззастережним і щирим: "Всі бо ми віруємо і сповідуємо, що Ти є Всенайсвятіший Пастир, Вселенський Глава і Верховний Праотець для всіх Священноотців і Православних Патріархів і схиляємо свої голови (перед Тобою) з найглибшим послухом не з нужди і горя, а від віри".

"Послання Мисаїла" слід розцінювати як своєрідний маніфест української еліти, в якому вона крізь призму церковних справ і проблем декларувала своє національно-релігійне самовизначення. Усвідомлюючи своє геополітичне місцезнаходження в краю північнім, прилеглім до Сходу, автори послання шукають своїх ідеалів на Заході, в Європі. Про це вони й писали Папі Сикстові ІV. Відверто прозахідна позиція авторів "Послання Мисаїла", без сумніву, відображала загальні настрої в українсько-білоруському суспільстві постфлорентійської доби.

Цей і інші подібні документи показують, що Берестейська унія не є раптовим і несподіваним феноменом. Київська Церква завжди почувала себе членом Вселенської Церкви. Так було, до речі, і після Великої Схизми 1054 року. Тоді глави Західної і Східної Церков взаємно викляли один одного, але попри те Руська Церква й надалі підтримувала тісні стосунки як з Константинополем, так і з Римом. Бо було очевидно, що причина конфлікту була не в церковних доктринальних протиріччях. Йшлося про інше. Про політику. Другий Рим хотів бути першим. Забігаючи наперед, скажу, що після укладення Берестейської церковної унії (підтвердження флорентійських статей) Константинополь не засудив і не анафемував Київську Церкву. І зрозуміло, чому. Бо ж він чудово розумів, що Київська Церква вчинила ПРАВИЛЬНО.

У червні 1590 року митрополит Рогоза скликав синод єпископів, на якому всі визнали, що господарювання Царгордських патріархів у Київській митрополії далі терпіти не можна. Одночасно митрополит і єпископи заявили, що вони формально визнають Папу Римського головою Христової Церкви без втручання Царгородських патріархів як посередників і зривають відносини з Царгородським патріархатом.

По виїзді патріарха Єремії з України інша велика проблема занепокоїла владик Української Церкви, а саме – претензії нового Московського патріархату на Київську митрополію. Першою ознакою зазіхань Москви на терени Української Церкви був протест проти іменування Папою Пієм ІІ Київського митрополита з осідком у Києві. З огляду на таку складну і небезпечну ситуацію, в якій опинилася Українська Церква, митрополит Михайло Рогоза та всі владики ухвалили щороку скликати синод у місті Бересті.

На основні причини унії звернули увагу деякі дослідники ще в ХІХ столітті. Вони лежали набагато глибше "польсько-єзуїтської інтриги" і були органічно пов'язані з тими процесами, які відбувалися в Українській Церкві під кінець ХVІ ст. На це звернули увагу деякі дослідники ще в минулому столітті, зокрема М. Костомаров, який у своїй дисертації "О причинах и характере унии в западной Росии" (Харків, 1841 р.) першим зробив спробу пояснити причини церковної унії не зовнішніми чинниками, а внутрішнім становищем українського суспільства та його церкви. Вказуючи на загальну кризу православ'я та моральну й інтелектуальну деградацію його духовенства, М. Костомаров писав: "Русь перед початком унії була в такому стані, що їй необхідно було перевороту, який би дарував їй нове життя" (Записки Історичної секції ВУАН. – К., 1929. – Т.27. – с.16).

Ці твердження Костомарова були в штики зустрінуті представниками офіційної російської науки, стараннями яких його дисертація навіть не була допущена до захисту. "Православна інквізиція" в особі Харківського Єпископа Інокентія, царського міністра Уварова і петербурзького професора Устрялова засудила працю українського вченого як небезпечну і хибну, в результаті чого вона була негайно "изъята" і знищена (див.: Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография, – К., 1989. – с. 455-457).Цей епізод з дисертацією М. Костомарова наочно показує, як великодержавна російська наука пильно стежила за тим, щоб трактування причин унії, боронь Боже, ні на крок не відійшло від офіційної концепції, за якою унія – це результат дії виключно зовнішніх сил в особі польської влади і єзуїтів.

Інший український історик ХІХ ст. Орест Левицький (з 1918 року дійсний член ВУАН), публікуючи документи про релігійно-церковні відносини в старій Україні, написав до них досить простору передмову, яка є сумлінною науковою працею про історію Берестейської унії. Його думки і висновки варто зацитувати: "Нам здається однобічним усталений у нас погляд на унію як на насильницький політичний засіб, розпочатий і здійснений польським урядом за допомогою католицького духівництва, і ми ніяк не можемо погодитися з думкою наших істориків, які вважали основними винуватцями унії короля Сигизмунда ІІІ і єзуїтів. У житті народів перевороти, подібні унії не здійснюються однією волею урядів, особливо таких безсилих, якими насправді були уряди Польщі й Литви, а виявляються звичайно результатом яких-небуть внутрішніх, органічних ушкоджень, що порушують нормальний хід життя даного суспільства". (Архив Юго-Западной России. – Киев, 1883. – Ч. 1. – Т. VІ. – с. 16).

Таким "внутрішнім, органічним ушкодженням" українського суспільства ХVІ ст. О. Левицький вважав "хаотичний стан західноруської церкви", яка "хворіла тяжкою внутрішньою недугою" (Там же, – с. 11; 16). Все це, на його думку, було причиною того, що логіка внутрішнього розвитку української церкви привела її до унії з Римом.

Вище було сказано, що великодержавна російська наука пильно стежила за тим, щоб трактування причин унії, боронь Боже, ні на крок не відійшло від офіційної концепції, за якою унія – це результат дії виключно зовнішніх сил в особі польської влади і єзуїтів.

І треба сказати, що оту пильність старої російської історіографії стосовно збереження нею недоторканості виробленою нею ж "наукового" образу унії дуже ретельно культивувала й новітня українська історична наука, яка ще й сьогодні, на жаль, ніяк не може позбутися старих заяложених стереотипів щодо унії.

В радянські часи всі без винятку ЗМІ в Україні були залучені до активної пропаганди, спрямованої на фальсифікацію історії УГКЦ, дискредитацію її видатних постатей. У Львівському відділенні Спілки письменників України були постійно в штаті письменники, які спеціалізувалися виключно на "розвінчанні антинародної суті уніатства". Письмові та усні виступи проти УГКЦ всіляко заохочувалися. Була навіть встановлена спеціальна журналістсько-письменницька премія (ім. Я. Галана) за художньо-публіцистичну діяльність, спрямовану на "розвінчання зловісного альянсу українського буржуазного націоналізму і греко-католицької церкви". У Львові під безпосередньою опікою обкому компартії регулярно видавався щорічник "Пост ім. Ярослава Галана", присвячений спеціально цим питанням. А в сільській місцевості Галичини практично в кожній школі були створені спеціальні клуби, в яких учнівську молодь навчали ненависті до всього українського і греко-католицького. Ці клуби носили ім'я все-того ж Я. Галана, відомого літературного погромника українських національних і церковних святощів. У цю антиуніатську кампанію були включені і деякі православні попи, які зручно розмістилися в колишніх греко-католицьких храмах. За своїм розмахом і політичною гостротою ця уніатська пропаганда могла зрівнятися хіба що з шаленою ідеологічною кампанією, яку вели радянські органи масової інформації проти революційної ОУН і УПА.

Ось які назви мають дослідження українських підрадянських істориків післявоєнного часу на теми унії і Греко-Католицької Церкви: "Уніатська Церква – ворог українського народу", "Згубна роль церковної унії в історії українського народу", "Ідеологія зради і запроданства (про реакційну роль ідеології уніатства і українського буржуазного націоналізму) ", "Антигуманний характер моралі уніатства", "Антинародна діяльність уніатської церкви напередодні і в роки Великої Вітчизняної Війни", "Їх справжнє обличч'я (про підступну діяльність українського буржуазного націоналізму й уніатства) ", "Дорогою ганьби і зради (про злочинну діяльність уніатської церкви – замаскованого і підступного аванпоста католицизму на Сході) ", "Атеїзм в боротьбі з уніатськими фальсифікаторами", "Унія: шлях зради і ганьби" та ін. І жодної назви, яка звучала б просто, незалежно і по-науковому: "Історія Української Греко-Католицької Церкви"!

Уже з перелічених назв книжок і монографічних досліджень видно, що їх автори виходили із хибних методологічних позицій. Вони брали якусь одну, наперед заготовлену тезу, виносили її на обкладинку книжки, а весь фактичний матеріал компонували так, щоб, принаймні зовнішньо, довести її істинність. Одне слово, наукові висновки цих досліджень не випливали зі всебічного аналізу фактичного матеріалу, а доводилися лише як наперед задані. Цим-то й пояснюється той красномовний факт, що в названих дослідженнях та в сотнях інших статей і публікацій на на аналогічну тему по суті переварюються старі, як світ тези і положення, які зародилися ще в далекому ХІХ столітті в надрах російської дворянської історіографії, яка сповідувала відому імперську тріаду: "самодержавие, православие, народность. Коротше кажучи, українська радянська історична наука розглядала Українську Грекокатолицьку Церкву виключно з позицій великоросійських державних інтересів (москвоцентризму).

У результаті такого одностороннього підходу до історії Греко-Католицької Церкви в історичній науці на рідних землях утвердилися і донедавна домінували стереотипи, які не витримують серйозної наукової критики. Ось ці основні квазінаукові тези:

Перша: Стверджується, як аксіома, що Берестейська церковна унія 1596 року (від якої веде свій родовід УГКЦ) – це "поріддя католицької контрреформації", "підступи єзуїтів", "польська інтрига".

Друга: Українські єпископи, які пішли на союз з католицьким Римом, "зрадили свій народ", бо вони керувалися виключно власними "шкурними інтересами", і потаємно в душі плекали наміри "тотального окатоличення і златинізування" всього українського населення.

Але ж сама ідея унії, тобто поновного об'єднання двох християнських церков – візантійсько-православної і римо-католицької виникла там, де стався церковний розкол – у Візантії, і орден єзуїтів тут ні при чому. Розкол колись єдиної Вселенської церкви стався в 1054 році, коли Константинопольський патріарх Михайло І Керуларій відмовився визнавати главенство кафедри Св. Петра і Папи Римського у всьому християнському світі. В основі розколу лежали, однак більш глибинні причини суспільно-політичного й ідеологічного характеру. Справа в тому, що, починаючи з ІХ ст., у Візантії став розвиватися і культивуватися так званий цезаропапізм, тобто церковне вчення, за яким верховенство в державі й суспільстві віддавалося світській владі – імператорові, цезарові, а церковна влада підпорядковувалася світській. Гносеологічні корені цього вчення треба шукати у східному деспотичному способі мислення, яке глибоко проникло в духовне й суспільно-політичне життя Константинополя разом з територіальними здобутками Візантії на Сході.

Щось зовсім протилежного сповідувала (і сповідує) Західна церква. У її вченні, як відомо, церковна влада превалює над світською, є незалежною від світських володарів. Ось як пояснює ідейну суть розколу видатний російський філософ Володимир Соловйов: "Не церковна свобода, а цезаропапізм прийшов до нас з Візантії, де цей антихристиянський продукт безперешкодно розвивався з ІХ століття. Грецька єрархія, яка сама відкинула могутню опору, котру раніше знаходила в незалежному центрі вселенської церкви, опинилася кинутою на поталу держави і її самодержця. До схизми, кожного разу, як грецькі імператори захоплювали духовну царину й загрожували свободі церкви, представники останньої – то Св. Іван Золотоуст, то Св. Флавіан, то Св. Максим Ісповідник, чи Св. Феодор Студит чи патріарх Св. Ігнатій – зверталися до міжнародного центру християнства, використовували посередництво первосвященика (тобто Папи Римського) , і якщо навіть самі гинули як жертва грубої сили, то їх справа, справа правди, справедливості і свободи ніколи не залишалася без непохитної підтримки Риму, яка забезпечила йому остаточне торжество (Згадаймо історію з аріанством, іконоборством, іншими східними єресями). Грецька церква в ті часи була і почувала себе повною частиною Вселенської Церкви, тісно пов'язаною з великим цілим за посередництвом об'єднуючого центру – апостольської кафедри Петра. Ці відносини рятівної залежності від наслідника первоверховних апостолів, від Первосвященика Божого, відносини чисто духовні, законні і повні гідності були змінені підпорядкуванням життейським, нелегальним і принизливим – владі простих мирян і навіть невірних" (Соловйов В. Россия и Вселенская церковь. – Краков, 1904, – с.77-78).

Отже, церковний розкол 1054 року стався з вини керівництва візантійської церкви. І з ініціативи керівництва цієї візантійської церкви дійшло до кількох спроб поновного об'єднання східної і західної церков, тобто церковної унії.

{В основу цього циклу дописів покладені ідеї провідного наукового співробітника Інституту Українознавства НАНУ, спеціаліста з історії філософії в Україні в середньовіччі і в новому часі (епоха відродження), кандидата філософських наук Івана Паславського}

Далі буде










© 2007 - 2012, Народная правда
© 2007, УРА-Интернет – дизайн и программирование

Перепечатка материалов разрешена только со ссылкой на "Народную правду" и указанием автора. Использование фотоматериалов раздела "Фото" — только по согласованию с автором.
"Народная правда" не несет ответственности за содержание материалов, опубликованых авторами.

Техническая поддержка: techsupport@pravda.com.ua