Народные блоги
http://narodna.pravda.com.ua/rus/life/4a237b5eae79c/

Олег Цигилик: "Моє творче кредо – віддавати людям найкраще"

Роман Смілка | 1.06.2009 09:55

Заслужений діяч мистецтв України, відомий диригент-хормейстер, педагог Олег Цигилик належить до когорти тих митців, котрі самі ненастанно трудячись, своєю жвавістю, енергійністю ще й інших наснажують, настановляють до творчості. Нещодавно Олегу Івановичу виповнилося сімдесят літ.

З нагоди ювілею шанованої людини були організовані концерти хорової і вокальної музики у Дрогобичі, Стрию і Львові. Також за значний внесок у справу українського духовного хорового мистецтва Олега Цигилика нагородили орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого  ступеня і вручили йому грамоту від Патріарха УПЦ КП Філарета.

Попри те, що в Олега Івановича часу катма, він усе ж охоче згодився побесідувати. Тож пропоную читачам нашу розмову.

- Розкажіть насамперед, будь ласка, про дитинство, про свою родину.

- Народився я у Коропужі. Там півсела Цигиликів, яких розрізняють за прізвиськами. Я належу до роду Дублінських. Мабуть мої предки переселились у Коропуж із хутора Дубліни, що неподалік Городка. Чим унікальне село Коропуж? А тим, що у ньому десятиліттями потужно розвивалися культурні традиції. На початку 1930-их років у Коропуж приїхав дякувати Андрій Гузіль, котрий одразу ж започаткував у нас церковний, а згодом і світський хори; відбір туди проводився строгий – абикого не брали. Тому учасники хорів користувались поміж односельчан великою повагою. За перших совєтів Андрій Гузіль став артистом капели "Трембіта", звідки пізніше був звільнений за соціальне походження. До речі, А. Гузіль одружився з моєю двоюрідною тіткою. Зараз він живе у Тернополі; у грудні 2008 року йому виповнилося сто років.

Батько мій, Іван Цигилик, також брав участь у хорі, навіть був там старостою. В артистичному плані він був всебічно розвиненим, наділеним ораторським хистом, організаторськими здібностями, мав прекрасний баритон. Керував тато певний час сільським драмгуртком. Ставили тоді переважно українську класику (п'єси Карпенка-Карого, Кропивницького й інших). У мене в сімейному архіві навіть зберігся протокол засідання згаданого драмгуртка, де виписано прізвища всіх учасників...

Взагалі, моя родина – музично-співоча. По татовій лінії – дяківський рід. У вітцівській домівці, чи як я називаю її – дідівстві, постійно збиралися духівники і там велися різні дебати. Стрико Михайло Цигилик усе життя продякував у селі; він навіть закінчив дяківську школу у Львові. Коли ж помер, то його хоронили три священики. Мати походила з гарної господарської родини.

У 1950 році виселили майже півсела, зокрема мого дідуся Ілька Грабового з родиною вивезли в Іркутську область, де дід незабаром відійшов у засвіти. В Коропужі ще живе мамин брат Петро Грабовий, якому понад 90 років.

- Ваш батько, Іван Цигилик, окрім того, що був напрочуд обдарованою особистістю, входив до лав українських націоналістів...

- Так. Тато був надрайонним провідником ОУН. Пригадую, повернувся він 1945 року напередодні нашого храмового свята (а воно – 27-го жовтня на Парасковії) з Карпат, де проходив вишкіл. Поговоривши зі мною, батько пішов у криївку, яка знаходилась на подвір'ї його доброго друга Василя Музики. Ніхто про цей схрон не знав, окрім двоюрідного брата Музики, котрому судилось виконати тоді іудину справу. На саме храмове свято енкаведисти оточили криївку, а перед тим витягли з хати шістнадцятилітнього хлопця, затятого націоналіста Івася Раневича та накинулись на нього, щоби сказав: "Где бандиты". Проте хлопчина відмовився говорити, відчайдушно чинив спротив, тож його негайно вбили. А коли схрон таки знайшли, то мій батько і Василь Музика пострілялися, аби не дістатись у руки ворогам. Між іншим, керував тією групою енкаведистів, українець з Полтавщини на прізвище Чабан. Він знався з моїм батьком, бо ще за перших совєтів був секретарем райкому у Рудках, а батько працював там у фінвідділі. Тож вони дуже подружилися. Чабан недарма напросився очолити групу енкаведистів. Напевне хотів якимось чином врятувати мого тата.

Відтак, у шість років я залишився круглим сиротою, бо за два роки перед загибеллю тата померла мама, якій було 23 роки. Тому мене забрав до себе дідусь, а коли його вивезли, то проживав я у своєї тітки (батькової сестри) Катерини, відомої та шановнованої у селі господині, в хаті якої також часто збирались різні люди, дискутували, співали.

- Мабуть ота творча, патріотична атмосфера, що панувала тоді у родині і в селі, спонукала Вас пов'язати своє життя з музичним мистецтвом?

- Цілком правильно. Голос у мене прорізався десь у 8-му класі, а після закінчення 9-го я вперше вийшов на сцену і заспівав. Признаюсь, спочатку дуже хотів бути вчителем. Тому поступав на філфак Франкового університету, але, як кажуть, не судилось туди потрапити. Відтак, наступного року був зарахований у музучилище на вокальне відділення. В той час я у своєму селі підпрацьовував завклубом. Грав на гармоніці, акордеоні, організовував різні вечори, танці, вистави. Співи у Коропужі вів такий талановитий чоловік – Петро Пиріжок. Проте сексоти пронюхали, що він підпільно задіяний в УГКЦ, донесли куди треба і його незабаром звільнили. Тому директор Коропузької школи Федір Лисейко запросив мене на цю посаду. Приїжджаючи у суботу зі Львова додому, я весь день вів уроки, а у неділю сходились учні на хор.

Потім продовжив навчання у Львівській консерваторії. Хоча поступити туди мені, сину українського націоналіста, виявилось не просто. Незважаючи на те, що добре здав усі іспити – мене не приймали. Та все ж у консерваторії знайшлись порядні професори, котрі вплинули на ректора М. Колессу і незабаром мене таки зарахували студентом. Навчаючись там, я вже керував декількома хорами. А після закінчення консерваторії був скерований на роботу у Дрогобич, де працював викладачем, керівником хору і завідувачем диригентсько-хорового відділу місцевого музичного училища, викладачем музично-педагогічного факультету педагогічного інституту ім.І.Франка. Організував міську хорову капелу "Легенда", яка за мене двіччі ставала лауреатом Всесоюзного музичного фестивалю, була нагороджена грамотами Верховної Ради. Зараз "Легендою" керує мій учень, заслужений діяч мистецтв України Ігор Циклінський. Він переорганізував хор у камерний. Гадаю, за художнім рівнем таких хорів в Україні небагато.

Протягом 1977-86 років я працював у Львові з низкою колективів: хором студентів консерваторії, народною хоровою капелою політехнічного інституту, народною чоловічою хоровою капелою "Сурма" Палацу культури профтехосвіти, академічним хором "Каменяр" Львівського держуніверситету ім.І.Франка. Згодом був художнім керівником і головним диригентом заслуженої хорової капели "Трембіта" Львівської обласної філармонії. Пізніше керував академічним хором викладачів Львівського музично-педагогічного училища ім.Ф.Колесси. Був головним диригентом заслуженої хорової капели "Боян", з якою побував за кордоном (у Швейцарії, Греції, Іспанії). А ще керував хором і викладав вокал у Львівській духовній семінарії Св.Духа...

- Олеже Івановичу, розкажіть, як виник славетний хор "Гомін"

- Я заснував його у 1988 році на основі колишньої капели "Сурма". З "Гомоном" об'їздив десять країн світу. 1990 року ми гастролювали Сполученими Штатами, виступили там у 16 найбільших містах. У нашому репертуарі була українська класична і духовна музика. Після кожного виступу співали "Ще не вмерла Україна". Всі присутні у залі вставали, оплескам не було кінця. Пізніше побували ми в Іспанії, Франції, Англії, Словаччині, Польщі, Сербії, Італії. Цікаво, що у 2002 році я з "Гомоном" і "Бояном" виступав у Німеччині, де проходила величава академія, приуроченна 60-ій річниці з часу заснування УПА. Зазначу, що зокрема і з "Гомоном" брав участь у низці патріотичних акцій, урочистих академіях. У цьому ж напрямку співпрацюю з Львівським братством вояків УПА й іншими патріотичними організаціями.

Об'їздили з "Гомоном" чи не всю Україну. Гарно приймали нас на Херсонщині. Коли співали там стрілецьких пісень, то на мить у клубі хтось вимкнув світло. А голова колгоспу, дякуючи нам за гарний виступ, вперше заговорив українською мовою. Пам'ятаю зал тоді розреготався...

"Гомін" – це домінанта моєї творчості. Щоправда шість років тому хор став муніципальним, я ж нещодавно повернувся до аматорського складу, з яким уже плануємо виступити у новому сезоні.

- Ви керували багатьма хорами, зокрема були головним диригентом зведених хорів під час святкування 400-річчя Берестейської Унії (Рим, 1996 рік), 2000-ліття Різдва Христового (с. Зарваниця); з нагоди приїзду в Україну Понтифіка Івана Павла ІІ (2001 рік), відкриття пам'ятника С. Бандері у Львові (2007 рік) тощо. Як ви охарактеризуєте сучасний стан хорового мистецтва в Україні?

- У нас все пущено на самоплив. Усюди тільки чується словесна еквілібристика. Більшість наших керовців, котрі б'ючись у груди, клянуться у патріотизмі – це своєрідна когорта людей, з ними немає про що говорити. Вони тільки імітують відданість національній справі. За часів незалежності України я не зустрів жодного владовця, який би по-справжньому вболівав за хорове мистецтво, що, власне, є могутнім засобом для об'єднання, виховання народу. Навіть за совєтів звучала музика, яка одухотворює, несе непроминальні цінності. Сьогодні наш теле-, радіпростір наповнений низькоякісною музикою, та ще й іноземною. Де виступи українських хорових капел, симфонічних оркестрів? Не чутно. Натомість, по сцені скаче всяка шалапайка, відбери у них мікрофон, фонограми – і слухати вже нема чого. На жаль, окрім багатьох достойних естрадних співаків, сьогодні є й чимало штукарів, у котрих голосу, як кіт наплакав, а деякі з них ще й мають почесні звання... Тривожусь за долю української культури.

- Що можемо протиставити довколишній сірятині, нікчемності, брехні?

-Тільки високий рівень нашої праці. Треба віддавати людям найкраще, творити позитивну енергетику довкола себе.

- Історія не визнає умовного способу. Та якщо б у Вас була можливість щось змінити, ще раз вибрати професію, то чи пішли б цією ж дорогою?

- Думаю, що так. Можливо, я не зробив би стількох помилок, хоча на кожній власній хибі людина вчиться і зростає; не розсіював би енергію на багато колективів, а сконцентрував би її на якомусь одному. Щоправда, працюючи з кожним колективом, я намагався піднести їх художній рівень, щось змінити; це аж ніяк не було "ходінням по халтурах". Тішуся, що у мене багато хороших вихованців. Зараз викладаю на кафедрах диригування і сольного співу, навчаю майбутніх бандуристів на народній кафедрі Національної музичної академії ім.М.Лисенка. Закінчую підготовку до видання трьох збірників на патріотичну тематику з репертуару "Гомону", а також готую монографію про цей хор.


© 2007 - 2012, Народная правда
© 2007, УРА-Интернет – дизайн и программирование

Перепечатка материалов разрешена только со ссылкой на "Народную правду" и указанием автора. Использование фотоматериалов раздела "Фото" — только по согласованию с автором.
"Народная правда" не несет ответственности за содержание материалов, опубликованых авторами.

Техническая поддержка: techsupport@pravda.com.ua